ПЛАН

1.      Києво-Печерський патерик в дослідженнях. Редакції та видання.

2.      Жанрові форми материкового житія.

3.      Історія формування тексту збірки. Проблема авторства. Джерела.

4.      Жанрово-стильова своєрідність послань Симона і Полікарпа.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Абрамович Дм. Києво-Печерський патерик. – К., 1991.
2. Усічено Ю. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця ХУІ-поч.ХУІІІ ст. на Україні. – К.,1990.
3. Копреєва Т. Образ инока Поликарпа по письмам Симона и Поликарпа.: Опыт реконструкции // ТОДЛ., 1969.
4. Копреева Т. Инок Поликарп – забытый писатель-публицист Киевской Руси // Духовная культура славянских народов: Литература. Фольклор. История. – Л.,1983.

„Києво-Печерський патерик” був однією з найпопулярніших книжок української літератури. М.Грушевський наважився поставити його, щодо популярності серед читачів, поруч із „Кобзарем”, з початком друкарства – неустанно передруковуваним твором нашого письменства, „золотою книгою” українського письменного люду”.

Назва походить від слова „патер” – отець, застосованого для подвижників, зокрема аскетів-відлюдників, що своєю поведінкою виражали суперечливість між ідеалами християнства і узвичаєним побутом суспільства. Водночас їхня поведінка протистояла офіціалізації церкви після визнання християнства панівною релігією. Чернець-відлюдник ставав популярним народним героєм.

Головною темою оповідань, що входили до такої книги, були подвиги уславлених аскетів, а характерною особливістю – відносна короткість, вирваність епізодів із життя героїв, імітація враження оповідача від побаченого і почутого, отже умовно кажучи, новелі стичність.

Водночас ці оповідання є типовими легендами. Це суто християнський літературний жанр. Щоправда в нові часи зміст самого терміну розширився. Легендами стали називати оповідання фантастичного характеру, пов’язані з будь-якими релігійними віруваннями, оповіді про фантастично забарвлені народною уявою або просто не підтверджені документально історичні події чи випадки з життя видатних людей.

Первісно ця форма вживалася для позначення сукупності уривків Святого Письма, житій, що їх зачитували під час церковної відправи або монастирської трапези.

Згодом цей термін стали використовувати для позначення коротких релігійно-дидактичних розповідей, що переказували окремі епізоди чудесних подій, які відбувалися з небожителями або з людьми, тваринами з волі Бога, Богородиці, святих, демонів.

Жанровими визначниками легенди є обмеженість сюжетного матеріалу й тематики сферою християнських релігійних уявлень: дидактична спрямованість оповіді, об’єктивна незвичайність, неприродність, чудесність зображуваних подій.

Призначення цього жанру – настанова на прищеплення догматичних чи моральних істин християнства з допомогою естетичного впливу. Основою сюжету є чудо. Воно є головним об’єктом розповіді і виконує роль головного засобу психічної атаки на слухача.

Отже, основним мікрожанром „Патерика” є новела-легенда – коротке оповідання з нескладним сюжетом, - яка ілюструє норми християнської поведінки, абсолютизовані чернечою свідомістю.

„Києво-Печерський патерик” як цільний твір і система легендарних новел, в основі яких лежать перекази ХІ-ХІІ ст., постав на початку ХІІІ ст. Цю систему оформили послання Києво-Печерського ченця Симона, який з 1214 р. став єпископом у Суздалі й Володимирі та розповіді Києво-Печерського ченця Полікарпа, записані у 1223-1233 р. Всі легенди об’єднані прагненням довести особливу святість Києво-Печерського монастиря.

Цю тезу спеціально обґрунтовує розповідь про спорудження головної печерської церкви – Успенського собору. Святість монастиря виявляється також у подвижництві чорноризців.

