ПЛАН

1.      Проблематика вивчення літератури Київської Русі.

2.      Особливості рецепції візантійської та болгарської літератури на Русі.

3.      Ізборники Святослава 1073 і 1076 рр.

4.      Основні жанри перекладної літератури.

ЛІТЕРАТУРА

1.      Білоус П. Зародження української літератури. – Житомир, 2001.

2.      Білоус П. Жанрова система української літератури (період Київської Русі) // Слово і час, 2002, № 2.

3.      Білецький О.І. Перекладна література візантійсько-болгарського походження // Зібр.пр.: У 5 т. – К., 1965, т.1. – С.123-187.

4.      Возняк М. Історія української літератури.: У 2-ох кн.. – Львів, 1992, кн.1.

5.      Історія української літератури.: У 8-ми т. – К., 1967, т.1.

6.      Чижевський О.І. Історія української літератури. – Тернопіль, 1994.

Складна і заплутана проблема на сьогодні старокиївської спадщини. Майже два століття триває суперечка: кому належать культурні скарби Київської Русі ХІ-ХІІІ ст.. (Україні чи Росії). Питання хилилося на користь „северян”, хоч у ХІХ – на поч. ХХ ст.. лунали тверезі голоси, що Україна пряма спадкоємниця старокиївської, давньоруської культури. Здається, тут немає про що сперечатися, адже основні давньоруські землі – Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське князівства – були розташовані на території нинішньої України, а отже, і всі їхні матеріальні й духовні надбання беззастережний спадок України. Та російську науку не влаштовує це, і ось уже другу століття нав’язливо й без наукових та історичних підстав обстоюється думка, начебто пам’ятки Київської Русі належать Росії.

Радянська наука трохи пом’якшила цю проблему, взявши на озброєння висловлену Сталіним тезу про те, що Київська Русь була „колискою” трьох братніх слов’янських народів – російського, українського та білоруського, а звідси випливає? Старокиївську культуру успадкували одночасно всі три названі східнослов’янські народи. Нині „сталінська” теза про „колиску” відкинута. Проте російська наука не відмовилася від своїх претензій на старокиївське письменство. Звідси „Повість врем’яних літ” – видатний твір „русской литературы”, „произведение родное для всякого руського человека”. А „Слово о полку Ігоревім” – „героический пролог русской литературы”.

Думки про „русскость” видатних творів давнього українського письменства найактивніше відстоював у нові часи акад.Д.Лихачов. Прагнення російської імперської науки зробити відносно молоду російську культуру й літературу старшою цілком зрозуміле. До неї без жодних застережень зараховуються твори світового значення, які належать іншій літературі й до Росії мають дуже далеке відношення. Росії нелегко буде відмовитися від цієї „спадщини”, але й нам не треба пасивно спостерігати, як наш духовний набуток працює на чужу культуру. Ми повинні більше уваги її як питомо нашу дорогоцінну спадщину, активна присутність котрої відчувається в усій українській літературі наступних століть.

А до недавнього часу літературу Київської Русі досліджували здебільшого російські вчені. Українці не наважувалися підступити до неї, побоюючись конкурувати з росіянами, серед яких були чправді видатні постаті – М.Присьолков, Б.Греков, Д.Лихачов, Б.Рибаков, М.Тихомиров та ін. Тепер часи змінилися. Праці М.Грушевського помітно застаріли. А публікації Л.Махновця, М.Лабуньки, певною мірою В.Німчука, М.Котляра, В.Франчук не заповнюють тієї прогалини, яка утворилася в Україні в галузі вивчення літератури Київської Русі.

Наукові студії про письменство Київської Русі залишають невиразне враження про його жанровий склад. Це можна швидше пояснити певною інерційністю в осмисленні жанрових форм давньої літератури, коли перелік жанрів з однієї праці переносився до інших з деякими уточненнями та доповненнями. Це простежується в синтетичних працях з історії української літератури, написаних за минулі сто років. А в акад. Історії у 8-ми т. Висвітлення літературного періоду Київської Русі позначене помітним впливом російських медієвістів.

