Статистика
Онлайн всего: 12 Гостей: 12 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
Розділ 4 АНГЛІЙСЬКИЙ РОМАНТИЗМ
Англійський романтизм, як і будь-який художній напрям у його національному варіанті, має властиві цьому напряму визначальні, концептуальні риси й одночасно окремі самобутні особливості, зумовлені специфікою саме англійського життя в усій його сукупності. Мається на увазі історія Англії, літературна насамперед, геополітичні й соціальні особливості країни, національний характер англійців, своєрідність культурного, релігійного життя, філософських і морально-етичних ідей у певний період тощо. При цьому це "тощо" включає дуже багато факторів, важливих і другорядних, які впливають на творчість кожного художника і, зрештою, визначають її індивідуальний характер. Водночас вони опосередковано зумовлюють "обличчя незагальний вираз" всієї національної літератури на кожному з її етапів.
Випереджаючи конкретний аналіз літературного процесу Англії останніх десятиліть XVIII і першої половини XIX ст. на основі доробку провідних художників, які жили і творили в той час, треба назвати бодай основні своєрідні особливості англійського романтизму. Насамперед, йому передував значно довший, ніж у Німеччині або Франції, період преромантизму. Окремі передромантичні (як і передреалістичні, тобто ті, що були попередниками реалізму першої половини XIX ст.) твори в літературі і, що дуже наочно виявилося, в образотворчому мистецтві з'являються в Англії майже протягом усього XVIII ст. й особливо його другої половини. Соціально-критичний Хоґґарт і романтичний Гейнсборо у живописі, просвітительський реаліст Філдінг і ранній романтик Блейк — яскраві приклади цього.
Саме існування упродовж кількох десятиліть преромантизму зумовило те, що англійський романтизм не виник раптово, як Афіна народилася до-
рослою і мудрою з голови Зевса, або Афродіта вийшла у всій своїй красі й принадності з піни морської. Може, саме так народився романтизм з гуманних і волелюбних ідей, які довго виношували найрозумніші голови доби Просвітительства, вийшов з того моря художніх структур, форм, образів, прийомів, емоційних барв, які існували в літературі сентименталізму, готики, стародавньої анонімної творчості, тобто фольклору справжнього, і літературних імітацій народної поезії минулого, як у "Оссіана"-Макферсона або Чаттертона. В Англії були видані пам'ятки не лише давньої англійської літератури, а й твори скандинавського, кельтського походження, міфологічна поезія Індії, германські середньовічні тексти у супроводі коментарів та відомостей про історію, географію, побут народів і країн. Середньовіччя викликало у британців особливий інтерес. Готику багато хто розумів як початок національної історії і культури. В добу панування на континенті ідей класицизму з його всепоглинаючим культом античності, англійці, які, звичайно, теж мали свій класицизм, виявляли оригінальність у тому, що більше цікавилися готикою, ніж античною класикою. Це відбилося і в неоготичній архітектурі, і в готичному романі, і у схильності поетів передромантизму і романтизму до всього таємничого, загадкового, ірраціонального, навіть містичного*. Подібне знаходимо і в ранньому німецькому романтизмі, але в Англії все виникло раніше і мало значне поширення, було визнаним у культурному суспільстві і знайшло свій матеріальний вираз у будівництві замків у готичному стилі, штучних руїн, таємничих ґротів, закладанні так званих англійських парків, які імітували природну споконвічність, некультивова-ний ножицями садівника і лінійкою садового архітектора прадавній дикий і вільний ліс.
У віршах Вордсворта і Колріджа знаходимо прямий зв'язок із духовним світом попередників. У першого передусім із сентименталізмом, просвітительським культом природного і народницькими ідеями, у другого — з фантастикою, таємничістю й чуттєвим напруженням готики, силою нечуваних пристрастей, її надто яскравими або згущено похмурими барвами. Однак перевага одних елементів не виключає можливості й інших у творчості обох поетів, часто відмінність полягає лише у пропорціях. Фантастичні за красою і барвистістю образи Колріджевого "Кубла Хана" мають свій відповідник, наприклад, у значно скромніших, але також екзотичних образах Америки в баладі Вордсворта "Рут".