Говорячи про видання і дослідження Києво-Печерського патерика слід наголосити на тому, що з 40 по 80-і роки зазнав вульгарно-соціологічних оцінок. Але медієвісти у різні періоди зуміли відзначити, що це – показна пам’ятка середньовічної України, котра має велику цінність „і як історичне джерело, і як твір словесного мистецтва своєї доби”, відображає життя Печерського монастиря. „Патерик” є своєрідним додатком до літопису, джерелом для вивчення життя давньої України. У ньому відбилися численні фантастичні оповідання східних патериків, а це має неабияке значення для історії народних вірувань східних слов’ян.

Усі навчальні наукові роботи про „Патерик” опираються на висновки Дм.Абрамовича „Дослідники школи В.Перетца – (В.Андріанова-Перетц, С.О.Богуславський, М.К.Гудзій... звернули увагу на стиль і поетику твору, висловили власні міркування щодо тих чи інших обставин історії тексту.

Істотним продовженням студій Дмитра Івановича є монографія Ю.Усіченка.

Редакції: Основна редакцій – не дійшла до нас. 1406 – Арсеніївська з’явилася на поч.14 ст. Арсеній належав до близького оточення митрополита Купріяна Цамблака.

Ця редакція з’являється внаслідок еволюції жанрово-стильової системи. Відповідно виникає необхідність принципових змін у структурі твору – поява нових частин, зміна порядку викладу, трансформація тексту. Інакше кажучи спостерігається адаптація до нових літературних традицій.

Наступна редакція – Перша Касіянівська (1460). Друга Касіянівська редакція (1462).

Отже, „Києво-Печерський патерик” упродовж віків залишається однією із найпопулярніших книг давньої літератури східно-слов’янських народів.

Формуючись як цілісний літературний твір впродовж ХІ-ХУ ст., Патерик виступає органічним породженням вітчизняного середньовіччя. Популярний і в наступні епохи, він, попри всі зміни у тексті, зберігає середньовічну структурну основу.

Поява Києво-Печерського патерика стала одним з важливих свідчень творчого засвоєння давньоруською культурою загальноєвропейського, передусім візантійсько-південнослов’янського літературного досвіду (пригадати перекладні патерики).

Термін „патерик” (книга отців) вказує на центральний предмет зображення творів – аскетичний досвід авторитетних ченців, шанобливе ставлення до яких виражається в загальноприйнятому зверненні „отче”.

Таким чином, тематично твори материкового жанру тісно пов’язані із чернечим життям. Близькі в них структура і зміст конфлікту, засоби створення образів, композиційні функції монологів-молитов і біографічних деталей.

Особливо важливу роль відіграв у патериках образ оповідача, довкола якого, власне , групувався агіографічний матеріал.

В основу сюжету патериків покладено не біографію канонізованої церквою особи, а окремі показові й повчальні епізоди з діяльності ченців (причому не завжди й не обов’язково визнаних святими). Тому житіями їх назвати не можна. Доречнішим, враховуючи белетристичні компоненти, здається термін „патерикова новела”. Сучасне розуміння жанру новели загалом не суперечить сюжетно-композиційним особливостям патерикового оповідання.

„Патерикова новела” позначає переважно коротке оповідання з нескладним сюжетом, яке ілюструє певні норми християнської чернечої моралі, що можуть прімо вказуватися у тексті чи матися на увазі. Проте, поряд з материковими новелами у структурі патерика функціонують і добірки повчальних висловів героїв, і патерикові житія.

Головною темою оповідань, що входили до Патерика, були подвиги уславлених аскетів, а характерними особливостями – відносна короткість, імітація враження оповідача від побаченого і почутого – отже, умовно кажучи, новелі стичність.

Водночас ці оповідання є типовими легендами. Жанровими визначниками, яких є обмеженість сюжетного матеріалу й дидактична спрямованість оповіді, незвичайність, надприродність, чудесність зображуваних подій. Основою майже кожного сюжету є чудо. Воно є головним об’єктом розповіді і виконує роль головного засобу психічної атаки на слухача та збудника його емоцій.

