Меню сайта

Статистика

Онлайн всего: 5

Гостей: 5

Пользователей: 0

Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.

Главная » Статьи » Підручники, навчальні посібники » Г. П. ПІВТОРАК - ФОРМУВАННЯ І ДІАЛЕКТНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ МОВИ

ВИСНОВКИ

1. Розглянутий лінгвістичний, археологічний, історичний та ін. матеріали дозволяють припустити, що на кінець XIII ст. давньоруська мовна територія ділилася приблизно на 6 основних діалектних макрозон: південно-західну галицько-волинську (ареал пізнішого південно-західного наріччя української мови), карпатську, поліську, включаючи на півночі всі землі Воло- димиро-Волинського й Турово-Пінського князівств (згодом — ареал північного наріччя української мови та південно-західного наріччя білоруської мови), полоцько-смоленську, північну (псковсько-новгородські говори) й північно-східну (ростово- суздальські та середньоокські говори). Вірогідно, в окрему невелику діалектну зону виділялися південні — києво-переяс- лавські — діалекти в ареалі від Києва до р. Рось (пізніше — північні середньонаддніпрянські говірки), оскільки в етногенезі полян взяла участь також частина південних східнослов'янських племен антського походження. Відзначені макрозони не співвідносилися з ареалами майбутніх східнослов'янських народностей та їх мов, а лише відбивали свою попередню історію,— як особливості формування східнослов'янського ет- номовного ареалу, так і тенденції діалектного розвитку давньоруських говорів. 2. Східнослов'янський етномовний ареал формувався поетапно і з різною інтенсивністю в ході розселення східнослов'янських племен протягом тривалого часу. Первісне ядро цього ареалу було східною частиною широкої зони раннього розселення слов'ян, яка в Східній Європі, на думку багатьох дослідників, містилася в лісостеповій зоні від Західного Бугу до Середнього Дніпра і від Прип'яті до Степу. На Середній Наддніпрянщині ще за праслов'янської доби (з VIII ст, до н. є.) слов'янські племена мали активні взаємостосунки з ірано- мовнцми скіфськими, я потім — з різними тюркськими степовими племенами, що спричинилося до активних етщчвих та мовних взаємовпливів і певною мірою позначилось, на діалектних особливостях місцевого слов'янського населення, а згодом — племінного союзу полян і наддніпрянських говірок давньоруської мови. Цей діалектний ареал став основою північних говірок у складі середньонаддніпрянського говору української мови. 3. На початку н. є. почалося освоєння слов'янами великих просторів східноєвропейської рівнини, яке відбувалося, найвірогідніше, двома шляхами. Основний міграційний потік ішов з первісної прабатьківщини у зоні Середньої Наддніпрянщини переважно водним сполученням угору по Дніпру й Десні і вже протягом перших століть н. є. слов'яни (переважно з ареалу склавінів) освоїли басейн Верхнього Дніпра й Березини, а згодом — і Волго-Окське межиріччя та верхів'я Німа- на. Землі північніше Прип'яті (пізніше — територія дреговичів) освоювалися вихідцями з Прип'ятського Правобережжя, де жили волиняни, деревляни, частина полян, а басейн Сожа — вихідцями з Середньонаддніпрянського Лівобережжя (згодом — територія північних сіверян). Тому ареали сучасних північних українських говорів і південно-західного наріччя білоруської мови здавна являли собою спільний етнокультурний і діалектний регіон. Племінні союзи уличів, тиверців, білих хорватів, південних волинян і південна частина полян та сіверян становили інший східнослов'янський етнокультурний масив, очевидно, з відповідними діалектними особливостями. Ці союзи племен були пов'язані переважно із стародавніми антами. Крім цього, є досить вагомі підстави вважати, що значна маса слов'ян із західної частини праслов'янського ареалу (історичні венеди), діалекти яких входили до широкого південнобалтійського мовного союзу, морським або сухопутним шляхом проникла на схід і колонізувала північно-західну частину Східної Європи, де згодом сформувалися племінні союзи кривичів і новгородських словен. Будучи нащадками єдиної слов'янської мовної спільності, обидва