Свободная БИБЛИОТЕКА

Вступ ¦ ¦ З
1. Джерела реконструкції діалектної структури давньоруської мови 5
2. Основні здобутки порівняльно-історичного мовознавства у  
дослідженні діалектної структури давньоруської мови 11
3. Комплексний підхід до проблем східнослов'янського етно- і гло-
тогенезу як необхідна умова дальшого поступу у вивченні  
давньоруських мовних ареалів 16

Приходнюк О. М. Археологічні пам'ятки Середнього Придніпров'я VI—
IX ст. н. є.— К. : Наук, думка, 1980.— 152 с.
Приходнюк О. М. К вопросу о присутствии антов в карпато-дунайских
землях//Славяне на Днестре и Дунае.— Киев, 1983.— С. 180—191.
Происхождение и зтническая история русского народа (по антропологиче-
ским данньїм) / Под ред. В. В. Бунака.— М.; Наука, 1965.— 414 с.
Пшеничнова Я. Я. К истории редуцированньїх б/, и в  
восточнославянских язьїках. // Науч. докл. вьісш. шк. Филол. науки.— 1960.— № 1.—
С. 43—54.

Маркс К. Вимушена еміграція // Маркс К., Енгельс Ф. Твори.— Т. 8.—
С. 539—545.
Абаев В. Я. Скифский язьік//Осетинский язьік и фольклор.— М. ; Л.,
1949.—Т. 1,— С. 151—190.
Абаев В. Я. О язьїковом субстрате//Докл. и сообщ. Ин-та язьїкознания
АН СССР.— 1956.— Т. 9.— С. 57—69.
Абаев В. Я. Дохристианская религия аллан//XXV Междунар. конгр.
востоковедов: Докл. делегации СССР.— М., 1960.
Абаев В. Я. Превербьі и перфективность. Об одной скифо-славянской изо-
глоссе//Проблеми индоевропейского язьїкознания.— М., 1964 а.—
С. 90—99.

1. Розглянутий лінгвістичний, археологічний, історичний та ін.
матеріали дозволяють припустити, що на кінець XIII ст.  
давньоруська мовна територія ділилася приблизно на 6 основних
діалектних макрозон: південно-західну галицько-волинську
(ареал пізнішого південно-західного наріччя української мови),
карпатську, поліську, включаючи на півночі всі землі Воло-
димиро-Волинського й Турово-Пінського князівств (згодом —
ареал північного наріччя української мови та  
південно-західного наріччя білоруської мови), полоцько-смоленську,  
північну (псковсько-новгородські говори) й північно-східну (ростово-
суздальські та середньоокські говори).

Формування опозиції приголосних за твердістю — м'якістю
в ареалі протобілоруських говорів мало яскраву локальну
особливість: перетворюючись із пом'якшених у м'які,  
приголосні З' і пї досягли такого високого ступеня палаталізації,
що в них розвинувся додатковий м'який свистячий призвук,
унаслідок чого палатальні д' і пї змінились у м'які африкати
дз' і цу (т. зв. «дзекання» і «цекання»). Це фонетичне явище
стало однією з найвиразніших особливостей білоруського
консонантизму: у переважній більшості білоруських говорів
(ДАМБ, к. 56, 57) та в білоруській літературній мовї^будь-який
палатальний д' і пї перед голосними переднього ряду, перед
м'якими приголосними і в абсолютному кінці слова переходить
у д'з\ ц: дзверьі, дзень, дзіва, дзікі, ждлудзь, медзь, цесньї,
ціхі, чьітаць і т. д.

Тенденція до нейтралізації протиставлення р — р\ яка у
протобілоруських та в поліських говорах реалізувалася ще в
дописемний період, на ареал сучасного південно-західного
наріччя української мови поширилась пізніше, можливо, десь
у кінці ХІ^— на початку XII ст. і, віддаляючись від епіцентру,
поступово послаблювалась.

У праруських говорах губні були тверді й напівпалатальні, що
виступали комбінаторними варіантами твердих фонем.  
Пізніше, після зміни § > 'а, в системі приголосних з'явились і
м'які губні. У ході занепаду зредукованих т> та ь і пізніше
у південноруських говорах виявилась тенденція до диспалата-
лізації м'яких і напівпом'якшених губних у певних позиціях,
яка в різних давньоруських говорах після повного занепаду
зредукованих реалізувалася неоднаково і, очевидно, в різний
час.

