План

1.      Виникнення українського віршування. Перші спроби висвітлення теорії віршування в граматиках Лаврентія Зизанія і Мелетія Смотрицького, поетиці 1637 р.

2.      Геральдична поезія. Творчість Гер.Смотрицького і Андрія Римші.

3.      Моралізаторські вірші. Збірник Кирила Транквіліона-Ставровецького „Перло многоцЂнное”. Стильові особливості.

4.      Епіграми, емблемиЮ символи та ієрогліфи. Панегіричні вірші. Ідейний зміст і стиль.

ЛІТЕРАТУРА:

1.      Сулима М.М. Українське віршування кінця ХУІ–поч..ХУІІ ст. – К.: Наукова думка, 1985.

2.      Маслов С. Кирилл Транквилион-Ставроцецкий и его литературноя деятельность. – К.: Наукова думка, 1984.

3.      Сулима М.М. Теорія віршування на Україні в ХУІ–ХУІІІ ст. //Літературна спадщина Київської Русі і українській літературі ХУІ–ХУІІ ст. – С.101–118.

4.      Крекотець В.І. Київська поетика 1637р. // Літературна спадщина.

У ХУІІ ст., порівняно з попередніми, слабне скованість літературної творчості церковно-релігійною ідеологією; література починає виходити за межі полі функціональної писемності і набувати самостійного значення – розвиток її світських і власне естетичних функцій відображається у специфічно художній тематиці, в подоланні геоцентризму і поступовому схилянні до антропоцентризму (слабне переконаність у залежності всього сущого од волі божої, загострюється інтерес до індивідуальної людської долі, зумовленої грою земних обставин; посилюється зацікавленість реальними предметами зображення; виробляються відповідні форми і способи зображення цих предметів; визначаються і утверджуються в правах власне художні роди і (жанри) літературної творчості.

Літературний процес цього періоду являв собою складну, багатовимірну, різномовну систему. Продовжують активно функціонувати полемічні жанри – трактати, діалоги, памфлети, послання. Полемічні тенденції притаманні й іншим різновидам тодішньої словесної творчості – проповідям, сеймовим промовам, історичним творам, віршам, драмам, повістям і оповіданням. На цей період припадає розквіт давнього українського віршування.

Але так трапилося, що з’явища західноєвропейської літератури ми знали краще, аніж власну літературу, часто азартно говорили про схоластичність, відірваність художнього слова від живого життя народу, про залежність від польського літературного впливу та про прикладне церковно-богослужбове призначення поетичних книг і окремих поетичних творів.

Лише останнім часом у нас почали з’являтися твори цього періоду.

Українську поезію кінця ХУІ–ХУІІ ст. поділяють умовно на два періоди. Перший – „греко-слов’янський, кінець ХУІ – І пол.ХУІІ ст. Який характеризується пануванням візантійської традиції, простою формою викладу. Другий період – часом його називають латино-польським, форма отримує верх над змістом.

Перш ніж перейти до аналізу віршів, з’ясуємо два питання: зв’язок давнього українського віршування із стилем барокко та теоретико-літературними студіями, вплив їх (студій) на практику.

Віршування розвивалося у силовому полі тенденцій, характерних для культури і стилю барокко. Період з 20-х років ХУІІ ст. до половини ХУІІІ ст. – час визрівання і розквіту в українській літературі цього стилю. Він функціонував в складній і суперечливій взаємодії як із спадщиною попередніх культурно-історичних і стильових традицій, так із проявами наступних стилів. Припізнений і неповний розвиток ренесансних явищ у східнослов’янських культурах зумовив зростання функцій ренесансу в естетичні і художні форми барокко, призвів до своєрідного синтезу цих систем культури у творчій практиці тодішніх українських письменників. В межах ХУІІ ст. барокко – панівний і визначний стиль української літератури

Українському літературному барокко притаманні всі основні якості цього стилю: антиномічність сприйняття і відображення світу, почуттєва й інтелектуальна напруженість, поєднання аскетичних закликів з гедонізмом, рафінованості з брутальністю, абстрактної символіки з натуралістичністю в трактовці деталей, динамічність, афектованість, театральність, феєричність. Воно засвоювало і переробляло різні художні традиції.