ареально різні потоки слов'ян-колоністів на Східноєвропейській рівнині не відзначалися глибокими етнічними відмінностями і зберігали чимало спільного в живому мовленні, що дає підстави вважати їх гомогенними, а не гетерогенними. Обидва східнослов'янські ареали протягом певного часу були роз'єднані значною територією, заселеною автохтонними балтійськими та фінно-угорськими племенами, яка в міру колонізації слов'янами нових земель поступово звужувалась, і на час утворення Давньоруської держави північний і південний східнослов'ян- 237 ські ареали практично злилися. Отже, весь східнослов'янський етномощгай ареал був утягнутий у процес формування давньоруської народності й поступово включений у межі Київської Русі. Проте певна етномовна своєрідність північнорусь- кого ареалу збереглася протягом усього давньоруського періоду й пізніше, відбившись у діалектних особливостях північного наріччя російської мови. Констатуючи вірогідність розселення слов'ян у Східній Європі з двох етнокультурних зон, варто особливо підкреслити той безсумнівний факт, що обидва ареали, заселені цими двома колонізаційними потоками, були далеко не адекватними за територією і не тотожними за суспільно-економічним та культурно-політичним значенням. Центр східнослов'янського ет- номовного ареалу ще з першої половини І тис. н. є. постійно містився на Середній Наддніпрянщині. Саме в південнопра- руському регіоні, територія якого аж до IX ст. неухильно розширювалася в північному напрямі, формувалися ті спільносхіднослов'янські діалектні (фонетичні, граматичні й акцентологічні) явища, якими східнослов'янські говори протиставлялися західним і південним слов'янським діалектам. Північна окраїна східнослов'янського ареалу з самого початку виявилась периферійною не лише в географічному, але і в мовно-діалектному відношенні. 4. Відносна єдність давньоруської мови в епоху розкладу родового ладу й раннього феодалізму постійно підтримувалась різними екстралінгвістичними чинниками: відсутністю територіальної відокремленості між східнослов'янськими племінними союзами, а згодом — і між окремими князівствами, розвитком надплемінної мови усної народної поезії, становленням публічного мовлення, вживаного при укладанні міжплемінних договорів та в судочинстві за законами звичаєвого права і т. п. [Филин 1972 : 625]. і Усі східнослов'янські говори зазнали ряду важливих спільних змін і перетворень, хоч ці зміни спочатку могли бути локальними і, без сумніву, не були синхронними. На фонетичному рівні це, насамперед, виникнення повноголосся, перетворення початкового ненаголошеного ]е в о, однакові рефлекси колишніх носових голосних ж, А, давніх сполук <і\, Ц> кі, зредукованих голосних пь та ь, формування кореляції приголосних за твердістю — м'якістю, перетворення акцентуаційної системи і т. ін. Проте діалектні відмінності між окремими давньоруськими мовними ареалами залишились і в умовах централізованої Давньоруської держави. Вони стимулювалися географічною віддаленістю окремих діалектних масивів між собою, їх генетичними особливостями і поглиблювались різними субст- ратними впливами в зонах посиленої асиміляції слов'янськими 238 племенами аборигенного населення (насамперед балтів та фінно-угрів) і маргінальними контактами східних слов'ян зі своїми неслов'янськими сусідами. 5. Поєднання спільних східнослов'янських тенденцій у діалектних фонетичних змінах і перетвореннях з відзначеними регіональними особливостями діалектного розвитку різних східнослов'янських мовних ареалів спричинилося до складного, неоднозначного й відмінного в різні історичні періоди діалектного поділу давньоруських говорів, при якому ареали більшості діалектних фонетичних (як і граматичних та лексичних) явищ, як правило, не збігалися між собою, та й самі ізоглоси цих явищ не виявляли достатньої стійкості й мінялися залежно від різних лінгвістичних та екстралінгвістичних чинників. 