ТЕМА: Оригінальна література Київської Русі

ПЛАН

1. Особливості стилю письменства кінця Х-серед.ХІІІ ст..
2. Функціональний принцип утвердження жанрів.
3. Література праукраїнського періоду. „Вересова книга” та „Послання оріїв хозарам”, їх доля, естетичне значення, спроба національної ідентифікації.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Білоус П. Зародження української літератури. – Житомир, 2001.
2. Боровицький Л.Є. Мифологический мир древних киевлян. – К.,1994.
3. Голіченко Т.С. Слов’янська міфологія та антична культура. – К.,1994.
4. Вересова книга: легенди, міфи, думи. – К.,1995.
5. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події старовини. – К.,1989.
6. Іванченко М. Дивосвіт прадавніх слов’ян. – К.,1991.
7. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. – М.,1979.
8. Послання орії хозарам. – К.,1996.

Українська література доби християнського Середньовіччя – тривалий період у її розвитку, що охоплює приблизно триста років. Художньо-естетична творчість цього колосального, як за часовими межами, так і за кількістю матеріалу, періоду не була статичною. Література перебувала у процесі постійної творчої динаміки. Змінювалися її погляди на світ, форми творчого осмислення дійсності. Зі стилістичного боку, „творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична „монументальність”, вибудована з окремих нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був „діловий” виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів. Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад „моно тематичний”, з однією темою” [1].

Отже, визначальними рисами монументального стилю є економність у використанні стилістичних елементів, обмеження кількості прикрас, простота синтаксису, зосередження на змісті, на його „діловому” викладі. Автори прагнули довести головну думку до афористичної формули, зробити її блискучою, довершеною з точки зору не тільки змісту, а й форми. У центрі так званих монументальних творів – одна тема. Навколо неї вибудовується струнка система деталей, які покликані розкрити головну ідею твору. Безперечно, що автори, які працювали у такому стилі, не ігнорували стилістичних прикрас. Але ці прикраси набували форми чіткої і логічно довершеної. Вони укладалися в систему. Особливо популярними у монументальному стилі є паралелізм, що веде до повторень слів, імен, а також алітерації, порівняння, епітети (їх небагато, але вони дуже яскраві, промовисті).

Основними ідеологічними рисами ранньої київської літератури були: ідеологія „великодержавна”, уявлення про династичну та державну єдність Русі, християнський оптимізм. Така світоглядна система цілком гармоніювала з „монументальною” формою подачі матеріалу.

Оригінальна література цього часу формувалася як продовження попередньої літературної традиції.

Категорія літературного жанру – категорія історична. Літературні жанри проявляються на певній стадії розвитку мистецтва слова, а потім змінюються. Справа не тільки у тому, що одні жанри приходять на зміну іншим і жоден жанр не є для літератури „вічним”, а змінюється сам принцип виділення окремих жанрів, змінюється характер жанрів, їх функції у ту чи іншу епоху. Сучасний поділ на жанри, що базується на чисто літературних ознаках, проявляється пізніше, десь у ХУІІ-ХУІІІ ст.  А до цього часу літературні жанри в тій чи іншій мірі, виконують, крім літературних функцій, функції поза літературні. Вони визначаються їх використанням: богослужінням, юридичною чи дипломатичною практикою (літописи, повісті про княжі злочини).

Але у нашому літературознавстві проблема взаємодії між жанрами не з’ясовувалася.

Кількість жанрів надзвичайно велика  - „двословія”, діяння, діалог, житіє, заповіт, ізборник, сповідь, моління, похвала, притча, роздуми, азбуковники, послання, похвала, сказання, слово, спор, толкування, ходіння, читання.

Точний перелік жанрів дав би цифру приблизно біля сотні. Характерно, що в літературі цього періоду інтенсивно жанри збільшуються.

Дуже часто жанри змішувалися між собою. Причиною такого нечіткого розмежування було те, що основою для визначення жанру було призначення.

Щоб чіткіше розмежувати жанри („Слово о полку Ігоревім” і „Слово на антипасху Кирила Туровського”) книжники часто ставили у заголовок одночасно по два жанрових визначення („Сказание и беседа премудра”, „Сказаніє і веденіє”, „Житіє і дєяніє”).

Поєднання декількох жанрових визначень у назвах творів вказує не тільки на хитання у визначенні жанру, а також і результатом того, що давньоруські пам’ятки дійсно поєднували в собі декілька жанрів.

