Статистика
Онлайн всего: 13 Гостей: 13 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
5.5. Гермам Мелвілл
(1819— 1891)
В житті одного з найбільших американських письменників XIX ст., класика романтичної літератури Германа Мелвілла було принаймні чотири періоди, вкрай несхожі між собою: дитинство, трудові "університети", активна письменницька праця (всього десять років), діяльність чиновника митної служби й глухі останні роки (у ці десятиліття він написав кілька поетичних творів і оповідання). Здавалося, начебто план мелвіллового життя креслили різні архітектори і задуми їх щодо долі цієї людини були не лише плутані, а й просто протилежні.
Майбутній письменник народився в сім'ї досить заможного нью-йорксь-кого комерсанта. Його раннє дитинство було спокійним і щасливим. Та батько збанкрутував, психічно захворів і невдовзі помер. Юному Герману виповнилося тоді лише 13 років. Довелося покинути школу і пізніше він не зміг одержати регулярної освіти. Але великі здібності і працездатність допомогли Мелвіллу шляхом самоосвіти досягти найвищого культурного рівня, стати однією з найосвіченіших особистостей свого часу, фахівцем у багатьох галузях. У першій половині XIX ст. культура і мистецтво Сполучених Штатів переживали свій ренесанс і, мабуть, тому в країні народжувалися такі "ренесансні" особистості, як Едгар По або Герман Мелвілл.
Ще підлітком Мелвілл почав заробляти на життя, допомагаючи численній родині. Він змінив кілька занять: клерка, вчителя початкової школи, матроса на торгово-пасажирському судні, що здійснювало рейси через Атлантику, знову вчителя.
Не знайшовши сталого заробітку на суходолі, Мелвілл, якого з дитинства вабило море (Сполучені Штати були вже великою морською державою, серед родичів хлопця не один служив на флоті), зафрахтувався на чотири роки на китобійне судно "Акушнет". Матеріальна скрута і романтично-авантюрна вдача юнака спонукали його до цього кроку, визначили найголовніше в його житті і творчості. Значну частину американського флоту складали китобійні судна. Американці були монополістами з виловлювання, переробки і продажу китового лою, спермацету, китового вуса тощо. Фізична праця у промислі була особливо виснажливою, її умови нестерпними. Постійний чад від витопленого лою, сморід, спека, задуха; драконівська дисципліна, брутальність і жорстокість у стосунках; кепська їжа, частий голод і брак води. Не дивно, що, підписавши контракти на роки, моряки не витримували таких термінів служби на одному судні, тікали з нього, опинялися в небезпечних, загрозливих ситуаціях.
Драматичні пригоди випали і на долю Мелвілла, який утік з "Акушнета" разом з товаришем і опинився на одному з Маркізьких островів. Певний час жив серед тубільців, побоюючись за своє життя, бо підозрював їх у людожерстві. Тайпі з острова Нукухіва, серед яких він провів понад місяць, подарували йому захоплюючі спостереження, безліч цікавих фактів і думок, матеріал для першої книжки, названої за іменем племені "Тайпі" (1846). Та до написання цієї книжки автор приступив не відразу, бо ще потрапив на австралійський китоловний корабель "Люсі Енн", на якому матроси повстали проти жахливих умов життя і праці. Бунт придушили, а Мелвілл разом з іншими бунтівниками опинився у в'язниці. Потім — нова втеча і нова служба на китобійному судні "Чарлз і Генрі". Коли через півроку його списали на берег, він не міг знайти на Гавайях постійної праці і дуже бідував. Нарешті вирішив піти на військову службу і став матросом на кораблі "Сполучені Штати". З серпня 1843 до жовтня 1844 року продовжувалися його мандри вже як військового моряка. Назви портів, куди заходив фрегат "Сполучені Штати", звучать надто романтично — Гонолулу, Вальпараїсо, Ліма, Ріо-де-Жанейро, та матроські будні не мали в собі нічого захоплюючого і романтичного. Мелвілл був щасливий, коли зміг, нарешті, покинути хитку палубу чергового корабля і ступити на берег нью-йоркської гавані.