6. Як показали дослідження, ізоглоси, що окреслюють ареали окремих фонетичних діалектних рис, сукупність яких дає підстави для виділення окремих давньоруських діалектних макрозон, як правило, не збігаються ні з давніми племінними межами, ні з феодальними межами пізніших князівств, оскільки протягом тривалої історії діалектні ізоглоси часто значно зміщувались через міждіалектні (маргінальні) контакти і впливи місцевої історії. Проте співвіднесеність між ареалами давніх діалектних особливостей і територіальним розподілом між окремими союзами східнослов'янських племен у багатьох випадках простежується досить чітко. Зокрема, протягом усієї історії східнослов'янської мовної території в межах розглядуваного періоду спостерігається постійне протиставлення за багатьма диференційними ознаками крайніх південно-західних і північних давньоруських говорів, поляризація яких була зумовлена відмінностями в ранній історії кривичів і словенів, з одного боку, і південноруських племен антського регіону,— з другого. 7. Слід гадати, що крайні південно-західні говори в дописемний період давньоруської мови вже виділялися тільки їм властивим активним процесом злиття звуків &/, і > и, перетворенням є > і, рефлексацією початкового \ь > і, а після занепаду зредукованих кількість цих диференційних ознак поступово збільшилась за рахунок зміни о, є в наголошених закритих складах у напрямі до і, палаталізації приголосних с, з, Ц У суфіксах -ський, -зький, -цький, а також за рахунок дис- палаталізації приголосних перед є, и, збереження м'якості свистячого ц тощо. Лише північним говорам було властиве цокання і чокання, збіг приголосних з', ж' — с\ ш\ перехід праслов'янських сполук сії, 11 > ?І, кі, відсутність другої палаталізаці задньоязикових приголосних і т. п. Широкий ареал глибинних середньоруських говорів, що покривається сучасним північноукраїнським наріччям і біло- 239 руською мовною територією, за фонетичними ознаками виявляв типологічну схожість то з північними й північно-східними, то з південно-західними давньоруськими говорами. В цілому це не порушувало існування двох основних діалектних макрозон, але в кожному конкретному випадку різко змінювало їх територіальне співвідношення. Зокрема, протобілоруські (включаючи і всі поліські) говори утворювали єдиний діалектний масив з південно-західними давньоруськими говорами за появою в них фрикативного у замість проривного ?, за збереженням у них білабіальної вимови праслов'янського ау, за виникненням та інтенсивністю вживання протетичних приголосних \у або Ь, за наявністю африкати дж < й\9 а після занепаду зредукованих цей єдиний діалектний масив став характеризуватися також приставними голосними о (бр. а), і, втратою ненаголошених голосних на початку слова, спільними рефлексами -ь у сполученні з сонорними л, р типу ііьі, ігьі та зредукованих у> і > -ли-, -ри- (-л&/-, -рьі-)> зміною л>у у сполученнях типу іьіі, переходом \у—и і чергуваннями/—в9 подовженням приголосних унаслідок асиміляції звука і, дис- палаталізацією губних перед ] і в кінці слова. З другого боку, за рядом інших фонетичних рис більшість протобілоруських і поліські говори виявляли схожість з північними та північно- східними давньоруськими говорами, утворюючи з ними суцільний діалектний масив. Це насамперед збереження давнього розрізнювання голосних ьі та і, перехід е<о{е) перед твердими приголосними, збіг псл. є (?) з є, зміна артикуляції і > ьі в позиції після колишнього -Ьу збереження наголошених о, є в новому закритому складі, м'яка вимова приголосних (крім ж, ш, ц у східних та в північно-східних давньоруських говорах і ж, ш, ч, ц, дж та р у протобілоруських говорах) перед голосними переднього ряду є, і та їх варіантами і т. п. За особливостями рефлексації псл. А] (рефлекс типу жґ — збереження дж — заміна його фрикативним ж) давньоруські говори ділились на три протиставлені зони — північну, південну й середню з широкими смугами перехідних говорів. Три діалектні зони з дещо іншим територіальним розподілом (південно-західна, північно-східна й північна) виділялись і за переходом є > о після м'яких перед твердими приголосними та в кінці слова (ранній перехід е> о після шиплячих та / перед наступним твердим приголосним незалежно від наголосу— перетворення