Статистика
Онлайн всего: 5 Гостей: 5 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
§ 84. Шиплячі приголосні.
Уч давньоруській мові шиплячі в
будь-якій позиції вимовлялися як приголосні м'які. Цю їх рису
добре відбивали давньоруські писемні пам'ятки, напр.: БЬаиие
(Ізб. 1073, 9), нашь (Ізб. 1076, 89), вражьда F4 зв.), чАдо F зв.),
ЖАлость B66 зв.), врачьби A98), душю A65), настошщю B35),
жажющии B36 зв.), хочю (Є. Арх., 1092, ?2), очютишА D7), чюжихь
(Є. Гал. 1144, 268), оучіеникь A2), чюдєса C33), положю A56), межю
B78), моужю G5), хощю B35); кьіпащю (Син. пс. XII — XIII, 377),
одєжю (Є. Пут. XIII, 161), скажю B20), чюжихь G1); полюбивьшю
(ЖС, XIII, 19), бьівьшю, магпєжю B5), бЬжю A7), жажю E3),
моужь B7), чюдо B5), сЬюшр, лежащю E5), подвижющюсА C1) та ін.
Оскільки давньоруські шиплячі в усіх-позиціях були м'якими,
то в тогочасній орфографії спеціальне позначення їх палатальної
вимови не вважалося потрібним і обов'язковим. Тому поряд з лі*
терами і€, а, ю після ж, ч, ш часто писали також є, а, у: кьрчєва
(Нап. Тм., 1068, Хр., 14), шести, бьівьшоу (Ізб. 1073, 158), глоу-
шашс/й (Ізб. 1076, 231 зв.), чада A55)* Про те, що літери а та у не
позначали твердості попередніх шиплячих, промовисто свідчать
давньоруські написання типу чудити і чюдити (Ізб 1076, 90 зв.),
льжа A70 зв.) і льжю D7).
Українська мова м'якої вимови шиплячих не зберегла. їх
депалаталізація пов'язана з рядом інших фонетичних процесів, як-от:
а) з занепадом після них голосного [ь]: ножь -*- ніж. ночь ->• ніч,
нашь -+ наш, ножька -+ ніжка, вЬчьньси ->• вічний, страшьньш -*•
страшний;
б) зі зміною [є] в [о]: [ж'ена]-^а/гояа, [ч'его] -* чого, |пьш'ено| ->
пшоно;
в) з депалаталізацією приголосних перед [є]: Іж'ен'і'т'і] ->
женити, {ч'еір'езь]-* через, [ш'ес'т'іі] -* шести;
Зіі
г) з пересуванням артикуляції [і], голосного переднього ряду
високого підняття, в напрямі до [у]: [ж' і І т' і] ->- жити, [ч'ісіто]-^
чисто, [ш'іроікьи]-^ широкий.
Втратили м'яку вимову шиплячі також у позиції перед [а] з
[?]: лежать \+- л'еж'аїть], кричать [+- кр'іч'аїть], лоша [+- лош'аі].
За аналогією поширилась тверда вимова шиплячих і перед
голосним [и]: межу, хочу, душу, саджу [-<- *засІ2/9].
Процес депалаталізації шиплячих, пов'язаний з
артикуляційними змінами, не мав фонологічного значення, оскільки ні
давньоруській, ні українській мові не була відома опозиція їх за диферен-
ційною ознакою твердості — м'якості. У зв'язку з
депалаталізацією шиплячих відбулися лише деякі позиційні зміни в їх
уживанні. М'які шиплячі, що стояли перед /ь/, після занепаду останнього
депалаталізувалися й стали вживатися перед приголосними або в
абсолютному кінці слова. З голосними фонемами заднього ряду
/а/, /о/, /и/ в давньоруській мові сполучалися м'які шиплячі, а в
українській внаслідок їх депалаталізації стали сполучатися тверді
шиплячі. З давньою голосною фонемою переднього ряду /і/ теж
сполучалися м'які шиплячі, а з його рефлексом [у] поєднується твердий
шиплячий. -
Депалаталізація м'яких шиплячих перед секундарним [і] з [є]
в українській мові не завершилась. Шиплячі, як і всі інші м'які
або напівпом'якшені приголосні, ще в протоукраїнських говорах
давньоруської мови підпали в позиції перед [є] процесові
депалаталізації, але зміна етимологічного [є] через стадію його подовження
в дифтонг [іе] цей процес загальмувала. В сучасній українській
мові перед секундарним [і] з [є] вимовляються звичайно шиплячі
напівпом'якшені: [ж'іїнка], [ч'іітко], [ш'іс'т'], [бдж'іїлка]. Вони
не вступають в опозицію з відповідними твердими шиплячими
фонемами і тому являють собою не самостійні фонеми, а позиційні
варіанти твердих. Такі ж варіанти становлять в українській мові й
напівпом'якшені шиплячі кінця основи перед [і] аналогійного,
походження в закінченні іменників, прикметників та займенників:
ножі, ночі, груші, свіжі, гарні, інші [нож'іі], [ноїч'і], [груїш'і],
[св'ііж'і], [гаїрн'і], [іінш'і].
