Статистика
Онлайн всего: 2 Гостей: 2 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
3.3.2.8.2. Диспалаталізація шиплячих ж, ч', ш'
Шиплячі ж\ ч , иі, успадковані давньоруськими говорами
від праслов'янських, виникли, як відомо, через
пом'якшення задньоязикових ?, /с, х, а пізніше — і свистячих 5,
15$
с перед голосними переднього ряду та внаслідок злиття
сполук г), с) (ст.-сл. мажА, пиша). На східнослов'янському грун*
ті шиплячі ж і ч виникли також із сполук сЦ, і] (др. межа,
с&Ьча), §1, кі (др. беречи, печи, мочь). Цілком ясно, що в усіх
позиціях ці давньоруські приголосні спочатку були
палатальними, що й відбивають пам'ятки давньоруської мови. Пор.:
б'Ьждти (ЄР 11а), чась A5в); оубишд (ЄО 78 зв.), чьто G9),
зажьже (81), вьзлєжащихь, брачьно (81 зв.), чадь, сьдрьждще
B94 зв.); чадо (Изб. 1076 6 зв.), вражьда F4 зв.), нашь
(89), душю A65), жал ость B66 зв.); ждтва (ЄА 2 зв.), хочю
B2), очютиша D7); ськажю (Апр. 75); положю (ЄГ 1144 156),
хощю B35), чюжихь B68), помощьникь (Єфр. П 1161) і т. п.
Проте м'якість і праслов'янських, і давньоруських шиплячих
не була функціонально релевантною рисою [Залеський 1982 :
49]. Не підтримана паралельними твердими звуками, яких у
фонетичній системі давньоруських говорів не було, палаталь-
ність шиплячих виявилась нестійкою. Унаслідок цього «в
багатьох говорах, можливо ще праслов'янського періоду, поряд
з м'якою артикуляцією цих приголосних стали допускатись
і більш або менш стверділі їх варіанти, які при своєму
поступовому розвитку в рамках діалекту навіть не усвідомлювались
носіями діалекту як нові чи незвичні звуки. Результатом
такого становища було послідовне ствердіння всіх чи якоїсь
частини здавна м'яких приголосних (й)г\ $', с', с' в різних
слов'янських мовах» [Вступ 1966 : 96].
Первісний ареал і хронологію ствердіння шиплячих
встановити важко. Найвірогідніше, цей процес відбувався в
різних ареалах і в різний час. Але привертає увагу той факт,
що диспалаталізація шиплячих найчіткіше й найпослідовніше
виявляється у північних слов'янських мовах, сусідніх з
давнім балтійським етномовним ареалом, і поступово
послаблюється у міру віддалення від нього на південь як у західно-,
так і східнослов'янських говорах. Безвиняткову
послідовність у ствердінні шиплячих засвідчують сучасні білоруська,
польська та серболужицькі мови. У білоруській мові всі
шиплячі диспалаталізувалися в усіх без винятку позиціях і
відзначаються значно виразнішою твердістю, ніж аналогічні
приголосні в українських говорах. У польській мові
послідовно стверділи шиплячі як із псл. гі(г)\§\так і з г (у сучасній
орфографії — гг), але південніше, в чеській і словацькій
мовах, шиплячі 2, с, 8 вимовляються з деяким відтінком
пом'якшеності, зокрема напівпом'якшеним у чеській мові є також
г (< Г) [Тгаупїсек 1951:70—71]. Не послідовно стверділи
шиплячі і в українських говорах. Усе це — переконливе
свідчення того, що ареал найінтенсивнішого процесу диспалаталі-
зації шиплячих охоплював саме північні слов'янські говори,
159
сусідні з балтійськими, в яких кореляція приголосних за
твердістю — м'якістю тривалий час була відсутня (можливо, за
винятком к — §/к'—?') і формувалася не без впливу
східнослов'янських мов. Шиплячі 2, з в прабалтійській і ранніх
балтійських мовах були також тверді, за винятком їх позиції перед
і (шиплячий с з'явився лише в XIV—XV ст. унаслідок
палаталізації і перед і) [Зинкявичус 1973: 95—96]. Твердими
шиплячими характеризувався і діалект балтомовної голяді (плем'я
західнобалтійського походження), оскільки для нього була
характерна відсутність протиставлення приголосних за
твердістю— м'якістю [Лекомцева 1981 : 60—61].