Конфлікти більшості оповідань полягають, звичайно, у тому, що печерським подвижникам доводиться переборювати різноманітні перешкоди. Іноді на заваді стають родичі, що намагаються оберігати їх від чернечого життя, миряни, що не здатні зрозуміти і оцінити їх подвижницький труд, жінки, одержимі коханням і т.д.

Для цих творів характерне зіткнення з бісами, що прагнуть обдурити праведника, штовхнути на гріх. Силу протистояти спокусам і підступом „врага”, перемогти його дають чорноризцям піст, молитва.

Казково-фантастичний світ „Патерика” поєднується з реаліями буденного київського життя ХІ-ХІІІ ст. Майже в кожній легенді є епізоди, в яких певною мірою відбито монастирський і поза монастирський побут. Становище ченця в монастирі залежить від того, приходить він в общину багатим чи бідним. Особливо виразно риси реального суспільного життя виявляються у взаєминах між монастирем і зовнішнім світом, в його конфліктах із найнятими трударями, то й самого князя.

Кожне зокрема їх можна розглядати як зразки материкового жанру. Однак це були цілком самостійні твори, хоча й близькі за жанром, поетикою, проблематикою. А пошук оптимальних форм їх об’єднання здійснюється протягом ХІІІ-ХУ ст.

Отже, житійна проза ХІ-ХІІ ст. дала нашому письменству ще один тип героя – князя-святого, а також свого, оригінального святого (Феодосія Печерського), сприяла виробленню канону оригінального житія. Правда, таке дотримання канону спостерігається лише у період зрілого середньовіччя. Бо у період пізнього середньовіччя житійна проза олітературюється, як і інші жанри. З’являється у ній елемент фантастики, і елемент новелі стичності.

Яким же чином виникли такі житія у нашій літературі?

Перший етап – це житіє Феодосія Печерського. Саме ним започатковується жанр монаршого життя, який на довгі роки стає провідним різновидом вітчизняної агіографічної прози. Риси материкового жанру помітно позначилися на його проблематиці, поетиці й особливо композиції. І це дозволяє розглядати житіє Феодосія Печерського як один з центральних етапів у засвоєнні давньоруською книжною культурою жанру патерика та в історії формування провідного твору вітчизняної агіографії – Києво-Печерського патерика. Синтетичність жанрового змісту цього житія добре виявляється в структурі його сюжету. З одного боку тут помітний вплив вимог візантійського агіографічного канону, котрі обумовлюють введення традиційного вступу, викладу біографії героя, в якій виділяються епізоди, що відповідають стереотипові життя ченця-подвижника, переказів про низку здійснених героєм чудес, детального опису побожної смерті. Кожен момент сюжету при цьому так чи інакше підпорядковується дидактичній настанові.

До складу Патерика входять твори трьох різних письменників: Нестора, єпископа Симона, ченця Полікарпа.

За джерела своїх творів автори брали різні твори. Симон:, як сам свідчить, Житіє Антонія Печерського, Житіє Феодосія Печерського, Ростовський літопис, перекладні твори – „Паранезіс” Єфрема Сірина, „Ліствиця” Івана Ліствичника, Скитський Патерик, Пролог, усні легенди. Полікарп: з літературних джерел користувалися порівняно не часто. До них відносимо: Пролог, Ліствицю, Літопис Нестора.

А вирішальним моментом у формуванні тексту Патерика вважається поява послань Симона, який з 1214 став єпископом у Суздалі, помер 1226 та Полікарпа, записані у 1223-1233 рр. Саме ці твори знаменують остаточне утвердження материкового жанру у вітчизняній літературі; кожне із послань, по суті, є зразком цього жанру.

Історія появи цих послань в цих творах трактується так. Печерський чернець Полікарп не задовольнявся своїм становищем у монастирі, прагнув вищих церковних посад. Спершу він береться бути ігуменом у київському монастирі св.Димитрія. Незадоволені амбіції Полікарпа даються взнаки після повернення до Печерського  монастиря: він підбурює ченців проти ігумена й економа, шукає й далі вищого сану.

