ПЛАН

1.      Місце Івана Вишенського в українській публіцистиці ХУІ–поч.ХУІІ ст. Життєвий шлях.

2.      Гуманізм і демократизм світогляду письменника. („Обличение диявола-миродержца”).

3.      Викриття соціальної дійсності („Писание до всЂх обще, в Лядской земли живущих” (1588), „Писание к утекшим”.

4.      Інвективи проти Ватікану і унії („ИзвЂщение краткое о латинской прелести”).

5.      Проблема освіти і культури у творчості полеміста. („Послание к старицЂ Домнікії”).

6.      Іван Вишенський – майстер полеміки.

7.      Іван Франко про Вишенського.

ЛІТЕРАТУРА:

1.      Білецький О.І. Проблеми вивчення старовинної української літератури до кінця ХУІІІ ст.. // Літературна критика, 1936. - №1.

2.      Єрьомін І.П. Іван Вишенський та його громадсько-літературна діяльність // Матеріали до вивчення історії української літератури. – Т.1. – К.: Рад школа, 1959.

3.      Пінчук С.П. Іван Вишенський. Життя і творчість. – К., 1968.

4.      Пашук А.І. Іван Вишенський – мислитель і борець. – Львів: „Світ” – 1990.

5.      Яременко П.К. Іван Вишенський. – К., Вища школа – 1982.

6.      Франко І.Я. Іван Вишенський і його твори // Зібр.тв. у 50-и т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.30. – С.7-211.

Сучасна літературознавча наука має порівняно невеликий доробок в галузі дослідження спадщини Івана Вишенського. Окремі проблеми творчості письменника належить грунтовніше, а то й висвітлити по-новому.

Іван Вишенський – постать складна і не без суперечностей у світоглядно-життєвій позиції, що зумовлено складністю суспільно-політичних процесів історичної доби, в якій жив письменник.

Збоку деяких істориків літератури мали місце критичні закиди на адресу письменника, часом поверхове трактування принципових питань, таких, зокрема, як питання про аскетизм чи ідейний консерватизм письменника-гуманіста.

Його творчість пов’язана з міщансько-братським рухом. Це епоха була досить складною і буремною не тільки в житті українського народу, а і усієї Західної Європи, яка вже подолала морок середніх віків і активно живилася прогресивними ідеями гуманізму і Відродження. Суспільно-церковне життя проймалось ідеями Реформації. На Україні імпульси цих рухів були вже відчутні і проявлялися в українському варіанті. В цьому аспекті ми простежимо життя і творчість Івана Вишенського, для якого ці події були близькими і болючими.

До нас дійшло дуже мало біографічних даних про Вишенського. Походив він, видно, з демократичного середовища. Народився в середині ХУІ ст. у Судовій Вишні. Помер десь у 20-х роках ХУІІІ ст. Ще молодим Іван Вишенський проживав деякий час на Волині, бував у Луцьку. Певний час він посідав якесь становище при дворі князя Кост. Острозького.

У 80-х роках залишає Україну і мандрує на Афон віддатись аскетичному подвижництву. Нам досі не відомо, що спонукало його до цього.

За своїм суспільно-життєвим становищем і ідеологічними поглядами І.Вишенський був монахом, „голяком-странником”. Церковний храм, монастирська колія були йому домівкою і місцем життєвих роздумів. Письменник жив інтересами церкви, бо вона була тоді фундатором, носієм культури і моральності. Гаряче дбаючи про інтереси національної церкви, Іван Вишенський не удавав, проте, із себе середньовічного релігійного фанатика, аскета-відлюдника. Він активно сприймав навколишнє життя, боровся за емансипацію особистості від нав’язливої офіційною церквою ідеологією авторитарності і послуху, обстоював ідею безпосередніх зносин людини з богом шляхом просвіти і свідомого освоєння святого письма.

В діяльності Івана Вишенського багато драматизму, випробувань і пошуків. Дослідники не безпідставно зазначають у соціально-політичних умонастроях письменника наявність суперечностей в шуканні життєвої та ідейно-естетичної альтернативи. Іван Вишенський хотів би на рідній землі бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною від феодального і церковного гноблення, де б панувало братерство між людьми. В центрі уваги письменника – людина, а не бог. Він ворог сліпого фанатизму. Але разом з тим він поєднує в собі чернечо-аскетичні настрої, підносить до ідеалу моральні принципи і безкорисливість монастирського монаха-подвижника. Подвижництво монаха-аскета і праведника потрібно письменнику як еталон, як праобраз первісно-християнської людяності і демократизму в боротьбі за реформи суспільства і церкви, за створення церкви гнаних і переслідуваних „хлопів”.