Із російських дослідників, котрі вивчали києворуський період історії літератури, найбільшу увагу жанрам приділив Д.Лихачов. Вироблений ним погляд на жанрову систему давньоруської літератури й досі лишається пріоритетним у російській медієвістиці. Вчений виклав в окремих статтях та розділах монографій і конкретизував у численних студіях теорію жанрів, які сформувалися в період Київської Русі. Ключові позиції його такі:

1.      давньоруські жанри орієнтовані на „практичну мету”, тобто вони обслуговують певну сферу життя (поза літературні) – церковну, юридичну, державну.

2.      зв’язок жанрів із напрямом і стилем епохи.

3.      жанри між собою ієрархічно пов’язані (первинні та синтетичні або жанри-типи, і жанри-підтипи).

4.      літературна природа жанру залежить від теми й предмета зображення, що відбилося на термінології та назвах творів;

5.      жанр визначав особу автора;

6.      літературні жанри взаємодіяли з усними, а оригінальні твори часто виникли на перетині фольклорних та літературних традицій.

Таким чином, враховуючи міркування як українських, так і російських вчених, можна реконструювати жанрову систему літератури періоду Київської Русі, визначити прикметні особливості кожного жанру в тій системі. Вимальовується така картина:

-         літературні жанри – це прямі запозичення з болгарської та візантійської літератур, а оригінальні – трансформовані з перекладних або новоутворені в процесі становлення письменства;

-         церковні жанри – це „література церковних кругів”, вони мають цілеспрямоване церковно-ужиткове призначення;

-         світські жанри, в основному, відображають поза релігійні сфери життя і мають виразно пізнавальну, а то й розважальну функцію (белетристика).

Самостійні ліричні жанри відсутні, проте староруська поезія помітна в літературі київської доби: елементи дружинної поезії, героїчного епосу.

Драматичні жанри також відсутні, окрім хіба що діалогів.

Рецепція візантійської та болгарської літератури на Україні.

Вирішальним чинником у зародженні української літератури дослідники вважали болгарський чинник. При цьому віддається належне й візантійському письменству, яке зберегло та передало в українську художню свідомість деякі давньогрецькі традиції.

Адаптація запозичених книжних жанрів за умов давньоруського культурного буття здійснювалося на тлі зіткнення двох типів культур (руської і візантійської). Тому рецепція літератури візантійського типу мала як позитивні, так і негативні колізії. Такої думки був Б.Лепкий, І.Франко та М.Грушевський та ін. відзначили, що жанрам періоду становлення української літератури притаманний здебільшого духовний (релігійно-церковний) характер, який перейнято було від болгарського та візантійського письменства.

М.Грушевський був переконаний, що чимало руських літературних жанрів – це „переробка, парафраза візантійських або болгарських”.

Приймаючи чуже віросповідування, тодішня культурна еліта приймала і словесно-художні форми, які його репрезентували та популяризували, таким чином готуючи ґрунт для літературної трансплантації. Запозичення з Болгарії та Візантії були однак вибірковими, оскільки Русь цілком об’єктивно не могла сприйняти всю класичну спадщину південних сусідів, маючи інший, ніж у них світоглядний та естетичний тип культури. Тож і засвоювалося передусім те, що стосувалося пропаганди держави.

Кожна література в якійсь мірі пов’язана з попередньою літературною традицією. Це мало місце і в Київській Русі.

Вже давно встановлено, що перекладна література Київської Русі ХІ-ХІІ ст. в основному складалася з творів, перекладених з грецької. Були, правда, окремі твори в перекладах з латинської мови, що література Київської Русі виникла і розвивалася під певним впливом візантійського літературного впливу.

В науковій літературі висловлювались різні судження про об’єм цього впливу, про роль яку він відіграв в процесі становлення давньоруської літератури. Але сам факт візантійського впливу ніким ніколи не заперечувався.

Доступні нам матеріали свідчать, що Київська Русь ХІ-ХІІ ст. сучасна їй візантійська література не була відома.

А в той час візантійська література переживала одну із найкращих епох історичного розвитку. Цей період називають періодом візантійського Ренесансу. Загострюється інтерес до античності – античної філософії, античної художньої прози і поезії. Виникла навіть світська сатира в манері діалогів Лукіана. В поезії починають культивуватися античні жанри і метричні розміри. У Константинополі – великому центрі візантійської філософії і богославської думки – предметом досконалого вивчення поряд з працями отців церкви стають Аристотель і Платон.