е>о після всіх м'яких приголосних у наголошеній позиції — перехід є > о переважно під наголосом, але частково — і в ненаголошеній позиції). В усіх цих випадках межі окремих діалектних особливостей зовсім не збігаються. Слід відзначити, що однією з найхарактерніших рис, які відрізняли давньоруські говори в ареалі сучасного північно- 240 українського та південно-західного білоруського наріч від південних і південно-західних говорів, що стали основою південно-західного наріччя української мови, було послідовне фонологічне розрізнення наголошених і ненаголошених складів. Воно виявилось у неоднаковій рефлексації §(а) (розрізнення опозиції ? — є у південних говорах незалежно від наголосу — лише в наголошеній позиції у північних говорах), у різній рефлексації є (Ь) (відсутність переходу &-+ є у південних говорах — наявність його в наголошеній позиції у північних говорах), у розмежуванні рефлексів давніх о, є в нових закритих складах (послідовний перехід о, є > і у більшості південних говорів— рефлексація о>уо, уе, уи, уі або у, є, и в позиції під наголосом і збереженняҐ давнього о в ненаго- лошеній позиції тощо). 8. Своєрідні північноруські діалектні фонетичні риси значною мірою були зумовлені входженням говорів — предків кривицького та словенського діалектів до південнобалтійсько- го етнокультурного й етномовного регіону. Саме впливом пів- деннобалтійського мовного союзу, з яким пов'язані були як балтійські, так і західнослов'янські говори, слід пояснювати наявність у мові кривичів і новгородських словен таких яскравих особливостей, як збереження давніх сполук сії, іі (>§1, кі), збіг або зближення м'яких шиплячих і свистячих, відсутність другої палаталізації задньоязикових перед голос^ ними переднього ряду. Іноді результати цього впливу виявляються на значно ширшому діалектному ареалі, прикладом чого може бути зміна а, 'а > є після шиплячих, ц і ], яка об'єднує всі північнослов'янські говори, сусідні з півден- нобалтійським етномовним ареалом (псковсько-новгородські, південно-західні білоруські, поліські українські, старополь- ські й чеські говори). В контексті цього впливу, на наш погляд, слід розглядати й появу деяких спільних північно- русько-прикарпатських (нині — північноросійських і південно-західних українських) мовних особливостей, що виявляються на фонетичному, граматичному й лексичному рівнях. Щодо фонетичних рис ще й нині чітко виділяються відтягненою назад артикуляцією передньоязикового надм'якого <3" як проривного ґ" південно-західні наддністрянські, покутсько-буковинські, гуцульські і східнокарпатські говірки архаїчного південно-західного наріччя української мови, а перехід дУ — ґ (на місці сі]) властивий північноросійським говорам. Відзначені ареали зближує також наявність шепелявих з", с" у північноросійських говорах і дорсально-палатальних дз'ж\ з"ж\ с'ш\ ц'4' у південно-західних (наддністрянських, над- сянських, бойківських) говірках української мови, у холм- ських і підляських говірках і споріднює їх з переважною 16 8-1270 241 більшістю говорів польської мови, І т. п., хоч при цьому слід узяти до уваги той факт, що деякі подібні північноросійсько- українські мовні явища (наприклад, рефлексація ? > дифтонги, % > і, наявність нового Ь) мають зовсім інше походження. Отже, за відзначеними тотожними або близькими фонетичними, як Г деякими граматичними та лексичними явищами, північноросійський і східноприкарпатський діалектні ареали слід вважати двома східними периферійними відгалуженнями колись єдиного південнобалтійського мовного союзу, які в сприятливих умовах законсервувалися й зберегли до нашого часу чимало первісних мовних особливостей. 