ПЛАН

1.      Жанрова-своєрідність. Провідні ораторські жанри ХІ-ХІІІ ст., їх залежність від обрядового контексту та візантійських традицій.

2.      „Повчання дітям” Володимира Мономаха як взірець дидактичного красномовства (самостійно).

3.      „Слово про закон і благодать” Іларіона Київського. Структура твору та ідейне спрямування.

4.      Творча спадщина Кирила Турівського як вищий здобуток вітчизняного урочистого красномовства.

5.      „Моління” („Благання”) Данила Заточника. Особливості поетики та композиції.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Білоус П. Зародження української літератури. – Житомир, 2001.
2. Горський В. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ – нач.ХІІ в. – К.,1988.
3. Идейно-философское наследие Иллариона Киевского. – М.,1986. – ч.1-2.
4. Молдаван А.М. „Слово о законе и благодати” Илариона. – К.,1984.
5. Ефремин И.П. Ораторское искусство Кирилла Туровского.// Ефремин И.П. Лекции и статьи по истории древней русской литературы. – Л.,1987. – С.223-235.

Ораторська проза – жанр, властивий українському письменству ХІ-ХУІІІ ст. За призначенням, формою і змістом ораторська проза поділяється на дві групи: учительську (дидактичну) та урочисту. До жанрових форм ораторсько0учительської прози належать: проповіді, слова, повчання, казання. Учительська проза призначалася для широкого загалу слухачів і читачів. Такі твори не вимагали від автора високої майстерності, написання їх було доступне усім, хто володів пером.

В учительській ораторській прозі викладалися загальні правила поведінки та моральні правила добропорядного християнина, впливаючи переважно на розум, а не на емоції слухачів, тобто метою учительської прози було насаджування християнської моралі, популяризування догматів християнської релігії, тлумачення текстів святого письма. Художності творів не надавалося особливого значення, але доповнювалося живе слово проповідника жестами, інформацією. Для означення таких творів використовувалися терміни „повчання”, „бесіда”. Вони були невеликі за розміром, позбавлені, як правило, риторичних прикрас, писалися чи виголошувались на загальнодоступній мові. До цієї групи ораторсько-учительської прози за змістом і літературним оформленням належали „Поученіє к братії” новгородського єпископа Луки Жидяти (ХІ ст.), повчання Феодосія Печерського (ХІ ст.), Георгія Зарубського (ХІІ-ХІІІ), а також „Поучениє дітям” Володимира Мономаха (ХІІ).

Урочиста ораторська проза вимагала від автора глибини змісту, великої професійної майстерності. Перед ораторсько-урочистою прозою не ставилися вузькопрактичні завдання – безпосереднього повчання, полеміки із приводу повсякденних проблем. Він повинен ефективно побудувати твір, зуміти так подати матеріал, щоб захопити читача, слухача, настроїти його на патетичне сприйняття матеріалу.

Урочиста проза мала на меті уславлення бога, богородиці, святих, героїв християнської релігії, а також події „священної історії”. Вона мала виразно панегіричний характер. Суто літературні, художні засоби викладу ставилися авторами на перше місце. Призначалася для високоосвічених слухачів і читачів.

Твори урочистої ораторської прози позначались, переважно, термінами „слово”, „проповідь”, „казання”. Вони складались у відповідності за каноном, запозиченим ще з античної та візантійської літератури. У композиційному відношенні твір повинен складатися із трьох частин: вступу, розповіді і висновків. Вступ – обов’язкова складова твору, дещо самостійна, але не пов’язана безпосередньо із основним змістом. Її призначення – ефектно „відкрити” розповідь, привернути до неї увагу слухача чи читача, наголосити на завданні, яке ставить перед собою автор.

Розповідь будувалася на основі якогось конкретного сюжету, запозиченого, як правило, із святого письма. Іншими словами, це авторська інтерпретація біблійного сюжету, що супроводжувалася авторськими відступами, поясненнями, коментарями. Висновки завершували розповідь. Їх функцію часто виконували молитва, в якій автор звертається до бога, або похвала герою, події.