Але цей розвиток не був відомий у Київській Русі. Він пройшов безслідно. Жоден із візантійських авторів цієї епохи не був перекладений у Київській Русі.

Але деякі візантійські письменники цього часу Нікіта Стифат, Симеон Новий Богослов, Пилип Моно троп, Петро Дама скін, хроністи Костянтин Манассія, Іван Зонарі стають відомі в східнослов’янських землях у болгарських перекладах пізніше, в епоху ІІ південнослов’янського впливу. Подібне явище спостерігається і у Болгарії. Літератори болгарського „золотого віку” перекладали багато, але, як правило, не сучасників. Із усього, що мала сучасна болгарам візантійська література вони відібрали для перекладу тільки один твір – „Хроніку” Георгія Амартоли.

Чому все таки обходили своїх візантійських сучасників болгари і східні слов’яни. Це пов’язано було з рівнем розвитку, з повною відсутністю яких-небудь літературних традицій, а знайомство з візантійською літературою вимагало усвідомлення, якого ще бракувало. Тому треба було починати не з кінця, а з початку. Тому книжники орієнтувалися переважно на авторів ІУ-УІ ст., на класиків грецької церковної літератури.

Серед авторів, яких найбільше перекладали, займав Іоанн Златоуст (344-47-407). Костянтин Преславський назвав його „великим злато словесником” „високолетающим орлом”. Не меншим авторитетом користувались і Григорій Назіанзін, Василій Великий, Афанасій Олександрійський, Кирило Ієрусалимський, Іоанн Синайський, Кирило Скифопольський, а також Єфрем Сіріп.

Своєрідними були перекладені збірники-антології. Вони дуже часто перероблялися, їх доповнювали матеріалом із інших джерел, виключалося непотрібне, ускладнювалися вставками власного змісту.

Такого походження були Ізборники 1073 року та Ізборник 1076 року.

Ізборник 1073 р.(Ізборник Святослава 1073) називаються найдавнішою датованою давньоукраїнською збіркою енциклопедичного характеру, що призначалася для читання освіченими людьми з вищих верств суспільства. Ця своєрідна давня енциклопедія містить близько 380 статей щонайменше 40 авторів. Ізборник 1073 року як давньоруська хрестоматія зі світової літератури, книга для читання, розрахована на широке коло читачів, містить відомості з богослов’я, філософії, історії, медицини, біології, географії та багатьох інших галузей знання. Найбільша частина Ізборника – „Відповіді Анастасія Синаїта” – широкий звід виписок з біблійних книг і авторів найавторитетніших візантійських богословів та проповідників.

Традиційною є версія про те, що збірку було перекладено у Х ст. для болгарського царя Симона. Водночас існує й інша, за якою книгу перекладали з грецької мови безпосередньо київські книжники.

Рубіж ІХ-Х століть у Болгарії ознаменовано розквітом літератури, її жанрової системи. У цей час було створено низку повчальних проповідей, похвальних слів, догматичних творів, канонічних збірників, філософських трактатів, віршів, літописів і т.п. Такому активному розвитку літератури сприяла політика царя Симеона (893-927), який ввійшов в історію Болгарії як покровитель культури. За вченість та досконале знання грецької мови візантійці назвали його „напівгреком”. За правлінням царя Симона у Болгарії було створено багато визначних праць. Так,пресвітер Григорій переклав „Восьмикнижжя” (П’ятикнижжя Мойсея, книгу Ісуса Навика, книгу Судей, книгу Рут), Костянтин Преславський здійснив переклад твору „Чотири слова проти аріан”. З іменем Симона пов’язують також виникнення Ізборника. Очевидно, цей збірник було створено у столиці Болгарії Преславі, де він зберігався близько 50 років. Потім, як і багато інших книг, збірник потрапив за кордон, де став основою виникнення ряду списків.