Однією з найяскравіших особливостей української мови, яка
відрізняє її від усіх інших слов'янських мов, у тому числі й
від східнослов'янських російської та білоруської, є ствердіння
напівпом'якшених приголосних перед є, и.

У давньоруських говорах задньоязикові ?, /с, х, а в південно-
західному ареалі — й фрикативний у та фарингальний Ь були
непалаталізованими, через що вони могли сполучатися лише
з голосним ьіу а не і. Пор.: оученикьі (ЄР 1а), погьібьшимь
A6); не погьібнєть (ЄО 8 зв.); гр'Ьхьі (Изб. 1073 29, 57),  
погибель C6 зв., 65 зв., 103 зв.), вьісокьіхь A47 зв.); дроугьш
(Изб. 1076 94, 129), тоугьі A46 зв.), покьівагєть A50 зв.); са-
погьі (ЄА 73), ногьі A54); благьіи (Вьісоцкий І № 4 XI ст.);
грЬхьі (ЄТур. 17); владьїкьі (Будилович 506), мьногьімь F7а),
оухьіштрдеть A09д); погьібнєть (Пс. Чуд. 6 зв.)

Значна перебудова фонетико-фонематичної структури  
слов'янських мов і діалектів, у тому числі й східнослов'янських,  
відбувалася внаслідок ствердіння і пом'якшення приголосних.
Виникнувши як окремі спільносхіднослов'янські або  
регіональні фонетичні вияви, пом'якшення й ствердіння  
приголосних поступово все більше стало стимулюватися розвитком
протиставлення приголосних за ознакою твердість

У ході занепаду зредукованих у середині слова приголосні  
різної артикуляції опинилися поруч і під час вимови стали  
впливати один на одного, унаслідок чого в усіх давньоруських  
говорах виникли різні асиміляційні процеси в нових групах  
приголосних (регресивна і — значно рідше — прогресивна  
асиміляція): др. сьдоровьіє -> здоровьє, оузькии -> оускии, бьчє-
ла -> бджола і т. п. Результати цих процесів, успадковані
всіма сучасними східнослов'янськими мовами, становлять одну
з їх спільних типологічних рис [детальніше див.: Історія укр.
мови 1979 : 205—208].

Властивий давньоруському південно-західному діалектному
ареалу ще з дописемного періоду білабіальний звук XV перед к,
ь у сильній позиції зберіг свою артикуляцію і після занепаду
зредукованих (він став виступати перед секундарними о, є < т>9
ь, як і перед усіма іншими приголосними), а перед  
зредукованими тз, ь у слабкій позиції після їх занепаду білабіальний \у
опинився в нових умовах — перед приголосним (на початку
слова або в середині слова після голосного) та в абсолютному
кінці слова і зазнав певних перетворень.

Прикметниковий суфікс -ьзк- у давньоруській мові міг  
вживатися після будь-якого приголосного твірної основи, зокрема
й після передньоязикових. Пор.: члов'Ьчьскьш (ЄО 160 зв.);
женьскоу (Изб. 1073 170 зв.), римьскьш B63); женьскьіихь
(Изб. 1076 106), содомьско B36); искариотьскьш (ЄА 89), ва-
вулоньское A41 зв.); искарїотьскьіи (ЄГ 1144, Амф. І 843);
оуношьскьіи (Вьіг. сб. 64); мирьскии (ПНЧ 184 зв.); женьскоу
(Усп. сб. 122г); латиньскому (ГВНиП № 29 1262—63); шєр-
даньска (ЄОр. 132 зв.); єгипетьскьш (ЖОН 156 зв.); мирьскьіхь
14 8-1270

Одна з найяскравіших спільних українсько-білоруських  
фонетичних особливостей, що охоплює також суміжні російські
(переважно брянські, смоленські та великолуцькі) говірки,—
наявність нескладового голосного у на місці др. твердого л—
виникла також у давньоруський період як наслідок занепаду
й вокалізації зредукованих ь, ь. Перехід л > у відбувався
лише у двох фонетичних позиціях: а) у давніх сполуках типу
іьіі із іьіі, іьіі (др. вьлна «вовна», вьлк'ь, пьлньи, гьлсгьи,
шьлкь, мьлчати -> укр. вовна, вовк, повний, товстий, шовк,
мовчати, бр. воуна, воук, поуньї, тоустьі, шоук, маучаць)\
б) у граматичному суфіксі л?> колишніх дієприкметників мин.
часу, а згодом — дієслів мин. часу чол. роду (др. даль, зналь,
переписаль, сказаль, ходиль -> укр. дав, знав, переписав,
сказав, ходив, бр. дау, знау, перапісау, сказау, хадзіу).

