У складі консонантизму давньо-
індоєвропейської мови приголосного [х] не було. Досить рано,
певно, ще в протослов'янських діалектах, звук [х] розвинувся,
як згадувалося, на місці задньоязикового придихового [кЬ], але
він тоді ще не набув фонологічного значення, а виступав як варіант
фонеми /к/. На найдавнішому етапі історії спільнослов'янської
мови, хоч пізніше від періоду переходу [кЬЗ в [х], змінився на [хі
в певних позиціях також давній індоєвропейський [з]. Така зміна
відбувалася після голосного високого підняття [і], [Ш, [її, [и] та
приголосного [г] і [к]

Однією з важливих  
фонетичних особливостей слов'янських мов, що відрізняють їх з-поміж
інших індоєвропейських, є рефлексація напівпалатальних  
задньоязикових [?'1 і [к'І. Артикуляція [§'] і [к'І була дещо передніша, ніж
відповідних їм твердих задньоязикових, і вона певною мірою  
наближалась до середньоязикової, хоч 1 не збігалася з нею. В одних
мовах напівпалатальні [?'], [к'І веляризувались і перестали  
відрізнятись від твердих [§], [к], якщо ж вони підпадали дальшим змінам,
то вже разом з ними. В інших мовах, навпаки, артикуляція [§'],
[к'І просувалася вперед і переходила в сферу творення зубних або
шиплячих приголосних, внаслідок чого вони змінювались на зубні
[г'] і [з'] та шиплячі [і] і Ш.

До  
періоду формування спільнослов'янської мови належить також втрата
лабіалізованих1 приголосних [§й], [кн], [§Чі1, [кЧі! та перехід їх
у звичайні, нелабіалізовані, задньоязикові [§], [кі. Сучасним  
слов'янським мовам жодні прослідки лабіалізованих задньоязикових
не відомі, хоч в деяких інших індоєвропейських мовах вони досить
виразні, напр.; *?оу^сі-(ч-§До уепсі-), ст.-сл. говадо, рос.'говядина,
латиськ. ?Ш)№5 (корова), д.-інд. §айгі (худоба); *§огеіі (-<-?нЬог-),
д.-р. горЬти, укр. горіти, лит. §агаз (пар), д.-інд. §ЬагтаН (жар);
*кгьуь (*№у), д.-р. кр-ьвь, укр. кров, лит. кгаіцаз, лат. сгиог, д.-інд.
кгауіН (сире м'ясо); але хет. киі- (хто), гот. Ь\уаз (хто), 1еіЬ\уа
(позичаю), лат. ^иоA (хто), \іщио (залишаю), ^иаиио^ (чотири).

 На  
підставі того, що придихові проривні широко представлені в  
давньоіндійській мові й на ранньому етапі розвитку були відомі
грецькій, італійській, венетській мовам, а також на підставі
деяких специфічних відповідностей в окремих інших споріднених
мовах, припускається, що в системі консонантизму давньої індоєв-
рбпейської мови існували придихові проривні [ЬЬ], [рЬ], [сІЬ], [іЬ],
[§Ь], [кЬ]. Жодна сучасна слов'янська мова їх не має. Більше того,
у сучасних слов'янських мовах не збереглося будь-яких прослідків
цих приголосних. Не відомі вони й старослов'янській мові, а також
мовам балтійської, германської і кельтської груп.

Спільнослов'янська мова розпалась на окремі діалектні групи, що почали  
розвиватися відокремлено одна від одної, десь близько V—VI ст. нашої ери.
Про це переконливо свідчать усі важливі фонетичні й граматичні
процеси, що відбувалися на слов'янському грунті в період,  
пізніший від тієї доби. Тоді ж'виділились на її основі й східнослов'янські
діалекти, що хоч і різнилися між собою деякими незначними  
звуковими, граматичними й лексичними особливостями, все ж складали
відносну єдність, творили єдину давньосхіднослов'янську мову, яка
з IX ст. стала мовою давньоруської народності, що вже на той час
сформувалася, мовою, яку за сучасною термінологією називаємо
давньоруською.