Література барокко виробляла на українському ґрунті свою теорію, яка відобразилася в курсах поетики і риторики, що викладалися протягом ХУІІ і ХУІІІ ст. в українських школах.

З 30-х років ХУІІ ст. у навчальних закладах Україна теорії і практиці віршування надавали особливого значення. „Поетицьке художество” ґрунтовно вивчалося в класі поетики за піїтиками, які складали самі вчителі, які використовували латинські трактати (Ієронім Віда „Про поетичне мистецтво”, Юлій Цезар Скалігер „Сім книг поетики”, Якова Понтана „Три книги поетичних основ” та ін., особливо польського автора Сарбєвського, який вказав на бароковий консектизм).

Але викладачі вносили в науку по поезію і дещо своє, враховуючи місццеві смаки і уподобання та ін.

Поетики містили теоретичне положення (загальна поетика), і практичні настанови (практична поетика).

Найраніше з відомих нам українських поетик „Книга поетичного мистецтва” – датується 1637 р. На другу половину ХУІІ ст. припадають курси „Кастильське джерело” (1685) і „Ліра” (1696). На початку ХУІІІ ст. було прочитано курс Феофана Прокоповича „Про поетичне мистецтво” (1705) і курс Митрофана Довголевського „Сад поетичний” (1736).

І саме це теоретичні настанови в деякій мірі сприяли розвитку поетичних жанрів (наголошую розвитку, а не виникненню), бо виникнення українського віршування пов’язується з початком друкарської справи на Україні. „Острозька біблія 1581 р. містила два досить вправні віршові твори Герасима Смотрицького. І лише в 1591 р. з’являється грецько-слов’янська граматика „Адельфотес” Арсенія Еласонського, в якій є розділ „О просодіи”, в якому говориться, що існують „долгія”, „краткія” та „общія” склади. У граматиці Лаврентія Зизанія (1596) є вже досить виразні теоретичні настанови про складання віршів. Тут же подається поділ складів на короткі та довгі, і у відповідності з цим класифікуються звуки, характеризуються метричні віршові розміри та наводяться приклади їх слов’янською мовою.

Метричні принципи віршування знайшли детальнішу розробку в граматиці Мелетія Смотрицького (1619). У розділі про орфографію Смотрицький встановлює три види голосних і двоголосих звуків. У розділі „О просодіи стихотворной” нараховується 124 різних роди віршів, з яких найчастіше вживається 28, а у слов’ян – лише 12. Це двоскладові – спондей, пірихій, амфібрахій, амфімакр, вакхій.

Смотрицький вказує на необхідність цензури чи „пресЂченія”.

Ці правила віршування відбувалися аналогічно до основ версифікації, викладених у грецьких та почасти латинських граматиках. Вони були не властиві природі української мови, що не має довгих і коротких звуків. Тому намагання перших українських теоретиків віршування пересадити античну метрику на слов’янський ґрунт виявилися безплідними.

У царині українського віршування кінця ХУІ – І пол.ХУІІ ст. розвиваються геральдичні вірші, панегірики, моралізаторські та історичні вірші.

Розпочнемо аналіз із геральдичної поезії, оскільки саме вона започаткувала україномовне віршування. Це вірші Герасима Смотрицького.

Треба сказати, що українська геральдична поезія від її виникнення і до  20-х років ХУІІ ст. у своєрідному ракурсі відбивала гостру боротьбу українського народу проти поневолювачів. Згідно з духом часу автори оспівували військову доблесть при захисті вітчизни, стійкість у православній вірі збереження національної гідності. Славлячи представників відомих родів, поети приписували їм ті риси, які хотіли бачити у державних діячів.