Від надміру вражень аж кипіло в голові, розповісти про побачене і пережите на папері ставало просто необхідністю. Мелвілл багато читав під час своїх подорожей, добре знав популярні книжки про морські пригоди — документальні й художні, — які складали великий масив тодішньої американської літератури. Виявилося, що він уміє оповідати цікаво і барвисто, що у нього легке перо, ясна, виразна мова. Повість "Тайпі" стала бестселером і зразу ж зробила авторові гучне ім'я.
Мелвілл розповів про свої пригоди на острові Нукухіва, про своє перебування серед доброзичливих, дружніх, щирих і наївних канібалів. Драматизму, як і екзотики, в повісті не бракувало. Однак це не був лише вдалий автобіографічно-пригодницький опус, яких у літературі Штатів існувало вже немало. Письменник-початківець створив своєрідну романтичну утопію, протиставляючи життя незайманих капіталістичною цивілізацією добрих людожерів на острові, де "ніхто нікого не визискував і не переслідував", існуванню у світі приватної власності, гонитві за грошима, байдужості до ближнього, що межує з жорстокістю, прагненням цього ближнього використати, обдурити, обібрати. При цьому він не ідеалізував тайпі, а показував правдиво з усіма їхніми слабкостями і недоліками. Це не були умоглядно створені образи романтичних "природних людей", а живі постаті острови-тян, яких автор добре знав, з якими спілкувався, котрих встиг полюбити.
Документальна основа повісті "Тайпі", вираз-
ність і точність деталей поєднуються в ній з елементами яскраво романтичними — динамічною напруженою інтригою, контрастністю барв, настроїв, образів, фольклорним началом і особливою поетичністю екзотичних картин природи тощо. Відчувається, що книжку написав молодий, жвавий чоловік, в якому аж буяють молодеча відвага, заповзятливість, авантюрний дух, котрому притаманні лукава спостережливість і певні риси прагматизму.
Окрилений успіхом, Мелвілл працює швидко і плідно. Він входить у літературний світ Сполучених Штатів. Колеги за фахом визнають його талант. Після того, як полінезійська повість Мелвілла завоювала англомовний читацький загал і серця критиків, другий твір "Ому" (1847) був зустрінутий досить прихильно. В ньому він використав власні враження від морських подорожей, участі в бунті на австралійському китоловному судні "Люсі Енн" та мандрівок по острову Таїті.
Це роман не типової для XIX ст. форми, в чомусь близький до пікарески. Він не має наскрізної інтриги, а складається з колоритних і веселих епізодів, зв'язаних між собою темою подорожі і образами головного героя (знову ж самого автора-оповідача) і його кумедного супутника — доктора на прізвисько Довготелесий Дух. В основі кожного епізоду лежить щось справді пережите Мелвіллом, як у "Тайпі", але домішок романтичної фантазії значно більше. Його талант змужнів, йому вже нема потреби спиратися на твори своїх іменитих і менш відомих попередників і сучасників, як це було в першій повісті. Мелвілл швидко прогресує як художник. Він суверенно володіє розмаїтими художніми засобами, покладається на власну багату уяву, уміє скупими штрихами створити виразну, часто смішну постать, яка западає в пам'ять так само, як і бурхливі та незвичні епізоди мандрівки.
Прихильно був зустрінутий публікою і ще один роман Мелвілла "Ред-берн " (1849), присвячений плаванню автора в Англію на торговельному судні і пов'язаним з цим плаванням пригодам. Мав успіх і роман "Білий бушлат" (1850), в якому прозаїк художньо втілив досвід своєї служби матросом на військовому кораблі "Сполучені Штати". Ці твори продовжували автобіографічну серію, були досить близькі за манерою — ясною, виразною, точною у портретах і описах, стрімкою в зображенні захоплюючих подій. Однак з кожним новим твором посилюється філософічність прози Мелвілла, поглиблюються і стають універсальнішими думки про людське життя, вдачу і долю людини на землі, про проблеми Сполучених Штатів. Стає серйознішою
критика "цивілізаторської місії" білих, їхнього згубного впливу на природне життя тубільного населення, руйнівного втручання у звичаї, вірування, моральність островитян, як і негативних явищ у житті самих Сполучених Штатів.
