Свободная БИБЛИОТЕКА

Дослідження з мовознаства в Українській РСР за сорок років,—
К.: Вид-во АН УРСР, 1957.—С. 3—92.
Мовознавство на Україні за п'ятдесят років.—К.: Наук, думка,
1967.— С. 145—184.
Розвиток мовознавства в УРСР. 1967—1977.— К.: Наук, думка,
1980.—С. 102-113.

Необхідно також глибше досліджувати і більш  
кардинальні теоретичні проблеми історії нашої мови, в яких
у науці далеко ще не все з'ясоване; наприклад, питання
про староруську, давньоруську мову, її склад і  
взаємовідносини із старослов'янською, церковнослов'янською,
питання про староукраїнську мову і її взаємозв'язки із
старобілоруською і староросійською, тощо.
Багато зусиль треба ще докласти і до уточнення  
хронології мовних явищ, оскільки тут, як виявляється, є ще
чимало нез'ясованого.

Огляд вивчення історії української мови дає певні
підстави для визначення у вигляді загальних підсумків
основних проблем і найважливіших завдань,  
розв'язання яких настійно вимагає дальший розвиток мовознавчої
науки.

Зародження лінгвостилістичних досліджень української
мови також пов'язане з ім'ям П. Г. Житецького, який
ще 1876 р. опублікував працю «Описание Пересопницкой
рукописи XVI в.», де поряд з описом палеографічних
явищ знаходимо досить детальний аналіз  
мовно-стилістичних особливостей Пересопницького євангелія 1556 —
1561 pp., цієї важливої пам'ятки української  
літературної мови XVI ст. Йому ж належить і порівняно  
детальний опис мовно-стилістичних засобів українських народ-
них дум, вміщений у згадуваній уже праці «Мьісли о  
народних малорусских думах» (К., 1893), а також стаття
«О переводах евангелия на малорусский язьік»

Кожна із названих монографій вносить свій доробок
в опрацювання окремих питань історії української  
літературної мови, однак серед них окремо виділяються
праця А. І. Генсьорського «Галицько-Волинський  
літопис», в якій авторові шляхом аналізу лексики,  
фразеології та стилістичних особливостей досліджуваної  
пам'ятки вдалося розширити межі староукраїнської  
літературної мови початкового періоду вглиб XIII ст

Посиленню інтересу до питань історії української
літературної мови сприяло широке розгортання робіт по
вивченню історії російської літературної мови, що  
припадає на 30-ті й особливо 40—50-ті роки XX ст., коли,
завдяки діяльності таких видатних учених, як В. В. Ви-
ноградов, Л. А. Булаховський, С. П. Обнорський, Г. О.  
Винокур, Л. П. Якубинський та ін., опрацьовуються  
кардинальні питання історії російської літературної мови
1 Булаховський Л. А. Вибр. праці: У 5 т.~ Т. 2,—С. 235.

Поряд з історичною граматикою та лексикологією
української мови вивчалася й інша її галузь — історія
української літературної мови, предметом якої є  
зародження, становлення й розвиток літературної мови на
всіх етапах її розвитку, від перших початків письменства
у стародавній Русі до сучасного її стану в усій  
різноманітності стилів і жанрів.

Історична лексикологія української мови, незважаючи
на те, що її вивчення почалося ще у першій половині
XIX ст., опрацьована дуже слабко. Це пояснюється,  
принаймні, трьома причинами: 1) слабкою дослідженістю
з лексикографічного погляду пам'яток історії нашої мови
(як староруських, так і староукраїнських); 2) недостат-
1 Історія української мови. Синтаксис / Г. П. Арполенко,
А. П. Грищенко, В. В. Німчук, В. М. Русанівський, Г. X. Щербатюк.—
К.: Наук, думка, 1983; див. рецензію; Преображенская М. Н. Історія
української мови. Синтаксис // Вопр. язьїкознания.— 1985.— № 2.—
С. 150—152.