Не виступають як самостійні фонеми й напівпом'якшені
подовжені шиплячі, що утворилися внаслідок асиміляції в групах [г']+
+ [І], [П + Ш та Р'] + [І]: [зб'ІІж'га], [п'ІІч'іу], [роз!к'іш':у].
Хоч вони і артикулюються дещо більш м'яко, ніж неподовжені
перед [і], але теж функціонально не протиставляються відповідним
твердим фонемам, тому є їх позиційними варіантами: /збіжжа/,
/піччу/, /розкішшу/.
Процес депалаталізації шиплячих зумовив зменшення на чотири
одиниці кількості м'яких фонем в українській ^мові і відповідно
збільшення на таку ж кількість твердих.
Депалаталізація м'яких шиплячих відбувалася в різних
фонетичних умовах і, певно, в різних діалектах не одночасно. Очевидно,
найраніше вона охопила м'які шиплячі перед [о] з [є]. У цій позиції
312
шиплячі депалаталізувались, одночасно з лабіалізацією після них
голосного [є]. До раннього періоду відноситься також процес
ствердіння шиплячих перед голосними заднього ряду [а] та [и]. Про це
можна судити на підставі того, що в такій позиції шиплячі тверді
майже в усіх сучасних діалектах української мови, за винятком'
лише деяких бойківських та гуцульських, у яких давня м'якість
шиплячих перед [а], [и] зберігається: [ж'аіба], [ч'ас], [ч'уіти],
{ш'аіпка], [душ'аі].
Перед секундарним [а] з [а] м'які шиплячі змінилися на тверді
пізніше, ніж перед етимологічним [а]. Якби процес їх ствердіння
відбувався одночасно перед [а] будь-якого походження, то його
наслідки мали б бути спільні, однакові. Але перед [а] з [а] в багатьох
південно-східних говорах, зокрема й східнополтавських та середньо-
наддніпрянських, збереглася м'якість шиплячих в іменниках типу
лоша, курча та в 3-ій особі множини дієслів типу біжать, лежать,
кричать, волочать, спішать — [лош'аі], [курч'аі]^ [б'іж'аїт'],
и є
[леж'аїт'], [крич'аїт'], [волоїч'ат'], [сп'іш'аїт'] (АУМ, І, карта4
№ 122). Немає сумніву, що в загальмуванні процесу
депалаталізації шиплячих у цих позиціях відіграла роль аналогія їх до інших
м'яких приголосних, що перебували в таких же умовах: [лош'а'] —
и
аналогія до'іменників типу [тел'аі], [б'іж'аїт'] — аналогія до
дієслівних форм типу [хіод'а'т']. Однак дія аналогії обмежилась лише
сферою сполучення шиплячого з секундарним [а] з [а] і не
поширилась на сполучення шиплячих з етимологічним [а]; пор. груша
і диня; бажати, кричати, мішати і виділяти, міняти, довіряти.
Очевидно, процеси ствердіння шиплячих перед секундарним [а]
і перед етимологічним [а] в часі не збігалися, другий з них
відбувався раніше, ніж перший. Проте й депалаталізація м'яких
шиплячих перед [а] з [а] завершилась не пізніше першої половини XIV ст.,
принаймні в південно-західній групі діалектів, оскільки вони, як
і шиплячі перед етимологічним [а], в цих діалектах, а саме в західно-
волинських, наддністрянських, покутських, надсянських, зазнали
разом з іншими твердими приголосними Бторинного пом'якшення
перед [є], [у], [і], що розвинулись з [а] будь-якого походження:
[ж'ел'], [ж'ил'], [ж'ер], [ж'ир], [вваж'еїти], [ж'еба], [д'іуч'еїта],
[ч'ес], [ч'ис], [ч'іс], [ч'еісом], [ч'іруваїти], вони [крич'ет], [уч'еіра],
[ш'еіпка], [ш'ііпка], [ш'інуваїти], [луш'еїта].
Шиплячі, що стояли перед колишнім [ь], не втратили у зв'язку
з його занепадом м'якої артикуляції, принаймні в найближчий час,
свідченням чого є асиміляція ними наступного []], що припадає дещо
на пізніший період. Наслідки ствердіння шиплячих перед колишнім
[ь] староукраїнські пам'ятки відбивають, починаючи з XV ст.,
написанням ь після літер на позначення шиплячих приголосних у
кінці слова та перед іншими приголосними: рєчі> (ВС, 1347; АЗР,
І, 3), нашь (Рус, гр. 1422, 77), купчичь (гр. 1429, 83), поч'ьтєть
(гр. 1440, 136), ижь, ажь (Р., гр. 1435, 134), рЬчькою, рЬчгку,
313
рашько&ьку, такЬ жь (гр. 1459, 171) ш. Пізніше в староукраїнській
писемності така орфографія стала звичайною, • напр.: грабЬж-ь
(АЖ, 1584, 131), ночь (82), мечь A19), хоружичя A56), семєшькова
(96), нєслушьнии A583, 48), везєшь D7), огнищь A582, 43); /отта
(Зиз. Лекс., 1596, 52), мєшькаяьє G5); ммпєжь (Бер. Лекс., 1627,
67), яшр, /гбч'З A5), дожчь C1), пустошь A03); брЬдишь (Син.,
XVII, 100); корьчгму'(К. 3., к. XVII — п. XVIII, 209), Ладку,
донр, його, Ба/тс, лЬпшь B31), лучьше B33), мишька, пушькою
B35), ляж» G6), триножь A66), занєхаєшь A15).