Сучасне англійське літературознавство часто вважає "ґотичність" однією з найяскравіших ознак романтизму.
Характерною для англійського романтизму була особливо велика кількість творів із християнською релігійною образністю, а також хоч і меншою мірою, з подібною тематикою. Передусім це стосується Вордсворта і Сауті.
1 в поезії Блейка маємо звернення до образу Бога, багато ремінісценцій з християнської міфології, часто з присмаком єретицьких апокрифів, химерно трансформованих. Є вони у Шеллі, як і в Байрона, який у своєму "Каїні", наприклад, використовує й переосмислює біблійний сюжет. Звичайно, характер релігійності Вордсворта і молодших романтиків був різний, але всі вони виховувалися у вірі, хоч молодші і бунтували проти церкви. У зверненні художників до релігійних джерел, зокрема до Біблії, не було нічого дивного, це була норма доби. Однак саме у творах англійських романтиків подібні звернення надто часті і, що важливіше, досить специфічні. Так, вони охоче вдаються до тексту не Євангелія, а Старого Заповіту, в його конфліктах і образах шукаючи художнього й ідейного натхнення. І в самому Старому Заповіті їх приваблюють не стільки Книги пророцькі, скільки Перша книга Мойсея — Буття. Тут мало значення те, що політична й економічна боротьба в Англії в добу буржуазної революції XVII ст., яка за часом збігається з першим періодом класицизму в англійській літературі, йшла під релігійними прапорами, під гаслами суворої й чистої пуританської релігійності. Це відбилося на всіх сферах духовного життя країни. Саме в таборі пуританина республіканця Кромвеля піднявся на повен зріст як великий художник і полеміст Джон Мільтон — автор "Втраченого раю" й "Поверненого раю" або "Самсона-борця" — творів, які в біблійних образах відбивали сучасну гарячу, повну суперечностей, революційну дійсність. Творчість Мільтона мала велике значення для Блейка, Шеллі, Байрона. Його вплив на них був досить серйозним. Титанічні бунтівники усіх трьох поетів ведуть своє походження від Мільтонового Сатани, першого повстанця проти влади Бога. Діалектична складність і суперечливість цього образу хвилювала думку поетів, він був присутній в їхніх творах, як у здійснених, так і тих, що лишилися тільки в задумах. Образний космізм, універсалізм творів Мільтона, їхня своєрідна форма — урочистий білий вірш, схильність поета до грандіозних символів й алегорій — все це мало відгомін у творчості англійських романтиків. Тут вони близькі до неоромантика Ґете або його романтичного молодшого сучасника і земляка Гельдерліна (образність останнього пов'язана, щоправда, з античною, а не біблійною міфологією). Навіть суперечливе поєднання ренесансного гуманізму і пуританізму, властиве Мільтону, в оригінальній формі знаходимо в поезії Блейка, Шеллі, Кітса. Постать самого автора "Втраченого раю" увійшла в поезію романтиків. Блейк, для кого він був кумиром, присвятив йому поему "Мільтон" і ряд віршів. Вордсворт оспівав у кількох відомих сонетах 1802 р.
Дуже важливо, що англійські романтики не розривали попри всю свою самобутність зв'язків, отієї пуповини, що зв'язувала їх з різними напрямами
і течіями в мистецтві XVIII і навіть XVII ст. Хоча, безумовно, їхні художні твори і теоретичні маніфести та висловлювання були бунтом проти традицій пізнього класицизму з його холодною раціональністю, абстрактністю, пустим пафосом, переінтелектуалізованістю, надмірністю посилань на античність, схильністю до алегорій, вишуканою літературною мовою.