У праслов'янській мові існували особливі зредуковані у, ї,
що виступали позиційними варіантами фонем к, ь і вживалися
лише в позиції перед ] та і: псл. туіи, гуі'и, зіпьіь, зіагьіь
і т. п. Вірогідно, що в різних праслов'янських говорах у  
різних категоріях слів ці зредуковані мали різні артикуляційні
варіанти [Филин 1972 : 242]. У ході загального занепаду  
зредукованих голосних зазнали змін і ультракороткі у, ї. На  
східнослов'янському грунті в слабкій позиції вони занепали, як
і слабкій та ь (рї]и >р'Іи, Щ\х > Г]"и), а в сильній позиції
десь протягом другої половини XII — першої половини
XIII ст. прояснилися в голосні повного творення: у > о,
є, и(ьі), і > є, і. Залежно від цих рефлексів давньоруська
діалектна територія поділилася на дві зони — північно-східну
(ареал проторосійських говорів) з рефлексами у > о, з, ї > є
(туіь > тоі, гуіь > гоі, тоїосіуіь > тоїосіоі, зца > зе і а,
її] і > Іеі, зіпьіь > зіпеіь) і південно-західну (діалектна  
основа української та білоруської мов) з рефлексами у > и(ьс ,
ї > і (ту]'ь > туі, гуіь > гуі, тоїосіуіь > тоїосіуі, зїіа >
>зііа, зіпьіь > зіпіі [Филин 1972:354].

У звукосполуках плавний + зредукований між приголосними
типу ігьі, ііьі, ігьі, ііьі сильні зредуковані вокалізувалися в
усіх давньоруських говорах в о, є: бр-ьеьі -> брови, кр-ьвь ->-
кров, крьсть -*¦ крест, сльз-ь ->- слез і т. п. Занепад слабких
зредукованих у цих сполуках відзначався певними  
особливостями, оскільки внаслідок зникнення зредукованого плавні р, л
могли б опинитися в оточенні шумних приголосних з меншою
звучністю, і новоутворювані групи приголосних -крв-, -држ-,
-глт-, -грм-, -тре- суперечили б фонетичній структурі  
східнослов'янського складу. Щоб уникнути таких сполучень, у
різних давньоруських діалектах відбувалися різні фонетичні
процеси, за якими північно-східний діалектний ареал став
різко відрізнятися від південно-західного [Филин 1972 : 234—
235].

Праслов'янський *]ь- на початку слова (пор. псл. *іь§1а,
*Іь§гаіі, *іьт9 і т. п.) після розпаду праслов'янської мовної
єдності, як відомо, не зберігся: у західнослов'янських говорах
і в східнослов'янському ареалі пізніших української та  
білоруської мов він у більшості випадків зник, а в проторосійських
і в південнослов'янських говорах перетворився в і. Проте
зникнення початкового *)ь- у південно-західних давньоруських
говорах і його видозміна в і у північно-східних говорах  
відбувалася не синхронно.

Якщо зредуковані -5, ь перебували в позиції після сонорних л,
м, р> поступове часокількісне скорочення зредукованих і  
повний їх занепад у східнослов'янських говорах впливав на якість
попередніх сонорних: стаючи складотворчими, вони  
посилювали своє звучання. Стійкість цієї додаткової звучності в  
різних давньоруських говорах була неоднакова: в одних вона
викликала виділення з надзвучного сонорного приставних
голосних звуків, у інших посилене звучання втратилось, не
залишивши ніяких слідів.