Як вказує акад. Д.С.Лихачев, що основна причина змішання і неясного роз’єднання окремих жанрів в давній літературі і була у тому, що основою для виділення жанрів, поряд з іншими ознаками, виступали не літературні особливості викладу, а сам предмет, тема, яким присвячено твір. І дійсно, жанрові визначення Київської Русі дуже часто поєднувались з визначенням предмету оповіді: видіння, житіє, страсті, хоженіє, діяння.

У долі багатьох визначень жанрів можна простежити, як поступово визначення предмету оповіді обростало літературними ознаками, з якими цей предмет повинен бути зв’язаний за середньовічним літературним етикетом, і у власному розумінні цього слова.

Для давньоруського книжника слово „житіє” було не стільки вказівкою на жанр, як на предмет оповіді. Тільки пізніше (ХУ-ХУІ ст.) слово „житіє” починає твердо означати літературний жанр.

Дуже складний процес система взаємопроникнення жанрів в Київську Русь.

Акад.Лихачев Д.С. визначає „жанри-сюзерени” і „жанри-васали”.

У розмові про давнє письменство, а особливо оригінальну літературу Київської Русі, не можемо обійти „Веселову книгу” і „Послання оріянхозарам”. О.Мишанич назвав їх „містифікаціями, фальсифікаціями, реконструкціями, що тільки баламутять довірливого читача, нав’язуючи різні домисли й фантазії, породжені позанауковими чинниками. Вони популяризуються з політичною метою й супроводжуються псевдо патріотичним гаслом.

Автентичність пам’яток дохристиянської доби – одне з найбільш дискутованих питань у сучасному літературознавстві. Вони мають як своїх ревних прихильників, так і тих, хто категорично заперечує можливість їх реального побутування як оригінальних творів. Ми не робимо навіть спроби доводити „істинність чи ложність” таких пам’яток, як „Рукопис Войнича” („листи до Божого ока” чи „Послання оріян хозарам”) в якому нібито є відомості про нашу передісторію з У ст.до н.е.; „Вересова книга” (пам’ятка ІХ ст.), реконструйований М.Брайчевським „Літопис Аскольда”; повіди, помниці та билиці, збережені в пам’яті одним із нащадків князів ростовських (про це знято документальний фільм „Слов’янський детектив”), договорити київських князів-язичників із греками тощо.

Наша позиція – спокійно вивчати ці пам’ятки, бо вони вже побутують у нашому літературознавстві, незалежно від того, автентичні вони чи підробки, фальшивки. В усякому разі, „Послання оріян хозарам” („Листи до Божого ока”), „Велесова книга” – це міфологія, і це наша українська міфологія. Хочеться запитати тих, хто говорить про пам’ятки язичницької Русі як фальсифікати, вимагаючи доведення їхньої автентичності: а хіба вже доведена автентичність Біблії та грецької(еллінської) міфології, записаної начебто Гомером. Чому ж від українських учених вимагається доведення автентичності „Велесової книги”, „рукопису Войнича”? Можливо, це наша міфологія. У такому випадку вона доведення автентичності не потребує. Українці мають право на свою міфологію, котра проливає бодай якесь світло на найдавніші етапи формування національного мислення і світовідчуття, нашої суспільно-політичної думки і літератури.

Перш ніж повести розмову про ”Велесову книгу”, зупинимося на інших проблемних питаннях, які безпосередньо стосуються даної проблеми.

Палкі дискусії відбуваються навколо язичницької пам’ятки „Послання оріян хозарам” („Листи до Божого ока”), або так званого „Рукопису Войнича”, що широкому загалу українських читачів фактично невідома. Окремі її фрагменти були надруковані у перекладі українською мовою у спеціальному випуску часопису „Індоєвропа” 1995 року.

Історія пам’ятки така. 1912 р. бунікіст В.Войнович знайшов в італійському місті Фраскаті, у школі єзуїтів „Мондрагог”, стародавній манускрипт.

Після смерті В.Войнича власником рукопису став Г.Каус, який після невдалих спроб продати пам’ятку подарував її Бібліотеці рідкісних книг і рукописів.

Наукові студії над твором розпочав дослідник давніх слов’янських мов і культур Джон Стойко. 1975 року в американському журналі „національний антикваріат” він прочитав статтю „Невідома мова віками не піддається дешифруванню”, де йшлося про „Послання оріян хозарам”, Саме Джон Стойко зробив прорив – йому вдалося дешифрувати давню мову і прочитати пам’ятку. Вчений назвав цей унікальний твір пам’яткою української язичницької культури. 1978 р.Джон(Іван) Стойко видав у Нью-Йорку книгу „Листи До Божого ока. Рукопис Войнича, вперше розшифрований і перекладений англійською мовою”. Можливо, це дійсний переклад тексту, можливо – здогадки і навіть фантазії перекладача...