Стильові особливості простота викладу, чітка конструкція недовгих речень, усталені епітети, постійні метафоричні порівняння (слова – це світло, яке йде від ясновельможного дому), інші гіперболічні тропи і фігури, які переходили із твору в твір і не здавалися незвичайними.

Зустрічаються також словесна гра, порівняння далеких між собою понять, алегорії, символи, ремінісценції з античної міфології – це ті риси, яві відіграватимуть домінуючу роль у віршах пізнішого періоду, зв’язаною вже не тільки греко-слов’янською школою, а новою латино-польською школою.

Але повернемося до віршів Герасима Смотрицького.

Вони писані церковнослов’янською мовою, свідчать про певну традицію, що усвідомлювалася видавцями біблії, за якою серйозний прозовий твір нерідко розпочинався з віршованої похвали чи передмови. Корені цієї традиції сягають ще у Київській Русі („Похвала царю Симеону” в „Ізборнику Святослава 1073 р.”). У ХУІ ст. ця традиція пожвавилась у зв’язку із західноєвропейською, зокрема чеською чи польською, видавничою практикою. (Юрій Дрогобич „Вступ до книги „Прогностична оцінка 1483 року”), де вірші на титульних сторінках книг були звичайним явищем.

Г.Смотрицький, аналогічно до авторів широко розповсюджених у Польщі епіграм на герби – „клейноди” – розшифровує атрибути герби дому Острозьких, розповідає про ратні подвиги князя Острозького, дякує за видання біблії.

Вірш Г.Смотрицького на герб Острозького є першим відомим сьогодні твором геральдичної поезії поширеної на Україні.

У передмові „до чительника” провідні думки вірша на герб князя Острозького уточнюються і конкретизуються: обставини, за яких довелося працювати над „Біблією”, протиставляє східну церкву „поган ской незгодЂ”, порівнює Острозький з Володимиром та Ярославом Мудрим.

Геральдичну поезію творив і Андрій Римша (білорус) вихованець Острозької школи. В епіграмі на герб Льва Сапіги, під канцлера Литовського князівства, надрук. У „Статуті” 1588 р. автор також оспівує „циоту”, „рос трону „смелости” князя і переходить до роз’яснення знаків герба Сапіги. Лілії – це чесноти, військові атрибути – це символ хоробрості, стріла з хрестами – предки не шкодували майна для хреста.

У другому вірші цього поета – на герб Федора Скумина („Апостол”, Вільно 1591) власник герба оспівується за те, що служив „отчизнЂ милой”.

Але найпліднішим творцем геральдичної поезії був Тарасій Земка – спочатку дидаскол Львівської (1607-1615) школи, а в 20-і роки Київської школи, потім начальника Києво-Печерської друкарні, помер в 1632 р.

У його творах спостерігається тенденція до ускладненості стилю, проте вишуканість мови у Земки не самоціль, для нього важливо розкрити заслуги носіїв герба. У епіграмі на герб Догматів він оспівує Костянтина Догмата насамперед за покровительство у книгодрукарських справах. Зображення на гербі труб викликає у Земки метафоричну асоціацію – ними Догмат „ голосу типографії дол.”.

У епіграмі на герб Захарії Копистянського („Поетная тріодь”, К.,1627) увага Земки зосереджується на просвітительській діяльності архімандрита, його моральних якостях. Написав також два вірші на герб Петра Могили.

До середини ХУІІ ст. посвяти на герби все частіше витісняються прозовими передмовами-посвятами. Геральдичний жанр все частіше набуває формального характеру.

Епіграматичне віршування. Автори шкільних курсів теорії поезії сприйняли теоретичні засади античних епіграматистів. Вони надають різні визначення цього літературного жанру. „Касталійське джерело” – „Епіграма – це узгоджене неузгодження або неузгодження, що містить у собі похвалу або осуд чого-небудь. Далі теоретики зупиняються достоїнствах і композиції епіграми. За своєю структурою епіграми бувають складні і прості. Перші мають дві частини: розповідь (експозицію) і дотепне закінчення (клаузулу) – це квінтесенція цього жанру.

