ПЛАН

1.      Українська література ХУІІ ст. у слов’янському і європейському контексті.

2.      Стиль барокко в українській літературі ХУІІ ст.

3.      Києво-Могилянська колегія як центр шкільної освіти і літератури на Україні.

4.      Жанрова система української літератури ХУІІ ст.

ЛІТЕРАТУРА:

1.            Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: У 5-и томах. – К.: Наукова думка, 1987. – Т.1.

2.            Голенищев-Кутузов И.Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы ХУ–ХУ1 веков. – М., 1963.

3.            Голенищев-Кутузов Славянские литературы: Статьи и исследования. – М.: Худ.лит., 1973.

4.            Культура епохи Возраждения : Сб.ст. – Л.: Наука, 1986. – 255 с.

5.            Лосев А.Ф. Естетика Возрождения. – М.: Мисль, 1982.

6.            Українське мистецтво другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст.: Гуманістичні та визвольні ідеї. – К.: Наукова думка, 1985.

7.            Українська література ХУІ–ХУІІІ ст. та інші слов’янські літератури. – К.: Наукова думка, 1984.

8.            Барокко в слов’янських культурах. – М.: Наука, 1982.

9.            Словянское барокко: Историко-культурные проблемы эпохи. – М.: Наука, 1979.

10.       Українське літературне барокко. :Зб.наук.праць. – К.: Наукова думка. – 1987.

11.       Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів. – К.: Наукова думка, 1988.

12.       Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – 2-е вид. – К.: Вища школа, 1981.

13.       Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. – К.: Мистецтво, 1981 (Барокко, с.106–139).

ХІІ ст. в історії європейських літератур – це також епоха рішучої активізації літературних взаємин двох культурно-історичних спільностей – „латинської” і „греко-слов’янської”, які склалися ще в ранньому середньовіччі.

Основою утворення названих  середньовічних культурно-історичних спільностей були насамперед специфічні особливості суспільного устрою різних регіонів Європи, відмінності в структурі феодального ладу. Разом з тим у становленні й розвитку культурних спільностей істотна роль належить віросповідному фактору, розколу християнської церкви на католицьку і православну.

У країнах з „візантійсько-слов’янської” спільності витворилася духовна культура, зокрема література, яка багато чим відрізнялася від західноєвропейської – література з іншими традиціями, іншою жанрово-стильовою системою тощо. У ХУ ст. – ХУІІ ст. ця спільність занепадає, але ще лишалася істотним фактором культурного й літературного життя країн православно-слов’янського кола.

У суто літературному плані цей процес переходу проявився у тому, що в східнослов’янських літературах, зокрема українській, стверджується загальноєвропейська жанрово-стильова система, яка складалася в добу Відродження. Цей процес проходить двома шляхами: модифікацією (пристосуванням) існуючих: змінюється їх характер і структура, їхня художня специфіка. Це було переростання середньовічних літературних жанрів і стилів у жанри і стилі нового часу. З другого боку відбувається перенесення жанрово-стильової системи, витвореною Відродженням, на східноєвропейський терен (драма, віршування).

Таким чином, у ХУІІ ст. відбувається формування жанрово-стильової системи, характерної для всієї новоєвропейської літератури.

Одночасно із освоєнням нової жанрово-стильової системи відбулося і освоєння європейської барокової культури.

Бароко (barocco – дивний, химерний) – напрям у європейському мистецтві та літературі 17–18 ст., якому належить важливе місце в поступі європейської культури. Прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. У цей період складається перша все європейська художня культура. Художня система бароко надзвичайно складна, уній наявна і мінливість, і поліфонічність. Література бароко характеризується суперечливим поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

У різних культурах, літературах бароко неодночасно склалося, досягло розквіту. Серед країн православно-слов’янської культурної спільності бароко почало формуватися і набуло значного розвитку набуло в Україні та Білорусії, що входили до складу Речі Посполитої і тісніше стикалися з польською та західноєвропейською бароковою культурою. Крім західноєвропейських впливів на Україні бароко мало власні джерела: давньоруські та фольклорні витоки, що проявлялися на різних рівнях українського бароко („високому№, „середньому” та „низовому”). Нещодавно поняття бароко не вживалося по відношенню до української літератури. Його запропонував Дмитро Чижевський і обґрунтував доцільність вживання бароко як назви епохи в українській культурі у трьохтомному нарисі „Український літературний барок” (Прага, 1941–1944), що не образу викликало наукову дискусії. Лише на УІ Конгресі славістів у Празі 1968 р. вчені поставили питання слов’янського бароко, зокрема українського. Розквіт цього стилю в українській літературі припадає на період кінця ХУІ–ХУІІІ ст. і простежується у різних жанрах, але проявляється по-різному.

Стильовими домінантами цієї культури були: метафоричність, антитеза, алегорія, символіка. Провідним принципом бароко був кончеттизм. Кончетто – це поєднання в одному образі двох або декількох понять, особливо цінувались поєднання парадоксального. В українській літературі принцип проявився у творчості І.Велмчковського, І. Галятовського, А.Радивиловського, С.Яворського.

Важлива роль в засвоєнні і подальшому розвитку жанрово-стильової системи належала освітній і літературній діяльності Києво-Могилянської академії, київським поетикам і риторикам.

У ХУІІ ст. Київ стає важливим культурним центром не тільки України, а й усього православно-слов’янського регіону.

Це в неабиякій мірі сприяло заснуванню Києво-Могилянської колегії (1632). Завдяки високій культурно-освітній активності вона посіла провідне місце в культурному й літературному житті тогочасної України і мала значний вплив на культурний і літературний розвиток інших країн православно-слов’янського кола.