Таким чином, є підстави припускати, що на
східнослов'янському грунті диспалаталізація шиплячих почалася ще в
дописемний період у протобілоруському діалектному ареалі,
можливо, синхронно із ствердінням р і, в усякому разі, до
початку формування кореляції приголосних за твердістю —
м'якістю, тобто раніше XI ст. Не виключено, що процес дис-
палаталізації спочатку охопив шиплячі ж та ш, а дещо
пізніше — африкати ч і щ та свистячий ц. В орбіту цього процесу,
найвірогідніше, була втягнена й більшість поліських говорів,
включаючи й ареал майбутнього північного наріччя
української мови як складової частини єдиного етномовного ареалу
в межах Полісся й суміжного південно-західного діалекту
білоруської мови. Тому видається невипадковим, що в північних
говорах української мови (особливо в північній частині се-
редньо- та східнополіських говірок) переважають тверді
шиплячі, за акустичними ознаками близькі до білоруських [пор.:
Залеський 1985 : 65, 66, 69].
Достовірно виявити межі найдавнішого ареалу і
відтворити етапи диспалаталізації шиплячих у східнослов'янських
говорах за давньоруськими пам'ятками не вдається, оскільки
їх свідчення неоднозначні й суперечливі: при традиційних
написаннях після шиплячих літер А (н\), /о, ь уже найдавніші
писемні пам'ятки засвідчують також і літери а, у (а), ь.
Але протягом усього давньоруського періоду ці літери
вживаються паралельно з переважаючими А, н\, ю, ь без будь-яких
чітко простежуваних закономірностей. Пор., наприклад:
кьнажь, леждщь (ЄО 66), кьнижьникь F7), вьзлєжащиихь—
вьзлєжащиихь (81); разлоучАїєши— сьлоучаїєть ск\ (Изб. 1076
91 зв.), пєчали A53 зв.) — печаль A54), изволиша — избьраша
B22); притьчдхь—притьчахь (ЄА 19 зв.); имоущюоумоу —
имоущдоумоу (ЄТур. 8), вьзьмьшоу — носивьшю (Будило-
вич 16г), бьівьшю — бьівьшоу F2г, д), пища — жилища B45д);
дьржати (Пс. Чуд. 29 зв.) — дєржАть E3); нашд — наша,
(Пат. С 33 зв.), чАда — чада C7), оумьлчавьшю A20 зв.)
чюжахь A59 зв.); отьпоущоу (Апр. 151 зв., 157) — отьпоущю
160
A52); отроча — отрочд (ЄГ 1144 Амф. 11), чадо — чдда A22),
продающаьл и коупоующділ C32); сльїша шюмь з'Ьло шоумющь
(Вьіг. сб. 5зв.), мьлчаншє— мьлчншиїє D4 зв.), бьівьшоу —
бьів'ьшю A60 зв.) і т. п. Саме на цій підставі в лінгвістичній
літературі встановився погляд, що став уже традиційним, ніби
літери а, у, т> після шиплячих у давньоруських пам'ятках
позначали м'якість шиплячих так само, як і літери іє, а, ю, ь,
оскільки в тогочасній орфографії спеціальне позначення їх
палатальної вимови не вважалося потрібним і обов'язковий,
а літера -ь після шиплячих могла бути наслідком змішування
ьта -ь [Історія укр. мови 1979 : 311, 314; Горшкова, Хабургаев
1981 : 77]. Проте справа тут видається значно складнішою.
Давньоруська писемність була досить кодифікована і, як нам
здається, не могла припустити такого орфографічного
недбальства. Якби шиплячі в давньоруській мові послідовно були
м'якими, написання після них літер а, у, г не мало б ніяких
фактичних підстав і напевне вважалося б грубою помилкою.
Помітно також, що писарі, принаймні деякі, керувалися
якимись своїми міркуваннями у доборі відповідних літер
після шиплячих. Особливо це виявляється там, де той самий твір
переписували різні писарі. Наприклад, одну з найдавніших
пам'яток давньоруської мови—Ізборник 1076 р., як
переконливо показав палеографічний аналіз, переписали два
виконавці: висококваліфікований і досвідчений професійний
писар Іоанн, якому належить переважна частина тексту D88 с),
і безіменний старанний та здібний, але недосвідчений учень-
початківець, якому належить лише 63 с. B28 зв.—259 зв.).
