ПЛАН

1.      Історичні умови розвитку культури. Зміна характеру взаємодії з іншими культурами.

2.      Українська латиномовна та польськомовна поезія як ренесансне явище культури України.

3.      Жанрова та стильова своєрідність української латиномовної та польськомовної поезії. Найвидатніші представники.

ЛІТЕРАТУРА:

Успіхи українського літературознавства останніх десятиріч дають змогу переглянути і по-новому науково реставрувати літературний процес ХІУ-ХУІ ст. (особливо ХУІ ст.).

Сьогодні ми вже говоримо не про культурний занепад ХІУ-ХУІ століть, а про інтенсивну відбудову напищеного культурного життя. Хоч, звісно, виходячи із стану сьогоднішніх досліджень, література цього періоду явно ще недооцінюється. Наприклад, до заслуг ХУІ ст.зараховують лише полемічну літературу, Острозьку Біблію (158 р.), перші віршовані спроби книжною мовою Андрія Ршиші, Герасима Смотрицького та ще кількох анонімних авторів. Окремим історикам здавалося, що ХУІ ст. завинило перед сучасністю, бо, мовляв, не спромоглося на вироблення тих культурних напрямків, у яких би започаткувався наш сучасний ідеал. Проте характерні явища, які запанували в ХУІІ ст. і продовжували розвиватися в ХУІІІ ст., започаткувалися в ХУІ ст. Тут склався свій стиль життя, виробилася сукупність ідей, кілька суспільно-політичних і культурних орієнтацій, що позначилося на розвиткові літератури.

Основу цього процесу складала перебудова жанрово-стильової системи. Відбувалася як трансформація традиційних літературних та фольклорних жанрів і стилів західноєвропейських і західнослов’янських літератур.

У середньовічній Європі утворилися дві великі культурно-історичні спільності – латинська і візантійсько-слов’янська. Культурний і, зокрема, літературний розвиток у межах кожної з цих спільностей багато в чому розходився, що було зумовлено специфікою в структурі феодального ладу, церковною і суспільно-державного устрою у відповідних регіонах. Важлива роль належала віросповідному чинникові, розколові християнської церкви на православну і католицьку. Важливим чинником розмежування було також те, що візантійсько-слов’янська культурно-історична спільність спиралась на візантійську традицію і користувалася латинською мовою

Внаслідок цього у „візантійсько-слов’янському” регіоні склалася література, істотно відмінна від літератури західноєвропейського регіону, із специфічними рисами, особливо в жанрово-стильовій системі. Найістотнішою особливістю жанрів цієї системи є те, що вони не мають виразної родової структури й чітких контурів, легко множаться, утворюючи комплекси, які виходять із певних жанрових „еталонів”. Ці жанри залежали від практичного застосування.

А інша традиція („латинська”) була пов’язана із переходом у ХІУ ст. Західної і Центральної Європи від середньовічної культури до культури Ренесансу. А разом з тим виникає новий світогляд, який дістає назву „гуманізм”.

Гуманісти піддавали критиці систему феодального світогляду, боролися за звільнення культури від церковної гегемонії, захищали свободу людської думки, право людини на земне щастя. Як правило, вони зверталися до античності, в ній шукали норми добропорядності, а також до народної творчості, її мотивів та художніх засобів.

Латиномовна і польськомовна українська поезія ХУІ ст. дає матеріал для розв’язання таких важливих проблем, як Ренесанс і Гуманізм в давній українській літературі, розширення репертуару історії давньоукраїнської літератури. Це був окремий літературний масив, цілком новий за типом художнього мислення, за концепцією світу.

Новолатинські поети творили високохудожню поезію, наснажену гуманістичними ідеями. Новолатинська література була явищем загальноєвропейським, вона творила єдиний західноєвропейський літературний контекст, а латинська мова давала змогу переносити на будь-який національний грунт багатство думки і красу слова, а також була засобом проникнення в глибину віків і спілкування між народами. Поети були слугами латинського Парнасу, латинською мовою вони прагнули повідати цілому світові про свій народ та землю. Це зовсім не означає, що ця література, втопила, перемогла стару культуру; вона почала існувати паралельно, тобто створила рудимент кількашаровості в культурі. На першій порі не була навіть антагоністична до традиційної, антагонізм з’явився згодом, десь через сто років. Зробивши крен у бік європейської освіченості, Україна водночас чіпко трималася консервативного курсу, тобто продовжувала консервувати давню духовність, доки в другій половині ХУІ ст. не дійшла переконання про потребу ренесансу в питомих формах. На це були свої причини. Перша з них – потреба національного самозбереження, адже ті, що входили в систему європейської освіченості, космополізувалися, вони й мову для свого вжитку взяли латинську, отже, ніби відривалися від питомого кореня, незважаючи на те, що незмінно підкреслювали свою етнічну приналежність додатком до прізвища слова Русин, Роксоланин, Рутенець, тобто українець, тим самим зовсім не бажаючи відріктися від рідного краю.

