Статистика
Онлайн всего: 3 Гостей: 3 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
§ 79. Зближення голосних [о] — [и].
Однією з фонетичних
особливостей української мови є зближення вимови ненаголошеного
[о] з [и] внаслідок посилення його лабіалізації. Проте таке
зближення властиве не всім українським говорам в однаковій мірі, як
неоднаково реалізувалось воно у різних фонетичних позиціях.
Найбільш Поширена вимова [о], наближена до [и], в
південно-західній групі діалектів; у переважній частині говорів цієї діалектної
групи голосний середнього підняття [о] в ненаголошеній позиції,
незалежно від голосного наступного складу, вимовляється як звук,
У У У
близький до голосного високого підняття [и]: [головаї], [короіва],
У У У У У У У
[новиій], [комуі], [твоіуі], [добаї], [соб'іі], [тоб'іі], [донеісти],
У
[побиїти]. У частині південно-західних говорів, зокрема в багатьох
наддністрянських, буковинських, подільських, надсянських, деяких
297
волинських, ненаголошений [о] повністю зливається з [и]: вубруїч,
суроічка, студоіла, гуспо\дар, еуло\чут, тулоїчут, [кун'оїм], [ку-
вал'оїм], [кувал'аім], зураї, [кумар'іі], вдувец, кулеса, кувалеви,
нужем, крупйва, вусика, вузили, гурйт 897, у бід (обід), нура,
в убох, вуда, гудувати, кужух398.
Для багатьох південно-східних говорів властиве помірне укання,
тобто лише деяке наближення вимови ненаголошеного [о] до [и],
причому не в усіх позиціях, а тільки перед голосними верхнього
підняття [и] та [і], зрідка [у]. В одних говорах таке наближення
ненаголошеного [о] до [и] сильніше виявлене, як, наприклад, у
слобожанських, а в інших — воно менш помітне, особливо перед [і]
0 0 О О О О у
та [у]: [хумут], [кужух], [туб'і], [худ'імо], [пулин], [булит']; [хо-
У У
мут], [кожух], [тоб'і], [тоб'і], [полин]. Північним говорам
української мови, крім вблинсько-поліських, наближення вимови [о] до
[и] не властиве.
Можливість зближення ненаголошеного [о] з [и] закладена в
природі його артикуляції. Як і [її], він належить до голосних
заднього ряду, лабіалізований, утворений при великому ротовому й
малому фарингальному резонаторі. Відрізняється [о] від [и] лише
меншим ступенем лабіалізації, трохи нижчим при його артикуляції
загальним положенням язика, дещо меншим просуненням вперед
спинки і кореня язика, а значить і трохи меншою загальною
довжиною резонатора. Отже, при відносно незначній зміні положення
язика при артикуляції [о] та посиленні його лабіалізації, що можливе
в ненаголошеній позиції, коли звуковий вияв диференціальних ознак
фонеми послаблюється, він легко може зближуватися з голосним [и].
Наближення вимови [о] до [и] засвідчують ще деякі давньоруські
писемні пам'ятки південного походження, наприклад, оусквьрнильс/й
(Ізб. 1073, 28 з$.), оучисти&ьшєсА C8), оумьноуїж мьісльик A32),
ситостьяк оутробьноуяк A57 зв.), божьскую силонк B45), вписку пь
C5); лютьи уружьникь (Сл. Гр. Б., XI, 71) =оружьникь, оудолЬва#
C00 зв), оузираа C02); їзбьіткьі оукроухь (Є. Гал. 1144,212), мугущі
(Усп. зб. XII—ХНІ, 21 звУ/убр-Ьтоша (Є. Гал. 1283, 51 зв.) та ін.
Дехто з дослідників вважає, що прикладам написання у (оу) замість
о в давньоруських пам'ятках не слід надавати великої ваги, оскільки
такі написання можуть бути звичайними описками або ж свідчити
про змішування голосного [о] з [и] в спеціальних умовах, як-от у
слові убрЬтоша замість обрЬтоша, в якому у є, на думку цих
дослідників, наслідком впливу відповідного префікса. Ця фонетична риса,
тобто зближення вимови [о] з [и], відбивається в письменстві
виразно лише з XIV ст.39в Однак подібні застереження, якщо зважити
на те, що написання у замість о в давньоруських пам'ятках півден-
397 Див.: Шило Г. Ф. Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра.
Львів, 1957, с. 56.
398 Див.: Кобилянський Б. В. Зазнач, праця, с. 33.
899 Див.: Булаховський Л. А. З історичних коментарів до української мови.
Голосні повного утворення, с. 93.'
298
ного походження трапляється не тільки в префіксах, айв інших
морфологічних позиціях слова, навряд чи мають достатні підстави.