Найповніше ця нова тенденція виявилася у філософсько-алегоричному романі "Марді" (1849), що був для письменника втіленням його духовних шукань на шляху до "Мобі Діка". Роман зазнав приголомшливого провалу. Відтоді слава Мелвілла як цікавого оповідача починає поступово згасати. Публіка відчувала розчарування. Вона чекала продовження вже звичного, необтяжливого, розважального читання, а Мелвілл пропонував їй серйозні роздуми у складній формі. Критика побаченого письменником під час подорожі до Англії навесні 1849 р., засудження несправедливості, що панує у світі, відгомін революційних ідей, які хвилювали всю Європу в буремні місяці "весни народів" — революції 1848 р. і національно-визвольної боротьби 1848 — 1849 рр. — все це знайшло втілення в "Марді" у формах алегорії та гротеску.
Поряд із критикою завойовницької політики великих держав, яким письменник дав прозорі імена: США — Вівенца, Німеччина — Діранда, Англія —Домінора, у цьому романі є і картина утопічної держави рівності і братерства Сиренії, в яку наприкінці подорожі потрапляє герой. Мелвілл ще вірив у можливість по-справжньому демократичної форми існування людського суспільства. Та вже через три роки в романі про "Мобі Діка, або Білого Кита"така утопія була неможлива.
Над цим твором письменник працював майже два роки — він з'явився друком у 1851 р. У величезному томі втілився весь людський і художній досвід автора, всі його складні, часто суперечливі роздуми над найважливішими філософськими категоріями існування людей і людства, передусім над категоріями Добра і Зла з їх складною діалектикою, одвічним непримиренним двобоєм.
На початку книги Мелвілл наче напророчив собі: "Чим більше ти намагатимешся потішити людей, тим менше вдячності заслужиш у них". Твір з перших днів його існування для читачів викликав збентеження. Він був несхожий на жоден інший відомий роман. На його сторінках переливалися, як струмені невпинного потоку, найрізноманітніші образи, картини, сцени, описи, науковоподібні міркування і філософські роздуми, тощо. В наш час можна було б умовно порівняти плин Мелвіллової прози з добре відомими читачам XX ст. формами "потоку свідомості".
Дивними були вже перші сторінки "Мобі Діка", на яких замість одного чи двох епіграфів виступали — Етимологія (пояснення походження англійської назви кита та список його назв іншими мовами) і Цитати (майже вісімдесят, вибраних з усіх можливих видань, де була б бодай коротка згадка
про китів). Етимологія і Цитати ніби демонстрували високу ерудицію автора, переконували у серйозності його намірів розповісти про китів з науковою докладністю, повно і вичерпно. А також задавали дослідникам безліч загадок.
Щоправда, початок самої оповіді в романі, здавалося б, не обіцяє несподіванок. Він навіть нагадує традиційний "заспів" давніх добротних розповідей про морські подорожі, зокрема початок "Робінзона Крузо" Дефо або пізніших морських романів Купера:
"Звіть мене Ізмаїлом. Кілька років тому, байдуже, скільки саме — зоставшись без грошей чи майже без грошей і без ніякого цікавого діла, що тримало б мене на суходолі, я надумав поплавати по морях, побачити трохи водяної частини світу".