Кожній мові властиві внутрішні закони її розвитку, які
відбивають специфіку її структури і за якими вона змінюється,
збагачується й удосконалюється на основі розгортання основних
елементів, що в ній існують. Внутрішні закони розвитку мови діють
на всіх її структурних рівнях і виявляються в процесі еволюції
мовної системи в цілому, еволюції, Що пов'язана з розвитком  
людського мислення, зумовленим історично-культурним прогресом  
суспільства

 Історична,
або діахронічна, фонетика вивчає звукові зміни в мові від  
найдавнішого періоду ЇЇ існування й до нашого часу.
Відомо, що серед усіх знакових систем мова посідає особливе
місце, власне, тільки вона виступає повноцінним знаряддям  
спілкування людей у суспільстві. За допомогою мови формується  
мислення в процесі пізнання людьми об'єктивної дійсності,  
здійснюється обмін думками, життєвим досвідом, закріплюються, зберігаються
й передаються наступним поколінням набуті суспільством знання,
виражаються найрізноманітніші людські почуття.
Матеріальною формою мови є її звукова будова. Мова без звуків
взагалі не може існувати. Отже, суспільна функція звукової будови
мови надзвичайно важлива. Звідси цілком закономірно, що вивчення
мовних звуків як у синхронічному, так і в діахронічному плані
здавна належить до актуальних лінгвістичних проблем.

Фонетична будова, граматична структура і лексичний склад української
мови/вперще^внок^мірою висвітлюються ^давніх ііраши з гра-
^матики церкрвноддсш'іщдької мови і ^лексикографічних працях'того
_ча~су. ДсГдак- належать «ГрамматГка доброглаголиваго еллийосло-
венскаго язьїка» A591р.), «ЛеЗісь» Л. Зизанія A597 р.), «Лексіконь
славеноросскій» П. Беринди A627 р.), «Грамматіка» A591 р.), «Грам-
матіка» Л. Зизанія A596 р.), «Грамматіки словенское правилное  
синтагма» М. Смотрицького A619 р.) та її скорочена кременецька  
переробка «Грамматіки или писменница язьїка словенскаго» A638 р.)

Усі  
слов'янські мови мають багато спільного в своїй структурі,  
протиставляючись іншим сім'ям індоєвропейських мов: балтійським, германським,
романським, італьським, індо-іранським та ін. Чим далі йти в  
глибину віків, тим більше можна виявити спільних рис, які мали колись
усі слов'янські мови. Тому-то для вивчення кожної слов'янської
мови так багато важить аналіз структури старослов'янської мови —
найдавнішої серед писемно фіксованих слов'янських мов.
Першорядне значення для вивчення історії української мови
мають факти, що засвідчують розвиток інших слов'янських мов,
насамперед російської та білоруської — найближчих до  
української.

 Роль діалектних даних і свідчень  
інших споріднених мов у висвітленні історії розвитку української
мови. Українська літературна мова XVI—XVIII ст. відзначалася
відносною стабільністю, наявністю норм, що були зорієнтовані на
певні джерела розвитку. Основним джерелом давньої української
літературної мови була українсько-білоруська («західноруська»,
«південно-західноруська») ділова мова — прямий нащадок  
спільносхіднослов'янської літературної мови епохи Київської Русі. У  
процесі розвитку давня українська літературна мова використовувала
певний досвід і надбання братньої російської мови, старобілорусь-
кої, старрпольської і церковнослов'янської мов. Розширення
функцій донаціональної мови і реформаційні віяння, що лроникдли
на Україну з Заходу, змушували діячів культури й освіти дедалі
частіше вдаватися до народно-розмовного джерела. Це викликало
появу на всіх мовних рівнях спершу стилістично нейтральних,
а згодом стилістично диференційованих дублетів, які внаслідок
широкого проникнення в писемні джерела поступово набували  
значення варіантів норми