Міцні підвалини для вивчення історичного синтаксису
української та інших східнослов'янських мов були  
закладені ще в дореволюційному вітчизняному мовознавстві.
Із праць дореволюційних вітчизняних учених,  
присвячених історичному синтаксису, насамперед необхідно  
згадати такі, як «Опьіт исторической грамматики русского
язьїка» (М., 1858) та «Историческая грамматика  
русского язьїка» (М., 1863) Ф. І. Буслаева, другий том яких був
присвячений виключно синтаксису, виклад якого тут був
ще далеким від історичного, «Способи относительного
подчинения. Глава из сравнительного синтаксиса» ^
Ф. Є. Корша (М., 1877) й особливо неперевершені праці
О. О. Потебні «Из записок по русской грамматике»
(т. 1.—Воронеж, 1874; т. 2.—X., 1874; 2-ге вид.—т. 1—
2.— X., 1888; т. 3.— X., 1899), що й досі не втратили свого
значення і являють собою невичерпне джерело знань з
історичного синтаксису східнослов'янських мов.

Дослідження історичного словотвору української
мови весь час відставало від вивчення історії  
відмінювання і дієвідмінювання, хоч історичні екскурси при аналізі
окремих словотвірних явищ робилися ще в працях  
дореволюційних мовознавців. Так, окремих питань  
українського словотвору з історичними коментарями торкався
ще М. О. Максимович у таких працях, як «Начатки рус-
ской филологии» A.— К., 1848), «Критико-исторические
исследования о русском язьіке» (ЖМНП. 1838. № 3.—
1 Див. рецензію: Галас К. Я. Бевзенко С. П., Грищенко А. П,
Лукінова Т. Б., Німчук В. В., Русанівський В. М., Самійленко С. П.
Істерія української мови. Морфологія//Мовознавство.— 1980.—
№ 1,— С. 80—82.

Наукове вивчення морфології української мови з  
історичного погляду розпочалося ще в XIX ст. паралельно
з вивченням історії морфологічної системи інших  
слов'янських мов, зокрема східнослов'янських, однак  
узагальнюючої праці з історичної морфології української
мови, подібної до видатної для свого часу книжки з  
історичної фонетики П. Г. Житецького «Очерк звуковой ис-
тории малорусекого наречия», дореволюційне  
мовознавство так і не дало. Щоправда, спробу цільного огляду
української морфології з певними історичними  
коментарями було зроблено в праці О. Огоновського «Studien
auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache»

Серед монографічних праць з історичної фонетики  
української мови відзначимо ще цікаву статтю І. І.  
Ковалика «Історія системи голосних фонем у староруській
і українській мовах» (у кн.: Питання українського  
мовознавства. 1.—Львів, 1956.—С. 3—14), вартісні статті
М. М. Пещак «Розвиток спільнослов'янських сполук г,
к, х з ьі на українському грунті» (див.: Дослідження
з української мови.— К.. Вид-во АН УРСР, 1958.— С. З—
23) та «Ствердіння шиплячих приголосних в українській
мові»

Перший науковий опис фонетики української мови на
загальнослов'янському фоні знаходимо у «Vergleiehende
Lautlehre der slavischen Sprachen» Ф. Міклошича (Wien,
168 1852.— 17; nop. 2-ге вид.: Vergleichende Grammatik der
slavischen Sprachen. Lautlehre.— Wien, 1879), де  
подається цілісний короткий нарис української фонетики поряд з
нарисами фонетики інших слов'янських мов.

1970 р. було видано унікальну «Граматику  
слов'янську» І. Ужевича, підготовлену до друку І. К. Білодідом
та Є. М. Кудрицьким.

Писемні пам'ятки — одне з найважливіших джерел
пізнання історії мови, тому вивчення їх мови привернуло
до себе пильну увагу вчених одразу після зародження
порівняльно-історичного мовознавства.
Особливого розмаху вивчення мови пам'яток набрало
з середини XIX ст., зокрема в другій його половині, та на
початку XX ст., коли масово готувалися до друку й  
видавалися староруські й староукраїнські пам'ятки.
Назвемо деякі із великої кількості розвідок про мову
староруських пам'яток, що були опубліковані в  
дореволюційний час.

Із праць, пов'язаних з полемікою навколо погодінської
гіпотези, особливо виділяються «Очерки из истории рус-
ского язьїка» О. І. Соболевського (К., 1884), де автор,
дослідивши значну кількість пам'яток XII—XV ст. (Доб-
рилове євангеліє 1164 p., Типографське євангеліє № 7
XII ст., Типографське євангеліє № 6 XII—XIII ст., Ірмо-
лой Григоровича ХІІ-^ХИІ ст.

