ПЛАН

1.   Самобутність жанру. Жанрові форми.

2.   „Повість минулих літ”. Основні редакції та списки. Політична концепція твору.

3.   Особливості стилю та система образів літопису.

4.   Особливості композиції.

5.   „Київський літопис” як взірець еволюції літописного жанру.

ЛІТЕРАТУРА

Літописи – це жанр української літератури, що проіснував у ній майже вісім століть (з кінця Х до кінця ХУІІІ ст.). Це твори, в яких оповідь подавалася у хронологічній послідовності (писати за літами). Вони заклали основи нашої вітчизняної історіографії. Переважно укладалися в монастирях. Автори (укладачі), як правило, намагалися систематизувати інформацію про відомі їх надії, а також „догодити” княжій владі.

Форми літописного повіствування – (за проф.Єрьоміним поділ на 5 груп – 1)порічний запис; 2)літописне сказання; 3)літописне оповідання; 4)літописна повість; 5)документи із княжих архівів (договори, статутні грамоти – ця група літературного значення не має).

Порічні записи – найдавніша форма літописів, за об’ємом невеликі. Максимальна лаконічність – найхарактерніша ознака.

Починається – В лето 6505; В лето 6506 якщо ж порічні записи записані в один і той же рік, то виділяються один від одного формулами: „Того же лета”, „Сего же лета”, „В то же время”, „Тогда же”, „Потом же”.

У порічних записах своя особлива форма розповіді – вони регіструють смерть князя, митрополита, народження сина, дочки князя, заснування церкви, стихійного лиха – пожари, засухи.

Основна літературна риса – документальність. Літописець стурбований одним – точніше і коротше зареєструвати ті чи інші події.

У стилістичному відношенні порічні записи аморфні, вони позбавлені художньої форми і емоційності.

Літописи сказання фольклорного походження. І в цьому їх художня якість. Сказання – усна оповідь історичних фактів в літературній переробці літописця. До цієї форми автор звертався у тих випадках, коли у нього не було достовірного матеріалу. Ось чому, наприклад, сказання займає значне місце в тій чи іншій частині „Повісті временних літ”, де йде виклад подій несучасних автору (про заснування Києва, про взяття Олегом Царг раду, про смерть Олега, про смерть Ігоря, про помсту Ольги древлянам.

Літописне оповідання – перш за все документальне, в ньому немає нічого придуманого. „літературного”. Воно – пряме відображення реальної дійсності. Це оповідь в прямому значенні слова. Складається за свіжими слідами подій.

Оповідач – людина своєї епохи, що не може не вплинути на його розповідь.

За формою викладу оповідь подібна до порічних записів (як і порічнихи оповідь фактографічна – вказується дата події, обставини, перелічуються усі дійові особи), оповіді характерна протокольна конкретність.

Одна із характерних особливостей літописної оповіді – мова дійових осіб. Деколи ці твори повністю складається із мови дійових осіб, які постійно із будь-яких причин обмінюються думками.

Літературна своєрідність літописної оповіді – поява особи автора: тут (на відміну від порічних записів) він вже постійно присутній, заявляє про себе оцінками різних подій, спробами коментувати їх, характеристикою дійових осіб.

Літописна повість (термін умовний) – це особлива форма, що присвячується розповіді про смерть того чи іншого князя, своєрідний некролог.

Призначення повісті – показати вже агіографічний образ ідеального князя.

Повість подібна до оповіді, але вона більш послідовно витримана в рамках агіографічного стилю. Події, людина і її поведінка в повісті набирають нових рис, далеких від звичайної нам у літописах документальності.

А зараз переходимо до розгляду кретних літописів.

На кінець ХІ ст. припадає закінчення найдавнішого літописного зведення. Зведення – це ще не літопис у повному розумінні слова. У ньому відсутній хронологічний розподіл за роками. Це „Початковий літопис”, укладений ігуменом Києво-Печерського монастиря Іоанном. До нього ввійшли перероблені ігуменом Печерського монастиря Никоном Великим „Сказання про розповсюдження християнства на Русі”, а також перші порічні записи про київські події, зроблені самим Никоном від 1061 р. Укладач продовжив виклад історичних фактів від 1073 р. до1095 р. надавши їм публіцистичного забарвлення закликами до зміцнення єдності Руської землі.

Сюди ввійшли „Промова філософа” та „Корсунська легенда”.

„Корсунська легенда” – розповідається, що Володимир прийняв християнство не в Києві, а в Корсуні, місті підвладному Візантії.