Політична та економічна історія Англії багато в чому визначала атмосферу, духовний космос, в якому народжувалися нові романтичні ідеї суспільно-художнього характеру. За майже півтора століття, які передували розквіту літератури романтизму в Англії, її політична і філософська думка зазнала могутнього впливу трьох революцій — першої буржуазної середини XVII ст.; промислового перевороту, що розтягнувся на багато десятиліть, призвів до жахливого зубожіння селянства і зміцнення капіталістичної сили першої індустріальної країни світу, "майстерні світу", як її називали; Великої французької революції з її блискучим, багатообіцяючим початком, кривавим терором, сумною поразкою й імперським наполеонівським шлейфом. Всі ці події, які можна порівняти з велетенськими тектонічними зсувами, прямо або опосередковано відбивалися на кштальтуванні світогляду, світовідчуття всіх громадян острівної держави. В одних вони викликали надії на краще гуманне майбутнє, в інших — розчарування і сум за минулим. Кількісно останніх було більше. Стрімкий розвиток капіталізму з усіма супроводжуючими цей процес явищами негативно впливав на різні суспільні прошарки, зокрема на тих, хто найбільше страждав від історичних змін — селян і земельну аристократію. В Англії в добу романтизму ще були живі ідеї республіканізму, бо країна в часи Кромвеля зробила спробу стати буржуазною республікою, і цей, хоч і короткий етап, зберігся в історичній пам'яті нації. Інститут монархії переживав кризу, не в останню чергу через надто слабких, невдалих королів, один з яких був лише номінальним правителем через явне божевілля. Частішали і виступи нового класу — робітників, невдоволених матеріальними умовами свого існування.
Бурхливий розвиток міст, зростання чисельності ремісників і робітників, зубожіння селянства і відхід його в пошуках хліба і праці у міста — тобто наслідки промислової революції, що відбувалася в Англії після політичної революції 1643 р. десятиліттями і несла з собою кардинальні зміни у всіх сферах життя, — все це покликало до життя в літературі нові теми, нові конфлікти, нові людські характери і типи. Найупослідженішими в добу економічних змін, перерозподілу сфер впливу в політиці й господарському житті стають селяни, їхня важка доля привертає до себе увагу першого покоління романтиків, зокрема Вордсворта і Колріджа. Життя селянства, його своєрідна духовна культура стають об'єктом вивчення ще й тому, що
починається захоплення національним фольклором, збирання його скарбів. Друге покоління романтиків, передусім Байрон і Шеллі, цікавляться долею нового, але вже достатньо великого і сильного в Англії класу — робітничого, його боротьбою за свої права, за кращу долю.
Англія як велика колоніальна держава, чиї володіння розкинулися майже на всіх континентах, яка веде загарбницькі колоніальні кампанії, займається міжнародною торгівлею, — знаходить своє відображення в публіцистиці і художній літературі. Орієнтальна тема, образи розкішного Півдня чи загадкового Сходу, тема далеких подорожей через моря і пустелі або льодові тороси характерні в цей час саме для англійського романтизму. "Старий мореплавець", "Кубла-хан", "Паломництво Чайльд Гарольда", "Повстання Ісламу" і багато інших творів відбивають характерну для романтизму Англії тенденцію постійного розширення простору творів, вихід за вузькі межі острівної Британії. Ці дві тенденції — заглиблення в суто національне провінційне, сільське життя, з одного боку, й опанування простором далеких країн і континентів аж до космічного простору включно—з іншого — складають своєрідність національного варіанту романтизму, яскравіше виражену в англійських авторів, ніжу німецьких чи французьких.
Історичне мислення виявляється, як відомо, в літературі романтизму. Та в англійському це відбувається з особливою повнотою й виразністю. Саме Британське королівство дає світу першого великого історичного романіста — Вальтера Скотта, та й інші романтики звертаються у своїх баладах, поемах, романах, у віршах до давнього чи недавнього минулого, причому не лише свого народу, а й народів Європи, інших континентів. Тому можна твердити, що часово-просторові виміри англійського романтизму відзначаються особливою масштабністю.
