Свободная БИБЛИОТЕКА

ЗНТШ — Записки наукового товариства імені Шевченка, тт. І—CLV,
Львів, 1892—1937.
НЗб — Науковий зборник товариства «Просвіта», тт. І—XIV,
Ужгород, 1922—1938.

Передмова .... З
Предмет і завдання курсу діалектології . . 5
Діалектне явище . 10
Ізоглоса. Ареал . . 15

§ ЗО. Із сказаного в попередніх розділах видно, що
українська діалектологія має певні досягнення, значна  
частина яких припадає на останнє десятиліття:  
опубліковано ряд монографій, велику кількість статей, два регіональні
атласи (Північної Лемківщини і Закарпаття), підготовлено
до друку перший том Атласу української мови, два  
регіональні атласи (Південної Лемківщини і басейну  
Нижньої Прип'яті) тощо.

§ 29. Протягом останнього десятиліття досить активно
в розробку питань української діалектології включилися
славісти Румунської Соціалістичної Республіки. їх зусилля
скеровані головним чином на дослідження українських  
говорів на території РСР.

§ 28. На території сучасної Угорської Народної  
Республіки є лише одне село Комлошка A0 км на північний
захід від міста Шарошпотока), мешканці якого в своєму
побуті користуються українською мовою (лемківською  
говіркою).

§ 27. В кінці XIX ст. в Угорщині дослідженням з  
слов'янської діалектології взагалі приділялося мало уваги, а
дослідженням з української діалектології поготів.  
Українське трудяще населення Угорщини (закарпатці) терпіло
важкий національний і соціальний гніт.

§ 26. У післявоєнний період в ЧССР коло дослідників
українських народних говорів значно розширилося;  
поповнилося воно головним чином учнями І. А. Панькевича.  
Чехословацькі україністи-діалектологи основні свої зусилля
зосереджують на вивченні українських говорів Східної
Словаччини.

§ 25. Розборка питань української діалектології в Чехо-
словаччині в період до 1945—1950 р. пов'язується головним
чином з іменами І. А. Панькевича та Г. І. Геровського.  
Основним об'єктом їх досліджень була українська  
етнографічна територія, що входила в той час до складу Чехосло-
ваччини, тобто закарпатські та південнолемківські говірки.
Дослідження українських закарпатських говорів Іван
Артемович Панькевич A887—1958) розпочав зразу ж після
переїзду в 1919 р. на місце постійної роботи в Ужгород
(спочатку працював у шкільному відділі, а пізніше —  
викладачем гімназії).

§ 24. Успішно розробляються питання української  
діалектології в Польщі і в післявоєнний період; довоєнні  
традиції не лише збереглися, а й укріпилися та помножуються.
Коло мовознавців, яких цікавлять проблеми української
діалектології, помітно розширилося за рахунок молоді.
В. Курашкевич в 1954 р. у Варшаві видає синтетичну
працю «Zarys dialektolögii wschodnio-siowianskiej z wybo-
rem tekstow gwarowych», яка ось уже понад десять років
використовується як підручник для студентів-полоністів,  
русистів та славістів у польських університетах.

§ 23. У Польщі ще до другої світової війни працювала
значна група мовознавців, які чимало зробили в галузі  
дослідження українських, особливо західноукраїнських  
народних говорів та інших питань українського  
мовознавства (І. Зілинський, Т. Лер-Сплавінський, Я. Янув, В, Ку-
рашкевич, 3. Штібер, Г. Улашин, Ю. Тарнацький, Я. Руд-
ницький, Й. Шемлей, К. Дейна та ін.).

§ 22. В історії розвитку української діалектології як
наукової дисципліни розрізняються два періоди: І. дора-
дянський і II. радянський. У межах дорадянського періоду
в свою чергу розрізняють так званий емпіричний період
(від кінця XVIII ст. до 60—70-их років XIX ст.) і  
теоретичний, що розпочинається з часу появи діалектологічних
праць О. О. Потебні та К. П. Михальчука.

§ 21. Важливим джерелом вивчення українських  
говорів є різноманітні етнографічні та фольклорні записи з
різних районів України. Слід, правда, зауважити, що  
записи ці, особливо минулих періодів, провадилися  
переважно звичайним письмом (не транскрипцією) і тому вони
часто не відбивають багатьох особливостей місцевої  
вимови. Так, наприклад, у фольклорних текстах рідко коли
відзначаються наголоси, різновиди та відтінки окремих
звуків тощо. У зв'язку з цим для дослідження різних рис
діалектів та говорів етнографічні і фольклорні записи  
мають неоднакове значення.

§ 20.  Для вивчення лексико-семантичної системи  
українських говорів цінний матеріал у першу чергу подають  
словники, зокрема словники специфічної (діалектної)  
лексики, та словники, в яких, крім літературних слів, у тій
чи іншій мірі фіксуються лексичні діалектизми. З  
найважливіших таких словників слід назвати, по-перше, великий
чотиритомний «Словарь української мови» за редакцією
Б. Д. Грінченка (К-, 1907—1909

§ 19. Лінгвістичні атласи, тобто збірки лінгвістичних
карт, на яких зображується точне географічне поширення
певних явищ, є одним з видів дослідження живих народних
говорів. Проте ці дослідження водночас і самі є дуже
важливим та цінним джерелом для вивчення таких  
складних питань, як класифікація говорів, їх генеза,  
взаємовідношення з іншими говорами та мовами і т. ін.
Українське мовознавство має уже ряд лінгвістичних
атласів. Серед них (в хронологічному порядку)