І ось Симон, володимиро-суздальський єпископ, якимось чином був пов’язаний з Полікарпом. Він добре поінформований про життя цього ченця, знає про його клопоти, Полікарп раніше вже писав до Симона, викладаючи йому свої думки. І ось Симон направляє Полікарпові послання, в якому засуджує честолюбність і пиху та переконує, що Печерський монастир – найкраще місце для подвижницького життя, замінити його не може жодне інше місце, в тому числі і його , Симонова, кафедра.

Свої напучування Симон ілюструє розповідями про печерських подвижників, які формували духовний потенціал монастиря, викладає також історію спорудження, прикрашення іконами й освячення Печерської церкви, чи то додаючи цей матеріал до послання Полікарпові, чи то оформлюючи його як окремий твір.

Під впливом розповідей Симона Полікарп змінюється на краще і сам вирішує уславити рідний монастир та його колишніх мешканців: пише послання до Акиндина – архімандрита Печерського монастиря. Зрозуміло, що сан адресата не дозволяв надати творові повчально-викривального спрямування, аналогічного Симоновому посланню. Якщо вірити посланню цього твору йде від Акин дина, котрий просив розповісти про вчинки колишніх печерських ченців. Вводячи традиційний для авторської самохарактеристики в середньовічній літературі канон самоприниження, Полікарп посилається на свої „грубость и незященное права”, що завадили йому усно виконати прохання архімандрита й спонукали взятися за перо. Дидактичні відступи займають у Полікарповому посланні мінімальне місце: предмет його зображення – діяльність уславлених ченців минулого.

Побудова Патерика ідейно виправдана, бо метою авторів було нагадати про минулу славу Печерського монастиря, як виключно святого та чудесного місця, і притягти до нього колишню увагу влади і людей з початком політичного занепаду Києва і ростом Півночі.

І частина – Місце, на якому виник монастир, - святе. Цю тезу спеціально обґрунтовує розповідь про спорудження головної печерської церкви – Успенського собору. Святість монастиря виявляється також у подвижництві чорноризців, особливо Антонія і Феодосія.

ІІ частина – послання Симона.

ІІІ частина – послання Полікарпа.

Чижевський наголошував , що літературний стиль обох авторів неоднаково випрацюваний. Симон пише простіше, - стиль його близький до літературного: він розкладає своє оповідання на розмови – це засіб подати широкий виклад, зупиняється на окремих моментах подій, на думках, міркуваннях дійових. Де-не-де зустрічаємо місця що дуже нагадують літопис або оповідання про погибель Бориса і Гліба. Тут багато посилань на св.Письмо та цитат з нього. Оповідання іноді читається з напруженням, бо Симон не розповідає одразу всього, а залишає найцікавіше на кінець. Виклад добре скомпонований та впорядкований, без зайвих ухилів вбік.

Виразно окреслюється в структурі Симонового тексту дев’ять сюжетних елементів: розповіді про Онисифора та його духовного сина, котрий потай проводив розпусне життя, про набожних ченців Євстахфія, Миколу Святошу, Еразма, Арефу, про ворожнечу ченців Тита і Євагрія.

Основною композиційною одиницею цього циклу є патерикова новела. Сюжети трьох новел побудовані на взаємодії двох центральних персонажів. Онисифор дістав за свої чесноти дар прозірливості, але не розпізнав грішника у власному духовному сині. Пимен, провидівши мученицьку смерть Кукші, помер водночас із ним. Тит хоче помиритися перед смертю з Євагрієм, з яким ворогував за життя, але той відмовляється. І тоді немилосердний Євагрій раптово помирає, а Тит зцілюється. Як бачимо, Симон прагне розкрити різні сторони стосунків між членами чернечої братії, обираючи сюжети для ілюстрації ідей кари за непокору, братньої любові, взаємного прощення.

Принцип побудови сюжету як моделі стосунків двох персонажів лишається в Симоновому посланні найпродуктивнішим і тоді, коли дію в патериковій новелі зосереджено довкола одного образу.