9. На фонетичних особливостях деяких давньоруських діалектних ареалів позначився вплив іншомовних субстратів — балтійського, фінно-угорського і менше — іранського. З балтійським субстратом є серйозні підстави пов'язувати виникнення повного й окремих типів дисимілятивного акання, послідовне ствердіння всіх шиплячих та р і виникнення дзекання й цекання у протобілоруських говорах тощо. Хоч ці діалектні особливості згодом стали найхарактернішими рисами білоруської фонетики, ідею про те, що білоруська мова виникла саме завдяки балтійському субстратові [Седов 1970 : 186], слід визнати не коректною: цей субстрат спричинився лише до появи своєрідних діалектних рис у певному регіоні давньоруських говорів, у давнину заселеному балтами, що були асимільовані східнослов'янськими племенами. З фінно-угорським субстратом гіпотетично можна пов'язати різні типи дисимілятивного акання, редукцію голосних, збіг шиплячих і свистячих у деяких північно-східних давньоруських говорах і перехід л > у (^) у позиції перед будь-яким приголосним у давньоруських говорах в ареалі асимільованих східними слов'янами фінно- угорських племен. З іранським субстратом вірогідно пов'язувати початок фрикативної вимови колишнього проривного ?. 10. Різні давньоруські діалектні ареали відрізнялися між собою не тільки новими локальними фонетичними особливостями, але й різними темпами (різною хронологією) і різною інтенсивністю розвитку загальних східнослов'янських діалектних рис. Зокрема, за темпом занепаду зредукованих давньоруський південно-західний діалектний масив, де зредуковані 5, ь в основному занепали протягом X—XII ст., протиставляється північно-східному масиву, де цей самий процес відбувався протягом XII—ХНІ ст. Перехід сполук гьц ш, хьі>ги9 ки, хи, який почався десь із середини XI ст. у пів- денноруських говорах, протягом другої половини XII ст. поширився й на протобілоруські говори і лише на середину XIII ст. досяг новгородського діалекту. Зміна а (< а) та етимологічного 'а в є після м'яких приголосних у північнорусь- 242 Кйх, поліських та в ареалі деяких пізніших говорів південно- західного наріччя білоруської мови відбулася протягом XI— XII ст., тоді як у південноруських говорах цей процес був сповільненим і завершився значно пізніше — вже в епоху самостійної історії української мови. Щодо різної інтенсивності вияву того самого фонетичного процесу чи явища привертає увагу слабо виражена в північно- східних і сильніше — в південно-західних давньоруських говорах тенденція до виникнення в деяких лексемах приставного о, активніший у північно-східних, ніж у південно-західних говорах розвиток у сполуках типу іьгі, іьіі т. зв. другого повноголосся, найінтенсивніший у крайніх південноруських (про- тоукраїнських) говорах процес ствердіння губних, де, на відміну від усіх інших давньоруських говорів, він відбувся і в позиції після голосного та на початку слова перед а (< а). У напрямі на північний схід інтенсивність цього процесу слабшала, і в протобілоруському мовному ареалі губні диспалата- лізувалися лише перед ] та в абсолютному кінці слова (риса, характерна і для протоукраїнських говорів), у проторосій- ському діалектному ареалі вони в цій позиції стверділи лише в ареалі сучасних південних та західних говорів південноросійського наріччя, а в більшості інших проторосійських говорів напівм'які губні перетворилися у повністю м'які. 11. Простежувані виразні особливості поширення різних фонетичних рис на східнослов'янській мовній території щодо простору, часу й інтенсивності їх виявлення з глобальною тенденцією наростання чи затухання у напрямі з південного заходу на північний схід і навпаки свідчать про відносну єдність давньоруської мови навіть у XII—XIII ст., але з численними діалектними ареалами. Діалектні фонетичні риси, що згодом стали розрізнювальними особливостями окремих східнослов'янських мов, на цей час в основному вже сформувалися, проте ще не були ні російськими, ні українськими, ні білоруськими» Такими вони ставали з кінця XIII — початку XIV ст. у ході інтенсивного процесу формування окремих східнослов'янських народностей і становлення їхніх мов. 12. Виходячи з безсумнівної тези, що ряд діалектних особливостей окремих східнослов'янських мов набагато давніші від самих цих мов, а деякі з них — і від давньоруської мови й констатуючи виникнення на основі давньоруської мови російської, української та білоруської мов як саімостійних мовних систем, які обслуговували щойно сформовані відповідні народності, слід постійно мати на увазі той факт, що між формуванням окремих діалектних рис і становленням східнослов'янських народностей та їх мов не було прямої причинно- .