Ця невелика частина Ізборника дуже відрізняється від
основної частини як палеографічними, так і орфографічними
особливостями. Зокрема, як відзначає В. С. Голишенко, однією
з яскравих рис цієї частини є майже послідовне написання
після давніх м'яких шиплячих ж\ ч\ ш\ щ' літер а та г типу
чьто B28 зв.), жьртвоу B29), пришьдьши, немощьньїю B50)
і т. п. На відміну від основної частини, літера ь після
шиплячих у цій частині рукопису трапляється дуже рідко, а А не
вживається зовсім [Изб. 1076 : 102—103]. У Новгородській
Мінеї 1097 р., за спостереженнями С. П. Обнорського, перший
писар (арк. 1—108) після шиплячих, як правило, пише літери
А (к\), /о, а другий (арк. 108 зв.— 174 зв.) у цій позиції майже
виключно вживає а і досить часто — у [Обнорский 1925 :
169, 172]. В обох відзначених пам'ятках маємо справу,
очевидно, не з випадковим явищем, а з різною орфографічною
орієнтацією писарів, а, можливо, і з різними школами письма.
В усякому разі, індивідуальність писарів у передачі сполук
шиплячий + голосний спостерігається протягом усього
давньоруського періоду в різних ареалах, зокрема і в ЄА 1092 р.,
Ц 8-1270
161
переписаному, вірогідно, десь у нинішньому ареалі
української мови двома писарями, і в ЖС XIII ст., очевидно,
галицькому за походженням, але переписаному володимирськи-
ми монахами (три почерки), і в багатьох інших пам'ятках.
Різнобій у написаннях сполук шиплячий + голосний, на
нашу думку, зумовлювався цілком конкретними причинами,
серед яких найважливішими могли бути: а) давньоруська
писемна традиція, що сформувалася на місцевому грунті й
передавала основні фонетичні особливості східнослов'янських
говорів, зокрема й м'яку вимову шиплячих; б) вплив
церковнослов'янських (староболгарських) оригіналів: у
староболгарській мові шиплячі на кінець X ст., найвірогідніше, вже дис-
палаталізувалися, що в старослов'янських пам'ятках
позначалося літерами а, оу, а, т> [пор.: Хабургаев 1974 б : 103];
в) наявність у значній групі давньоруських говорів
(найвірогідніше, у протобілоруських та поліських, включаючи й
Київ та його околиці) стверділих шиплячих уже на час появи
східнослов'янських писемних пам'яток, причому м'якість —
твердість шиплячих в ареалах написання цих пам'яток,
мабуть, була неоднакова в різних говорах щодо різних
шиплячих і до того ж могла виступати позиційно, що створювало
враження паралелізму шиплячих і ще більше сприяло
орфографічній неусталеності. За таких умов літери а, оу, ь, а
після шиплячих у староболгарських оригіналах, принаймні,
частково відповідали давньоруській орфоепії, через що
тогочасні писарі не вважали за потрібне послідовно виправляти
в цих випадках староболгарську орфографію на
східнослов'янський лад. Тому цілком вірогідно, що вже найраніші пам'ятки
давньоруської мови, поряд з відображенням старослов'янської
писемної традиції, відбивають наявність у давньоруському
усному мовленні твердих шиплячих приголосних, за
аналогією до яких іноді позначали твердість шиплячого і в тих
позиціях, де він ще зберігав свою палатальність. Пор.,
наприклад, ороужьіе (Изб. 1976 240), де шиплячий ж' був м'яким
аж до асиміляції ним наступного ] у XII — середині XIII ст.
