Гімн
Вічний революцьонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю.
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані.
Ні гармати лаштовані.
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.
Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився.
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє:
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою,—
Міліони радо йдуть.
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття —
Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.
Вічний революцьонер —
Дух, наука, думка, воля
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
Коментар
Вірш
«Гімн» 1. Франка — одна із найсильніших за звучанням, за могутністю
думки та заклику поезій громадянської лірики в українській літературі.
Завжди в суспільстві будуть знаходитися «вічні революціонери»,
небайдужі до народного горя, страждань та неволі Вони прямуватимуть
уперед і кликатимуть за собою інших, не боячись переслідувань та
покарання з боку офіційної влади. Але поет бачить боротьбу у сфері
духовній — «дух, наука, думка, воля Не уступить пітьмі поля...» Він
вірить, що розвалиться «зла руїна» і настане новий день, прихід якого
ніхто не зможе спинити. Але для цього треба «не ридать, а добувати Хоч
синам, як не собі Кращу долю в боротьбі». Вірш покладений на музику,
його ритм експресивний, а художні засоби (анафора, перелічення,
метафора) дуже виразні.
ІВАН ФРАНКО
(1856-1916)
Народився майбутній
письменник у селі Нагуєвичі (тепер село Івана Франка) Дрогобицького
повіту на Львівщині в родині коваля. Навчався у початковій школі с.
Ясениця Сільна, потім у монастирській школі отців-василіан у Дрогобичі
й у Дрогобицькій гімназії. Наука була тоді важкою, Івана приймали
скрізь недоброзичливо й навіть вороже як сина «хлопа», але своїми
успіхами він швидко здобув авторитет. Багато читав, навіть почав
складати власну бібліотеку й писати власні твори. Рано пішов із життя
батько, а потім і мати. Це стало для юнака великою трагедією.
1875 року І. Франко вступив на філософський факультет Львівського
університету, увійшов до складу редакції журналу «Друг». Через рік
з'явилася його перша поетична збірка «Баляди і розкази».
У 1878
році поета заарештували за нібито соціалістичну агітацію і пропаганду,
посадили разом зі злодіями і тримали дев'ять місяці» Після цього від
нього відвернулися друзі, батьки коханої дівчини змусили її з ним
порвати.
І. Франко з другом М. Павликом засновує журнал «Громадський друг», а після його заборони створює нові — «Дзвін», згодом «Молот»
У
1880 році Франка заарештовують удруге, знову ж таки за нібито
підбурення селян проти «законного порядку» і тримають три місяці.
Франко пише багато поетичних творів та прозових — «Борислав сміється»,
«Захар Беркут», робить переклади; працює у журналах «Зоря», «Діло». У
1886 році одружується в Києві з Ольгою Хоружинською. У 1887 році
виходить поетична збірка «З вершин і низин», через два роки його
арештовують утретє на два місяці з тієї ж причини — за зв'язок із
групою київських студентів, що прибули до Галичини. У 1893 році Франко
захистив у Віденському університеті дисертацію, але «мужика» не
допустили до викладання у вищому навчальному закладі.
Виходять драма «Украдене щастя», збірка «Зів'яле листя», «Мій
Ізмарагд», «З днів журби», роман «Перехресні стежки» та інші. Останні
роки життя для поета були нелегкими — у боротьбі з нуждою, хворобою, у
переживаннях за долю дітей, яких розкидала війна, за хвору дружину.
На могилі письменника у Львові споруджений пам'ятник із символічним
образом Каменяра, який розбиває скелю, торуючи шлях до нового життя |