Ніщо у цьому повільному ритмі і спокої перших фраз не віщує естетично дивного, незвичного, небувалого. Та і в перших більш як двох десятках розділів йдеться про звичні для морських романів речі. Прибуття у портове місто, пошуки ночівлі, зустріч з майбутнім товаришем по плаванню на китобійці, вибір судна для плавання і т. д. Щоправда, супутник, з яким Ізмаїл знайомиться за досить дивних і смішних обставин, принц з далекої африканської країни, що з власної волі став гарпунником і плаває на християнських суднах, постать надто оригінальна. Але і цей могутній, добрий і щирий чорний язичник попри всі свої дивацтва досить характерний для літератури і доби просвітництва, і доби романтизму. Лише дружні стосунки між ним та Ізмаїлом виходять за норму стосунків Робінзон — П'ятниця. В них більше рівності і взаємоповаги, більше тепла і любові. Ізмаїл виявляє у дружбі з чорним гарпунником Квіквегом всю широту і толерантність своєї вдачі. Для нього всі люди рівні, незалежно від походження чи кольору шкіри, всі діти одного Бога, як би вони його не називали і в який би спосіб йому не молилися. Його переконання роблять для нього цілком природним спати в одному ліжку (іншого вільного в заїзді нема) зі страхітливо татуйованим Квіквегом, або схилятися перед божком з чорного дерева свого африканського колеги. Органічний демократизм, гуманізм, релігійна й моральна толерантність Ізмаїла (що виступає як альтерего автора) робить його не просто духовно привабливою людиною, а й живим втіленням принципів, колись закладених в основи американської демократії. Через те, що в суспільстві вони постійно порушуються, китолов-інтелектуал Ізмаїл часто здається білим круком, диваком-ідеалістом.
Однак попри всю реальність оповіді у початкових розділах роману, безліч переконливо реалістичних подробиць з життя портового міста, побуту моряків, обладнання китобійного судна тощо, вже з перших сторінок виникає тривожне почуття. Передчуття чогось грізного нагнітається повільно, але неухильно. Воно створюється певними таємничими і погрозливими
образами, зустрічами, словами, натяками. Разь у раз, як далекий спалах, з'являється згадка про левіафана, біблійного кита-велетня, жахливого вбивці моряків. У назвах заїздів у портовому містечку —• "Схрещений гарпун" (хрест), "Меч-риба" (меч) або прізвищах їхніх власників-Гробб (гріб, труна) вибудовуються в ряд слова, котрі звучать, як своєрідне "мене, текел, фарес" — пересторога, віщування трагедії. На стіні у шинку висить потемніла від чаду і пилу картина, де крізь бруд просвічує щось схоже на зображення великої білої риби, викликаючи в душі героя незрозумілий жах. У розділі, промовисто названому "Вирок", випадковий перехожий, дикуватий, а може й божевільний, Ілайжа віщує у темних словах-натяках загрозу Ізмаїлові, якщо він подасться в море на кораблі під проводом капітана Ахава. Та й сам цей капітан досить загадкова постать. Він вперше з'являється на капітанському мостику лише через кілька днів плавання. Самотній велетень з похмурим обличчям, він спирається на штучну ногу, виточену з кістки кашалота, бо колись білий кит відшматував йому кінцівку.
Все, щойно згадане, надає оповіді типово романтичного колориту, вабить читача далі й далі недомовками, загадками, натяками, пророцтвами. Підготувавши сцену для наступних подій, познайомивши з головними персонажами і постатями другого плану, й навіть розігравши силами цих персонажів кілька вступних сценок, автор раптово різко ламає стиль оповіді і вводить розлогу 32-у главу "Китознавство", написану як старовинний науковий трактат, хоч і з певним присмаком іронії.