Іван Вишенський був людиною вразливою і боляче реагував на всіляке зло в людських стосунках. А тому чернецтво і аскетизм Івана Вишенського не є виявом звичайної релігійної екзальтації, служінням богові в ім’я царства небесного. Це форма антифеодального бунту, форма протесту проти суспільного зла і тиранії.

Все це відбилось у його літературній діяльності, яку почав на Афоні. Користується формою відкритих листів-послань. Приблизно за 40 років афонського життя Вишенський залишив нам 17 послань.

Ще у 1599–1600 рр. Вишенський частину своїх творів переписав у спеціальну „Книжку”, яку він готував до друку в Острозькій друкарні. „Книжка” складалась з передмов і 10 послань. Сюди ввійшли: Оглавление писаного в Книжце”, „О чину протитания сего писания”, „Ко прочитателю наедине сего писания” і 10 глав, що є власне окремими творами – „Обличение диявола-миродержця” (1599–1600), „Писание до князя Василия” (1599–1600), „Порада” (1599–1600), „Писание до всЂх обще, в Лядской земли живущих”, „Писание утеклим от православной веры” і т.

Перша передмова дуже загальна, написана за зразками тогочасних передмов обов’язковим силабічним віршем. Друга передмова містить поради, як треба читати твори перед неписьменними слухачами – не повторюючись і не заїкаючись, стежачи за розділовими знаками, звертаючи увагу на артикуляцію. Вишенський радить збирати слухачів вранці, коли їхня голова ще не забита „промислом земным”, а живіт – їжею.

У третій – автор звертається до „прочитателя наедине” і радить йому шукати в його творах „не хитростей слогов сплетенорЂчных”, тобто не красномовство грецьких філософів, а суть гіркої правди реального життя.

Він радить також не пробігаючи очима текст, а уважно читати все підряд і думати над прочитаним, особливо, де йдеться про те, як правда „попирається” брехнею. Водночас Вишенський говорить про себе, що він не вивчив досконало граматику, риторику, філософію, бо його вчителем був наймудріший простак – Христос.

Творчість полеміста має релігійне забарвлення. Це було історично закономірним в умовах, коли церква виконувала функцію головної ідеологічної підпори феодального устрою. В центрі уваги письменника – викриття нищого життя феодально-церковної верхівки, критика панів і владик з позицій первісно-християнського гуманізму і демократії. Важливою проблемою було викриття католицизму і унії. Письменник розгортає полеміку з писаннями уніатів, зокрема з писанням єзуїта-публіциста Петра Скарги. Значне місце на сторінках послань Вишенського займають публіцистичні роздуми над питаннями культури, освіти і молодого покоління.

Іван Вишенський був глибоко стурбований суспільним злом на землі. В його уявленні світ перетворився в царство „диявола-миродержця”.

З погляду визначення суспільно-етичного ідеалу Вишенського передусім вартий уваги один із програмних творів полеміста „Обличение диявола-миродержця”, написаний у формі діалогу а між дияволом і убогим чинцем – „голяком-странником”. Диявол володар всього сущого на землі пропонує „голяку”, які завгодно земні блага з умовою, що голий і бездомний сіромаха-чернець продасть душу дияволу, спокусившись на титули і маєтності. Диявол обіцяє найвищі церковні і світські чини.

Яка є ідея твору? Що це – проповідь аскетизму і пустельницького подвижництва? Головний пафос твору в осмисленні нового суспільно-етичного ідеалу. Іван Вишенський разом з своїм героєм відрікається від суєтної і безрадісної дійсності з її славою і розкошами не в ім’я аскетичного юродства, а в ім’я кращої вимріяної дійсності, де б розумно-людське, духовне становило основу і зміст життя, а отже, в цьому творі нехай ще смутно, робить спробу уявити собі таке суспільство і відносини між людьми, де б усе базувалось на правді.