Очевидно, явище наближення вимови ненаголошеного [о] до [и]
мало місце ще в південних говорах давньоруської мови, від яких
його успадкувала, а далі й розвинула із значними локальними
відмінностями мова українська. Писемні пам'ятки староукраїнської
мови це явище відбивають відносно значною кількістю написань,
напр.: свуему (Є. Верк., XIV, 63), учищЬнию F), оустави (Є. Луцьк.,
XIV, 111), апоустольї A13), мунастьірь (Р., гр. 1378, 26), моугуть
(гр. 1418, 89), епискупом (Рус, гр. 1471, 119), суботую или шаба-
сомь звали (Катехизис 1562, 44), дупущали (КА, 1560, 437), услоно&ь
(Інвентар, 1573, АЮЗР, VII, 1, 239), которую моцю (Є. Нег., 1581,
48), которую зверхностью B4), йротуру (Бер. Лекс, 1627, 103), пор.
там же проторь, д.-р. проторь, проторь, протора — видаток,
витрата, Юхимь (К. 3., к. XVII — п. }^ІІІ,'258) та ін.
Явище зміни ненаголошеного [о] в [и] відбиває, певно, й
написання в у слові вгурцьі (огірки): «Переваривши вгурцьі... скласть
вь нелуженньїй котоль» (Т., І, 196).
У сучасній українській мові зближення або й злиття вимови
ненаголошеного [о] з [и] здебільшого залишилось як явище діалектне.
Літературну норму в ній у позиції перед складом з голосним
середнього і низького підняття, а також перед [у] становить вимова
ненаголошеного [о] як голосного, що акустично не наближається до
[и]: колеса, господар, доба, долина. Перед складом з голосним
високого підняття [и], рідше [і], можлива, хоч вона не
загальноприйнята, і вимова [о] з деяким акустичним відтінком, що зближує його
У У У У
з [и]: [зозуїл'а], [хомуїт], [кожуїх], [соб'Ґ]. Така вимова, звичайно,
не впливає на фонемний склад вокалізму української літературної
и
мови, оскільки [о] виступає в ній як звуковий варіант фонеми /о/:
/зозул'а/, /хомут/, /собі/.
Внаслідок зближення з голосним [и] ненаголошеного [о], як
етимологічного, так і з [ь] та [є], лише в окремих словах відбулося
витіснення на українському грунті фонеми /о/ фонемою /и/, що
пояснюється різними причинами.
Фонетичними причинами зумовлено, певно, заступлення /о/
фонемою /и/ в словах будяк (корінь бод колоти, пор. рос. бодец,
п. Ьойак), буцати (корінь боц д.-р. бости), ворушити (при вд-
рох), журавель (д.-р. жоравь, жоравль), парубок (д.-р. паробькь,
діал. північноукр. парабок), пурхати, пурхнути (корінь пьрх-;
пор. рос. порхать, порхнуть), ступати (пор. стопа), тупотіти
(пор. рос* топот), тупцювати, Юхим (з Йохим ч- Єфимь), яблуня,
яблуко (пор. д.-р. шблько). Дієслово буцати було, очевидно, відоме
в діалектах з наголосом не тільки на першому складі (буцати),
а й на другому (буцати); зміна [о] на [и] спершу відбулася,
звичайно, в ненаголошеному складі (боцати-> буцати), а пізніше, за
аналогією,— і в наголошеному; на закріплення голосного [и] в
дієслові ворушити сприяла, можливо, «зовнішня асоціація його з
299
рушити» 40°. В дієслові пурхати, пурхнути, що в діалектах відоме
не тільки з наголосом на першому, а й на другому складі, звук [о]
змінився на [и] спершу теж у ненаголошеній позиції (порхнути ->¦
пурхнути); лише пізніше, за аналогією,— в наголошеній. Під
впливом форм тупотіти (з тупотЬти), тупцювати (з топцевати)
закріпився голосний [и] і в іменнику тупіт.
Процес зміни ненаголошеного [о] на [и], а іноді й наголошеного,
може бути пов'язаний також з аналогійними впливами. Так, на
закріплення голосного [и] в іменнику мачуха (із мачоха, д.-р. маче-
ха) вплинув, безсумнівно, поширений в подібних словах суфікс
-ух(а), пор. свекруха. Впливом досить поширеного в українській
мові суфікса -ун зумовлена, наприклад, поява голосного [и] в
кінцевому складі власного іменника Супрун (із Сопрон -«- Софрон),
а в першому складі звук [и] розвинувся з ненаголошеного [о]
фонетично.
Аналогійного, а не фонетичного походження звук [и] в слові
кожум'яка; виник він у ньому, як здогадувався А. Ю. Кримський,
а за ним і Л. А. Булаховський, під впливом широковживаного
іменника кожух 401, хоч не виключена тут і аналогія до знахідного
відмінка першої частини цього компонента (кожум'яка, пор. кожу
м'яв).
' Наближена вимова ненаголошеного [о] до [и] в дієслівному .