За своїм складом і типом Ізборник 1073 року нагадує „антологія ранніх пам’яток патристики, які ними у УІІ-УІІІ ст.. Своєрідна добірка мала цілком конкретну мету: дати пояснення широкому колу читачів, читачів, не обізнаних у тонкощах догматики і богослов’я, про основні істини християнського віровчення, запобігти основним непорозумінням, які могли виникнути при читанні книг Нового і Старого заповітів, викласти основи розуміння деяких закономірностей світобудови. Інакше кажучи, ввести ново просвічених християн у коло ідей та уявлень, пов’язаних із прийнятою ними вірою, а головне – у досить короткій і легкій формі допомогти їм освоїти певний рівень просвіти, який наблизив би їх до візантійської освіченості. Саме тому Симеон та книжники, які працювали на його замовлення, залишають осторонь все те, чим цікавляться їхні сучасники, а звертаються до найбільш ранніх пам’яток патристики, перш за все ІУ-УІ ст. Таким чином, до складу Ізборника потрапляє не Семеон, Новий Богослов чи Пилип Монотроп, а Василій Великий, Афанасій Олександрійський, Іустин Філософ, Іоанн Златоуст, Єфрем Сирин, Іоанн Дама скин і, головне, Атанасій Синаїт, дуже популярний своїми про питаннями і відповідями”(8).

Окремо слід сказати про статтю Георгія Хировоска в Ізборнику 1073 року, яку в історії південнослов’янської писемності називають текстом, „без якого неможливо характеризувати початковий етап складання системи спеціальних слів, специфічних для області, що називається поетикою”(9). Трактат Хировоска – це твір, котрий з’являє результати тривалого розвитку античної та візантійської літератур, а через їх конкретні твори – практику художнього використання слова у Біблії. Стаття під назвою „Про образи” представляє собою тлумачення не священних текстів, а поетичних форм. Зокрема, тут подано 27 категорій: алегорія, метафора, катахрезис, металепсис, хипербатон, анастрофа чи інверсія, синекдоха, силепсис, ономатопея, пепименон, антономазія, метономазія, антифразис, перифрази, еліпсис, плеоназм, екзота, гіпербола, інігма, парабола, антаподосис, прозопопея, парадигма, іронія, сарказмос, азсизмос, гістерологія.

У грецькому оригіналі стаття Георгія Хировоска називається „Про тропи”, а в латинському перекладі – „Про фігури”. У списку 1073 року вона названа „Про образи”. Чому руська назва саме така? А.Востоков обстоював думку про те, що зміна назви статті пов’язана з тим, що київський дяк Іоанн заміняв деякі незрозумілі болгарські слова руськими на вимогу князя.

Ізборник 1073 року – це книга великого формату, написана на пергаменті гарним уставним письмом. Текст прикрашено кольоровими заставками – фронти списами, кінцівками, зображеннями авторів, орнаментами та малюнками на берегах. Художнє оформлення рукопису – на високому рівні, не поступається Остромирову Євангелію й має спільні з ним риси. Принаймні Ізборник 1073 р., де б його не перекладали, був переписаний у Києві нашими книжниками і подарований князю Святославу.

Ізборник 1076 р. в науковій літературі іменується як Ізборник Святослава, Збірник 1076 р.

Порівнюючи Ізборники 1073 та 1076 рр., учені дійшли висновку, що Ізборник 1073 р. може бути майже повністю зведений до візантійсько-грецького архетипу. Натомість Ізборник 1076 р., очевидно, був складений уже на слов’янському грунті; до цього часу достовірністю можуть бути зведені до грецьких оригіналів тільки близько половини вміщених у ньому статей, і при цьому багато використаних у ньому джерел існувало вже не на грецькій, а на слов’янських мовах (11).

У кінці рукопису Ізборника 1076 р. міститься запис: „Закінчено цю книгу рукою грішного Іоана. Вибрано з багатьох книг княжих”. На основі цього запису можемо говорити про те, що книгу було переписано в Києві за редакцією Іоана. Очевидно, саме цей давньоруський книжник добирав тексти відповідно до тогочасних політичних і суспільних орієнтацій і культурно-естетичних смаків своїх співвітчизників. Існує також припущення, що книга готувалася для князя Святослава. Русь вимагала книги, де читач міг знайти відповідь на питання: „Як жити людині?” Іоан користувався цим принципом як визначальним і формував свою „хрестоматію” так, аби вона сприяла духовному зростанню читачів, формуванню їх естетичної свідомості. Очевидно, цей Іоан був вихованцем Софіївського гуртка книжників кола Ярослава Мудрого.

