Хвиля
Хвиля йде,
вал гуде — білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе
на сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне...
Хвиля смутна,
каламутна,
вже не ясна, вже не біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.
Із плачем до себе горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.
І зітхає,
і втихає,
рине в море величезне
й щезне...
Чи вона
йде до дна?
Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою
під вагою там вона довіку
стане й не повстане?
Чи полине межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине
і гучна,
і бучна,
переможно валом сплесне
і воскресне?
Коментар
Прекрасна
пейзажна картина «Хвиля» Лесі Українки змальовує мінливу морську хвилю
— то гучну, світлу і сильну, то смутну, кала мутну. Бурхлива уява
поетеси зазирає на дно моря, де хвиля то «колише молюски», кладе карби
(фарби) на коралі, береже скарби моря, то виринає грайливо й
плюскочеться між сестер. Ритм вірша нагадує коливання хвиль. Поетеса
широко використовує звукопис (асонанс та алітерацію), відтворюючи шум
моря. Це один із кращих її мариністичних творів, хоча можна розглядати
його і як алегоричну картину людського життя.
| 