Теорія ораторської прози була детальніше розроблена у гомілетичному трактаті Іоаникія Галятовського „Наука, албо Спосіб зложеня казаня” (1659). Основою казання автор вважає тему (øему), своєрідний епіграф, що мусить бути вибраним з книг святого письма. Це основна думка, ідея проповіді, що пронизує її від початку до кінця. За Іоаникієм Галятовським проповідь структурно повинна складатися з трьох частин: ексфдіуму (вступ), у якій проповідник підводить слухачів до предмету казання, вказує на головну думку, виділяє ті сторони, які належить розглянути, тобто знайомить з тим, про що він має намір говорити; нар рації (виклад, розповідь), де викладається зміст проповіді, розвиваються думки, які доводять і пояснюють головну думку; конклюзії (закінчення), що коротко формулює висновки повчання. В основі побудови проповіді лежали певні прийоми. Вона могла будуватися на порівнянні, штаффі або алегорії. Поширеним прийомом було якесь поставлене запитання, на яке повинна даватися курйозна відповідь, що мала вражати слухачів, своєю несподіванкою Але одни із найголовніших засобів, що їх застосовували тогочасні проповідники, були оповідні приклади – коротенькі новелки різних жанрів, якими ілюструвалися чи аргументувалися догматичні, панегіричні й моралістичні тези проповіді. За оповідні приклади служили казуси, тобто оповідання, де сюжети подавалися як дійсні випадки з „священної” (легенди) чи „мирської” (анекдоти) історії; фабули-оповідання з вигаданими сюжетами(фацеції, міфи, казки, байки, диспути); параболи-оповідання, спеціально складені для алегоричного витлумачення.

Найвидатнішими представниками урочистої ораторської прози є Іларіон Київський („Слово про закон і благодать”,ХУ ст.), Климент Смолятич („Пославие ФомЂ”, ХІІ ст.), Кирило Туровський („Слово на новую неделю по пасце”, „Притча о человечестей души и о телеси” та ін., ХІІ), Серапіон Володимирський („О казнях божих и ратаях”, ХІІІ ст..), Григорій Цамбалюк („Слово надгробное...Кипріану”, „Слово похвальное”, поч.ХУ ст.), Іоаникій Галятовський (зб. „Ключ разумЂнія” (1665), „Небо новое” (1665), Інокентій Гізель „Мир є богом человеку” (1669), Лазар Баранович (зб.”Меч духовний” (1666), „ Трубы словес проповідних” (1674), Антоній Радивиловський (зб. „Огородок Маріи богородицы” (1676), „Венець Христов...” (1688).

Великою популярністю на східнослов’янських землях користувалися повчання, проповіді, слова уставлених візантійських проповідників ІУ ст. Василія Великого, Григорія Назіанзина (Богослова) і, особливо, Іоанна Златоуста, що об’єднані з збірники „Златоуст” та „Златоструй”. Ці автори викладають суперечності тогочасної грецької дійсності, аскетизм поєднується в них із життєрадісним світосприйняттям. Якщо до цього додати високу майстерність викладу, то зрозумілим стане тривалий інтерес до цих творів на українському ґрунті з ХІ по ХУІІІ ст. Поряд із цими авторами візантійської учительної літератури стоять догматичні, полемічні, моралістичні і похвальні казання на господні, богородичні та інші свята церковного року Єфрема Сірина, Килила Єрусалимського (ІУ ст.), Андрія Критського, Федора Студита, Іоанна Дамаскіна (УІІІ-ІХ ст.). Популярними були також збірники „Ізмарагд”, „Маргарит”, „Торжественник”, „Златоуст”, „Златоструй”, що давали з ХІ ст. слухачам, читачам та проповідникам багате зібрання повчань, пристосованих до всіх християнських свят. Вони продовжували побутувати на Україні в списках і протягом пізніших століть. У ХУІ ст. на Україні освоюється новий тип збірника повчань – учитель не євангеліє. Зразком служило учительське євангеліє константинопольського патріарха Філофея, перекладене з грецької у 1343 р. У нас воно було відоме як учительське євангеліє Калласта. За цим зразком у ХУІІ ст. виникло досить багато систематичних збірників проповідей, наприклад Кирила Транквіліона-Ставровецького „Учительное євангеліє” (1619). Вони містили в собі проповіді на неділі й річні свята, що подавали тлумачення призначених на відповідний день євангельських читань і тільки в окремих випадках розвивали моралістичні теми, не пов’язані безпосередньо з євангельськими текстами.

„Слово про закон і благодать”.

Вісток про життя Іларіона маємо дуже мало. З Початкового літопису відомо, що він за Ярослава Мудрого був священиком при церкві св.Апостолів. Іларіон перший з українців зайняв у 1051 р. митрополичу кафедру.