Тут і починається та більша частина романного тексту, яка робить твір дивним для багатьох читачів, викликає суперечки у колах літературознавців
вже понад сто років. Бо замість більш-менш звичної історії про морські пригоди поступово винурюється, як білий кит з океану й сріблястого туманного повітря, досить складна, примхлива, стилістично вельми розмаїта художня структура, в якій не змішуються випадково, а зливаються органічно в єдиний сплав описи китоловлі, драматичні епізоди та зіткнення людських особистостей, філософські монологи дійових осіб і авторські відступи-розду-ми, ліричні пасажі, висока патетика, суха, майже наукова, манера оповіді тощо. Вдало висловив сутність "Мобі Діка" (передусім його центральних і кінцевих розділів) дослідник творчості Мелвілла Юрій Ковальов:
"За всієї складності і багатоплановості головним його елементом, котрому підпорядковані і дія, і авторські описи, і характери, є думка. Глибока філософська думка, що перебуває у безупинному пошуку, пульсує, злітає від тривіальностей буденного життя до зоряних світів, втілена то у простодушних словах матроса, то у морочливих символах, трагічно кам'яніюча перед безглуздям і пустотою всесвіту, заглиблена під поверхню явищ; думка, спрямована до своєї єдиної і головної мети — осягнення розумом універсальної істини".
Слід зауважити, що авторські роздуми про кардинальні проблеми існування людини, суспільства, всесвіту втілені в романі "Мобі Дік" у розмаїтих художніх формах. Це і авторська мова, і внутрішній монолог Ізмаїла, де та чи інша філософська думка виступає, так би мовити, у своїй первозданній формі, майже ніяк не перевтілені художньо. Інакше звучать монологи, діалоги, полілоги персонажів про хвилюючі їх проблеми буття. Вони мають певні ознаки живої розмовної мови, забарвлені особистістю мовця. Найбільшої художньої сили набувають філософські роздуми і узагальнення Мелвілла у властивій його романові складній системі символів та алегорій, що взагалі характерне для світового романтизму.
Поряд з усім арсеналом романтичної образності, романтичних прийомів і структур є у Мелвілла і образність, описи іншого типу. Він напрочуд точний, конкретний, зримий і "відчутний на дотик" у зображенні морських буднів, щоденних занять моряків, їхньої праці, портового міста, корчми, церкви, зовнішності, одягу, мови персонажів тощо. Вирвані з контексту фрагменти такого плану могли б свідчити про реалістичний характер творчості майстра. Але такі фрагменти цілісно злиті з очевидно романтичними частинами тексту, складають суцільну тканину прози письменника. Його типізація також не реалістична, а романтична. За пластичними предметними картинами життя — звичайного чи екзотичного — ховається у нього глибинний таємничий зміст, філософське, етичне узагальнення, далеке від поверхового чи банального.
Майже всі дослідники творчості Мелвілла наголошують на притаманній його творчості "двосвітовості", тобто наявності у нього такої характерної
для романтиків душевної, естетичної роздвоєності. Але у Мелвілла цей розрив між мрією та дійсністю, бажаним і сущим, уявним ідеалом прекрасного світу й людини в ньому і ницою реальністю, сповненою жорстокості й трагізму, має додаткові риси. "Двосвітовість" у письменника проявляється і через дві форми художнього зображення в романі. Одна з них предметна, надто конкретна, з виписаністю всіх деталей і подробиць матеріального світу, можна було б сказати, документальна чи навіть натуралістичне, фотографіч-но точна, якби за цією пластичне чіткою виписаністю не ховався символічний, а подекуди містичний зміст. Друга форма — суто романтична, далека від конкретики, це реальність думки, пафос філософської ідеї, титанізм і демонізм істинно романтичного характеру.
Розглядаючи під таким кутом зору особливості художньої форми "Мобі Діка", важливо пам'ятати про те, що час написання книги — це час перемоги в літературі Європи художників так званого "критичного реалізму" — Бальза-ка, Діккенса, у творчості яких очевидні явища синтезу реалістичного і романтичного бачення і зображення світу. Мелвілл не жив у духовному вакуумі, його естетика зазнавала численних впливів.
Ці впливи вельми розмаїті і відрізняються за своїм характером. Так, злам у характері оповіді багато хто з дослідників вважає наслідком глибокого знайомства Мелвілла саме в час написання роману з творчістю Шекспіра, чиї п'єси він через різні обставини раніше не читав. Вплив Шекспіра на світовий романтизм був, як відомо, дуже великий. Американські письменники і мислителі ЗО — 40-х років XIX ст. переживали захоплення Шекспіром, творили справжній культ великого англійця як мислителя і художника (саме в такому порядку — мислителя спочатку, а художника вже потім). У своєму англомовному родичеві американські романтики вбачали взірець для творення великої національної літератури, глибокодумної, масштабної, всеохоплюючої.