наслідкової залежності. Існуючі пізні давньоруські діалектні 16 243 макрозони «мали потенційні можливості для утворення інших лінгвоетнічних одиниць (як у територіально-географічному, так і в кількісному відношеннях), ніж ті, що насправді склались у Східній Європі до нового часу» [Хабургаев 1979 : 66]. І не може бути сумніву в тому, Що «етномовна картина східного слов'янства була б іншою, якби не грізні події XIII— XIV ст.» [Филин 1970 : 13]. Якщо поява численних діалектизмів, зокрема й східнослов'янських, зумовлювалась насамперед законами внутрішнього мовного розвитку, а також контактами з сусідніми мовами й місцевими субстратними впливами, то формування східнослов'янських народностей, як відомо, стало можливим лише на певному етапі суспільного розвитку, в якому велику роль відігравали різні екстралінгвістичні фактори: соціально-історичні умови розвитку суспільства, особливості історичного процесу, рівень етнічної й національної самосвідомості і навіть конкретні історичні події, через що й сам процес виникнення російського, українського і білоруського народів та їх мов багато в чому мав наддіалектний характер. Саме тому чимало говорів, що в минулому утворювали спільні діалектні макрозони, згодом опинились у різних мовах (наприклад, північне наріччя української мови і південно-західне наріччя білоруської мови, колишній полоцько-смоленський діалект у складі білоруської та російської мов і т. п.), а здавна відмінні між собою діалектні ареали стали складовими частинами однієї мови (наприклад, карпатські, поліські говори української мови, північне й південне наріччя російської мови тощо). Таким чином, процес утворення окремих східнослов'янських мов у ході консолідації протягом певного історичного періоду трьох регіонів східнослов'янського населення в окремі народності у діалектному відношенні був насамперед процесом перегрупування давньоруських діалектних масивів у нові діалектні ареали. 13. Разом з тим, давність і стійкість багатьох визначальних діалектних рис, що в сукупності утворювали різні діалектні зони, сприяли консервації більшості діалектних ареалів, які зберегли свої характерні особливості протягом багатьох століть, незважаючи на політичну історію й міждержавне членування різних східнослов'янських територій. Тому є підстави твердити, що сучасне внутрішнє діалектне членування всіх східнослов'янських мов було в основному намічене ще за давньоруської доби і зумовлене переважно генезисом окремих діалектних макрозон. Зокрема, поділ російської мови на два наріччя (північне й південне) пояснюється двома напрямами давньої колонізації проторосійської мовної території й значними відмінностями в діалектах обох племінних угруповань; виділення змішаних центральних російських говорів (які, 244 до речі, не утворили самостійного наріччя) відбулося пізніше унаслідок взаємодії північної й південної діалектних макрозон у зв'язку з піднесенням Московського князівства з XIV ст. і утворенням у північно-східній Русі централізованої держави. [Чотири діалектні групи говорів намітились у давньоруський періоди на сучасній українській мовній території: північна (охоплювала також південно-західний ареал сучасної білоруської мови, а на півдні заходила дещо південніше сучасної південної межі поліських говорів), що сформувалася на базі племінних діалектів поліської групи східних слов'ян; південно-західна група, яка виникла в ареалі племінних говорів південної групи східнослов'янських племен; група карпатських та закарпатських говірок, своєрідність яких була зумовлена складністю етногенетичних процесів у цьому ареалі й бере початок, можливо, ще від діалектів слов'янського населення культури карпатських курганів II—V ст. н. є., і, нарешті, територіально обмежена група середньонаддніпрян- ських говірок, що виникла на базі своєрідного південного ареалу полянського говору, який зазнав помітного тюркомовного впливу, принаймні, на