Найдавнішим зразком урочистого красномовства Київської Русі є „Слово про закон і благодать” приписують Іларіону.

Починається „Слово” роздумами на тему „в чому значення хрещення Русі? І подається ціла філософсько-історична концепція – закон – предтеча благодаті. В основі цієї ідеї лежить ідея рівності всіх народів перед „благодаттю” (християнством)”. Якщо розглядати цю концепцію на фоні суспільно-політичної обстановки в Київській Русі, то вона спрямована проти Візантії і її претензій на всесвітнє панування. Твір проникнутий духом боротьби за незалежність молодої Київської Русі від протекторату Візантії, церковного і політичного.

ІІ частина – розгорнута похвала князю Володимиру, головному чиновнику хрещення Русі. Ця частина проникнута почуттям патріотизму і гордості за свою землю. У зображенні автора виступає як ідеальний рівноапостольний князь. Закінчується „Слово” молитвою.

У літературному відношенні „Слово про закон і благодать” – класичний зразок урочистого красномовства. Воно безперечне з точки зору вимог до цього жанру. Чітка композиція, парадна пишність стилю, ритміка мови – все це свідчить про високу культуру літературної творчості Київської Русі у І пол.ХІ ст.

Найталановитішим представником урочистої, стилістично прикрашеної проповіді у 2 пол.ХІІ ст.. був Кирило Туровський, який показав себе також і неабияким поетом. Відомості про його життя дуже бідні і дають лише такий малоймовірний матеріал, як запис про нього в давньому Пролозі за списком ХУ ст. За цим записом Кирило був сином заможних батьків і народився в Турові, столітнім місті Туровського князівства, яке сусідило з Київським. Рано він став ченцем-аскетом та віддався книжному читанню й тлумаченню „божественних писаний”. Слава про нього пішла по всій Туровській землі. Й за велінням князя й народу він став турівським є єпископом. Перелічуючи твори Кирила, проломне оповідання визначає його викривальний твір, спрямований проти єпископа-єретика Федора, низку послань до Андрія Боголюбського, написаних на основі євангельських і пророцьких послань, „слова” на „господські свята” і „многие иные душеполезные словеса”, молитви-похвали святим, великий покаянний канон і ще „иное многожайшее”.

Завдяки славі книжника його на прохання турівського князя і населення настановляють єпископом у рідному місті; де він прожив до смерті.

Сучасники характеризують Кирила Турівського як другого Іоаникія Златоуста „паче всЂх воссЂяшего на Руси”. Найдавніший список його творів виявлено в „Кормчій книзі” 1282 р. Згодом вони вміщувались у збірниках типу „Златоуст”, „Ізмарагд”, „Торжественник” поряд з творами найдавніших візантійських риторів – Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Єпіфанія Кіпрського, Федора Студита та ін.

Безперечним можна вважати, що Кирилові Туровському належать вісім „слів”, написаних з нагоди різних церковних свят, два повчання, близько двадцяти двох молитов і один канон. „Слова” Кирила Туровського відомі, головним чином у складі „торжественників”-збірників, які містили також проповіді і повчання, що належали переважно візантійським отцям церкви – Іоанну Златоусту, Григорію Богослову, Федору Студіть, Кирилу Олександрійському – і були пов’язані з великми святами.

У спадщині Кирила Турівського особливо виділяються святкові проповіді, або слова, які він будував за уставленою композиційною схемою: стислий вступ (ліричний) про свята чи святого; основний виклад з елементами цікавої оповіді, з доповненням поетичними описами природних явищ; із жвавими монологами і діалогами. Закінчуються слова зверненням до слухачів та панегіричною похвалою святу і святому.

Проповіді Кирила Туровського відзначаються алегоризмом, символізмом. Він широко застосовує паралелізми, протиставляє закону Благодать (старому -  Новий Завіт). Окремі фрагменти слів Кирила Туровського – це яскраві прояви філософсько-богословської лірики в давньоруській літературі. У них автор висловлює свої роздуми сам із собою сперечається, звертається із запитаннями до себе й слухачів.

У проповідях Туровського з’ясовується релігійний зміст свят. Кирило не наслідував візантійських отців чи ораторів; він був справжній поет, який мав ораторський талант. Для його проповідей характерні не лише символіка й алегоричність, але і насиченість тропами, фігурами. Кирило Туровський у своїх проповідях зовсім не відгукувався на сучасні йому події. Винятком є „Притча о человЂчестЂей души и о талеси, и о преступлении божих заповідей”, яка є викривальним проти ростовського єпископа Федора, котрий добивався встановлення автономної єпископської кафедри, незалежної від Київської митрополії. Це Кирило Туровський розглядав як самозванство, проти якого він виступив у „Притчі”. Отже, памфлет порушував актуальні суспільно-політичні проблеми.