У новелі про Афанасія – затворника поряд з центральним персонажем виділяється і персонаж-дубль: зцілений Афанасієм Вавила, який засвідчує святість героя і своєю долею. У новелі ж про Миколу Святому чесноти героя відтінює образ лікаря Петра.

Далеко більше літературне вміння Полікарпа. Він надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, починає оповідання з загальних завваг та користується не лише технікою розмов, але вкладає в уста своїх героїв молитви, любить гарні порівняння: спокуса – духовні звірі. Поруч церковних сентенцій, зустрічаємо прислів’я:„Що людина посіє, те й пожне”.

Ідеал Полікарпа – дійове служіння іншим: лікування (Агапії), постачання їжі (Прохор), копання могил (Марко), випікання проскур (Спиридон).Усе це істотно відрізняється від споглядальної етики візантійських патериків, для яких вища міра святості ототожнювалася зі звільненням від сьогоднішніх турбот, у новелах. А що їх об’єднує.

В структурі послання виділяється одинадцять відносно самостійних сюжетних частин: оповідання про Микиту –затворника, Лаврентія – затворника, Агапіта, Григорія Чудотворця, Іоанна затворника, Мойсея Угрина, Прохора Лободина, Марка Печерника й Феофіла, Феодора й Василія, Спиридона Проскурника й Алимпія Пимена. За винятком оповідання про Федора й Василія, дія в них зосереджена довкола образу центрального персонажа.

Сюжет творів відходить від материкової традиції значно далі, ніж сюжет новел Симонового послання. Вони багатоепізодні, розгалужені, ускладнені введенням додаткових ліній і другорядних персонажів, тяжіють до більш повного розкриття біографії героя. Так, в оповіданні про Агапіта і лікаря, автор повідомляє і про час постригу героя, і про характер його подвижництва.

В іншому твору, де центральним персонажем є Алимпій-іконописець, хронологічні межі сюжету ще ширші й чіткіше співвіднесені з реальним історичним часом. Перший епізод пов’язано з навчанням Алимпія в грецьких майстрів іконопису за часів князя Всеволода Ярославича (1078-1093) і за ігуменства Никона (1078-1088), далі сповіщається про його постриг за того ж Никона і його сумлінність у праці. А потім подаються три основних епізоди-чуда: вилікування прокаженого, нерукотворне малювання семи ікон і малювання за смертельно хворого Алимпія ікони ангелом. Характерне також проектування подій на реальний предметний світ: чудо з явленням святого Духа відбувається на тлі інтер’єра Успенської церкви, чудесно намальовані ікони опиняються в церкві.

Оригінальний сюжет, в основу якого покладено любовну інтригу, розгортається в оповіданні про Мойсея Угрина. І тут він характеризується часовою визначеністю: дія відбувається у Польщі від часу вигнання Ярослава Мудрого з Києва 1018-1025. Сам герой – брат реальної історичної особи – слуги князя Бориса Георгія, що також загинув у 1015 р.

Полікарп не обмежується на оповіданнях про ті події, що він їх сам вибрав собі за тему. Він розсипає історичні, легендарні та ін. згадки. Для патеричного оповідання було б досить самої історії, наприклад, Федора та Василія, але Полікарп між іншим уплітає в неї ще мандрівну легенду про чортів, що допомагають святому будувати церкву.

Оповідання Полікарпа належить до найліпших зразків того мистецтва змальовувати психічні переживання, якого досягнула стара література. Здебільшого їх подано або в формі розмови, монолога, молитви, або оповідання, вкладених в уста дійовій особі, або в формі реалістичного оповідання, де метафори, порівняння робляться дійсністю – „реалізація метафори”.

Отже, відступаючи від жанрових стандартів житійної літератури, переборюючи узвичаєну в ній абстрактність образів та ситуацій, укладачі „Патерика” включали до своїх оповідань картини і подробиці, списані з натури. Герої виступають як живі люди зі звичайними рисами характеру: сваряться між собою, заздрять один одному, громадять гроші, прагнуть до земних утіх.