Статистика
Онлайн всего: 5 Гостей: 5 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
§ 87. Приголосний [1].
Ще на спільнослов'янському грунті
виник так званий середній [1<], на основі якого розвинулись пізніші
слов'янські варіанти цього звука. У давньоруській мові йому
відповідали [і] твердий, вживаний перед голосними непереднього ряду
(лада, ловгь, лукь, льісьш, ложа), та [Г] напівпалатальний, що
виступав перед голосними переднього ряду (липа, лЬто, лєгькьш,
тєліа, льнт>). Крім того, вживався в ній також [Г] м'який, який
виник з Ц] після губних (земля) та із сполучення давнього [1] з Ц]:
поле. '
Українська мова успадкувала від давньоруської мови всі три
варіанти звука [1], проте фонетичні умови їх функціонування в ній
зазнали деяких змін, причому неоднакових у різних її діалектах.
Твердий [1] у більшості українських говорів, зокрема південно-
східних та північних, артикулюється як приголосний
передньоязиковий, альвеолярний. Властивий він і літературній мові.
Вживається цей приголосний перед голосними заднього ряду, перед
приголосними та в абсолютному кінці слова: лан, голос, луг, голка,
віл. У позиції перед [є] та [у], а в деяких говорах і перед [і] з [о],
звук [1] зберігає напівпом'якшену вимову. Для нього характерна
апікально-альвеолярна артикуляція чи навіть апікально-заальвео-
лярна (так звана препалатальна). Акустично цей звук сприймається
як [Г] середній: [л'еу], [л'ипа], [шГід]. У багатьох середньонад-
дніпрянських} східнополтавських та лівобережнополіських
говорах, а також у буковинських, гуцульських та закарпатських
середній [Г] поширився й на позиції перед голосними заднього ряду та
перед приголосними: [дал'а], [бал'акати], [л'аг'ідно], [мол'око],
[пол'ова] [пл'уг], [сл'ухати], [гол'ка]. Для цих говорів властиве
318
збереження [Г] також у позиції перед колишнім [ь]: [сил'но] *-
сильно, [в'іл'ний] ¦+- вольний. Напівпалаталізовану вимову
приголосного [Г] у позиції перед зредукованим [ь] фіксують деякі
давньоруські пам'ятки пропуском літери ь після л: єлма (Ізб. 1073, 18),
болшимь A22 зв.), пулхєриа B65), свгЬтилнику (ЖС, XIII). Очевидно,
напівпалатальний [V] характерний був не лише для
наддніпрянських говорів давньоруської мови, а й для тих, на основі яких
пізніше сформувалась південно-західна група діалектів української
мови. Про це можуть свідчити написання без ь після л або
написання після ньогоь замість ь у «Словах Григорія Богослова» XI ст.,
пам'ятці, яка походить з території названих говорів, напр.: єлма
B8), изобил-ьіе B5), погьібЬль C22) та ін.
Дуже широко представлена орфографія з л без наступного ь
в пам'ятках староукраїнської мови: волно (ВС, 1347, АЗР, І,'2),
силньїй D), добровоулно (Р., гр. 1366, 12), толко, полском (гр. 1388,
42), печални (Є. Луц., XIV, 38), болше A19), виталнїціа A71),
толко (КА, 1560, 165), доброволне, полскьіх (АО, 1581, 70), волно,
болшь (АЖ, 1584, 72)., доброволне A54), пекелний (Луц., XVII, 13),
велми (95), волность (Син., XVII, 103), колко A22), пилную A41),
силно (Грам. 1643, 4), доброволне A1), обилно (К. 3., к. XVII —
п. XVIII, 96), похвалное A31), мелникажь A55), по килку дній, оучи-
тел (Ал, Тиш., XVIII, 32), наймилший C3), посєлсгтЬ C9), тилко
D3), несилньїй F3).
Проте в більшості українських говорів [Г] в такій позиції
палаталізувався. Палатальна його вимова становить і сучасну
українську літературну норму: сальний, пильний, добровільний. Не
виявляє в сучасній українській мові стійкості напівпалатальний
діалектний [Г] також і перед голосними заднього ряду [а], [о], [ід]
та перед приголосним, якому в інших говорах відповідає [1] непа-
латальний. У такій позиції в тих говорах, яким він властивий, в
останні десятиріччя помітне пересування його артикуляції в напрямі
до твердої, що тепер теж становить літературну норму: пдлола,
молоко, луг, пужално, голка. Перед [і] звичайно розвивається пала*
тальна артикуляція [Г]: [пл'ід]. Отже, відбувається процес
трансформації середнього, або напівпалатального, [Г], його
диференціація на непалатальну та палатальну вимову, що має фонологічне зна-
ченйя, оскільки опозиція /1/ — /17 внаслідок цього процесу
виявляється послідовніше і виразніше. Деяку стійкість напівпалатальна
вимова [Г] виявляє лише в позиції перед [е]'та [у]: л'ел'ека, л'ет'іти,
л'ипа, л'ити.
Багатьом говорам південно-західного діалектного ареалу
відповідно до давньоруського твердого [1] властивий велярнозубний
[і], або сильно твердий, який виник, можливо, внаслідок
контактування цих діалектів з суміжними західнослов'янськими: [їад],
[поїова], [піуг], [гоїка], [вЧі]. При його артикуляції задня спинка
язика підіймається до м'якого піднебіння, дещо подібно до того
стану, в якому вона перебуває при творенні лабіалізованих
голосних [и] та [о]. Цим зумовлений у деяких з таких говірок перехід
319
[і] в [у]: по\піу, стіу, кЧу, вуреіу, гоїука ціпеїуно, пуджаїувно 422
(попіл, стіл, кіл, орел, голка, ціпилно, пужално). У лемківських
говорах подібний перехід відбувається не тільки в кінці слова та
складу, а й перед лабіалізованими голосними: [бцьіха], [пцуг] —
блоха, плуг. Зміна [1] на [ц] в позиції перед голосним властива
також деяким бойківським говорам: к'івок, бувок, стрЧвок (літ. кілок,
бузок, стрілок) у але кЧука, буука, стріука*23.
|
| Категория: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ФОНЕТИКА | Добавил: Blacklady (13.09.2009)
|
| Просмотров: 356
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