§ 18. Досить широко в сучасній діалектології  
використовуються механічні записи живої розмовної мови,  
зокрема, записи на магнітофонній стрічці. Записи ці важливі
своєю точністю, а також тим, що вони можуть бути  
довільну кількість раз прослухані, причому і в звичайному,
і в уповільненому темпі, що дозволяє проводити більш
точні (докладні) спостереження. Крім того, записи ці  
можна досліджувати на спеціальних вимірних приладах, що
дає можливість якнайдетальніше розібратися в усіх  
нюансах звукового складу досліджуваного запису (якості та
часокількості звуків, ритмомелодики речення і т. ін).  
Важливо й те, що механічний запис може бути прослуханий
і через 10, 20, 50 і більше років, отже, він є пам'яткою
живого діалектного мовлення — матеріалом і для  
майбутніх поколінь.

§ 17. Джерелом вивчення діалектів української мови є
найрізноманітніші записи живої розмовної мови з усіх без
винятку районів української мовної території. Щодо  
характеру, форми, основного призначення тощо можна  
виділити кілька важливіших видів чи типів цих джерел: 1.  
спеціальні транскрибовані записи живої розмовної мови; 2.  
механічні (магнітофонні та ін.) записи; 3. лінгвістичні  
атласи; 4. діалектологічні словники; 5. етнографічні матеріали.
Розглянемо кожен із цих типів.

§ 16. Діалектологія має тісні зв'язки і з такою  
історичною наукою, як археологія, об'єктом вивчення якої є
викопні рештки матеріальної культури.

$ 15. Діалектологія знаходиться в найтісніших  
взаємозв'язках з історією. Справа в тому, що розвиток говорів
та діалектів, крім факторів лінгвістичних, зумовлюється
ще й рядом нелінгвістичних, чи екстралінгвістичних, серед
яких важливе місце займають і такі, як історичні,  
політичні та соціально-економічні умови життя народу. Щоб
збагнути і належним чином оцінити і характер, і глибину,
і інтенсивність, і значення таких (зумовлених названими
нелінгвістичними факторами) мовних (діалектних) змін,
безперечно, потрібно докладно знати самі ці фактори,
тобто історію народу-носія цих діалектів.

Діалектологія має певні зв'язки і з  
літературознавством. Як відомо, протягом усього XIX і на початку
XX ст. українська літературна мова і в фонетиці та  
граматиці, і тим більше у словнику не мала єдиних  
загальноприйнятих норм. У зв'язку з цим українські письменники,
у тому числі і класики, мову своїх творів звичайно значною
мірою базували на говорах тієї місцевості, звідки вони
походили та де жили.

§ 13. Знання з діалектології можуть бути з користю  
застосовані вчителем-словесником у школі.

§ 12. З немовознавчих наук діалектологія чи не  
найтісніше пов'язується з етнографією — наукою про  
матеріальну і духовну культуру народу. Та, власне, діалектні
особливості певної місцевості разом з тим є і досить  
важливими етнографічними рисами.

§ 11. Докладне вивчення всієї різноманітності живих
народних говорів допомагає на твердій науковій основі
провадити нормалізацію літературної мови і в галузі  
словника, і в галузі фонетичної системи та граматичної будови.
Проблему нормалізації літературної мови взагалі не  
можна вирішити без якнайширшого врахування діалектних
розрізнень мови. Це особливо важливо для мов, які ще не
мають давніх літературних традицій і де вибір для  
літературного вжитку (норми) тієї чи іншої з паралельних форм
(слів) потрібно вирішувати в залежності від її типовості
та поширення в говорах тощо. Має значення це також і
для мов із значними літературними традиціями.

§ 10. Досить щільно пов'язується діалектологія з  
ономастикою — галуззю мовознавства (лексикології),  
об'єктом вивчення якої є топоніми (власні назви сіл, міст, гір,
річок, урочищ тощо), антропонімії (прізвища, власні назви
людей, прізвиська), зооніми (клички тварин) і т. п.  
Вказані власні назви органічно входять у систему окремих
говірок чи діалектів. Особливо тісно пов'язані з тією чи
іншою говіркою, діалектом так звані мікротопоніми  
(власні назви невеликих топографічних об'єктів), а також зоо-
німія та антропонімія.

§ 9. Діалектологія передусім має дуже важливе  
значення для вивчення історії мови. Факти діалектології і дані
писаних пам'яток минулих епох — основні джерела для
і4 Докладніше див. Й. О. Д з є н д з є л і в с ьк и й, Засади  
укладання регіональних атласів слов'янських мов, К-, 1963, стор. 26—27.
15 Докладніше див. Й. О. Дзендзелівський, Деякі питання
методики і теорії інтерпретації лінгвістичних карт. — Праці XI респуб.-
ліканської діалектологічної наради, К., 1965, стор. 20—21 і далі. дослідження процесів історичного розвитку мови.

§ 8. Як окрема галузь мовознавства діалектологія  
сформувалася в системі історично-порівняльного мовознавства
в другій половині XIX ст. Отже, це порівняно ще молода
лінгвістична дисципліна. Компаративісти-мовознавці уже в
першій половині XIX ст. переконалися в значній науковій
вартості діалектних матеріалів і почали їх досить широко
використовувати в своїх лінгвістичних дослідженнях і
особливо при вивченні історії мови.