Автори українських шкільних поетик дотримуються думки, що є 3 достоїнства епіграм: короткість, приємність і дотепність.

Жанри епіграм віддали належне майже всі письменники ХУІІ – І пол.ХУІІІ ст., які були зв’язані з київською школою. Чимало епіграм – і на релігійні і на світські теми вмістив у „Лютні Аполлоновій” Л. Баранович.

Сатиричні епіграми Данила Братковського, дотепні епіграми Іоанна Величковського.

До морально-повчальних епіграм належать і деякі вірші у збірці Климентія Зіновієва.

Гумористичні вірші, історичні вірші, лірика (духовна – гімни богів, богородиці, святим) та світську (панегірико-одописні вірші окремим особам, вірші з приводу подій суспільного, шкільного і сімейного життя).

За жанром і за функцією з геральдичною поезією споріднені емблеми – віршові підписи під малюнками.

Емблеми, символи, ієрогліфи були особливо популярні в ХУІІ-ХУІІІ ст. в Європі, а також на Україні і в Росії. Тоді починається застосування символів, емблем для пропаганди державної політики, прославлення російської зброї. Виклад теоретичних засад знаходимо у курсах поетик і риторик. Автори звертали увагу на те, що використання емблем, символів у творах допомагає, як вказує Конопович-Горбацький у риториці 1636 р., грунтовніше вливати слухачам істину. Проте радить вводити символи, емблеми, ієрогліфи розсудливо, не часто, тому що частіше їх застосування затемнює зміст твору погромадженням краси.

Під поняттям „емблема” автори поетик і риторик розуміють зображення (малюнок), над яким, звичайно, був заголовок, а під ним епіграма, тобто емблема складається з трьох частин: малюнка, заголовка і епіграми. Автор київської поетики „Ліра” залишив таке визначення емблеми. – „Емблема – це фігурне відображення, яке одним своїм виглядом передає характер і життя речі, яка мислить, ґрунтуючись на природних властивостях інших речей, що не мислять.

Перша частина емблеми – малюнок – відноситься до образного, а заголовок епіграми – до словесного.

Емблема – це своєрідна розгорнута метафора „зрима метафора” (О.Морозов), в якій слова і зображення вступають у складні взаємодії”.

За М.Довгалевським існувало 4 види емблем: 1)природна; 2)штучна; 3)богословська; 4)історична.

Основні риси емблеми – влучність, приємність і поміркованість. Дотепність і приємність – особливості барокового твору, поміркованість, збереження міри, декоруму говорить про елементи класицизму.

Символи близькі до емблеми, але відрізняються від неї коротким написом, в той час коли під емблемою завжди маємо епіграму. Визначення символу подає М.Довгалевський. Символ – фігурне зображення, що яскраво, одним виглядом передає життя і характер речі, яка мислить, на основі її подібності до речі, яка не мислить.

Символ – це також свого роду метафора. Значення символу постійне, незалежне від місця і часу (лев – цар). Якщо ж відкинути символічну інтерпретацію предмета, то залишається натуралістична копія – лев як тварина.

Символ будується на певній подібності різних речей, але ніколи не можна побудувати символ на протилежних речах. Символ складається з двох частин: зображення і заголовок.

Заголовок символу – це зрозуміла інтерпретація поняття, яке міститься у малюнку. Автори поетик відзначають три особливості заголовка: короткість, досконалість і ясність. Крім того пояснюють такі види символів: героїчний і моральний, вказують на їх джерела.

Разом з емблемами і символами автори поетик і риторик пояснюють і ієрогліфи.

Під цим поняттям вони розуміють „фігурне зображення, взяте з якоїсь створеної речі для зображення іншої на основі домовленості.

Ієрогліфи- це тільки малюнки без заголовків і епіграм.