Отже, рання давньоруська писемна традиція передавати
м'якість шиплячих, вплив староболгарських оригіналів з
літерами а, оуу ж> -ь після шиплячих, поетапна диспалаталізація
шиплячих у деяких давньоруських говорах і, можливо, інші
чинники спричинилися до строкатості давньоруської
орфографії у передачі сполук шиплячий + голосний, що було властиве
всій давньоруській писемності. Разом з тим, вплив усіх цих
різноманітних і досить суперечливих чинників на давньоруську
писемну практику викликав з її боку і певну протидію —
створення певних орфографічних стереотипів-штампів у написанні
відзначених сполук. Одним з таких стереотипів можна вважати
162
написання після шиплячих літери а {жа, на, та, ща),
характерне різною мірою для всіх давньоруських пам'яток, яке,
як показують дослідження, застосовувалося незалежно від
живомовного вираження цього звукосполучення. Щодо інших
написань слід відзначити, що, незважаючи на властивий
давньоруській орфографії паралелізм у передачі сполук
шиплячого з наступним голосним, все ж таки простежується їх певна
залежність від діалектного оточення. Тому, наприклад, ЄГ
1144, переписане в ареалі галицьких говірок з послідовно
м'якими на той час шиплячими, та інші пам'ятки з цього ареалу
різко виділяються переважанням у них після шиплячих літер
А, ю, ь. На відміну від цього, у пам'ятках, виникнення яких
безсумнівно або вірогідно відноситься до ареалу нинішнього
північноукраїнського наріччя, після шиплячих, як правило,
переважають літери ьі> оу (а), т> типу бьівьшоу(оу)моу (ЄО 4),
вложа A1), не ища C3), льжь C4), исходАщоу G6); различь-
ною (Изб. 1076 40), множьство D2), д(у)шК G4 зв.), алч^шта
(80), дьвошьічьш A36 зв.), давьшл A73 зв.), страшьньїи
B41 зв.); вечьноіє (Вьісоцкий II № 104 XI ст.), юньчьшь
(№ 25 XII ст.), ськоньчати (№ 156 XII ст.), чадо (№ 172
XII ст.) і т. п.
Твердість шиплячих досить послідовно позначається і в
староукраїнській діловій писемності XIV—XVI ст. з ареалу
північних говорів. Наприклад: дедичь, чоломь, Рожьісче, ко-
буча, осочьньїми, Жолобовомь, пущьі, нашое, звечьістою, речь-
ка, урочьістьі, нашь, чорньїй, Чьіжовки, пожитками, шьіроко,
вечьно и непорушоно (Гр. 1322, Пещак 21—22), п'Ьсчаньїй,
кнджа, печать (Гр. 1366 38), Стрижово (Гр. 1376 54), дЬдичь,
нашомь, тежь, чоломь, ображоному, жадньїй, положоньїе,
иншьіе, ничого, пришоль, ижь, принужоньїй (Гр. 1388 85—88),
Межиречье, Свищово, жонь (Гр. 1396 128); нашого, предречо-
ном, будучьімь, йдучи (Гр. 1430, Головацкий 50—51), ничого,
внучато(м), чорньїй (Гр. 1433, Розов 118), нашого (Гр. 1434
128), нашь, оунучатомь (Гр. 1445 149—150), чьши(м) нашьі(м),
чтучьі, нашьіми, вьіслужьіль, дворищьі, ьшшьіми (Гр. 1452,
Русанівський І 38); по р^чькН, чомь, хочН (Гр. 1459, Розов
171—172); нашь (Гр. 1465, Русанівський І 29), чьшимьі (Гр.
1468 ЗО), пушечьного, чотьіри, жонька, у стожьку(Гр. 1480—
1484 42), нашому (Гр. 1499 31); на чо(м) (АЖ 1582 42),
рижого D3), не(с)лушьньі(и) (АЖ 1583 48), помочьниками F7)
і т. п.
Пам'ятки з білоруської етномовної території досить
широко відбивають диспалаталізовані шиплячі, починаючи з
XIII ст. (давніші документи майже не збереглися).
Наприклад: часть, сьтАжавьши (Єфр. П 1161); рижаньмь, вьльчанинь,
слоушаїєть, оучань, горожаньї (Дог. См. А 1229); полочаньї,
11*
163
полочькад, полочано(м) (Гр. 1264); жалоубою, емьшо, кнджо
C7 разів), сльішьішь, жо, ажо, шоль, оу чомь, хочомь (Гр.
1300); горожане, ажо (Даг. 1330); еь жоною, Селищо, бочокь,
сеножати, чотьіри, жонь (Гр. 1347, Пещак 26); доконча(л)
(Даг. 1407); чоломь, полочанинь, межьі, будучьі, вчинили,
отложьіли, нашьімь, такожь (Гр. 1440, Головацкий 55—56);
полочань, м^щаномь (Гр. 1465); жаловати, сторожою (Віл.
