Статистика
Онлайн всего: 4 Гостей: 4 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
4.3.1. ПЕРЕХІД СПОЛУК ГЬІ, КЬІ, ХЬІ В ГИ, КИ, ХИ
У давньоруських говорах задньоязикові ?, /с, х, а в південно-
західному ареалі — й фрикативний у та фарингальний Ь були
непалаталізованими, через що вони могли сполучатися лише
з голосним ьіу а не і. Пор.: оученикьі (ЄР 1а), погьібьшимь
A6); не погьібнєть (ЄО 8 зв.); гр'Ьхьі (Изб. 1073 29, 57),
погибель C6 зв., 65 зв., 103 зв.), вьісокьіхь A47 зв.); дроугьш
(Изб. 1076 94, 129), тоугьі A46 зв.), покьівагєть A50 зв.); са-
погьі (ЄА 73), ногьі A54); благьіи (Вьісоцкий І № 4 XI ст.);
грЬхьі (ЄТур. 17); владьїкьі (Будилович 506), мьногьімь F7а),
оухьіштрдеть A09д); погьібнєть (Пс. Чуд. 6 зв.); вьсхьітити
(Пат. С 60), погьібли F4), кьідати A67 зв.); в рукьі (Гр. НБ №9
XI ст.), кьнагьіни (№ 109); кьнигьі (Мин. сент. 1095 148); бь
вйкьі (Апр. 57), ногьі G1), секьіра A85), хьіщнїцї (ЄГ 1144
Амф. І 71), гьі&Ьль D41); хьіщьникь (Ап. X 149 зв.), врагьі
A70), кьімь A71); гьібель (ПНЧ 114 зв.), хьітрость A23, 125 зв.);
глоухьіхь (Усп. сб. 1146), великьш A16в), кьшдщоу A51в),
погьібоша B49а); гьіблющимь (Ап. 1220 10), юзьїкьі A60);
расхьітити (ЄОр. 11), погьібноуть, вь м-Ьхьі B9), оученикьі
E4 зв.); лоньскнхо (Гр. НБ № 218 XIII ст.), пакьі (№ 227),
хьітроу (ЖОН 156), Волгьі A60 зв.); многьіми, вьісокьіми,
великими (СПРЗ 245 зв.), хьітрй B46 зв.) і т. п. Написання
гііу кПу хи трапляються в давньоруських пам'ятках лише в
запозичених словах з грецьких оригіналів та у власних іменах
іншомовного походження [Филин 1972 : 304; Історія укр. мови
1979 : 247—248].
Проте вже з XII ст. у південноруських пам'ятках
написання гііу кПу хіі замість гьіу шу хьі поширюються незалежно
від походження слова. Пор.: киихь (ЄЮр. 2 зв.), великий A73);
нєбєскімь (ЄГ 1144 77); никии (ЄД 51 зв.), секира B57 зв.);
покивающе (ЄТ № 7 207); великий (Усп. сб. 56), киликь B21),
кить C34); не погибнеть (Голоскевич 3 зв.), со(т) роуки A9),
долги F2) расхитьть A09); великий (ЄТ № 5 170), людьскит
220
B04 зв.); кимь (ЄХ 97 зв.), нйкии A05, 106), другий, слуги
A40 зв.) і т. ін. Такі написання свідчать про те, що принаймні
з середини XI ст. у південних давньоруських говорах
унаслідок появи тенденції до пом'якшення задньоязикових
давньоруський діалектний процес злиття и, і > и, який уже давно
відбувався в інших позиціях, охопив і сполуки гьі, кьі, хьі.
Перехід гьі, кьі, хьі у ги, ки, хи розпочався з того часу, як
задньоязикові стали напівпалатальними, тобто відтоді, коли
створилися ті самі умови, в яких відбувалося злиття ьі, і > и.