суфіксі -ова- зазнала в українській мові впливу форм теперішнього
часу тих самих дієслів (вікую, зимую, малюю), наслідком чого стала
повна заміна в ньому [о] на [и]: вікувати, зимувати, купувати,
сумувати, горювати, малювати і т. д. (-<- вЬковати, зимовати, купо-
вати, горевати, малевати; пор. рос. вековать, зимовать, горевать;
блр. векаваць, зімаваць, бедаваць). Ненаголошений [о] в подібній
позиції заступився звуком [и] навіть в односкладовому дієслівному
корені, в якому разом з суфіксом -а- утворювалося
звукосполучення -ова-: ковати ->• кувати (пор. кую; рос. коващь). Аналогічний
процес поширився й на віддієслівні іменники з суфіксом -ова-:
вікування, зимування, літування, рахування (¦<- єЬкованьїе, зимо-
ваньїе і т. д.).
Закріплення [и] на місці [о] в дієслівному суфіксі -ова- явище
досить пізнє. У староукраїнських писемних пам'ятках, навіть піз-
ніцюго часу, ще вживається звичайно -ова-: коштовал-ь (АЖ, 1584,
102), коштовали A24); будоване — XV ст., будовами, жартовати —
XVI ст., бунтовати, єЬншовал-ь, єЬншоданье, годовати, годовалг,
гойновали, вьїкуповатися—XVII ст., еЬзитовати, вЬншовати—
XVIII ст.402, роскошованье (Бер. Лекс, 1627, 71), шьінковати
(К. 3., к. XVII—XVIII, 112), працовать A85), танцовати B13).
раховати B96), працовавшьіх A84). Поширений дієслівний суфікс
400 Булаховський Л. А. З історичних коментарів дц української мови.
Голосні повного утворення, с. 92.
401 Див.: Крьшский А. Е. Украинская грамматика, с. 488.
402 Історичний словник українського язика. За ред. Є. Ти мченка, т. 1. X.— К.,
1930, с. 148—149, 153, 332, 408, 486, 544—545, 907.
300
-ова- в українській літературній мові ще і в першій половині
XIX ст., напр.: у творах І. П. Котляревського — вигодовала, годо-
вати, годовав, нагодовала, одважовав, обмальовати, розказовати,
розказовав 403, у творах Т. Г. Шевченка — будовами, будовали, вір-
шовати, зимовати 404, хоч також і бурлакувати, будувати, віршу-
вати, гартувати, жартувати, зимувати 405; бидовати, будовати,
будованье, виноватити, годовати, жартовати, куповати, пустова-
ти, сумовати 40в. Остаточно закріпився дієслівний суфікс -ува-
в сучасній українській літературній мові в другій половині XIX ст.
Зближення ненаголошеного [о] з [и] в прикметниковому суфіксі
-оват- на діалектному, головним чином південно-західному, грунті
зумовлювалось фонетичними причинами, але закріплення в цій
позиції звука [и] підтримувалось, звичайно, й впливом дієслів з
суфіксом -ува-: біснуватий, винуватий, зеленкуватий, мізкуватий,
підстаркуватий, розбійникуватий, хитруватий (•<- бЬсноватьій, ви-
новатьій, зеленковатьш, хитроватьій; рос. виноватий, зеленоватьш,
хитроватьій; пор. дієслова винуватити, мізкувати, хитрувати
та ін.). Поширення й усталення в'літературній мові
прикметникового суфікса -уват- теж належить до пізнього часу. У
староукраїнській мові звичайним був суфікс -оват-: виноватий—XV ст.,
вихроватой — XVI ст., бЬсноватьш, вихроватое — XVII ст., буйво-
ловатую шію, вихровата, димновата — XVIII ст.407 Те саме і в
першій половині XIX ст.— бісновате, придурковата паралельно з
біснувата, придуркувата, узловатий 408, бисноватьій, шпаковатий
(Б.-Н., 56, 400). У багатьох закарпатських говорах і тепер
поширений дієслівний та прикметниковий суфікс -ова-: виписовати, хитро-
ватий.
Аналогією до прислівників з префіксом нав- (<- на + у), як-от
навкіс, навмання, навперейми, навпростець і подібних, пояснюється
зміна в ненаголошеній позиції [о] в [и], а далі в [и] у таких
прислівниках, як навколо, навкруги, навпаки [наукбло], [наукругй], [наупа-
кй] •<- науколо ч- наоколо; наукругй ¦<- наокруги; наупаки ч- нао-
паки.
З явищем переходу ненаголошеного [о] в [и] безпосередньо
пов'язаний і зворотний процес зміни етимологічного [и] в [о],
прикладом чого може служити початковий [о] в іменнику онук з унук
(д.-р. вгьнукь), а також діал. розом, ходбба (розум, худоба) 409.
В діалектному Оляна (Гр., IV, 558) з Уляна (іулянія, гр. 'Іоійіа-
\а) на виникнення [о] з [и] позначився безсумнівний вплив іменника
Олена,
|
| Категория: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ФОНЕТИКА | Добавил: Blacklady (13.09.2009)
|
| Просмотров: 235
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