Періодизація української літературної мови. Офіційно-ділова література
XVI — першої половини XVII ст. представляє всю Україну.
Це зумовлено не тільки тим, що пам'ятки цього періоду хронологічно
ближчі до наших днів, а й історичними обставинами, що склалися
на той час,— боротьбокг українського народу проти польсько-
шляхетського поневолення. До офіційно-ділового стилю належать
протоколи засідань різного роду судів (замкових, земських, кацту-
рових та ін.), актові книги міського самоврядування, які велися
в кожному місті з магдебурзьким правом 93, окремі документи  
(грамоти приватних і урядових осіб, універсали королів, гетьманів,
полковників, духівниці та ін.).

Східнослов'янські
літературні мови — українська, російська і білоруська — мали
два спільних джерела свого розвитку: єдину для всіх східних сло-
в'яц давньоруську літературну мову і близькі своєю структурою
народно-розмовні східнослов'янські мови, які об'єднували більше
спільних, властивих для всього східнослов'янського регіону, ніж
відмінних рис.

Головні особливості давньоукраїнської мови XIV—XV стр
Діалектне членування староукраїнської мови.ЦІротягом IX—ХІсїгГ
у складі давньоруської держави відбувся процес консолідації
великих феодальних земель — князівств. Але у ЗО—50-ті роки
XII ст. від Києва відокремились усі значні феодальні князівства.
Київська Русь була поділена на ряд феодальних земель, серед Яких
найвплгівовішими були Ростово-Суздальське, Новгородське,  
Смоленське, Муромо-Рязанське, Київське, Чернігово-Сіверське,  
Переяславське, Галицьке, Володимиро-Волинське, Полоцьке, Турово-
Пінське князівства.

Найдавніші пам'ятки епохи
Київської Русі написано старослов'янською мовою і відносно  
унормованою давньоруською.
Вони можуть дати лише приблизне уявлення про діалектне  
членування давньоруської мови. До того ж від давньоруського періоду
(XI—XIV ст.) збереглося понад 500 книг, а більш-менш надійні,
хоч і поодинокі факти, крізь які просвічує колишній діалектний г
поділ східнослов'янської єдності, можна виявити лише в деяких
із них.

Про початки розвитку літературної мови на Русі
можна говорити із історично засвідченим зародженням  
слов'янського письма і поширенням його у східнослов'янських землях (кінець
IX —поч. X ст.).

ІУ VIII—IX ст. н. є. мова східних слоз'ян містить цілий ряд рис,
які відділяють її від мови, південних і західних слов'ян. Чи була
ця мова єдиною? Спираючись на те, що східнослов'янське  
відгалуження ще не встигло відійди далеко від спільнослов'янського стану,
можна здогадуватись, що східнослов'янська мова^була такою су-
*4 Див.: ЬеНг'ЗрІашіп&кі ТФ Зазнач, праця, с, 194—195.
*& Див.: Трубачов О. Я, Ранние славянские етнонимьі — свидетели миграции
славян.-~ Вопр. язнкознания, 1974, № 6, с, 66.

 Спільнослов'янські мовні особли-
вості(^внагреконструкція прадавнього стану мови — явищехклад-
яе -ЬздебілБШОгсгнездійененне. /Гак, скажімо, словенській мови  
засвідчили своє існування на письмі з IX ст, і то лише в одному із
своїх численних різновидів^— староболгарському паннонському
^діалектіДЯк же відновити ту матерію, в яку втілювалися слов'янські
мовц протягом багатьох попередніх' віків? Скільки минуло часу,
перш ніж слов'янські мови протиставилися іншим  
Індоєвропейським? Чи взагалі був колись такий момент? Чи була праслов'янська
мова-основа ((від самого початку) сукупністю діалектів, принаймні
у вигляді сучасних трьох груп слов'янських мов, чи становила  
собою відносну єдність?