Нині „Рукопис Войнича” зберігається в Єйській бібліотеці рідкісних книг і рукописів ім.Байнеке під шифром МS 408. Рукопис являє собою 234 пронумерованих пергаменних сторінки середнього формату (225х160 мм). Він прикрашений різноманітними ботанічними, астрономічними, біологічними ілюстраціями. Бібліотека Байнеке підготувала бібліографію праць про „Рукопис Войнича”.

Пам’ятка визначається як об’єкт дослідження в „Історії української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти” (Київ, 1999), укладеної Ю.Ковалівим під грифом Міністерства освіти України та Київського університету ім.Т.Шевченка. Тут у розділі „Література праукраїнського періоду” зазначено: „Етноментальні джерела, міфологічна свідомість та специфіка праукраїнського періоду, відображена у фрагментах етногенетичної пам’яті, не зафіксованих у національних писемних текстах, відомих за фольклорними джерелами, за пам’ятками Трипільської, Ямної, Зарубинецької, Черняхівської та ін.культур, відрефлексованих у шумерській, індійській, грецькій, вірменській та ін. літературах.

Перша гіпотетична пам’ятка дайбожичів – „Послання оріян хозарам”, обстоювання принципів батьківської віри, стилістика твору. „Вересова книга” – доля та проблеми цієї гіпотетичної язичницької пам’ятки, її естетичне значення, спроба національної та духовної ідентифікації”.

На думку Григорія Грабовича, цей твір є підробкою, яка була створена англійським астрологом Джоном Ді (1527-1608), власником „різних Беконових рукописів: нумерацію зроблено його рукою.

Цікавим є світоглядне спрямування „Послання оріян хозарам” – відстоювання своєї віри та волі, своїх богів, загалом Русі.

Заслуговують на увагу й аргументи про автентичність „Велесової книги”. С.Лісний стверджує такі положення щодо даної пам’ятки:

1.      Фальсифікатору було б невигідно записувати свій текст на дереві – експерти відразу б виявили підробку, тому що дерево „старіє” дуже повільно.

2.      Алфавіт, уживаний автором „Велесової книги”, дуже своєрідний, хоча і близький до кирилиці. Жоден історичний документ не написаний цим алфавітом.

3.      Мова книги своєрідна і неповторна.

4.      Дуже великий обсяг матеріалу.

5.      Книги містять велику кількість подробиць, які можуть бути підтверджені тільки маловідомими або майже забутими старовинними джерелами.

6.      Апологія язичництва і напади на християнство.

7.      Все у „Вересовій книзі” зосереджено на півдні Русі, а про середню та північну її частини майже не йдеться, а це могло зменшити інтерес до підробки.

Сучасний дослідник Григорій Клочек у книзі „Світ „Велесової книги” (К.,2001) зробив категоричний висновок, що це – оригінальна пам’ятка-Русі ІХ ст. Таким чином, він заперечує спроби зробити цей твір російського походження, що засвідчила стаття А.Асова „Еще раз о тайнах „Книги Велеса” [5], а також ряд його книг. Дуже доречним є порівняння Асовим „Велесової книги” з античною літературою Греції та Італії, ведичною літературою Індії, Біблією. Ці твори репрезентують прадавню національну міфологію, первинний етап становлення національного світовідчуття.

Б.Редіндер подає такий опис дощечок: „Дощечки, виготовлені з берези, були приблизно тридцять вісім сантиметрів завдовжки, двадцять два сантиметри завширшки і від шести до десяти міліметрів завтовшки. Усі мали вигляд дуже древніх, деякі були трухляві. Всі таблички мали у куточку простий малюночок – тварину, якийсь предмет або просто незрозумілий знак. Такі малюнки називаються гліфами, але, на жаль, жоден з цих гліфів до нас в оригіналі не дійшов. Втім, існують три гліфи, перемальовані Миролюбовим. Це – собака, кіт і сонце з променями. Невідоме призначення гліфів. Може, вони маркували дощечки, бо не було ніяких інших позначок чи цифр.

Б.Яценко зробив ритмічний переклад „Велесової книги” і провів власне дослідження її тексту [7]. На думку дослідника, „Велесова книга” – збірник історико-релігійних текстів, написаних різними, але близькими до давньоруської мови діалектами. Щодо графіки „Велесової книги” Б.Яценко зробив висновок, що даний алфавіт – це алфавіт ранньої кирилиці на Русі в дохристиянський період. Ця графіка мододша за києво-софійську і старша за новгородську. Вона відноситься до кінця ІХ-поч. Х ст..