Панегірик (від гр. Ijgos panegyrikos – урочиста промова) – поетичний жанр, наявний у західноєвропейських літературах з ХУІ ст. Панегірики писали на пошану високопоставленим особам, верхівці суспільства, тому вони були позбавлені почуття міри, життєвої правди, а їх автори – щирості. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів вірш описати панегірики. Щоб викликати якнайбільший ефект, панегіристи, згідно з настановами шкільних поетик, вводили несподівані тропи і вишукані фігури, алегорії та символи, ремінісценції з античного світу. Славлячи ту чи іншу особу, автори також порушували злободенні питання, які турбували суспільство, засудити те чи інше явище. В українській літературі панегірики з’явилися у кінці ХУІ ст. („Прос фонема”, 1591), Проте панегіричні елементи наявні ще в період 11-12 ст., особливо у похвалах на честь князів у „Повісті минулих літ”, „Київському літописі”, „Слові про закон і благодать” Іларіона, а також у письменстві ХІІІ-ХУ ст.: „Слові надгробному... Купріяну” Григорія Цамблака, Західно-руському (похвала кн.Вітовту), Галицько-Волинському (похвали Данилові Галицькому та Володимиру Васильовичу) та Короткому Київському (похвала Костянтину Острозькому) літописах.

Особливо активно писалися панегірики на початку ХУІІ ст., з’являлися цілі вітальні панегіричні цикли, що мали форму декламацій: „Візерунок цнот... Єлисея Плетенецькому” Олександра Митури (1618), „Імпологію (1630), „Евхарістеріон, албо Вдячність” (1632), „Єворгенію” (1633). У цих творах наявні барокові елементи: ускладнена форма, поєднання міфологічних і біблійних образів, метафори, символіка та ін. В українському письменстві виділяються також оплакувальні панегірики.: „Лямент дому княжат Острозьких” (1603), „Плач, албо Лямент по зестю з свЂта сего вЂчной памяти годного Григорія Желиборского” (1615), „Верши на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного” (1622) Касіяна Соковича. До панегіриків також і геральдичні епіграми та присвяти, що посіли провідне місце у книжному віршуванні у кінці ХУІ–поч.ХУІІІ ст. Серед поетів-панегіристів ІІ пол. ХУІІ–поч..ХУІІІ ст.виділяються Яків Садовський, Григорій Бутович, Іван Величковський, Стефан Яв орський, Феофан Прокопович. Своєрідним різновидом панегіриків були „анти панегірики” – пасквілі, зразком яких є пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.

Панегіричне віршування.У ХУІІ ст. мода панегіризм охопила всю Європу. Він розквітнув особливо у Польщі. Викладачі поетик у навчальних закладах докладали багато зусиль, щоб навчити учнів вірш описати різні „орації”.

Панегірики писали на пошану гетьманів представників козацької старшини.

Адресовані високопоставленим особам, верхівці суспільства ці панегіричні вихваляння втратили, на відміну від панегіриків попереднього періоду, всякі почуття міри, історизму, життєвої правди, а їх автори – щирість.

Щоб викликати якнайбільший ефект , панегіристи, згідно з постановами шкільних поетик, вводили несподівані тропи і вишукані фігури, абстрактні алегорії та символи, ремінісценції з античного світу, вживали каламбури. З цією метою автори вдавалися до важкої версифікації – так званого курйозного віршування. Вченню про курйозний вірш відводились цілі розділи в поетиці.

Курйозна і фігурна поезія у вітчизняній літературі ХУІІ – посідала значне місце, однак вона не отримала належної оцінки в літературознавчих працях наших учених. На думку більшості дослідників літератури, курйозна і фігурна поезія – типове явище стилю барокко.

Джерела цієї поезії треба шукати в античній літературі. Зразки цієї поезії знаходимо у Феокріта, Сіммія. Курйозна поезія процвітала також у пізню римську епоху.

Писалися в цей період і морально-дидактичні чи молитовні вірші (елегії), які становили філософські роздуми про короткість людського життя.

Цікавим зразком цього жанру є елегії Віталія, які поміщені у книжці „Діоптра”. Вірші Віталія здебільшого є розгорнутими сентенціями, пройнятими ідеєю про облудність і нікчемність світу.