Характерно, що й сам процес перетворення гьі, ки, хьі > ги,
ки, хи в ареальному й структурному відношеннях був дуже
подібний до зміни ьі, і > и. Обидва ці фонетичні процеси не
охопили деяких крайніх південно-західних говорів а там, де
вони реалізувалися, в обох випадках дали найрізноманітніші
варіанти: г'и, к'и, хи\ г'і, к'і, х'і\ г'е, к'е, х'е; г?, ке-, х^у
та ін. Згідно з АУМ (т. 1, к. 21; т. 2, к. 20, 21), у сучасних
українських говорах рефлекс ги, ки, хи у кореневій морфемі
(гинути, к^ййіу, х^йтриї) переважає на всьому мовному
ареалі, проте засвідчені й інші звукосполуки: а) гЧ в
кореневій морфемі (г'інути) і у флексії (ворог'і, плуг'і) виступає
в середньополіських говірках східніше р. Стир, спорадично —
в західнополіських, надбузьких, лемківських говірках, к'і,
хЧ в кореневій морфемі (к'ійіу,х'ітриї) — у надбузьких,
західнополіських, у середньополіських східніше межиріччя
Стиру й Горині, у північних волинських південніше умовної
лінії Луцьк — Ровно, у закарпатських ужанських та
лемківських говірках; кЧ, хЧ в наголошених закінченнях
прикметників і займенників (йакЧЇ, лих'її) —у середньополіських
східніше р. Стир, у деяких північних волинських,
спорадично — у наддністрянських і надсянських говірках; к'і, хЧ в
ненаголошених закінченнях прикметників (иіирок'ії,
глибокії)— у середньополіських, північних волинських південніше
умовної лінії Луцьк — Ровно, спорадично — у західних
подільських, наддністрянських, гуцульських та бойківських
говірках. На Лівобережжі рефлекси ги1, ки1, хи1, г'іи, кЧи,
хЧи, г'і, к'і, хЧ у коренях слів (гіїнути, кй'дати, хіїтриї),
у закінченнях іменників наз. відм. множ, (вороги1, воукй1,
пастухи1) і в закінченнях прикметників чол. роду наз. відм.
одн. [доуги'Сі), широт1 (ї), лихйс(ї)] засвідчені в північних
східнополіських говірках між Дніпром і Сновом та в крайніх
північно-східних чернігівських, у північних сумських
говірках і окремими острівцями — у східній частині
східнополіських говірок уздовж правобережжя Сейму, у перехідних від
східнополіських до середньонаддніпрянських говірок
південніше Ніжина в межах Чернігівської області та на східній
Київщині північніше м. Переяслав-Хмельницький; б) реф-
221
лекс ге у кореневій морфемі (гинути) і у флексії (ворогі, плугб)
засвідчено в західнополіських, спорадично — у надсянських,
буковинських, гуцульських, лемківських говірках, к'е, хе
в кореневій морфемі {кейіу, х'етриї) — у західнополіських,
західних подільських, наддністрянських, буковинських,
гуцульських і бойківських говірках; в) старе закінчення ги,
ки, що не зазнало ніяких змін, у кореневій морфемі {гинути)
і у флексії {вороги, плуги) залишилось у закарпатських (мара-
мороських, боржавських, східних верховинських), у західних
бойківських та в лемківських говірках; ки, хьі в кореневій
морфемі (кьійіу, хитрий), у наголошених і в ненаголошсн їх
закінченнях прикметників та займенників (лихйї, якйї,
широті, глибокиї) збереглися лише в закарпатських
боржавських і марамороських говірках.
Різноманітність рефлексів ги, ки, хи > ги, ки, хи
пояснюється, з одного боку, нерівномірністю розвитку тенденції
до зміни и, і > и, а, з другого — різним ступенем
палаталізації задньоязикових та фрикативного у у різних
давньоруських говорах.
На відміну від процесу перетворення и, і > и, властивого
лише предкам українських говірок, палаталізація
задньоязикових §, к, х та фрикативного у охопила значно ширший ареал.
Найвірогідніше, протягом другої половини XII ст. перехід
сполук ги, ки, хи >гі, кі, хі поширився й на протобілоруські
говори, а в середині XIII ст. нова орфоепічна норма досягла
новгородського діалекту й поступово стала тут переважати
[Филин 1972 : 305]. Пор. у західноруській писемності XIII ст.:
ризкии, латинескии, латинескимь, кнагини, латинескїи, риз-
кимь, ризьскими, латинескими, лихий, роускимь, латинскими
(Дог. См. А 1229); с наимьники (Пс. 1296 26 зв.), ближники
G4 зв.), други G5), ближики G8), аки A16, 240, 252 зв., 253),
праздьники A39 зв.), иськідашасд A52), великимі B21) і т. п.
[Соболевский 1907 : 130]. У середньоруських (московських і
ростово-суздальських) пам'ятках XIV ст. (давніші не
збереглися) пом'якшені гортанні вже мають статус факультативної
норми [Соболевський 1907: 131; Князевская 1957:290—291;
Филин 1972 : 305—306], тому їх палаталізація в цих говорах
відбулася, вірогідно, протягом XIII ст. У давній псковсько-
новгородській писемності сполуки ги, ки, хи засвідчені з
другої половини XIII ст.: оу Ладопги, Гришки, сапоги, дроугии
(Гр. НБ № 141 II п. XIII ст.); ніжим* (КН 564), праздьники
E65); мишки (Гр. НБ № 47 руб. ХНІ—XIV ст.), поруки
(№ 59), со(т) Микифора (№ 346), сото Юрки (№ 357), секите
(№ 391), б'Ьлки (№ 136 XIV ст.), Овдокиму (№ 169), други
(№ 288); паки (ЄПск. І 5, 25, 29, 65), не погибнеть E зв.),
вьсхитити A9, 189), книги B8), оузкими C2), оученики G5,
222
81), погибьшимь G6); погибають (Пр. 1356 6), многи D9);
руки (ЄПск. II 11, 21), избьітки A0), враги B3 зв.); кнагинєю
(Гр. Н № 8), должники (№ 16); великий (Гр. НБ № 154 сер.