Притчею, запозиченою з повісті про Варлама і Йоасафа, скористався Кирило Туровський і в своєму посланні до ігумена Києво-Печерського монастиря Василія – „Повести о бЂлоризцЂ человЂцЂ”, и о мнишествЂ, и о души, и о покаяніи”. Це притча про безтурботного царя та його мудрого радника, яку давьонруський автор дещо переробляє, додаючи просторі тлумачення для чернечого життя.

Його опис весняного пробудження природи, його „плачі” повні ліризму і теплоти – все це приносило йому славу.

Як письменник, Кирило Туровський був відкритий Калайдовичем в 1821 р. Його слова по змісту були малодоступні для простого читача; майже всі вони присвячені проблемі не суспільно-політичній, а філософсько-богослівній – коментованню того чи іншого біблійного тексту.

Кирило Туровський ставив перед собою завдання відкрити в тексті правдивий зміст.

Наслідуючи приклад своїх вчителів, він „перекладає” не тільки текст в цілому, але й кожну частинку з одного плану в інший – алегоричний. Слова Кирила Туровського дійсно бездоганні. Вони повністю відповідають назначенню: кожним рядочком вони вимальовують святкові картини. Не випадково „веселість”, „радість” – слова, які дуже часто вживаються Кирилом.

Літературне завдання Туровський виражав такими словами: „прославити”, „оспівати”, „возвеличити”, „украсити”, „похвалити”. І в цих словах ключ до розуміння художньої природи його слів. Ось як звучить в прикладі на російську мову його вступ до п’ятого слова: „Неизмерима небесна висота, неиспытана глубина преисподней, неведома тайна божественного промысла. Велика и неизреченна милость божия на роде человеческом, которую помиловая нас. Того ради хвалить и петь должны мы, братья, и правлять господа бога и спасителя нашого Иисуса Христа, не забывать чудес его чудес великих, поведать о которых бессилен язик человеческий”.

Скупий євангельський текст в переробці Кирила Туровського набирає художню виразність. Деякі „повісті” Кирила Туровського нагадують старинні мініатюри своєю художністю: нема перспективи, герої подібні один на одного, але багато „повітря, світла, золота...”.

„Слова” Кирила Туровського – це твори особливого характеру, передбаченого церковним статутом, вони призначені для виконання в храмі, коли присутні віруючі, в свята богослужіння.

Зміст „слів” традиційний, як і традиційне свято, яке є кожного року. В усіх творах постійно розвиваються одні і ті ж теми: „похвала” святові, пояснення його релігійного змісту, спогади про події, в честь яких відбуваються свята.

Твори Кирила Туровського прекрасні перш за все тим, що вони повністю відповідають своєму призначенню: кожним рядочком вони вимальовують атмосферу піднятої святкової радості.

Моління („Благання”) Данила Заточника.

Дослідники цієї пам’ятки ось уже два століття намагаються розгадати „загадку автора” і, залежно від свого бачення тогочасного письменства та ще від соціально-політичної заангажованості, називають його інтелігентом ХІІ ст., скоморохом, холопом, ремісником, слугою. Та безперечним залишається одне: Цей твір вражає експресивним індивідуальним началом.

Передусім впадає в око відображений  у „Благанні” психологічний стан в’язня („заточника”), його пригніченість, душевний дискомфорт.

Підтекст вказує на те, що Данило спочатку був наближений  до князя, але зневажив його авторитет, піднісся розумом і був відсторонений.

Подальший пафос „Благання” – прагнення Данила повернутися до князя і добре послужитися йому.

Данило – людина „вищого світу” із специфічним комплексом гідності. Йому властива висока самооцінка та водночас він схильний до компліментів на адресу князя. А возвеличення князя відбувається через самоприниження.

Данило Заточник постає як людина „книжної мудрості”, він постійно апелює до писемних джерел для аргументації своїх думок і витворює власний образ – бджоли. Мудрість для автора возвеличується ним у критерій цінності людини, її гідності, а на протилежному боці – дурість. Ці дві категорії: розкриваються у „Благанні” через книжні загальники.