Статистика
Онлайн всего: 3 Гостей: 3 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
4.2.5. РЕФЛЕКСИ ЗРЕДУКОВАНИХ У, 7
У праслов'янській мові існували особливі зредуковані у, ї,
що виступали позиційними варіантами фонем к, ь і вживалися
лише в позиції перед ] та і: псл. туіи, гуі'и, зіпьіь, зіагьіь
і т. п. Вірогідно, що в різних праслов'янських говорах у
різних категоріях слів ці зредуковані мали різні артикуляційні
варіанти [Филин 1972 : 242]. У ході загального занепаду
зредукованих голосних зазнали змін і ультракороткі у, ї. На
східнослов'янському грунті в слабкій позиції вони занепали, як
і слабкій та ь (рї]и >р'Іи, Щ\х > Г]"и), а в сильній позиції
десь протягом другої половини XII — першої половини
XIII ст. прояснилися в голосні повного творення: у > о,
є, и(ьі), і > є, і. Залежно від цих рефлексів давньоруська
діалектна територія поділилася на дві зони — північно-східну
(ареал проторосійських говорів) з рефлексами у > о, з, ї > є
(туіь > тоі, гуіь > гоі, тоїосіуіь > тоїосіоі, зца > зе і а,
її] і > Іеі, зіпьіь > зіпеіь) і південно-західну (діалектна
основа української та білоруської мов) з рефлексами у > и(ьс ,
ї > і (ту]'ь > туі, гуіь > гуі, тоїосіуіь > тоїосіуі, зїіа >
>зііа, зіпьіь > зіпіі [Филин 1972:354].
Різні рефлекси зредукованих у, ї перед ] найвірогідніше
пояснювати неоднаковою вимовою цих звуків у різних
давньоруських говорах ще задовго до занепаду зредукованих. У
північно-східних давньоруських говорах, де занепад
зредукованих відбувся пізніше, артикуляція коротких у та ї, очевидно,
була невисокою, наближеною до звуків середнього підняття,
202
отже, мало чим відрізнялися від вимови -ь та ь, через що всі
ці позиційні варіанти злилися в т> та ь з наступним переходом
в о, є. У деяких проторосійських говорах зредукований у,
можливо, мав артикуляцію з низьким підняттям
(найвірогідніше, давні псковські, новгородські та олонецькі говори),
унаслідок чого тут виник рефлекс у > з, звідки згодом він
поширився й на суміжні південніші території [Пшеничнова
1960 : 43, 50].
Про первісний ареал переходу у, ї> о, є певне уявлення
дає сучасна лінгвогеографія. У російських говорах рефлекс
у > о в особових формах дієслів типу мою — моешь, рою —
роешь, крою — кроешь і т. п. виступає східніше й північніше
ізоглоси Псков — Залуччя — Торопець — Ржев — Белєв —
Орел — Кроми — Суджа — Бєлгород і далі по межі між УРСР
та РРФСР. Західніше цієї ізоглоси містяться говори з
рефлексом^ > ьі (мию, рию, крию), а серед них виділяються окремі
острівні говірки (деякі псковські, південно-західні калузькі
та північні орловські), де на місці давнього ^виступає з (маю,
рзю, краю) [Пшеничнова 1960 : 44—45]. Ізоглоса рефлексації
)>о у повних прикметниках чол. роду наз. відм. однини
(молодбй, глухой) пролягає дещо західніше від наведеної
ізоглоси закінчень -о/-, -є/- в особових формах дієслів, причому
крайній західний ареал цього масиву займають говірки з
рефлексом у > з (молодзй, глухзй), охоплюючи західноросійські
й крайні східнобілоруські говірки, а рефлекси б/, з виступають
також у невеликій групі олонецьких говірок південніше й
південно-західніше Онезького озера [Пшеничнова 1960 : 45—46].
Рефлексація ї > є в початковому наголошеному відкритому
складі (шь\а > шея) властива тим самим північно-західним
говорам, що й рефлексація у > о, але ізоглоса цього явища
дещо відрізняється: на півночі вона пролягає від межі між
БРСР, ЛатвРСР та РРФСР через м. Великі Луки, а на
півдні — через м. Брянськ униз до межі з УРСР [Пшеничнова
1960 : 51, схема 3; 1964 : 14]. Ізоглоса рефлексу ї > є у
дієслівних формах наказового способу (бей, лей, пей) пролягає
ще західніше і майже збігається з межею між БРСР і РРФСР,
відступаючи дещо на схід у Смоленській та Брянській
областях [Пшеничнова 1960 : 48—49, схе^ма 4; 1964 : 16]. Зовсім
по-іншому відбулась рефлексація ї у род. відм. множини
іменників і-, /о- основ типу кости, кони: форми на -ей
переважають не тільки в російських, але і в більшості українських
та білоруських говорів. Поодинокі форми на -ий (костйй, ко-
нйй) трапляються в калінінських та в костромських говірках
[Пшеничнова 1960 : 52—53].