У жанровому відношенні в англійському романтизмі помітна перевага лірики, ліро-епічних форм і роману над традиційним епосом чи драмою. Саме в царині поезії і великої прози англійські художники доби романтизму мали найбільші здобутки, створили шедеври світового значення. Це зовсім не означає, що в цей час в Англії не писали трагедій, комедій або епічних поем. Драматургією займалися Вордсворт, Колрідж і Байрон, до неї звертався Шеллі. Але свою велику славу вони завоювали в інших жанрах. В галузі драматургії Європа тоді відкривала для себе Шекспіра, чия поетика була напрочуд співзвучна і романтикам, і раннім реалістам, чия грандіозна постать залишала в сутінку інших англійських драматургів. П'єси Шиллера або навіть Коцебу мали у світі більший сценічний успіх, ніж твори їхніх англійських колег. А ось Байрон у поезії або Вальтер Скотт у прозі справили значний вплив на становлення літератури не лише романтичного, а й реалістичного напряму
першої половини XIX ст., а в деяких країнах навіть пізніше. Найпоширеніший тип романтичного героя у різних національних модифікаціях одержав назву "байронічного". Він увійшов не лише у красне письменство різних країн, а й у реальне життя. А "шотландський чарівник" був загальновизнаний як "батько" історичного роману, як безумовний прямий родич романів критичного реалізму у себе на батьківщині, у Франції, Росії, інших державах.
Відносно нетривалий період розквіту романтизму, десь ЗО — 35 років, дав в Англії два покоління письменників, які суттєво відрізнялися одне від одного. Осторонь стоїть їх попередник і сучасник Вільям Блейк. Він був, фактично, піонером романтизму на Британських островах, але більшість романтиків про нього знали мало, або зовсім нічого, і його вплив на них був неможливим, хоча часто вони йшли близькими шляхами, особливо поети молодшої генерації, зокрема Шеллі.
До першої генерації поепгів-романтиків належали Вільям Вордсворт (1770 — 1850), Семюель Тейлор Колрідж (1772 — 1834) і Роберт Сауті (1774— 1843). Всі вони народилися на початку 70-х років XVIII ст., їх однолітком був поет і прозаїк Вальтер Скотт (1771 — 1832). Всі названі письменники були людьми глибоко віруючими, за своїми політичними переконаннями консерваторами і монархістами, що зрозуміло, якщо взяти до уваги їхнє походження, виховання, спосіб життя, навіть місце постійного проживання — провінційні міста або поміщицькі маєтки, зв'язки з панівною верхівкою (Сауті був поетом-лауреатом, тобто офіційним придворним віршувальником; від нього цю честь "успадкував" Вордсворт; Скотт одержав титул баронета, бував при англійському дворі і приймав у себе представників правлячого дому). Саме через релігійність і консерватизм, особливо в зрілі роки, Вордсворта, Колріджа і Сауті в радянському літературознавстві називали реакційними романтиками, хоча цей ярлик позбавлений сенсу, бо романтизм — явище художнє, а не політичне. В царині ж художній вони якраз були революціонерами, принаймні великими новаторами, що викликало негативну реакцію їхніх колег традиціоналістів і консервативної, в плані естетичному, критики. Не бракувало і політичних обвинувачень, бо всі троє побували в роки революції у Франції й зазнали певного впливу просвітительсько-революційної думки.
Усіх трьох поетів об'єднували і об'єднують спільною назвою "озерна школа" і називають "лейкистами", тобто "озерниками", від англійського "лейк" — "озеро". Назва "озерна школа", як і термін "лейкисти", так давно увійшли до літературного обігу, що ніхто не відчуває ніяковості через небажання "лейкистів", аби їх так величали. Вони вважали, що факт їхнього проживання у північно-західній Англії, де дуже багато озер й надто гарні
краєвиди, ще нічого не означає, що вони не належать до якоїсь спільної школи. Кожен з них був оригінальною мистецькою індивідуальністю й не хотів бути одним з групи. Вони справді товаришували в молодості, були зв'язані дружніми стосунками й пізніше, хоча після 1808 р. шляхи Вордсворта і Колріджа розійшлися. Звичайно, дружніх, сусідських, навіть родинних стосунків (Колрідж і Сауті були одружені на сестрах) замало для створення літературної школи. Але, незважаючи на заперечення самих "лейкистів", термін прижився і закріпився в історії літератури.