Події, описані у „Вересовій книзі”, починаються приблизно у 850-870 рр. Різдва Христового, бо тут говориться про Рюрика, який був першим князем Новгорода, і нічого не згадується про Олега. Завершується твір князюванням Аскольда і Діра у кінці ІХ ст. Літописом „Вересову книгу” не можна назвати навіть умовно, оскільки хронологічна послідовність тут не дотримана. Це – компілятивне зведення різних творів, єдність, створена із роз’єднаних у часі творів. Саме за такою технікою поставали майже всі епоси. Так в одному місці мова йде про готів і гунів, а зовсім поряд – про греків. Всі дати тут умовні, пристосовані до епічних та ідеологічних потреб. Себто це творилося у певній заданій поетиці. Валерій Шевчук назвав цей твір не історичним, а увіч літературним, тому Борис Яценко цілком правомірно зробив ритмічний переклад „Велесової книги”, розбивши текст у певних місцях на поетичні рядки, а в деяких переклавши прозою.

В.Шевчук таким чином визначає жанрове спрямування „Велесової книги”: „... Перед нами епос, творений не на підставі писаних історичних пам’яток, а легенд, усних оповідок, переказів, через що оповідь епічно узагальнюється і метафоризується, а відтак набирає легендарного характеру, тому історичні неточності і привнесення тут річ конечна, та й хронологія убирається в поетичні шати, цифри й роки заокруглюється..., а загалом історія народу подавалась у формі узагальнюючого історичного переказу з двох частин: легендарної та історичної. ... Можливо, частини „Велесової книги” були колись окремими пісне співами, які виконувалися русамирапсодами й передавалися з роду в рід, контамінуючись у часі: щось забувалося, а щось додавалося... Автор чи автори з’єднали в одному творі ряд поетичних пісне співів, збагатили оповідь прозаїчними переказами, деякі пісне співи переказали прозою, відтак утворили зведений епос.

Основною ідеєю пам’тки була, очевидно, ідея збереження прадавньої язичницької релігії, котрій загрожувало християнство. Написано твір, найімовірніше за все, було у часи Аскольда й Діра, але до Олега. У творі згадується три Аскольди-варяги, тому В.Шевчук висловив припущення, що один Аскольд правив до Діра, а інший – після нього. Про третього відомостей нема. Перший Аскольд, за „Велесовою книгою”, прийшов на Русь, убив руського князя Свято яра і став княжити, не будучи обраним вічем. Аскольд – варяг із Причорномор’я. Він убив Діра і князював після нього.

Міфологія народу – це первинна спроба філософського осягнення дійсності. У „Вересовій книзі” зустрічаємо ряд міфічних і легендарних істот. Батько Орь – предок усіх орачів, а Кий. Щек і Хорив були його синами. Богу мир видав заміж своїх дочок Древу, Скреву і Полеву за посланців сонця, що звалися Ранок. Полудень, Вечір. Від них пішли племена, названі за іменами дівчат, - древляни, кривичі, поляни. Головні боги: Сварог – творець неба і земля, Хорс уособлював сонце і космічні небесні цикли, Даждьбог – бог усього живого, стрибок – бог вітрів, Перун – бог блискавки і вогню. Прадавні слов’яни мали пантеони, де стояли статуї богів. Так, на дощечці 21 записано:

Се бо ми ті урви мали берегти і храми богам ставити

і споруджувати стіну із дубів, а затим і другу стіну;

і там зберігали богів наших образи.

Мали многі храми в Нові граді на Волхові-ріці,

мали в Києграді по боголісах.

І се мали на Волині дулібській храми,

і о Суренжі на морі сурськім і синім.

Про віру розповідає дощечка 7 А:

Слава богам нашим!

Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви.

А тая се діє у варягів, які завжди приносили її,

Іменуючи Перуна Пеаркуною,

І тому приносили жертву.

Ми ж польову жертву даємо і від трудів наших –

просо, молоко, а також тук.

То бо покропимо ягням на коляди і на русалії

 В день весняний і на честь Красної Гори.

Ту бо даємо на спомин про гори Карпатські;

вВ той час називався рід наш карпини.

А стали жити в лісах, то мали назву древичі,

 а в полі були, то й звалися полянами.

Б.Яценко виділяє у „Вересовій книзі” три концепції походження слов’янських народів:

„а)східнослов’янська єдність на чолі з деревлянами, представлена Богу миром і його дітьми; тут поляни і руси – окремі народи, позбавлені провідної ролі;

б)загально руська єдність на чолі з полянами, якій протиставлена решта народів, зокрема фінські...

в)загальнослов’янська єдність починається від отця Ора і його синів Кия, Пащека, Горовато (4г); в іншому місці – Кий, Щек і Хорев(36а).