У 1093 р. був висланий до Турова Іоан через те, що Печерський монастир ворогував із князем Святополком і підтримував Володимира Мономаха. Через п’ять років князь помирився з монастирем, зробив його княжим і почав всіляко підтримувати Печерське літописання. Завдяки підтримці Святополка у Печерському монастирі розпочинається робота над новим літописним зведенням. На початку ХІІ ст. з’явилася „Повість временних літ”. Авторство приписується Несторові, який використав попередні зведення, вніс до літопису багато нового матеріалу і довів розповідь до 1113 р. Це була 1 редакція. Потім, очевидно, з політичних міркувань літописання переноситься з Печерського до Видубицького монастиря. Тут 1116 р. виникла ІІ редакція, здійснена ігуменом монастиря Сільвестром, який повністю використав редакцію останніх років. ІІІ редакцію „Повісті” зроблено 1118 р. для сина Володимира Мономаха Мстислава у одному з цих монастирів.

У первісному вигляді „Повість” до нас не дійшла. Вона збереглася у пізніших копіях. Найдавнішим спском є Лаврентіївський (1377) для князя Дмитра Костянтиновича. Розповідь доведено до 1110 р. Вказує автор, що переписував із старого списку, тому є багато пропусків. Цей список має в основі ІІ редакцію.

Другим списком є Іпатіївський, переписаний на початку ХУ ст. у Північній Русі. Зберігся в Костромі в Іпатіївському монастирі. У ньому опис доведено до 1117 р. Відомі ще також Хлєбніковський. Зараз налічується біля 200 списків, зроблених у ХІУ-ХУІІІ ст., але вони є недостовірними.

Таким чином, різні редакції „ПовЂсти” відображають різні напрями феодальних угрупувань. Незважаючи на це, літописання було виявом народної самосвідомості.

Один з найавторитетніших дослідників староруського літописання О.О.Шахматов відзначив, що „рукою літописця керували політичні пристрасті і світські інтереси”. Літописці були активними учасниками політичних подій, відбивали погляди різних верств феодального суспільства – великокнязівської, дружинної, ідеологію різних феодальних центрів – Києва, Новгорода, Галича. Чернігова.

„Повість временних літ” – це складна система, що включає різні літописні під жанри. Починається викладом всесвітньої історії, з „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя (Хам, Сим, Яфет).

Починається „Повість” викладом всесвітньої історії, яку літописець веде від легендарного „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя.

Тут також розповідається про народи, які пригнічували слов’ян ще на Дунаї. Це були болгари, білі угри, волохи.

Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозданного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ.

Спираючись на народні перекази, Нестор вніс до „Повісті” оповідання про четверту помсту Ольги над древлянами. Від кожного двору в Іскоростені Ольга зажадала по голубові. Прив’язавши до ніг голубів запалений труп, слуги Ольги випустили птахів....

У авторів „Повісті” виробилася своя „філософія історії”. Їх найбільше цікавить проблема походження добра і зла. Зло на світі сіє диявол, а добро – бог і його слуги.

Важливою справою для літописця є моральна оцінка вчинків героїв. Якщо ж князь, на думку автора, вчинив правильно, на користь руської землі, він тоді вихваляється.

Образи „Повісті” витримано здебільшого в народнопоетичній або агіографічній традиції. Так, в епічному плані змальовується образи Олега і Святополка. Олег легко переборює всі перешкоди на своєму шляху, проганяє супротивників.

Образи Бориса і Гліба, Всеволода Ярославича, Ольги. Володимира Святославина наближені до образів житійної прози.

Портретна характеристика героїв у „Повісті” майже стандартна. Кількома штрихами автор змальовує зовнішні риси персонажів, а потім, розповідаючи про їхні вчинки, зосереджує увагу на моральних якостях.

У „Повісті” об’єднано в одне ціле твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів’я, історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання, твори перекладної літератури – все це перетворилося в один монументальний твір, основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу з ворогами.

Провідні ідеї і мотиви літопису – велич і слава русі, заклик до єднання, боротьба проти княжих уособиць, уболівання за долю рідної землі.

Літописці ставили перед собою й практичне завдання: на прикладах добрих і поганих вчинків князів у минулому вони намагалися скерувати дії сучасників на користь батьківщини.

Про осліплення Василька Теребовльського (написав отець Василій) – залисл Давида Володимирського і київського князя Святополка. Це найраніше спроба психологічної характеристики образів князів. Над образами підноситься образ Володимира Мономаха.

За жанровою специфікою оповідання про осліплення належить до історичних повістей про князівські чвари. Цей жанр знаходить продовження у Київському і Галицбко-Волинському літописах.

Образи князів. Образи Бориса і Гліба, Всеволода Ярославовича, Ольги, Володимира наближаються до образів житійної літератури.