439 зв.), ничого, полочане, не пошоль D41 зв.), тещоу, почоу-
єть D42 зв.); зесромочонь, жоньї, оучоула, плачоуче (Стр. 10),
недержачого, кажоу(т), жалобливе A1), не чоула, болшоую,
плачоучи A1 зв.); чорньїми, речами, обьічаи, ещо (Волхви
43), врачаю(т) D3 зв.), чотьірьі, держать, ненеишого D5),
чоути E0 зв.), ишчоу(т) G7), оужьівають (91 зв.); держа(н),
плачоу, оучоули, насласнейшомь (Ж. Ол. 97 зв.), пришоль,
тажокь, идоучого (98), ничого, напть (98 зв.) і т. п. Такі
написання становлять факультативну норму вже в смоленських
грамотах XIII—XIV ст., яка ще чіткіше реалізується в старо-
білоруських пам'ятках XV ст. (грамоти, Волхви, Стр., Ж. Ол.
та ін.). Проте, на думку білоруських дослідників,
відображення твердих шиплячих стало орфографічною нормою старобі-
лоруської мови насамперед у жанрі ділової писемності лише
з початку XVI ст. [Бульїка, 1970 : ПО—113]. Крім
традиційності старобілоруської орфографії, цьому сприяла, можливо,
несинхронність диспалаталізації різних шиплячих у
білоруських говорах у різних позиціях. Зокрема, білоруські форми
типу ад'з'ежа, пад'з'еш [див.: Карский 1955 : 45] свідчать
про те, що в такій позиції ствердіння шиплячих відбулося
вже після переходу є > о, а форми типу ідзеш при рос. идешь
дали підставу деяким дослідникам узагальнено твердити, ніби
в білоруській мові шиплячі диспалаталізувалися пізніше, ніж
у російській мові [Чзкман 1970 : 64], хоч цілком ясно, що в
даному випадку на підставі окремих позиційних явищ не
можна робити далекосяжних узагальнюючих висновків.
В ареалі більшості сучасних українських говорів
південної зони та російських говорів диспалаталізація шиплячих
відбувалася пізніше. Тут вона хронологічно збіглася з
деякими іншими фонетичними процесами, через що мала помітні
локальні особливості [детальніше див.: Історія укр. мови
1979 : 311—315; Залеський 1982 : 48—58; Жовтобрюх 1984 :
32—40].
За усталеними поглядами російських дослідників,
диспалаталізація шиплячих у російських говорах відбулася досить
пізно, оскільки достовірні свідчення твердості шиплячих
(написання жьі, шьі) в пам'ятках староросійської мови
трапляються лише з кінця XIV ст. [Иванов 1964 : 255; Борковский,
Кузнецов 1965: 161; Горшкова, Хабургаев 1981 : 77]. Проте
164
цей факт може свідчити вже про завершеність даного процесу.
Якщо ж зважити на те, що, як справедливо відзначав П. С. Куз-
нецов, шиплячі диспалаталізувалися не всі одночасно, не
синхронно в різних фонетичних позиціях і не одночасно в
різних говорах [Борковский, Кузнецов 1965 : 160], то вірогідно
припустити, що початки цього процесу в окремих говорах
відносяться до значно давнішого періоду. З огляду на особливість
заселення північних східнослов'янських земель і на зв'язок
літописних кривичів та новгородських словен і їх діалектів
з південнобалтійським етномовним ареалом, можна
припустити, що тенденція до диспалаталізації шиплячих на проторо-
сійській території найраніше стала виявлятися саме в говорах
кривичів і словен як спільна тенденція для всіх північних
слов'янських говорів. Розпочавшись із ледве помітних
відхилень в артикуляції шиплячих у бік їх твердішої вимови ще в
дописемний період, ця тенденція поступово ставала
виразнішою й помітнішою і з часом спорадично стала відбиватися й
на письмі. Справді, в ранній псковсько-новгородській
писемності переважають традиційні написання шиплячих, що
свідчать про їх м'якість. Пор.: новьгорожАнина (Гр. НБ № 246
І п. XI ст.), чюдо (Мин. сент. 1095 16, 23), тьмьничю A7),зьр-
чальмь A08), межю A30), начьньшю A84), оуждстьно B03);
вижю (Мин. окт. 1096 38), падающю A35), чювьствьно A49);