З самого початку розвитку українського мовознавства
вивчення історії української мови тісно пов'язувалося з
питаннями про її взаємозв'язки з іншими слов'янськими
мовами, місце серед них та її походження. Зрозуміла річ,
що ці питання не знайшли у той час справжнього  
наукового розв'язання; тодішні учені, навіть найвидатніші,  
нерідко у них плуталися, помилялися, що пояснювалося  
загальним станом мовознавчої й історичної науки, проте
уже сама постановка їх була значним кроком уперед.

Вивчення історії української мови у вищій  
філологічній школі звичайно зосереджується у двох мовознавчих
предметах: 1) історичній граматиці, до якої, крім власне
граматики (морфології й синтаксису), згідно з давно  
усталеною традицією відносять також історичну фонетику
й історичну дериватологію; 2) історії літературної мови,
куди, крім усього кола питань, що входять до її  
компетенції, тобто вивчення процесів становлення й розвитку  
літературної мови, відносять також і лінгвостилістику, яка,
хоч і відокремилась уже від першої, проте перебуває з
нею в якнайтіснішому взаємозв'язку, постачаючи значною
мірою фактичний матеріал для історії літературної мови.

Відчутні досягнення має й українська лінгвістична  
географія. Вже створено ряд регіональних атласів, широко
застосовується в монографічних діалектологічних  
дослідженнях лінгвістичне картографування, завершено  
укладання тритомного «Атласу української мови»

Особливо широкого розмаху діалектологічні  
дослідження української мови набирають після Жовтневої  
революції. Збагачення української діалектологічної науки в
цей період відбувалося не лише за рахунок небувалого
збільшення кількості праць, значного розширення  
географії досліджень, внаслідок чого наукового  
опрацювання зазнали говірки на всій території поширення  
української; мови, а й за рахунок їх удосконалення.

Уже в перші роки революції з'явився ряд коротких
програм, анкет, порадників, з яких згадаємо лише  
«Діалектологічний порадник» (X., 1924) та «Діалектологічну
анкету» (X., 1927) О. Синявського, «Вказівки, як  
записувати діалектні матеріали на українськім язиковім  
обширі» (К., 1925) Є. Тимченка, «Анкети Діалектологічної
комісії Української академії наук» (К., 1926) тощо, які
опиралися здебільшого на попередні програми.

Цілком відмінну від О. І. Соболевського схему  
групування українських говорів подав А. Ю. Кримський
A871—1942). У вступі до праці «Украинская граммати-
ка» A907), відзначаючи діалектну різноманітність  
української мови, він робить спробу об'єднати всі українські
говори у дві великі групи чи вітки: західномалоруську
та східномалоруську з архаїчними говірками на півночі
кожної групи. У пізнішій праці «Українська мова, звід-
1 Михальчук R. П. К южнорусской диалектологии // Киевская  
старина.— 1893.— Кн. 9.

Якщо протягом першої половини XIX ст. було  
здійснено лише перші спроби систематизації діалектного  
матеріалу і групування українських говорів, то уже в  
другій половині XIX ст. вивчення українських діалектів було
поставлене на справжні наукові основи. Протягом другої
половини XIX — початку XX ст. йде посилене збирання
діалектного матеріалу з різних територій України і  
теоретичне осмислення його, досліджуються окремі говірки,
говори і діалектні масиви, робляться дальші спроби
класифікації українських діалектів і створення  
діалектологічної карти української мови тощо.

Історія вивчення української діалектної мови в  
минулому тісно переплітається з вивченням української мови
загалом, а також духовної і матеріальної культури  
українського народу, його усної народної творчості, побуту,
звичаїв тощо.

Протягом 70-х — початку 80-х років питання методики
викладання української мови в школі продовжують  
привертати пильну увагу вчених-методистів. Крім великої
кількості статей, що публікуються переважно у  
методичних журналах «Українська мова і література в школі»
та «Початкова школа», виходить велика кількість нових
методичних посібників, присвячених вивченню окремих
тем шкільного курсу мови (nop., наприклад, новіші з нихз
Іваницька Я. Л. Вивчення членів речення у 4—8  
класах.— К.: Рад. шк., 1982; Топольницький #. Л., Крав*
чук Д. М. Формування умінь і навичок з синтаксису.—
К.: Рад. шк., 1985; Кващук А. Г. Синтаксис складного
речення.— К.: Рад. шк., 1986; Стельмахович М. Г.