Д.І.Абрамович у статті „До питання про джерела Ізборника Святослава 1076 року” (13) відзначив, що одні дослідники вважають Ізборник 1076 р. перекладом з грецької мови чи копією якогось південнослов’янського оригіналу (зокрема болгарського), інші – компіляцією, що була складена одним із перших книжників київських на основі матеріалів із бібліотеки великого князя Святослава. Для вирішення цього питання Абрамович пропонував детально з’ясувати джерела, на основі яких творився Ізборник 1076 р. Одним із таких джерел він вважає Ізборник 1073 р. Так, питання І і У Анастасія Синаїта взяті повністю звідти із незначними змінами. У питаннях ІІ і ХУІІІ є значні відхилення, доповнення, скорочення, заміни порівняно з Ізборником 1073 р. Очевидно, це результат роботи редактора Ізборника 1076 року.

Ізборник 1076 р. складається із таких частин: три „повчання” батьків дітям („Слово одного батька до свого сина” і „Повчання дітям” Ксенофонта та „Святої Теодори”); „Атанасієві відповіді”, завданням яких є пояснення важких місць св. Письма; оповідання про „Милостивого Созомена”; різні сентенції, речення, прислів’я, згруповані за темами.

Структура твору є чітко продуманою і концептуальною. Починається Ізборник „Словом” про читання книг. Можливо, це була передмова руського книжника Іоана, його настанови щодо того, як слід читати цю книгу. Автор наголошує, що „добре є, браття, читання книжне”. Далі подано повчання батьків дітям та збірки сентенцій, зокрема „Поради для заможних”, „Стословець”; вибрані місця з проповідей, а в кінці оповідання про Созомена.

„Слово якогось отця до сина свого” було складене на основі візантійського твору імператора Василія „Повчання, подані синові його Льву”, яке стало взірцем для Володимира Мономаха. І Франко виділив у „Слові” такі складові частини: вступ (звернення до сина), спеціальні повчання про спосіб життя, приватного і публічного, про товариське і релігійне життя, характеристика змагань людини у великій життєвій боротьбі, приписи щодо товариського і громадського альтруїзму, зауваження про приязнь і приятелів, контраст між бідними і багатими, а завершується твір уривком про князівську владу та обов’язки городян щодо князя.

З прийняттям християнства Київська Русь отримала здебільшого у староболгарських перекладах з грецької біблійні книги – старозавітні, які розповідають про долю давньоіудейського народу, й новозавітні, пов’язані з початковим періодом християнства.

Крім того, нова християнська література, що прийшла на Русь із прийняттям християнства, справила вагомий вплив на процес творення оригінальної руської літератури. Ця література, „що розходилася спочатку в болгарських перекладах та переробках, дедалі більше перероблялась переписувачами і, обтираючись у повсякчасному вжитку, набрала дедалі виразніших місцевих ознак, одкидала одні деталі, приймала натомість інші й таким чином потроху входила органічною часткою в наше письменство”(1). Таким чином, переклади, які робили давньоруські книжники із різних мов світу, набували ознак яскравого авторського втручання, наповнювали їх національним елементом і місцевою специфікою Руського краю. Крім того, перекладна література „дала надзвичайно багато для розвитку літератури оригінальної: мова, стиль, композиція, зміст останньої діставали численні продуктивні спонуки від перекладної літератури. Цей вплив був значний навіть у сфері народної поезії, оскільки про неї можна судити.

Біблія –старогрецьке слово „біблія” означає „книги”. У міжнародному вжитку воно стосується кількох десятків книг, що їх у різних комбінаціях прихильники іудаїзму та християнства вважають за „святе письмо”, за першоджерело свого вчення.

З історико-літературного погляду біблійні тексти нерівноцінні. Серед них знаходимо майстерні описи історичних епізодів, зокрема батальні сцени, народні пісні та перекази, ліричні твори, повісті, зразки філософської прози, а поряд – твори де важко знайти будь-які елементи красного письменства.

Біблія ділиться на дві частини: старий і новий завіт.