У давній псковсько-новгородській писемності написання
•ой, -їй засвідчені, починаючи з XI ст., а з XIII ст. з'являють-
203
ся й закінчення -ей: Нестере чюдной (Мин.окт. 1096); в'Ьчьной
живот (Мин. нояб. 1097); треи A263); гьи A270), со(т) Василед;
со(т) Терьнтед (Гр. НБ № 263 XIV ст.), сусЬднеи человЬко
(№ 311 XIV—XV ст.), ЗЬновеи (№ 308 І п. XV ст.), хлебь
сухеи (№ 19 XV ст.); у псковських і новгородських літописах
XV—XVI ст.: н(е)б(е)снеи ч(е)л(ове)кь, вь новеи городокь,
р'Ьчнеи, краснеи, стареи і т. п. Пор. також у середньоруській
писемності ХНІ—XIV ст.: умьрьи, вьсакьи (ЄМил.); кназь
великои (ЄС); винопеїца (ЄМ 1354) та ін. [Филин 1972 : 239—
240].
Для давньоруської південно-західної діалектної зони
була характерна артикуляція зредукованих^ та ї з більш
високим підняттям, що зближувало їх із звуками ьі та і [Пшенич-
нова 1960 : 49, 53; 1964 : 25; Филин 1972 : 243; Історія укр.
мови 1979 : 189] і сприяло їх подальшій трансформації у ці
звуки.
Рефлекси у, ї > б/, і спорадично відображені вже в
найдавніших пам'ятках південноруського походження (хоч не
виключено, що деякі форми тут могли бути зумовлені
церковнослов'янським впливом) і значно послідовніше — у ранній
староукраїнській та старобілоруській писемності. Наприклад:
др. не огькрьнетьсА (ЄО 234 зв.), да огькрьіЬ&тьсА B65); по-
крьпеть {Изб. 1073 50 зв.); отькрьіи (Изб. 1076 2 зв.), скрьнеть-
са A38), ськрьіи «заховай» A52, 240), огькрьиеть A37 зв.,
185), мьиете са B15), отькрьїите лар'Ь B72); (о(т)крьісд (ЄА
12 зв.), зьльїи C4 зв.), да (о(т)крьіютьсА A57); ськрьіетсА
(Правда А 49 зв.); ськрьіієтьсд (Правда С 617 зв.); крьі^щиимь-
са (Будилович 299 г.); покрьіи ма (Пс. Чуд. 57); ськрьпетьсА
(Пат. С 77 зв.); не огькрьнетьсА (Апр. 33), огькрьнєть C5 зв.),
покрьште A21 зв.); со(т)крьію (ЄГ 1144, Амф. І 191), да со(т)-
крьіютьсА (Амф. II 56); зльїи (ЄД 197 зв.); да отькрьіютьсд (ЄОд.
25 зв.); ськрьію (Вьіг. сб. 25); покрьію (Усп. сб. 1 в), ськрьпо,
оукрьію A33 г), со(т)крьіі€ть A69в;ЄОр.7); скрьіисд (ЄХ 93 зв.)
та ін. ст.-укр.: вієликьш (Гр. 1302, Пещак 19), которьш (Гр.
1322, 1388, Пещак 20—21, 86—88); краковьскии (Гр. 1349,
Розов 3), сюноцькьіи D); добрьіи (Гр. 1352, Пещак ЗО), великий
A366, 1386, 1398 ССУМ І 160), лвовскии (Гр. 1368, Розов 15),
вєликьії (Гр. 1386, Пещак 67), милостивьіи (Гр. 1386—
1418 72), кторьіи (Гр. 1394 125), старьш (Гр. 1440,
Розов 142), холмски(и) (Гр. 1478, Русанівський І 67); шьио (Ап.
К 113), крьіют B85); возньїи (АЖ 1584 73, 84, 86, 99, 145),
половий (84) і т. п.; ст.-бр.: великий (Гр. 1371, Пещак 46), велики
(Гр. 1383 62), которьш (Гр. 1389, 1393, 1399, Пещак 102, 121,
139), старьш (Гр. 1387 76); великьш (ВСт. 13), великий A5),
безаконньїй (Мін. И89 31 зв.), б^дьньїй C69 зв.); великій
(Волхви 50 зв.), вареньїи E9), великий (ССк. І 42), открию D62),
204
покриють (ССк. II 56), старьіи B55); винньш (Ст. 1529 20);
к\стребь велики(и) (Ст. 1588 513) і т. п.
