Ці групи східних слов'ян, згідно з «Повістю временних літ»,
заселяли північ Східної Європи, де пізніше утворилися  
Новгородська, Псковська, Полоцька і Смоленська землі. Про  
кривичів сказано, що вони «сидять на верхь Волги, и на верхь
Двиньї, и на верхь Дніпра, ихь же градь єсть Смоленскь»
(ПВЛ 28). Проте археологічний матеріал свідчить, що такий
великий ареал кривичів був результатом їхнього пізнішого
розселення, а територія їх формування була досить обмежена
і містилася на самій півночі Східної Європи — в основному
на Псковщині.

Згідно з літописом, сіверяни «...сЬдоша по Десн'Ь, и по Семи,
по Сул?, и нарекошася сЬверь» (ПВЛ 26). Археологічні  
матеріали дозволяють уточнити цей ареал: сіверяни заселяли
землі Дніпровського Лівобережжя в середній течії Десни,
в басейні Сейму та у верхів'ях Сули; на заході межа сіверян
пролягала приблизно по лінії від гирла Удаю до гирла Сейму,
за якою солончакові пустирі спочатку відмежовували їх від
полян; на північному заході межею з радимичами був вододіл
Десни зі Сновом та Іпуттю; на північному сході сіверян  
відділяв від в'ятичів вододіл між Десною та Окою; на південному
сході сіверянська територія охоплювала басейни Сейму, Псла
та Ворскли й межувала з кочовими племенами Степу.  
Сіверянськими були міста Новгород Сіверський, Путивль, Севськ,
Рильськ, Ромен, Глинськ [Рьібаков 1947 : 81—85; Русанова
1966; Седов 1970 : 124—133; 1982 : 135].

В ареалі антської пеньківської культури давньоруські  
літописи локалізують три племені — уличів, тиверців і хорватів.
Насправді в цей ареал входила, очевидно, більша кількість
східнослов'янських угруповань, пізніша доля яких склалася
по-різному.

Незважаючи на виключно важливу роль полян в історії  
східних слов'ян, літописні звістки про цей племінний союз скупі
й невиразні. З «Повісті временних літ» довідуємось лише про
те, що «ти слов'Ьне пришедше и сЬдоша по Дніпру и нареко-
шася поляне» (ПВЛ 24); «поляномь же жившими особ'Ь по го-
рамь симь, бЬ путь изь Варяг вь Греки и изь Грекь по  
Дніпру» (ПВЛ 26); «бяху мужи мудри и смьіслени, нарицахуся
поляне, от них же єсть поляне в Киев'Ь и до сего дне» (ПВЛ
26); «поляном же жиущемь особ'Ь, якоже рекохомь, сущимь
от рода слов'Ьньска» (ПВЛ ЗО).
Отже, з літопису ясно, що поляни жили над Дніпром десь
у районі Києва відокремлено від інших східнослов'янських
племен (це послідовно підкреслюється, з чого можна зробити
висновок, що поляни, можливо, не входили в дулібський  
племінний союз).

Частина східнослов'янських племен — носіїв  
празько-корчацької культури, що в VI—VII ст. н. є. входила в дулібський
племінний союз, за свідченням літопису, спочатку називалася
бужанами: «Се бо токмо слов-Ьнескь язьїкьв руси: ...бужане,
зане сЬдоша по Бугу, посл^же же вельшяне» (ПВЛ28);  
«Дуліби живяху по Бугу, гдЬ ньше вельшяне» (ПВЛ ЗО). Нова
назва волиняни остаточно закріпилася пізніше, очевидно, аж
після IX ст., оскільки в записах т. зв. Баварського географа
у 873 р. ще зустрічається етнонім Ьизапі (бужани) [Седов
1982 : 94].

Одним з найдавніших союзів племен на східнослов'янських
землях, що охопив певну частину слов'ян-склавінів, були ду-
ліби. Цей племінний союз виник у VI — на початку VII ст.
н. є. в ареалі празько-корчацької культури і займав  
територію Волині та зону Правобережного Лісостепу.

