Свободная БИБЛИОТЕКА

ВСТУП
§ 1. Східні слов'яни і їх мова в доісторичний період. Питання про  
розселення східних слов'ян. Спільнослов'янські мовні особливості 7
§ 2. Утвореная і розвиток давньоруської мови. Мова Київської Русі як пер-,
ша Літературна мова східних слов ян. Роль церковнослов'янської мови
у формуванні давньоруської літературної мови 14
§ 3. ПоходжещшХр^звиїок^ов'янськчзї^ Письмо на Київській
Русі .Я'* 17

Самойленкб С. Ф. О функциональном различии гласньїх и согласньїх в старосла-
вянском и древнерусском язьїках.— Наук. зап. Луган. пед. ін-ту, 1940—
1941, т. 2-3.
360
Свашенко А. О. Фонетичні особливості мови Актових книг Кролевецького  
міського уряду XVII—XVIII ст. у порівнянні з сучасними говорами (вокалізм).—
Вісн. Харк. ун-ту. Сер. філол. наук, 1965, вип. 1.
Свєнціцький І. С. Західноукраїнські грамоти XIV—XV ст.— Питання укр.  
мовознавства, 1957, кн. 2.

Карский Е. Ф. Трудьі по белорусскому и другим славянским язикам.— М., І962.
Карягина Л. Н. Редуцированние гласние в язьіке июльской служебной минеи
XI — нач. XII. вв.— В кн.: Материали и исследования по истории русского
язика. М., 1960.
Касаткин Л. Л. К истории задненебньїх фонем в русском язике.— Вопр. язико-
знания, 1965, № 2.

Енгельс Ф. Анти-Дюрінг.— Маркс К., Енгельс Ф. Твори* т. 20.
Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави.— Маркс К.,  
Енгельс Ф. Твори, т. 21.
Ленін В. Л Про право націй на самовизначення.— Повне Зібр. творів, т. 25.
Абаев В. Я. О происхождении фонемьі у (Н) в 'славянском.— В кн.: Проблеми
индоевропейского язьїкознания. М., 1964.

На східнослов'янському грунті інтонаційні та старі часокіль-
кісні розрізнення, на відміну від сербохорватської мови, були  
повністю втрачені.

 Після розпаду праслов'янської єдності праслов'янські  
циркумфлексова, або спадна (довга і коротка), та акутова (коротка)  
інтонації були успадковані слов'янськими мовами. їх подальша  
трансформація на грунті окремих слов'янських мов становить значний
інтерес. Особливо важливим для слов'янської акцентології є  
осмислення трансформації праслов'янських інтонацій на грунті  
сербохорватської мови.

У пізньопраслов'янський період довгі голосні виявили  
тенденцію до скорочення22. Скорочувалися і акутовані довгі монофтонги зд.
Двоморні акутовані голосні переставали бути двоморними, що не  
могло не відбитися на природі акутової інтонації. Оскільки тонічна й  
динамічна вершини припадали на другу мору довгого голосного, яка
і була власне наголошеною, то скорочення відбувалося за рахунок
першої мови, де мало місце підняття тону. Це привело до того, що
підняття тону перемістилося з акутованого голосного, який  
скорочувався, на попередній склад.

 Праслов'янські інтонації —акут і циркумфлекс — більшість
дослідників виводить з індоєвропейської прамови. Велика заслуга
в розробці цього питання належить П. Ф. Фортунатову, який  
залежно від походження довгого голосного розрізняє в  
індоєвропейській прамові два види довготи: довготну (висхідно-спадну в  
тонічному й динамічному відношеннях) і переривисту (спадно-висхідну
в тонічному й динамічному відношеннях) 10. З індоєвропейської  
довготної довготи під наголосом розвинулися праслов'янська, акутова
інтонація і литовський спадний наголос (акут), а з індоєвропейської
переривистої довготи — праслов'янська циркумфлексова інтонація
і литовський висхідний наголос (циркумфлекс).

 Згідно з класичною теорією наголосу у праслов'янській мові
в певних категоріях слів і форм відбулися зміни інтонацій (мета-
тонія, букв, «перетонування»), які полягають у тому, що стара  
спадна інтонація (циркумфлексова) перейшла в нову висхідну  
(новоакутову), а стара висхідна інтонація (акутова) — в нову спадну
(новоциркумфлексову). Крім того, у тих категоріях, де  
циркумфлексова інтонація перейшла в новоакутову, на коротких за  
походженням голосних (о, є) виникла друга, або новоакутова, інтонація
короткостей.