XV ст.), в'Ьревки (№ 133 XV ст.); наволоки (Шахматов № 12),
послухи (№ 19) і т. п. Нарешті, в північно-східних
давньоруських говорах вимова ги, ки, хи почала розвиватися в
XIII ст., а закріпилася лише в XIV ст. [Филин 1972 : 305—306].
Хоч перехід ги, ки, хи > ги, ки, хи охопив зрештою всі
давньоруські говори, за артикуляцією нових палаталізованих
сполук протоукраїнський діалектний ареал з самого початку
відрізнявся від протобілоруських та проторосійських говорів
значно ширшим, ніж і, голосним переднього ряду верхнього
підняття, наближеним до середнього ряду, тоді як в інших
говорах на його місці вимовляється голосний і переднього
ряду високого підняття. Сполуки гуі, кі, хі в деяких говірках
північного наріччя української мови генетично пов'язані з
відповідним явищем у південно-західних говорах білоруської
мови. Отже, традиційний погляд, за яким сполуки ги, ки, хьі
спочатку перетворилися в гі, кі, хі у всіх східнослов'янських
говорах і лише потім — у сполуки ги, ки,хи в протоукраїн-
ських говорах, непереконливий і маловірогідний.
У староукраїнських писемних пам'ятках написання ги, ки,
хи, що продовжували давньоруську традицію XII—XIII ст.,
поширені як у грамотах, так і в творах інших жанрів.
Наприклад: роусскимь, на в?ки, оужитки, пожитки (Гр. до
1301, Пещак 9), великий, бон\(р)скимь, кїевскїй (Гр. 1301
13—14), луцкий, на веки, речьки, всякими, могильї, до дороги,
покинув'ьши, насту пьники (Гр. 1352 ЗО); оученики (Никольский
78 зв.), паки (80 зв., 82, 105, 106; ЄЛавр. 18, 254 зв.), оузкими
(99), глухий B49), секира C41); вьсхищаю(т) (ЄКС 29 зв.),
св'Ьтилники E5 зв.), книжники G9 зв.), слоуги A96 зв.) і т. п.
У закарпатських і лемківських грамотах традиційні
написання ги, ки, хи, очевидно, відбивають відповідне діалектне
явище: маромурє(ш)скьі(м), сьшьнкьі, на сопункьі, на сопон-
кьі (Гр. 1404, Русанівський І 133—134); свЬдкьі A328), ко-
льбановськьш A349), к могьілкам A413) та ін. [Панькевич
1954 : 26].
У старобілоруській писемності сполуки гі, кі, хі
фіксуються досить часто вже з XIV ст. Наприклад: ризкихь (Гр. 1300);
какии, любЬцьскии (Даг. 1330); полскии, литовски и руски
(Гр. 1387), на веки, белки, со всакимь E0), оусдкии, виники,
городки E1), руки E2); великій (Гр. 1399) тощо. У пам'ятках
XV ст.: литовьски, погибнуть (Даг. 1407); грекини, великий,
многимь (Мін. 1489 57—58); олкгирда (Віл. 439), Скиргаилоу
D39 зв.), проплакивад, с ким(с)ь, дорогичиноу D40), а також:
кидали (Стр. 10), дочки A0 зв.), моуки A1), загиноули A1 зв.)
223
некакии г'рехи B6); многіе, морски(х) (Волхви 43), дороги
D3 зв.), каки(х) D5), великій E0 зв.); оубогими, слоуги
(Ж. Ол. 97 зв.), велики(м) (99), оузлегивала, згиноула (99 зв.)
і т. п., де написання ги, ки, хи становлять орфографічну норму
[Бульїка 1970 : 117].
Отже, за хронологізацією переходу ги, ки, хи ;> ги, ки, хи
давньоруські говори на середину XIII ст. ділилися принаймні
на три протиставлені макрозони: південно-західну (більшість
протоукраїнських та протобілоруські говори), де
утверджувалась нова орфоепія цих сполук, карпатську і північно-східну
діалектні зони, де зберігалася стара орфоепічна норма. Межа
між цими зонами не була стабільною і весь час пересувалася
в північно-східному напрямі. Глибше вивчення на широкому
фактичному матеріалі історії перетворення сполук ги, ки, хи >
> гі, кі, хі, без сумніву, відкриє перед дослідниками нові
можливості для ареальної й часової деталізації етапів цього
складного й багатоаспектного фонетичного процесу.
|
| Категория: Г. П. ПІВТОРАК - ФОРМУВАННЯ І ДІАЛЕКТНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ МОВИ | Добавил: Blacklady (01.09.2009)
|
| Просмотров: 166
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