У VI—VII ст. н. є. східні слов'яни відзначалися досить  
високим ступенем економічного й соціального розвитку.  
Поширення плужного хліборобства, поява ремесел і ремісничих  
центрів, існування індивідуальних господарств, зародження
майнової нерівності — усе це створило передумови для  
виникнення в них класового суспільства. З суспільно-політичного
погляду східнослов'янські племена у VI—VII ст. н. є. 

На великій території від Середнього Дніпра до межиріччя
Верхньої й Середньої Вісли та Ельби і від Прип'яті до  
Верхнього Дністра, середньої і нижньої течії Дунаю на VI ст. н. є.
витворилася й стабілізувалася відносно єдина археологічна
культура невисокого рівня, що за керамікою дістала назву
празького, або, за іншою термінологією, празько-корчацького
типу [Рьібаков 1978 : 185—186; Русанова 1976; Седов 1982 :10;
Зтн. карта 1985 : 76—85].

На великій території від Середнього Дніпра до межиріччя
Верхньої й Середньої Вісли та Ельби і від Прип'яті до  
Верхнього Дністра, середньої і нижньої течії Дунаю на VI ст. н. є.
витворилася й стабілізувалася відносно єдина археологічна
культура невисокого рівня, що за керамікою дістала назву
празького, або, за іншою термінологією, празько-корчацького
типу [Рьібаков 1978 : 185—186; Русанова 1976; Седов 1982 :10;
Зтн. карта 1985 : 76—85].

З І ст. н. є. розпочалася масова міграція слов'янських  
племен Середньої Наддніпрянщини (мабуть, під натиском сарма-
тів) на північний схід, де вони розселялися по лівих притоках
Дніпра на землях з переважаючим на той час балтійським
населенням, зливаючись з балтами в одних випадках і асимі-
люючи їх в інших [Третьяков 1974 : 9]. На рубежі І—II ст.
н. є. слов'янський вплив поширився на басейни Десни, Сожа
і могилівську течію Дніпра, а в II—III ст. слов'яни  
з'являються і в басейні Верхньої Оки [Топоров, Трубачев 1962 : 244,
карта 9; Трубачев 1968 : 270; Никонов 1968 : 201; Третьяков
1974 : 9]. Інші групи слов'янських племен у І—II ст. н. є.
вирушили на південний захід і освоїли середню течію  
Південного Бугу, нашарувавшись тут на сарматський і частково
на фракійський субстрат [Хавлюк 1974].

У III ст. до н. є. під впливом внутрішніх протиріч  
Скіфська держава занепала, і провідна роль в історичному та  
культурному житті південного ареалу Східної Європи перейшла
до сарматів [История УССР 1981 : 188; Зтн. карта 1985 : 5—
10], що рухалися з пониззя Дону до Середнього Дунаю.
У зв'язку з цим відбулися глибокі зміни і в житті населення
Правобережного Лісостепу. Сармати не створили в  
причорноморських степах міцного політичного об'єднання, завдяки
чому лісостепові праслов'янські племена змогли  
відмежуватися від іранського світу, відродити старі доскіфські традиції
і відновити свою самобутню культуру [Рьібаков 1981а : 64, 1982 : 31; История УССР 1981 : 161]. У ході міграційних ру-
хів\та взаємовпливів різних племен окремі мовні риси  
поширювались на сусідні східні території, де значною мірою  
нівелювались етнічні та діалектні особливості, які нерідко являли
собою різні етапи тих етномовних процесів, що у вісло-захід-
нополіському ареалі вже завершилися.

Наведена локалізація ранніх етносів Центральної і  
Східної Європи схематична і дуже умовна, оскільки дослідникові
постійно треба зважати на рухомість етнічних ареалів, на
співіснування різних етносів навіть у межах одного ареалу,
на розмитість і нестійкість давніх етнічних меж і взаємопро-
никливість етнічних територій, зокрема, й праслов'янської
[Трубачев 1974 : 60—61, 1982 : 12, 24]. Однак на вірогідність
цієї локалізації вказують ранні балто-дако-фракійські, Іллі-4
рійсько-слов'янські, кельто-слов'янські, праіталійсько-слов'-
янські зв'язки, встановлені за лінгвістичними даними й  
гіпотетично віднесені до III тис. до н. є.