Зв'язок роману Мелвілла не лише з духовними, філософськими шуканнями великого єлизаветинця, втіленими у його творах, а й структурними, суто драматургічними особливостями Шекспірових п'єс, його образною системою, зокрема символами і метафорами, нарешті, з його мовою, досліджені дуже грунтовно. Цей зв'язок — факт беззаперечний. Відмінності полягають лише у тлумаченні цього факту різними вченими. Найпереконливішою здається версія, що Мелвілл не стільки наслідував Шекспіра, скільки знаходив у нього "підтвердження або, навпаки, заперечення власних ідей, іноді — ґрунтовне формування нечіткої ще думки, яка тільки визрівала в його свідомості (Ковальов). Звичайно, автор знаходив і формальні елементи, зокрема мовні, котрі відповідали загальному пафосу "Мобі Діка", що виростав під пером автора в епос життя не лише американського народу,
а й людства в цілому, набував універсального ідейно-філософського звучання. Для такого задуму не вистачало слів не лише щоденної мови, а й мови літературної. І Мелвілл звертався до мови єлизаветинської драми, до високої лексики поем Мільтона і давнішого універсального джерела — Біблії, що її мова була такою близькою для американських пуритан.
Одна з важливих проблем книги — проблема влади, волі вождя, лідера, силу і небезпечність якої письменник розкриває так яскраво у постаті, вчинках, словах фанатичного месника Ахава. Борець проти вселенського зла, що його втіленням для капітана "Пекода" стає Білий Кит, Ахав тиранічне посилає на смерть усіх своїх підвладних і гине сам. Фанатизм навіть в ім'я великої і благородної ідеї несе, на думку Мелвілла, загибель, він антилюдяний, він, бажаючи добра, творить зло, несе кров і смерть. Це — одна з найважливішх ідей роману. Сам час висував на чільне місце думку: чи не приведе загострення політичної, соціальної, расової боротьби в Сполучених Штатах, релігійна нетолерантність, суперечки між окремими відгалуженнями християнської церкви до жорстоких катаклізмів, до кривавих вирішень конфліктів. Громадянська війна між Північчю і Півднем спалахнула через десять років після виходу Мелвіллового твору у світ, доводячи мудрість його похмурих пророцтв, слушність його заперечення будь-якого фанатизму, сліпого поклоніння одній якійсь доктрині і прагнення за будь-яку ціну втілити її у життя.
Ізмаїл поступово відходить на другий план, мабуть тому, що з його допомогою автор не міг передати весь філософський зміст твору, внутрішній світ Ахава та інших учасників трагічної гонитви за Білим Китом. У їхніх монологах, як і в авторських відступах, це можна було зробити повніше і краще. В одній з важливих сцен, кульмінаційній за своєю суттю, коли Ахав відкриває перед командою справжній зміст експедиції і веде всю команду за собою на непримиренний двобій з Мобі Діком, головний герой перших розділів роману начебто розчиняється в масі, стає безвольною складовою "масового підсвідомого" (за термінологією К. Юнга).
Однією з найзагадковіших є глава, де Ізмаїл розмірковує про білість Мобі Діка. Ця білість викликає в ньому якесь містичне почуття й він намагається пояснити причини цього надприродного жаху. Не випадково посилається він на Колріджа з його загадковим білим альбатросом з поеми "Старий Мореплавець", символом, що має надто багато суперечливих інтерпретацій:
"Навіть у наших забобонах ми неодмінно одягаємо примари в ті самі снігові шати: всі привиди постають у молочно-білому тумані... Так, коли вже ми погрузли у цих жахах, то ще згадаймо, що і сам цар жаху, зображений євангелістом, сидить на білому коні".