Найбільшу літературну вартість у старому завіті мають епічно-історичне „П’ятикнижжя” особливо „Книга буття”, а також книги Ісуса Навіна, Суддів, Царств, Пророків, перлина світової лірики – „Пісня пісень”; збірка псалмів царя Давида – „Псалтир”, дидактично-філософські „Притчі” і „Премудрість” Соломона.

До нового завіту входить своєрідний роман про життя і пригоди „сина божого” Ісуса Христа, поданий у 4 версіях, які взаємно доповнюють одна одну – „Євангеліях” (гр.. – добра вість) від Мойфея, Марка, Луки та Іоанна, оповідання про пригоди учнів Христа після його вознесіння на небеса („Діяння апостолів”), 21 послання апостолів Іакова, Петра, Іоанна та Павла, а також есхатологічний „Апокаліпсис” Іоанна Богослова, що віщує й описує майбутній кінець світу.

Повне зібрання біблійних книг у східних слов’ян з’явилося лише 1499 р. завдяки заходом новгородського єпископа Геннадія, 1517-1519 рр. – „Біблія” Франциска Скорини, а 1581 – знаменита „Острозька біблія”.

„Біблія” справляла протягом віків винятковий вплив на ідеологічно-художнє життя, літературу, культуру, образотворче мистецтво.

Апокрифи. Біблійні книги, канонізовані християнською церквою як „святе письмо” не вичерпували легенд, створених віками навколо старозавітних і новозавітних героїв. За такими поза біблійними творами закріплена назва апокрифи (грецьк. – таємний, прихований).

Первісна церква апокрифів не забороняла. Ними користувалися рядові християнські проповідники і „вчителі” та „отці” церкви. Коли ж апокрифічну літературу почали брати на озброєння різноманітні єретичні секти, що були в опозиції до існуючого ладу і висловлювали погляди уярмлених класів, багато апокрифів потрапляють під заборону церкви.

Апокрифи жанрово неоднорідні. Це і гадальні книги, сонники, громник, і твори ораторська епістолярного та катехізисного характеру – промови, казання, пророцтва, заповіти, послання.

Велику групу становлять новозавітні апокрифи. Оскільки навколо постаті Ісуса Христа витворилося безліч переказів і лише частина з них увійшла до чотирьох канонічних євангелій, а решта побутували за рамками святого письма.

Апокрифічні євангелії істотно відрізняються від канонічних. Останні багато уваги приділяють ученню Христа. Апокрифічні – переповідають події про його життя.

Три апокрифічні Євангелія – Іакова, Хоми, Никодима.

„Євангеліє” Іакова – або „Слово на рождество Христово”. В ньому розповідається про батьків богородиці – Йоакима й Анну, про дитинство Марії, про одруження (віддання „на соблюдіння”) Йосипові, про народження Ісуса Христа. Головна мета цього твору – возвеличити Марію, про яку говорилося в канонічних Євангеліях дуже мало.

„Євангеліє” Хоми являє продовження „Євангелія” Іакова: воно розповідає про дитячі роки Христа. Хома об’єднує окремі легенди про чудеса, які чинив Христос, будучи дитиною. Всі оповідання показують божественність цього незвичайного хлопчика, він зцілює хворих, воскрешає померлих.

У багатьох епізодах Христос – не проповідник любові до ближнього, а злостивий хлопчик.

Никодимове Євангеліє – поєднання трьох тематично споріднених творів – „Пілатових актів” Пілатового листа до Клавдія та оповідання Йосипа Аримафейського про сходження Христа в пекло і визволення душ праотців („Слово про збурення пекла” „Слово о Лазареве воскресіння”.

Розрізняють апокрифічні оповідання про мандри і пригоди апостолів.

З-поміж новозавітних апокрифів есхатологічного змісту цікавий „Хожденіє богородиці по мукам”.

Житійна література. Прямим продовження біографічних традицій Біблії, була християнська агіографія, або житійна література, яка звеличувала подвиги найдавніших християнських діячів – святих, описуючи їх життя і ті чудеса, що їх вони творили з ласки божої за життя і по смерті.

Житійна література зароджується зразу по виникненні християнства. Особливо сприяло її розвиткові жорстоке переслідування прихильників нової релігії. Щоб закріпити їхні подвиги в пам’яті людей, ідеологи християнства починають створювати і записувати оповідання про муки і смерть християнських героїв.