На терені України діставали освіту „вищої міри” було ніде, тому вихідці з України здобували освіту за кордоном: у Празі, Кракові, в Падуанському і Болонському університетах, у Сорбонні, німецьких університетах. Не всі вони в Україну поверталися, дехто осідав по згаданих навчальних закладах, а в Краківському університеті зібрався був гурт українців, як студентів так і викладачів.

Найвидатніше ім’я з цього ряду – Юрій Дрогобич (Котермак, близько 1450-1494) – професор медицини й астрономії в Болонському і Краківському університетах, автор книги „Прогностична оцінка 1483 року”, виданої в Римі, в якій подано відомості з астрології й астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Видав він також трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року „Трактат із шести розділів про затемнення” (1490). Юрій Дрогобич підтримував українського першодрукаря Швайпольда Філя, учнями його були німецький поет Конрад Цельтіс, астроном Миколай Копернік; він став першим з українців, котрий почав писати латиномовні поезії, започаткувавши цим самим цілий підвид її в українській літературі. З найвизначніших індивідуальностей, що користувалися латинською мовою як літературною і впроваджували ренесансні літературні форми, особливо вирізняється Павло Русин із Кросна (близько 1470-1517) – поет, магістр Краківського та Віденського університетів, учитель словесності в Угорщині. У 1509 р. видав у Відні збірку латиномовних поезій, а у 1512 р. – вірші хорватсько-угорського поета Яна Паннонія, виховував відомих польських поетів Яна Дантишека та Яна з Вислиці. Для нього русин – „слово солодке”, і він залюбки це підкреслює. Ілля Голенищев-Кутузов назвав Павла Русина першим гуманістичним поетом України, хоч він був фактично другим таким поетом.

Загалом у першій половині ХУІ ст. створюється ціле явище української латиномовної поезії, яке ми потім фіксуємо до 20-х років ХУІІ ст., після чого латиномовна поезія переходить здебільшого у сфери шкільного вжитку й творення, - останнє велике явище в цьому ряді – творчість закарпатця Василя Довговида, вже в першій чверті ХІХ ст. У ХУІ ст. така поезія твориться так званою „латинською Руссю”, тобто українцями й білорусами з європейською освіченістю й католиками за вірою, бо для того, щоб навчатися в європейських університетах вони мали переходити на римо-католицизм.

Виразною індивідуальністю став Григорій Чуй, русин із Сам бора (близько 1523-1573), син самбірського шевця. У Краківському університеті він здобув ступінь бакалавра вільних мистецтв, став ректором школи в Перемишлі і Львові, професором Краківського університету. Писав поеми, панегірики, еклоги – все латинською мовою, вперше запровадив акровірш. На першу половину ХУІ ст. припадає діяльність Георгія Тичинського Рут енця, професора поетики й риторики в Краківському університеті. Він видав у 1537 р. у Кракові „Поему про святу Варвару”, писав про Соломею, „найславнішу королеву Галичини”, - список його творів убібліографії Естрейхера; творчість цього поета значною мірою ще не вивчена. Цікавим поетом заявив себе Іван Туробіній Рутенець (1511-1575) – професор і ректор Краківського університету, за фахом правник, автор кількох правничих трактатів, а також латино мовних поетичних епіграм. Має значення для України поетична творчість білоруса Миколи Гусовського, автора знаменитої „Пісні про зубра” (1523), особливо оспівана ним „Перемога над турками під Теребовлею 2 липня 1524 року”. Але найцікавішою  літературною постаттю з-поміж них у тому періоді був знаменитий публіцист І пол.ХУІ ст. Станіслав Оріховський з Перемишля (1513-1566), який вчився в Кракові, потім у Німеччині, де зійшовся з Мартином Лютером, вчився також у Віденському, Болонському, Падуанському університетах. Твори писав розмислові-публіцистичні: „Зразковий підданий”, „Промова на похоронці Сигізмунда І” та ін., підписувався „Оріховський-Русин”, або „Оріховський-Роксолянин”. Написав ряд полемічних творів „Хрещення русинів”, „про целібат”, „Розрив з Римом”, його називали „рут енським Демостеном”, і слава його поширилася по всій культурній Європі.

Усе це була добре відшліфована література, зі своїми потомним рисами, яка значно вплинула на культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходу з консервативної ізольованості. Недаремно той-таки Станіслав Оріховський писав: „Потім, на пам’яті наших предків, внаслідок перемоги Польщі, - народ той (український. – В.Ш.) зазнав впливу латинської культури, і то такого значного, що нині на Русі латинський обряд має першість перед грецьким, оскільки більша частина шляхти прийняла латинський обряд; селяни ж і люди нижчого стану зберегли обряд грецький”. З другого боку, це вносило й певний дисонанс у загальнонаціональну єдність, бо поступово перехід української шляхти на латинський обряд став рівнозначний її полонізації, і народ її від себе відторгнув, шукаючи сили для власного відродження в собі самому.