Портретна характеристика героїв стандартна. Кількома штрихами автор змальовує зовнішні риси персонажів, а потім, розповідаючи про їхні вчинки, зосереджує увагу на моральних якостях.

Порічний виклад зумовив своєрідну „мозаїчність” композиції. Групуючи різні події року в одному місці, літописець часто розпилював оповідання на дрібні уривки, цілий історичний процес роздрібнювався на окремі фрагменти. Фрагментарність породила суперечності в зображенні героїв.

В повісті об’єднано твори книжного і фольклорного походження – що перетворилися в один монументальний твір, основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу. Велич і слава Русі, заклик до єднання, боротьба проти княжих уособиць, - уболівання за долю рідної землі, - провідні ідеї і мотиви літопису.

У „Повісті” майже кожен уривок (оповідь) починається з „голої” регістрації фактів (приклади).

Як правило, літописець просто регіструє події, факти, інколи супроводжувалося регістрація морально-політичною оцінкою.

„Порічний” принцип композиції дав можливість автору показати протиріччя, які виникали дуже часто, але (дуже характерна деталь): „зло” одного фрагменту оповіді мало стати добром у іншому фрагменті.

Вирішальну роль у літературному оформленні літописної оповіді відіграли дві традиції: народно-епічна і агіографічна. Ці традиції і визначили стилістичну побудову оповіді. (біографії Олега і Святослава).

Народно-епічна традиція має свої особливості художнього відображення. Негативний герой, що потрапляв у цей план набирав рис епічного „страшилища”, а позитивний – епічного богатиря.

В агіографічному плані послідовно видержані біографія Бориса і Гліба, Всеволода Ярославовича і Володимира Мономаха, Святополка Окаянного і Олега Святославина. Ці біографії набирають ознак житій, тобто видержані у рамках одного і того ж плану. Але не виключена була можливість переходу з одногу плану в інший. Такий спосіб оповіді позбавляв героя „единства” характерів, тобто герой „розщеплювався”, з’являвся його двійник.

Типовим прикладом такого розщеплення героя може свідчити біографія Всеслава Полоцького (під 1068).

Ярослав Мудрий, який перевтілюється неодноразово.

Образ літописця (автора) з яким пов’язано ідейний зміст проблематика (мотиви) твору, бо у незліченних відступах автор торкався інколи і питань загального, філософського характеру – про добро і зло.

Безпосереднім продовженням „Повісті временних літ” в Іпатіївському списку є умовно названий Київський літопис, що охоплює події від 1111 до 1200 р. Складено його очевидно біля 1200 р. у Видубицькому монастирі на основі якихось інших зведень, що не дійшли до нас.

Київський літопис.

Різні автори, орієнтація на ті чи інші князівсько-боярські угрупування різний рівень таланту, освіти, поінформованості, різний підхід до літописної справи – все це є причиною того в літописі, особливо у середній частині, годі шукати однотипності характеристик.

За своїм літописом Київський літопис є зведенням окремих пам’яток, об’єднаних, як встановлено вченими, ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм у кінці ХІІ ст.

Композиція непроста. Переконливо говорить про складність композиції Рибаков. Він говорить, що Київський літопис складається з окремих фрагментів, писаних не однією людиною. Він писаний різними стилями, а також спостерігаються особливі симпатії та антипатії у кожного автора.

Жанрова і стильова неоднорідність Київського літопису відзначена також і Єрьоміним, який вважає, що проблема про авторів літопису може стати предметом спеціального дослідження.

Рибаков вважає, що останньому літописному зведенню (1198) передували ще декілька, які були складені іншими людьми. (Наприклад, зведення до 1171 р. (Полікарпа) складався як із літопису самого автора, так і із записок його сучасників Петра Бориславовича, доведених до 1168 р. Крім цього сюди ввійшли розповіді про Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського.

Рибакову навіть вдалося відтворити біографію Полікарпа. Він встановив, що літописна діяльність Полікарпа пов’язана із князюванням Святослава Ольговича. Цьому князю автор почав служити у молоді роки. Він повністю описав долю цього князя. І навіть, коли пішов у монастир, він продовжує уважно стежити за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. І все написане Полікарпом характеризується позитивно, особливо оцінка особи автора.

Крім того зведення Полікарпа характеризується точністю дат, при описі військових подій намагання перерахувати ті розрухи і нещастя, які принесла битва.

Наступний після Полікарпа літописний звід був оформлений у 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. У його складі виділяються записи, зроблені літописцем великого князя. Звід 1190 р. був створений при дворі князя Рюрика Ростиславовича. Сюди ввійшли звід 1179 р., а також хроніка, що належала перу Петра Борисовича.

Дослідники відзначають взаємодію народно-поетичної і літературно-агіографічної традиції.