псл. *езіі — укр. їсти, с-х. }ести, словен. ]езіі, ч. іїзіі, лит.
езіі, і.-є. *есі-;
псл. *зеш? — укр. сім'я, с.-х. семе, словен. зете, ч. зіте, лит.
зешепз, зетепуз «льняне сім'я», лат. зетеп «сім'я; нащадок», І.-є,
*зе-;

псл. *езіі — укр. їсти, с-х. }ести, словен. ]езіі, ч. іїзіі, лит.
езіі, і.-є. *есі-;
псл. *зеш? — укр. сім'я, с.-х. семе, словен. зете, ч. зіте, лит.
зешепз, зетепуз «льняне сім'я», лат. зетеп «сім'я; нащадок», І.-є,
*зе-;

У праслов'янській мові, як, очевидно, і в індоєвропейській
прамовН-наголос був музикальним, тобто наголошений склад  
виділявся серед ненаголошених перш за все зміною висоти тону. На
довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполуках розрізнялися
два види інтонації (рухів тону): висхідна, або акутова (лат. асйіиз
«гострий»), що характеризувалася піднесенням тону, і спадна, або
циркумфлексова (лат. сігкшпїіехиз «загнутий»), що  
характеризувалася спадом тону. Перша позначається знаком ', друга —  
знаком *~\

 1. Процес формування фонетичної
системи української мови довготривалий і складний, у ній  
зберігаються елементи різних епох її історії. Вивчення історичної  
фонетики власне української мови закономірно, видається, розпочинати
з того часу, коли розпочинається процес її формування на  
давньоруській діалектній основі.

Спільнослов'янський [йг] із [?] на  
східнослов'янському грунті ще в ранній період втратив проривний  
компонент і змінився в простий приголосний [г]. Проте зміна [Аг] на [г],
очевидно, відбувалася нерівномірно в різних діалектах і в різних
позиціях слова. На думку О. О.

Палаталізовані  
приголосні [п'], [(!'], [і'], [г'], [$'] українська мова успадкувала від  
давньоруської: день, сядь, п'ять, мазь, вісь, дня, дятел, тягти, сюди.
На українському грунті виникли, як уже згадувалося,  
палаталізовані [п'], [сі'], [і'], [г'], [з'] з відповідних непалаталізованих [п],
М> М» М» И» і то не в усіх діалектах, а лише в позиції перед [і]
з [о], що розвинувся в новому закритому складі після занепаду в
наступному складі [ь] або [ь]: ночь-+ндч'-+ ніч->¦ н'іч; доль ->- дбл ->¦
діл-+д'іл; токь ->- ток ->- тік ч- піік.

 Ще на спільнослов'янському грунті  
виник так званий середній [1<], на основі якого розвинулись пізніші
слов'янські варіанти цього звука. У давньоруській мові йому  
відповідали [і] твердий, вживаний перед голосними непереднього ряду
(лада, ловгь, лукь, льісьш, ложа), та [Г] напівпалатальний, що
виступав перед голосними переднього ряду (липа, лЬто, лєгькьш,
тєліа, льнт>). Крім того, вживався в ній також [Г] м'який, який  
виник з Ц] після губних (земля) та із сполучення давнього [1] з Ц]:
поле. '

У давньоруській мові приголосний [г]
відомий як твердий і як м'який: сьборь (Ізб. 1073, 23), лшр^Ізб.
1076, 113), еЬра, права A14 зв.), вЬрьі A15), проводиш^, кротость
G), роукьі (81), сьрдьцьмь A99) і горько (Ізб. 1073, 54), творять
E5), творьцю (Ізб. 1076,264 зв.),^ Лаврю (С. пат. XII, 59), хлЬбарь
(ЖС XIII, 23). Зокрема, палаталізувався [г] перед твердими  
губними, задньоязиковими та фарингальним [Ь]: вьрба, сьрпь, пьр-
вьіи, вьрхь, дьргати [вьр'ба], [сьр'пь], [пьр'вьіи], [вьр'хь], [дьр'-
гати].