Найвидатнішим латиномовним поетом України став Себастьян Кленович (бл.1550-1602). Він навчався в Краківській академії, жив у Любліні, де служив у міському уряді, був бурмистром цього міста. Певний час викладав у Замостській школі. Автор чотирьох поем „Роксолані” (1584) та „Звитяжство богів” (1587) латинською мовою і „Лісосплав” та „Гаман іудеїв” польською, які до контексту української літератури не входять, а тільки до польської. За полемічний твір „Перший виступ проти єзуїтів” зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті. До України стосується передусім „Роксолані”, блискучий поетичний твір, в якому автор виявив свій український патріотизм, описав Роксоланію (Україну), її історію, ліси, гори, степи, звичаї народу, його господарчі заняття і проголосив народження у Львові „Руського (українського Парнасу”, привівши сюди грецьких муз, тобто мислив себе вже національним поетом. На зламі століть чудову поему латинською мовою написав Симон Пекалід (бл.1567 – після 1601). Він народився поблизу Кракова в українській родині радника, закінчив Краківську академію (1589), згодом прибув до Острога і став придворним поетом князя Острозького. Описав віршами повстання козацького гетьмана Кшиштофа Косинського, яке відбулося в 1593 році, в поемі „Острозька війна” (Краків, 1600), водночас возвеличивши як культурний осередок Острог та Острозьких як меценатів. Поема починається парафразою з „Енеїди” Вергілія і є зразком батального твору. Написав Симон Пекалід також шлюбний панегірик „Епіталама на честь Фелікса Гербурта та Єлизавети Заславської з Острозьких” (Львів, 1601).

Полономовна поезія твориться в основному в контексті польсько-українському, хоч коли говорити про творчість Матвія Стрийковського – в литовсько-українському. Матвій Стрийковський (бл.1547-1582) – литовсько-білорусько-український історик та поет. Автор „Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі, доведеної від найдавніших часів до 1572 року” (видана в Кенігсберзі в 1582), описував історію жмуді, литовців, білорусів, поляків, українців, пересипаючи історичний текст віршами власної композиції. На початку твору, у вступі, працю свою призначав жмуді, литві та русі (білорусам та українцям). Твір написано впереміш латинською та польською мовами з перевагою польської. Справив значний вплив на українське літописання ХУІІ-ХУІІІ ст., ставши для нього джерельним твором. Вніс поетичні вставки в „Хроніку” – присвяту, автобіографію, описи відомих битв. Матвій Стрийковський – автор інших поетичних творів, котрі вписуються більше в контекст польської літератури. Приблизно в цьому часі анонімний твір видав у Кракові (1585) „Епіцедіон, себто вірш жалобний” на смерть князя Михайла Вишневецького. Автор, безсумнівно, українець, виявляє український патріотизм та симпатії до православної віри. Служив при князі Михайлові. Твір написано в Нижній Білці біля Кременця 1 січня 1585 р. польською мовою, і започатковує він полономовну традицію саме на українській землі. Їй судився згодом широкий розвиток, бо загасла вона аж у ХІХ ст., тобто польська мова як і латинська, церковнослов’янська, книжна українська, стала відтоді однією з літературних мов українців. „Епіцедіон” – значна пам’ятка батальної поезії, вона оповідає про бойове життя князя, а також змагання України з татарами. Варто відзначити, що автор називає тут рідну землю не Руссю, а Україною. Зате творчість Йосипа Верещинського, Миколи Сенпа-Шаринського, Станіслава Гроховського (останнього меншою мірою) і братів Чагровських є пам’ятками літератури польсько-української. Йосип Верещинський (бл.1530 – 1598 чи 1599) належить до так званої „католицької русі”, родом із шляхетської української родини підсудді. У 1577 р. став каноніком у Холмі, був ігуменом (опатом) бенедиктинського монастиря. З 1589 р. київський римо-католицький біскуп. Мріяв відновити значення Києва як столиці українських земель, пропонуючи закласти тут військову залогу на зразок мальтійського рицарського ордену, яка стримувала б турецькі і татарські напади. Написав ряд полемічних, моралізаторських та поетичних творів: „Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством Королівства польського” (Краків, 1592). „Оголошення для фундування рицарської школи для синів коронних на Україні, подібно до уставу мальтійських хрестоносців” (Краків, 1594), „Побудка” (Вільно, 1594), „Спосіб осадження нового Києва” (Краків, 1595). „Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя” (Новий Верещин, 1597) та інші. Йосип Верещинський мислив Україну як складову, але автономну частину Речі Посполитої. Адам Чагровський (бл.1565 – після 1599), як і його брат Микола, родом із Галичини, з галицьких бояр, був жовніром, близький до Яна Щасного-Гербурта. Обидва писали польською мовою, але виявляли український патріотизм („Трени і речі різноманітні” – 1597). Вірші Миколи Чагровського вміщені в тих-таки „Тренах”, Сенп-Шаринський Микола (1550-1580) багато приділяв уваги українським темам, його вірші зібрано в посмертній книзі „Ритми” (1601), зокрема є там вірш про Струся, котрого татари забили на річці Роставиці (Київщина), а Станіслав Гроховський оспівав героїчні діла і смерть козацького ватажка Гаврила Голубка, що загинув 1588 року.