Дуже можливо, що шиплячі, які стояли перед зредукованим [ь],
після його занепаду раніше депалаталізувалися внаслідок
регресивної асиміляції у середині слова в позиції перед іншими твердими
приґолосними: ножька-*- [ноІж'ка]-> [нб»жка]; печька ->• [пеїч'ка]-*
[пЧчка], неслушьньш ->¦ [неслуїш'ньій] -*¦ неслушний. А далі вже
за'аналогією депалаталізувалисьвони й в інших позиціях: грабЬжь-*-
грабіж, рЬчь -> рй, ходишь -> ходиш, тьіжьднш ->¦ [тиж'н'а] ->•
[тижн'а].
Ствердіння м'яких шиплячих перед етимологічним [і] в
староукраїнських писемних пам'ятках засвідчується, починаючи з
XIV ст., написанням ьі після літер, вживаних на їх позначення:
старшьій (ВС, 1347; АЗР, І, 5), чьш, жито A3), лжьі (Київ, псалт.
1397, 731), обрьшьів (Рус, гр. 1411, 74), чьіним, нашьсми, оусжшьіть,
вьіслуоюьіль, дворищьі, старищьічєвь, пєчєнчьшо, о иншьіми (гр. 1452,
38), нашим, услишьіт, видЬвши (гр. 1462, 116), стопошвших (Ст.,
гр. 1453, 18), моужьиіо, нашьіжь, оусшшьіть, хотмчьі, оучбінити,
чьінити, жьшота (Р., гр. 1454, 162—163), ин-ьшьіх, чьш, вчьінєна,
насвєтчьи, обачьівши, давшьі, стоячьі (АЖ, 1583, 47), живимь
(Грам. 1645, 17).
Взагалі, хоч процес депалаталізації шиплячих в різних
фонетичних умовах і в різних діалектах проходив нерівномірно,
в основній масі українських говорів він завершується в XIV ст.
Як можна судити на підставі сучасних говорів, не всі шиплячі
однаково піддавалися процесові депалаталізації. Фрикативні [?'],
[$'] у позиції перед [є], [у], етимологічним і секундарним [а], перед
[и], колишнім [ь] майже послідовно втратили давню м'яку
артикуляцію в усіх українських говорах, крім, як згадувалося, деяких
бойківських, буковинських та гуцульських. Проте в лемківських
говорах ці приголосні стверділи набагато сильніше, ніж в інших
діалектах, у яких вони депалаталізувались, їх твердість досягла
того ступеня, що після них вимовляється не голосний [и] з давнього
[і], як у літературній мові, а голосний [ьі]ш.
419 Літера т> після шиплячих зрідка траплялася в деяких давньоруських па-»
м'ятках ще в XI ст.: притьчг (Ізб. 1073, 152), мужь (Ізб. 1076, 237 зв.), немощью,
брашьна, ороужгьє B40). Проте вона в них не позначала твердості попередніх
шиплячих, про що свідчить написання слова оруясгє, в якому м'якість [же]
зберігалася до асиміляції ним наступного []], яка, відомо, відбулася значно пізніше.
Написання ь після шиплячих є, певно, наслідком змішування літер ь і ь.
420 Див.: Панькевич /. Нарис історії українських закарпатських говорів,
ч. 1. Фонетика, Прага, 1958, с. 53, ^
314
Африката [с'] виявляла меншу схильність до ствердіння, і в
окремих сучасних говорах вона й тепер зберігає м'якість, хочу тих же
говорах [г] та [§] вимовляються як приголосні тверді, наприклад,
у лемківських і частині середньозакарпатських: [уч'еіра], [ч'уіти],
[ч'ас], [багаїч'], [к'інч'аїти] — кінчати, хоч жар, жаба, жура,
шапка, шукати, дружка. В деяких говорах, яким властиві тверді
[2], [з], африката [с'] депалаталізувалась лише частково і тепер
вимовляється як приголосний напівпом'якшений, як-от у північній
частині лівобережнополіських, у багатьох слобожанських та в
окремих середньонаддніпрянських південно-східної діалектної групи:
[ч'аісто], [ч'аідно], [курч'аі], [ч'уіти], [ч'огої], [ч'о.'рний], [ч'иісто],
и
[ч'еірез], [сич'], [св'ііч'а], [п'іч'ка].
|
| Категория: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ФОНЕТИКА | Добавил: Blacklady (13.09.2009)
|
| Просмотров: 1266
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