Згадка про апокаліпсичного коня смерті з Одкровення Іоанна Богослова тут найважливіша. Білість як ознака смерті. Якщо виходити з цих тлумачень
білості, боротьба Ахава проти Білого Кита набуває апокаліпсичних масштабів битви проти найстрашнішого зла — неминучості смерті. Мелвілл-філософ замислюється над сутністю людського існування, приреченого на загибель, на безмежне Ніщо. Чи є сенс у цього існування, у життя людства взагалі? Чи є якась вища сила, яка наперед накреслила план цього життя? А може, у живого на землі нема розумної причини і розумного плану, нема позитивного майбуття, а є лише закон випадковості, лише хаос причин і наслідків, який не може розплутати не лише смертна людина, а й вища істота? Ці тривожні думки безмежно хвилювали письменника, людину віруючу, хоч його віра і була дуже далекою від ортодоксальності.
Різноманітність символів, які несе в собі образ Білого Кита, ускладнює розуміння роману. Можна ще згадати, що в романі своєрідно використана біблійна історія про грішника Йону у череві китовому. На початку роману у сцені біля церкви портового міста священик тлумачить поневіряння Йони, як кару Божу за гріховну пиху, а визволення Йони з китового черева — як прощення за покаяння. Ахав в усьому антагоніст біблійного персонажа. Він не сприймає напад кита як справедливу кару за свої гріхи, повстає проти кари Божої, отже, проти Бога. По суті в романі розмаїті символи Білого Кита залежать від того, хто проектує свої ідеї на цю постать, бо в цьому образі свідомо закладена філософська багатозначність. Переконливо звучить, наприклад, ще одне тлумачення Білого Кита як Природи, байдужої до добра та зла, нейтральної до людських зусиль і духовних шукань, котра живе своїм одвічним життям за законами, непідвладними людям. Якщо прийняти таку інтерпретацію, то протиборство Ахава, що вбачає у Білому Киті втілення всюдисущого універсального зла, стає все більш безглуздим, навіть божевільним.
Є своя символіка і в китобійного корабля. Він ніби уособлює всю Америку, або навіть увесь світ. Відірваний від суспільства, відокремлений у просторі океану "Пекод" стає своєрідним дослідним майданчиком, замкненою в собі площею притчі, де в мініатюрі повторюються характерні процеси і явища зовнішнього світу, але з чіткістю і чистотою експерименту. Не випадково команда "Пекода" складається з представників різних народів і рас, різних професій, культурного рівня, вірувань тощо.
Гріховному світу, що заплутався у суперечностях і конфліктах, жорстокому і несправедливому, егоїстичному і безбожному, письменник пророкує похмуру загибель, якщо люди не схаменуться, не стануть розумними і гуманними, будуть безвільно і бездумно йти за фанатичними проводирями. І критика в романі, і проекти протидії злу носять узагальнюючий, досить абстрактний — романтичний характер.
Після загибелі команди "Пекода" і її капітана живим залишається один Ізмаїл. Автор зберігає йому життя, щоб він міг розповісти історію трагічної і повчальної гонитви за Білим Китом.
Через те, що "Мобі Дік" був більш ніж холодно зустрінутий читацьким загалом, Мелвілл далі шукає такі романні форми, які б могли зацікавити публіку. Він пише роман "П'єр" (1852) із романтично-мелодраматичною інтригою, такими ж героями і досить штучними пристрастями.