За свідченням лінгвістики та археології, історія  
індоєвропейських народів починається приблизно від VI тис. до н. є.,
коли передові на той час неолітичні племена в басейні  
Середнього та Нижнього Дунаю і на Балканському півострові,
живучи в сприятливих географічних умовах і підтримуючи
тісні контакти з давніми цивілізаціями Середземномор'я та
Близького Сходу, досягли високого рівня розвитку: від  
споживацького мисливського та рибальського господарювання
вони перейшли до продукуючого скотарсько-хліборобського
господарства, що стало величезним поворотом в усьому житті
людства. Скотарсько-хліборобські племена за рівнем  
економічного і культурного розвитку вийшли далеко вперед  
порівняно зі своїми північними мисливсько-рибальськими сусідами.
Велике господарське значення мало також дальше  
удосконалення кам'яних, кремінних і кістяних знарядь праці. 

Досліджуючи початки формування окремих діалектних рис
у мові найдавніших східних слов'ян, історик мови повинен
прагнути до відтворення цих процесів не тільки в часі, але
і в просторі, тобто за сукупністю наявних наукових даних
простежити, коли, в якому ареалі відбувалися і якому  
населенню могли належати ті чи інші найдавніші мовні зміни ?.
А ці завдання, в свою чергу, зобов'язують дослідника  
звертатися до різноманітних питань етногенезу східних слов'ян,
бо «без висвітлення етногенетичного процесу не можна  
зрозуміти і всебічно охарактеризувати не тільки конкретний хід
історії в її далеких глибинах, але й початки історичного життя
сучасних народностей і націй» [Третьяков 1962 : 3].

Дослідження діалектної диференціації давньоруського мовного
ареалу на підставі загальноісторичних міркувань і з  
використанням традиційних джерел історико-діалектологічних  
досліджень — свідчень писемних пам'яток та народних  
говорів — почалося ще в минулому столітті разом з розвитком
вітчизняного порівняльно-історичного мовознавства. З  
погляду сучасного рівня досліджень історії давньоруських говорів
неабиякий інтерес становить перспективна ідея П. О. Лав-
ровського [Лавровский 1852] про давність старого  
новгородського діалекту, що виник ще в дописемний період (до речі,
ця думка зустріла рішучий опір з боку тодішніх філологів),
привертають увагу встановлені О. І. Соболевським за  
писемними пам'ятками деякі характерні особливості галицько-во-
4 Принагідно зауважимо, що більшість дослідників, використовуючи
матеріали АУМ, на жаль, не розрізняють стародавніх (північних, південно-
західних) і новоутворених (південно-східних) українських говорів, що  
нерідко має істотне значення і в ряді випадків знижує наукову вартість  
досліджень.

При історико-діалектологічному дослідженні генезису  
давньоруської мови й витоків окремих східнослов'янських мов  
основним джерелом для нас послужили мовні особливості  
давньоруських писемних пам'яток XI—XIII ст. і свідчення  
сучасних народних говорів. Писемні пам'ятки давньоруської
мови цінні насамперед тим, що вони синхронні з  
досліджуваними діалектними процесами і мовними явищами. Цього не
можна недооцінювати, але й не слід чекати від пам'яток  
більшого, ніж вони можуть дати.

В історії східнослов'янських народів та їхніх мов  
давньоруська епоха займає особливе місце: вона була не тільки періодом
формування давньоруської народності в межах могутньої  
Київської Русі і високорозвиненої, стилістично  
диференційованої давньоруської літературної мови, але й періодом  
кристалізації тих численних діалектних рис на фонетичному,  
акцентологічному, граматичному, словотвірному, лексичному й
стилістичному рівнях, які на кінець XIII ст. [Карский 1903 :
: 105; Иванов 1964 : 13; Жураускі 1973 : 145] виявились
розрізнювальними особливостями окремих  
східнослов'янських мов