прочь (Гр. НБ № 119 XI ст.); жддьке (№ 235 сер. XII ст.),
КНАЖЮ, бЬЖАЛИ (№ 222 руб. XII—XIII СТ.), ПрОСТуЖАІЄМЬ
(ПНЧ 163); шАпка (Гр. НБ № 141 І п. XIII ст.); д(у)шю
(СПРЗ 246 зв.); столицю (ЖОН 158), ЛаривоновичА, лєжаль,
почаль, жАлуютсА (ГВНП № 336 1463—1465); пишю (Шахма-
тов № 5, 6, 9), тьісачю (№ 86) і т. п. Проте вже в найдавніших
пам'ятках псковсько-новгородського діалектного ареалу
трапляються після шиплячих і літери а, оу, Н, -5. Дослідники цих
пам'яток, починаючи від О. О. Шахматова, вважають такі
написання особливостями давньоруської графіки, які не свідчать
про ствердіння шиплячих [Шахматов 1886 : 138, 172; Аване-
сов 1955:96; Жуковская 1959: 117; Арциховский,
Борковский 1963 : 210 та ін.]. Не заперечуючи великого впливу
церковнослов'янської традиції на ці написання й можливість
усталених писемних стереотипів щодо окремих сполук
шиплячий + голосний (жа, на, ша, ща), ми все ж таки схиляємось
до думки, що на вироблення псковсько-новгородської (як і
київської) писемної традиції в написанні відповідних літер
після шиплячих, крім церковнослов'янської мови, впливала
також і народно-розмовна стихія з її численними, нерідко
паралельними м'якими — твердими варіантами вимови
різних шиплячих у різних позиціях і в різних діалектних ареалах.
Особливо це стосується новгородських берестяних грамот, ство-
165
рених переважно простолюдинами, які, на відміну від
професійних писарів, не були обтяжені писемною традицією й
великим досвідом книжної справи, через що ці грамоти «завжди
досить широко передають особливості фонетичної системи»
[Аванесов 1955 : 97]. Тому досить численні випадки
вживання літер а, оу, -ь після шиплячих у
псковсько-новгородських пам'ятках, на нашу думку, можуть свідчити (принаймні,
в грамотах) про все відчутнішу диспалаталізацію шиплячих
і в народному мовленні. Пор.: вЬкшуо (Гр. НБ 120 XI ст.),
почьноу (№ 527 XI ст.), хочоу, кьнажь моужь ничьтоже
(№ 109 II п. XI ст.), кожоуха (№ 429 І п. XII ст.),ловища
(Варлаам), дудить, ажь (№ 487 І п. XII ст.),*| вельможами
(СПРЗ 245 зв.), начатокь, покНшаюсд B46 зв.), чада (Гр. НБ
№ 270 II п. XIV ст.), хотАщумоу (ЄПск. І 31), приближающоу
са A05 зв.), идоущу A29 зв.), жон?, жона мод зобижона (Гр.
НБ № 474 руб. XIV—XV ст.), ещо (№ 494 І чв. XV ст.),чо-
ломь (№ 307 І п. XV ст.), за щукою, ржьі (№ 310 І п. XV ст.)
жонку (№ 402 XV ст.), в б^жьіча(х), новоторжьцо(в) (Гр.
Н № 20 1471), сужусА (Шахматов № 8), межу (№ 14), шутови
(№ 11, 24), путищу (№ 73), мужу (№ 103), ещо (Пам. Ряз.
1482—1483 9), по рубежомь, рубежН A1), купчую (після
30.ІІІ.1486 12) і т. п.
В інших нроторосійських говорах шиплячі, очевидно, до
XIV ст. зберігали свою споконвічну м'якість. Про це свідчать,
зокрема, російські запозичення в комі-зирянській мові, де
російські ж, ш передавалися палатальними шепелявими си-
білянтами г, з, хоч у комі-зирянській мові є й відповідні
тверді 2, 5 [Льіткин 1928 : 300—301].
У ростово-суздальських говорах оформилась вимова м'яких
довгих шиплячих на місці складних шиплячих, що втратили
змичний елемент (ж'ж\ ихш') [Хабургаев 1979 : 39].
Таким чином, за розвитком диспалаталізації шиплячих
південно-західні давньоруські говори (предки білоруської мови
та північного наріччя української мови), найвірогідніше, були
типологічно схожі з північнослов'янськими говорами,
суміжними з балтійським етномовним ареалом (польська, верхньо-
і нижньолужицька мови та північні говори російської мови).
|
| Категория: Г. П. ПІВТОРАК - ФОРМУВАННЯ І ДІАЛЕКТНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ МОВИ | Добавил: Blacklady (01.09.2009)
|
| Просмотров: 335
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