Останнім крупним твором письменника був історичний роман "Ізраїль Поттер: п'ятдесят років його вигнання" (1854). Він написаний на основі документальної книжечки "Життя і пригоди Ізрашя Постера", яка випадково потрапила Мелвіллу до рук. За фабулою це типово романтичний історичний роман, які були популярні у перші десятиліття XIX ст. В ньому багато пригод, неочікуваних поворотів долі героя, який потрапляє під час війни за незалежність то в один, то в другий ворогуючий табір, діють у ньому, як у Вальтера Скотта, історичні персонажі тощо. Взагалі вплив читання популярних книжок цього гатунку, насамперед американців Купера, Готорна та інших, помітний у творі автора "Мобі Діка". Але поряд із традиційними елементами жанру історичного роману є в "Ізраїлі Постері" новаторські риси. Найсуттєвіша новація полягає у виборі героя. Це не вигаданий персонаж, як у традиційному романі, а реальна історична особа. Це не видатна людина, вождь чи полководець, а звичайний роботящий, чесний і мужній американський фермер, який з патріотичних міркувань добровільно йде на війну за незалежність, потрапляє в полон до англійців і п'ятдесят років поневіряється на чужині.
Показ історичних катаклізмів і розвитку суспільства через долю звичайної, типової для американського народу, до того ж реальної людини — одна з новацій роману Мелвілла. Друга полягає в тому, що видатних діячів історії, які перетворилися у свідомості співгромадян на пам'ятники, були міфологі-зовані й ідеалізовані, Мелвілл зображує без будь-якого пієтету, вельми критично, зображує такими, якими їх бачить їх звичайний сучасник. Вони з'являються в книзі не в мундирі чи сурдуці, не на баскому коні чи біля штурвалу вітрильника, а в халаті, серед буденних справ, чи в час приниження і покути. Такими виступають в романі Бенджамін Франклін, Поль Джонс, Іттен Аллен.
Новим у романі було і те, що автора цікавили не грандіозні чи великі події історії, про них говориться у тексті коротко, а такі ситуації, де найповніше розкривається характер людини, передусім національний американський характер, який намагався віднайти Мелвілл.
Головна проблема, яка хвилювала Мелвілла протягом усього творчого життя,— "що ж відділяє освічену людину від дикуна? Чи є у цивілізації своє обличчя, чи це лише вищий ступінь варварства?" — поставлена в "Ізраїлі Поттері" особливо гостро.
Незважаючи на те, що прихильність читачів відвернулася від Мелвілла, він продовжує писати. Анонімно виходять "уоллстрітська повість" "Писар Бартлбі" (1853), стилістично схожа на деякі твори Діккенса. Цю повість про малу людину, переписувача паперів, що намагається чинити опір своїй нещасній долі, природно порівнюють з "Шинеллю" і "Нотатками божевільного" Миколи Гоголя.
Все, що Мелвілл пише, свідчить, що його талант зміцнів. Він вільно почувається у різних гатунках прози. Може черпати не лише з досвіду своєї молодості, а й з власної художньої фантазії. Зростає і його майстерність психолога, яка виявилася і у "Мобі Діку", і в "П'єрі", і в "Ізраїлі Постері". Та наклади його "Оповідань на веранді" (1856) і сатирично-притчевої книги "Дурисвіт" (1857) не розкуповувалися, а видавці цих творів збанкрутували. Автор десятка романів слушно вважав себе професіоналом, а заробити на життя літературною діяльністю не міг. Це гнітило його так само, як і невизнання його останніх творів. Мелвілл впадає у важку депресію. Перестає писати.
У 1866 р. завдяки допомозі впливових знайомих письменник одержав посаду в митному управлінні. Як романіста його зовсім забувають. У цей період свого сповненого суперечностей життя він писав лише вірші.
Весь масив поезії Мелвілла став відомий через роки після його смерті. Кончина творця "Мобі Діка" у 1891 р. пройшла непоміченою, преса відгукнулася на неї коротким повідомленням. Але сталося так, що XX сторіччя побачило творчість письменника по-новому. "Мобі Дік" був визнаний одним із найбільших романів, які будь-коли були створені американським романістом. Може, взагалі найбільшим. Мелвілла вже давно вважають класиком літератури Сполучених Штатів, а його геніальний роман — твором, особливо співзвучним трагічному й буремному XX століттю.
|
| Категория: Д.С. Наливайко, К.О. Шахова - Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба Романтизму. | Добавил: freelib (04.10.2009)
|
| Просмотров: 1561
| Рейтинг: 5.0/1 |
|