лексичному рівні, в зоні посилених слов'яно-тюркських контактів. У ході пізніших міграцій населення з ареалу сучасного південно-західного наріччя української мови і особливо з Волині й Поділля, на Середню Наддніпрянщину, що почалися, найвірогідніше, з XIII—XIV ст., місцеве населення розчинилося серед переважаючих пришель- ців, а ^авній^середньонаддніпрянський говір?, слід гадати, ^значною мірою був перекритий новими діалектними особливостями. У сформованому протягом XVI—XVIII ст. південно- східному наріччі української мови нащадки говору колишніх південних полян склали не зовсім виразні північні говірки середньонаддніпрянського говору. Тому весь цей говір загалом слід вважати новоствореним^[Матвіяс 1983 : 59].^ Виділення двох наріч у білоруській мові — північно-східного й південно-західного [Нарьісьі бел. дьіял. 1964 : 386; Блінава, Мяцельская 1980 : 201] було зумовлене двома генетично відмінними групами давньоруських племен на території сучасної Білорусії — полоцько-смоленських кривичів на північному сході й волинян, споріднених з деревлянами дреговичів і частини радимичів — на південному заході з їх відмінними діалектами. Середньобілоруські говори, що не становлять окремого наріччя, виділилися пізніше унаслідок взаємодії обох діалектних масивів [Нарьісьі бел. дьіял. 1964 : 395]. 14. Схема мовного розвитку, що склалася в середині XIX ст., згідно з якою процес утворення окремих слов'янських мов являв собою послідовну диференціацію (дивергенцію) раніше монолітної праслов'янської культурно-етногра- 345 фічної й мовної єдності, повністю спростовується сучасними науковими даними. Зокрема, наше дослідження показало, що розвиток східнослов'янського етномовного ареалу, починаючи від праслов'янської доби, відбувався шляхом органічного поєднання диференційних та інтеграційних (дивергентних і конвергентних) процесів, один з яких у певні історичні періоди на якийсь час ставав провідним. Наприклад, переважання диференційних процесів у пізньопраслов'янський період супроводжувалось інтеграційними явищами консолідації східнослов'янських племен і виникненням на Середній і Верхній Наддніпрянщині спільносхіднослов'янської етномовної єдності, а в епоху формування давньоруської народності та становлення й розквіту Давньоруської держави (IX—X ст.) перевагу здобули інтеграційні процеси. У добу феодальної роздрібненості, з якою в східнослов'янських говорах збіглися, зокрема, фонетичні перетворення, що були наслідком занепаду зредукованих -ь та ь, знову стали переважати диференційні явища, які змінилися переважанням інтеграційних процесів у період консолідації трьох окремих східно-слов'янських етно- мовних ареалів і формування східнослов'янських народностей та їх мов. При всьому цьому шляхи мовного розвитку на діалектному рівні послідовно визначалися внутрішньомовними закономірностями, а різні екстралінгвістичні чинники лише накладали помітні (іноді значні) локальні особливості на окремі діалектні ареали. Проте позамовні чинники відігравали вирішальну роль у перерозподілі соціально-культурного пріоритету різних діалектних ареалів у різні історичні періоди та їх впливу на сусідні говори, чим визначилась, наприклад, провідна роль середньонаддніпрянських говорів у східних слов'ян протягом IX—XI ст. (в епоху Київської Русі), зумовилось піднесення ролі галицько-волинських говорів у період золотоординської навали й усе зростаюче, починаючи з XIV ст., значення московського говору у зв'язку з формуванням централізованої Російської держави на північно-східній Русі тощо. 15. Різноманітні діалектні процеси, звичайно, не припинилися й після утворення окремих східнослов'янських мов,— і в цей час виникали нові діалектні риси на всіх мовних рівнях, проте вони були локальнішими, ніж за спільносхіднослов'янської і давньоруської доби, і вже мали виразну національну специфіку.
1 2 3 4 5 Категория: Г. П. ПІВТОРАК - ФОРМУВАННЯ І ДІАЛЕКТНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ МОВИ \| Добавил: Blacklady (01.09.2009)
Просмотров: 539 \| Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0