Спільне між ними, попри всю їхню самобутність як художників, насправді було. Вони були митцями одного покоління, які пройшли в чомусь схожий шлях духовного і творчого розвитку. На них впливав той же "дух часу", усі вони зазнали спокуси руссоїзму й революційно-демократичних ідей, усі відсахнулися від кривавих крайнощів революційного терору, заперечували бонапартизм тощо. Вони були видатними романтиками, першовідкривачами, теоретиками нового напряму. Особливо це стосується Вордсворта і Колріджа, які видали разом суто романтичний поетичний збірник "Ліричні балади" і передмову до нього, в якій сформулювали засади нового підходу до художньої творчості, її принципи, тематику, проблематику, роль почуттів та інтуїції в поезії, нарешті, мету нового літературного напряму. За задумом двох авторів збірника, твори одного повинні були відтворювати правду звичайного, окрилену незвичними почуттями поета, освітлену його особливим художнім баченням, а твори іншого мали втілити у слові незвичне, фантастичне, незбагненне, надприродне. Так приблизно розподілилися ролі Вордсворта і Колріджа відповідно до вдачі, уяви, смаків кожного. І не лише у цій першій ластівці англійського романтизму — "Ліричних баладах". Більше того, можна твердити, що і в інших романтиків ми спостерігаємо це тяжіння до одного з двох полюсів романтизму — зображення близького до реальності і більш фантастичного, уявного: міражів, снів, надприродних явищ. Часто ці тенденції вступали в химерні сполучення, дивні сплетіння у творчості того ж самого письменника.
Друге покоління романтиків було молодше за перше на 15 — 25 років. Вони народилися між 1788 й 1795 і на час появи "Ліричних балад" були ще дітьми, їхній життєвий досвід, духовна і соціально-політична атмосфера, в якій вони формувалися, відрізнялися від того ж у їхніх попередників. Вони походили з різних соціальних прошарків — лорд Байрон і Шеллі, котрий мав успадкувати титул баронета, належали до вищої аристократії, а Кітс був сином власника стайні, що давав коней у найми, тобто заможного конюха. Однак всі вони були "блудними синами" свого класу, бунтівниками чи відступниками. Байрон і Шеллі порвали, по суті, з власним середовищем і з рідним
краєм. Вони були знайомі, стежили за творчістю і захоплювалися поетичними здобутками один одного, але до спільної літературної школи їх не зараховували. Хоча в їхньому світогляді, ставленні до поезії було не менше близького й навіть спільного, ніж у їхніх попередників. Особливо це стосується Байро-на і Шеллі. Про обох можна ще сказати, що вони мали певні схожі риси вдачі, легко захоплювалися ідеями і жінками, були здатні на нерозважливі кроки й вчинки, схильні епатувати своє аристократичне коло і створювати навколо себе міфи тощо. Всіх трьох об'єднувало спільне захоплення поезією, а Байрона і Шеллі ще й політикою. Всі мали чудову філологічну освіту, знали нові й стародавні мови, цікавилися античним світом, культурою й історією чужих далеких країн, були обізнані в філософії і постійно стежили за творчістю своїх колег-літераторів, захоплюючись їхніми естетичними здобутками й гостро критично ставлячись до їх політичних поглядів, останнє стосується "лейкистів".
У радянському літературознавстві всіх трьох молодших романтиків називали революційними: це правильно лише в тому плані, що вони й дійсно були революціонерами в поезії, як і поети попереднього покоління. Щодо їх світогляду, соціально-політичних переконань, які були досить оригінальними й зовсім не тотожними, то вони не мали впливу на їх приналежність до певного художнього напряму, хоча, звичайно, визначали тематику й проблематику їхніх творів, провідні ідеї. Є ще одна трагічна спільність між трьома великими англійськими письменниками — вони жили бурхливо, яскраво, суперечливо, але дуже й дуже мало, так що часте порівняння їх з палаючими метеорами на небосхилі англійського красного письменства не позбавлене сенсу.
|
| Категория: Д.С. Наливайко, К.О. Шахова - Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба Романтизму. | Добавил: freelib (04.10.2009)
|
| Просмотров: 4518
| Рейтинг: 4.3/6 |
|