Специфічно розвивався у південно-західних говорах
давньоруської мови зредукований ї у формах род. відм. іменників ї-
та /о- основ типу Ьозіїіь, копць, козіїіь, Іисі^ь тощо. У
говорах, що лягли в основу білоруської мови, північного та
південно-східного наріч української мови, зредукований ї
в цій позиції за аналогією до ь у закінченнях давального,
орудного і місцевого відмінків множини цих іменників (гостьмь,
гостьми, гостьхь та ін.), очевидно, ще до занепаду
зредукованих ь, ь змінився на ь, а далі разом з іншими
зредукованими закономірно вокалізувався в є: Нозі^ь > Ьозіьіь > гостей,
копїіь > копьіь > коней, козіїіь > козіьїь > костей, 1и-
(ії]'ь > Іисіьіь > людей і т. п. [пор.: Історія укр. мови 1979 :
190]. Пор. і ст.-укр.: вь его дЬтеи (тричі) (Гр. 1342, Пещак24—
25), сем копь грошей, по шестидесят грошей, людей добрьіх
(Гр. 1347 25—26), д'Ьтей (Гр. 1388 82), коней (Гр. 1388 88),
людей, людє(и), Іисіеу C3 рази) A408, 1433, 1444... ССУМ
І 568) і т. п.; ст.-бр.: лихихь людей (Гр. 1387, Пещак 75), мно-
гихь людей (Гр. 1389 103), сь моихь Тферскихь людей; пош-
линьї имати сь людей (Гр. 1393 122), грошей (Ск. І 134), коней,
людей B76) і т. п.
В архаїчних давньоруських говорах, на базі яких
сформувалося південно-західне наріччя української мови, у формах
род. відм. множини іменників і- та /о- основ зредукований і
зберігся, і на його основі згодом розвинулись закінчення -ий,
-ш. Згідно з АУМ (т. 2 к. 197—200), закінчення -ий (-ій) < і]
типу вістий, кбстий, печий поширені в багатьох південно-
західних говорах, а саме: кбниї,людйі,дітйї,свинйї,гусйї—
послідовно у наддністрянському, надсянському,
гуцульському, покутсько-буковинському, бойківському і закарпатському
говорах, паралельно з -еї — у західних поліських (західніше
р. Стохід), західних волинських (західніше р. Стир), західних
подільських, а також у східних лемківських (крім форми кб-
них) говірках; копії — у західних поліських і західних
лемківських говірках, гбстиї і гостіїі, грбшиї паралельно з
гроші! — у західних поліських (західніше р. Стохід), західних
волинських (західніше р. Стир), наддністрянських, надсян-
ських, гуцульських, покутсько-буковинських, бойківських, а
спорадично — і в західних подільських говірках; у
закарпатських говірках (крім крайніх західних ужанських) — лише
форма грбшиї. Ці самі закінчення засвідчені і в
староукраїнських пам'ятках галицько-волинського походження. Пор. ст.-
укр.: за копу гроший (Гр. 1359, Пещак 34), по полКкопе гро-
шіи (Гр. 1377 55), оу ієхь дЬтий (Гр. 1366 40), и д-Ьтий єго, и
ДЬтий ихь (Гр. 1378 61), и єго д-Ьтиії (Гр. 1388 83), тридцять
205
кониї (Ґр. 1398 135), не займають... людиї(Ґр. після 1356 33),
добрьіхь людии (Гр. 1378 56), своихь людии; много добрьіхь
людии (Гр. 1445 Русанівський І 37), дЬтии (Гр. 1458 40), кро-
вий (Ап. К 83), роскошии A69), трудностии C17), злостий
C88), грошии, гроши(и) A359, 1391, 1466, 1476 ССУМ І 267),
дЬтии, дЬтїи (94 рази— 1366, 1378, 1400, 1409, 1414...), дєтїи
A427, 1436), дитїи A425), людии, людїи, Ішіі] A352, 1378,
1391, 1395...), людьш A466) і т. п. (ССУМ І 340, 568; див. ще:
Історія укр. мови 1979 : 189).
Старобілоруській писемності відзначені форми були
невластиві, оскільки вони не підтримувалися відповідним
діалектним явищем. Зважаючи на це, закінчення -ийу -ш в
іменниках ?-, /о- основ род. відм. множини можна вважати одним
з надійних критеріїв при розмежуванні українських та
білоруських писемних пам'яток.
Таким чином, протоукраїнський і протобілоруський мовні
ареали за рефлексами зредукованих у, ї > и (&/), і виявляють
типологічну спільність. Але в середині цього діалектного
масиву виділились південно-західні говори (основа
південно-західного наріччя української мови, крім центральних та
східних волинських і східних подільських говірок), що
характеризувалися рефлексом Г| > і] (щ) у формах род. відм.
множини іменників ї- та /о- основ. Давньоруські північно-східиі
(проторосійські) говори за рефлексацією у, ї > о, є
протиставились усім іншим слов'янським говорам, яким ця
фонетична особливість невідома. Згодом вимова -ой, -ей у цій
позиції стала характерною й оригінальною рисою російської мови
[Филин 1972 : 3541.
|
| Категория: Г. П. ПІВТОРАК - ФОРМУВАННЯ І ДІАЛЕКТНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ МОВИ | Добавил: Blacklady (01.09.2009)
|
| Просмотров: 215
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