 У давньоруській мові африката [с'], як і
шиплячі, належала до пригоЛосних м'яких; купьцьмь (Ізб. 1076,
152), лечьць E3), митоимьць A97), гьрньцю A50), лицій A59 зв.),
коупьцю (Є. Гал, 1144, 197),. десницю D87), сиціе (Тип. єв. № 1?
XII, 4), темницю (Є. Пут., XIII, 8), конєць (ЖС XIII, 29), старець
E1), творець A), лиць (9), кошниць D9). Палатальна вимова^с']
перед [а] часто передавалась написанням після ц літери а, напр.:
житьницА (Ізб. 1076, 183 зв.), дєсницА B22 зв.), пьрвньцА

Уч давньоруській мові шиплячі в
будь-якій позиції вимовлялися як приголосні м'які. Цю їх рису
добре відбивали давньоруські писемні пам'ятки, напр.: БЬаиие
(Ізб. 1073, 9), нашь (Ізб. 1076, 89), вражьда F4 зв.), чАдо F зв.),
ЖАлость B66 зв.), врачьби A98), душю A65), настошщю B35),
жажющии B36 зв.), хочю (Є. Арх., 1092, ?2), очютишА D7), чюжихь
(Є. Гал. 1144, 268), оучіеникь A2), чюдєса C33), положю A56), межю
B78), моужю G5), хощю B35); кьіпащю (Син. пс. XII — XIII, 377),
одєжю (Є. Пут. XIII, 161), скажю B20), чюжихь G1); полюбивьшю
(ЖС, XIII, 19), бьівьшю, магпєжю B5), бЬжю A7), жажю E3),
моужь B7), чюдо B5), сЬюшр, лежащю E5), подвижющюсА C1) та ін.

. У позиції перед
[а] з [$] в давньоруській мові приголосні були напівпалаталізовані
і палатальні. Як палатальні вимовлялись [2], [с], [з] та [}], а решта —
як напівпалаталізовані: жати, часть, лоша, [ж'ати], [ч'асть],
[лош'а]; любніть, вшзати, піать, мтсо, тєліа, сидшть, рмдь
[л'уб'ать], [в'азат'і], [п'ать], [м'асо], [т'ел'а], [с'ід'ать], [р'адь].
Приголосні [Ь], [к], [х] перед [а] з [§] не вживалися, оскільки в  
такій позиції вони ще на спільнослов'янському грунті змінилися в
[П [с'], [5']-

 Давньоруська
мова знала збіг голосних, або зіяння, не тільки в міжслівній позиції,
а й у середині слова. Такий збіг найчастіше спостерігався в словах
іншомовного походження (Авраамь, тиунь); іноді виникав він на
межі морфем при словотворенні (наука). Тенденція до усунення
зіяння однаково охоплювала як міжслівну, так і внутріслівну  
позиції. Ця тенденція продовжувала діяти в усіх східнослов'янських
мовах, що сформувалися на основі діалектів давньоруської.
Українська мова уникала зіяння в середині слова насамперед
шляхом розвитку інтервокального |У] і []]

Українська"
мойа, як і всі слов'янські, успадкувала протетичні приголосні, що
виникли ще на спільнослов'янській основі. Від спільнослов'ян-
ської мови збереглися в ній протетичні IV], [(у)] та [}]: видра, вим'я,
яблуко, ягня, їсти, є, юний.

 Занепад давньоруських
зредукованих [ь] і [ь] у слабкій позиції спричинився, як відомо, до
скорочення кількості складів у тих словах, у яких раніше були ці
голосні. Деякі сучасні слов'янські мови, зокрема українська, знають
скорочення кількості складів у слові не лише за рахунок редукції
[ь] та [ь], а й внаслідок втрати іншого голосного, що займав місце
в абсолютному початку слова перед приголосними.

 Однією з фонетичних  
особливостей української мови є зближення вимови ненаголошеного
[о] з [и] внаслідок посилення його лабіалізації. Проте таке  
зближення властиве не всім українським говорам в однаковій мірі, як
неоднаково реалізувалось воно у різних фонетичних позиціях.

Звук [а] після м'яких приголосних зберігся
не на всьому обширі української мови, в окремих діалектах він  
змінився в [є] або інший голосний переднього творення, причому умови
його переходу в новий голосний у різних говорах можуть бути  
відмінні.