Цей процес охопив лише південно-західну частину  
давньоруських говорів, де найраніше, ще до занепаду часокількісних
протиставлень голосних, почалися зміни зредукованих т>у ь
у напрямі їх кількісного скорочення, причому цей процес був
досить тривалим, складним і хронологічно неоднорідним, але
мав дуже істотні наслідки, визначальні для диференціації
давньоруських діалектів і формування окремих  
східнослов'янських мов.

Занепад зредукованих і викликані цим відповідні фонетичні
перетворення — це паралельні і взаємозв'язані процеси, і
було б наївно розривати їх у часі й відносити початок другого
процесу до повного завершення першого.
Унаслідок занепаду зредукованих і появи нових закритих
складів у фонетичній системі давньоруської мови виник ряд
фонетичних інновацій, спільних для всіх давньоруських  
говорів. У системі вокалізму — це, зокрема, чергування  
голосних о, є з нульовою фонемою на місці колишніх -ь, ь (сьнь —
сша > сонь — сна, дьнь — дьнм > день — днм), поява  
секундарних о, є перед сонорними приголосними (др. &Ьтр-ь>
р. ветер, укр. вітер, бр. вецер; др. узль>р. узел, укр.  
вузол, бр. вузел, др. земль > р. укр. земель, бр. зямель) і т. п.

Занепад зредукованих голосних -ь та ь, що намітився ще в піз-
ньопраслов'янський період, на східнослов'янському грунті,
як і в інших слов'янських мовах, відбувався, як відомо,  
двома шляхами залежно від їх позицій у слові: у слабкій позиції
(у кінцевих складах, перед складом з голосним повного  
творення або із сильним зредукованим) ультракороткі голосні ще
більше скорочувалися і зникали, а в сильній позиції (у складі
перед слабким зредукованим, перед сонорними /?, л і, можливо,
в окремих випадках — під наголосом та перед групою  
приголосних) вони зазнавали подовження й перетворювалися в  
нормальні короткі голосні і, як правило, зливалися з  
відповідними східнослов'янськими короткими голосними о, є.

Від середини XI ст. до нас дійшли найдавніші  
східнослов'янські писемні пам'ятки, і з цього часу чимало  
східнослов'янських мовних інновацій (як загальних, так і регіональних)
знаходять документальне підтвердження в давньоруській  
писемності. Але цей сам по собі важливий факт ще не свідчить
про початок нового етапу в історії давньоруської мови: по-
перше, збережені давньоруські пам'ятки XI ст. не є  
найдавнішими документами східнослов'янської писемності взагалі і,
по-друге, безперервний мовний розвиток давньоруських  
говорів відбувався незалежно від давньоруської писемної  
практики. У живій народній мові давньоруського періоду  
безперервно тривали діалектні зміни й перетворення на всіх мовних
рівнях.

Африката ц> як і шиплячі приголосні, в східнослов'янських
говорах здавна була м'якою, що й відображено в найраніших
давньоруських писемних пам'ятках. Пор.: кь овьцамь (ЄР
1 зв.), овьца (ЄО 35 зв.), патьница C6), о(т)цю (Изб. 1073 10,
21), вьдовицю B8), пьтицю E0), млапєпьць A16), бес коньца
(Изб. 1076 108), житьшща A83 зв.), старьць B34 зв., 239)

Первісний ареал і хронологію ствердіння шиплячих  
встановити важко. Найвірогідніше, цей процес відбувався в  
різних ареалах і в різний час. Але привертає увагу той факт,
що диспалаталізація шиплячих найчіткіше й найпослідовніше
виявляється у північних слов'янських мовах, сусідніх з  
давнім балтійським етномовним ареалом, і поступово  
послаблюється у міру віддалення від нього на південь як у західно-,
так і східнослов'янських говорах.

Тенденціядо усунення з системи консонантизму палатального г'
зародилася на значній слов'янській території, сусідній з  
балтійськими племенами, ще в праслов'янський період [Карский
1955 : 306], але в різних праслов'янських говорах намітились
різні шляхи її реалізації. У західному регіоні (пізніший
ареал польської, чеської, полабської та серболужицьких мов)
палаталізований г' зникав через розвиток фрикації й  
перетворення його в різні шиплячі звуки, а в східних праслов'янських
говорах, які згодом склали ареал східнослов'янських та  
словацької мов, усунення палаталізованого р відбувалося  
шляхом його диспалаталізації.