Цей твір написано у ранній період творчості. Тому суспільний лад ще майже не окреслений і асоціюється з царством небесним. Але в пізніших творах письменник виразніше малює бажаний суспільно-громадський устрій на взірець первісно-християнських общин.

Одним з ранніх творів Вишенського вчені вважають „Писание до всЂх Обе, в Лядской земли живущих” (1588). Важко сказати, що написав письменник перед цим, але „Писаніє...” виконане досить вправним майстром публіцистичного слова, зрілим художником. Твір Вишенський переслав із Афону.

В твору явно відчувається манера наслідування біблійних пророків і апостолів. Починається твір звертанням до народів Речі Посполитої і до своїх співвітчизників.

Він таврує тим, хто землю рідну осквернив гріхами єретичними, безбожним нечестивим життям.

Крізь релігійну оболонку словесної зливи бачимо вболівання полеміста за реальні, земні інтереси простого народу і всієї батьківщини. Полеміст застерігає співвітчизників перед небезпекою повного занепаду національної віри, справедливості і моральності. Віра батьків на краю загибелі. Пани і владики оскверняють землю гноєм миролюбія, а простий народ в умовах занепаду церкви повертаються до поганства, дичавіє і скніє у темряві.

Плавно нападає Вишенський у своєму посланні на церковну верхівку.

Найбільший за обсягом і найширший за проблематикою памфлет „Писание к утеклим от православний вЂры єпископом” (1598), що в деякій мірі перегукується із „Писанім до всЂх обще...”.

В цьому творі полеміст мовби підсумував усе сказане ним раніше про суспільно-політичне становище на Україні та на конкретних прикладах неймовірні умови життя народу. Безпосереднім приводом до написання твору стала Брестська унія 1596 р. та єзуїтські трактати на її захист.

Композиційно твір досить стрункий. Починається коротким вступом, після якого йде розповідь про нечестиве життя єпископів. Далі подається характеристика кожного єпископа. Друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з уніатами з приводу зміни церковних обрядів.

„Порада про очищення церкви”. Полеміст подає кілька порад щодо очищення православної церкви „од всяких прелестей и забобонов еретических”, а вкінці подає блискучу апологію православного чернецтва, створюючи образи простодушного ченця і чванькуватого шляхтича.

Сама порада щодо очищення церкви вельми наївна, але він пристрасно захищав православних ченців, які вели просте життя.

Варто підкреслити, що Вишенський залишив вдалі спроби реалістичного зображення дійсності. Колоритні образи обмирщених і байдужих до народної долі князів церкви – єпископів-трутнів, або подвижницька постать ченця-голяка з його щоденною напруженою війною з самим собою, з земними принадами і щирим прагненням до духовного очищення і моральної стійкості, а особливо образ молодика-шляхтича в „Пораді”, його тваринне черевоугодництво та схиляння перед молами – це справді типові яскраві елементи викривального реалізму в нашій давній літературі. „Ці сатиричні сценки і зарисовки Вишенського, – зазначає І.П. Єрьомін, – найбільш ранні в українській літературі зразки реалістичного зображення дійсності”. Отже, творчість Івана Вишенського дає нам переконливі аргументи для ствердження наявності елементів реалізму в давній українській літературі.

Треба підкреслити, що протягом останніх років серед українських медієвістів пожвавився інтерес до українського літературного барокко, поширеного стилю в українському письменстві 2 пол.ХУІІ ст. Дослідник Д.С. Наливайко у своїй статті намагається ствердити думку про тяжіння до стилю барокко Івана Вишенського: „Виразніше елементи барокового стилю проглядають у Івана Вишенського, який хоч і заперечував „риторику” і „діалектику” як „латинські хитрощі”, протиставляючи їм „руську простоту”, сам був і „ритором” високого ґатунку і  „діалектики”.

Письменник намагався опанувати головним чином словесно-образну палітру біблійних текстів і візантійсько-слов’янської патристики. Книжки біблійних пророків і апостолів, писання Іоанна Дамаскіна, Діонісія Аеропагіта, Єфрема Сіріна, особливо Іоанна Златоуста озброювали Вишенського майстерністю форми і риторичною технікою, що так вплинула на свідомість і емоції читача. Багато чому автор „Послання” до єпископів міг навчитись і від талановитих письменників-проповідників та публіцистів, вихованих на Афоні, таких, скажімо, як Максим Грек та інші.