Свободная БИБЛИОТЕКА

І. Хрестоматії, антології, збірки текстів
Від романтизму до натуралізму у французькому театрі XIX сторіччя. Редакція і вступна стат­тя О.І. Білецького.— К., 1939.
Европейская поззия XX века.— М., 1977.
Зарубежная литература XIX века. Романтизм. Хрестоматия.— М., 1977.
Зарубежная литература. Романтизм. Хрестоматия историко-литературньїх материалов.—М., 1990.
История зстетики. Памятники мировой зстетической мьісли. В 5-ти т. Т. 3. Зстетические уче­ння Западной ЕвропьІ и СІЛА (1789 — 1871).— М., 1967.

В житті одного з найбільших американських письменників XIX ст., кла­сика романтичної літератури Германа Мелвілла було принаймні чотири пе­ріоди, вкрай несхожі між собою: дитинство, трудові "університети", активна письменницька праця (всього десять років), діяльність чиновника митної служби й глухі останні роки (у ці десятиліття він написав кілька поетичних творів і оповідання). Здавалося, начебто план мелвіллового життя креслили різні архітектори і задуми їх щодо долі цієї людини були не лише плутані, а й просто протилежні.

В Едгара По є влучна характеристика власної оповідної манери. В одно­му з листів він писав про свої ранні твори, що мали увійти до збірки "Опові­дання Фоліо-клубу":
"Ви питаєте мене, в чому полягають їхні характерні особливості. В нісеніт­ницях, доведених до гротеску, у страшному, якому надано відтінок жахливого, в дотепності, піднесеній до ступеня бурлеску, в незвичному, перетвореному на дивне і таємниче".

Едгар Аллан По написав у царині поезії та художньої прози відносно небагато. Все створене ним можна об'єднати у двох томах: іп диагіо — вірші, іп/оііо — оповідання. Але під обкладинками цих книг збереться непропор­ційно велика за кількістю шедеврів збірка світового значення і рівня.
Репрезентуючи світовий романтизм, його пізню американську гілку, Едгар По був романтиком у найповнішому сенсі цього слова. Наскрізь ро­мантична не лише його творчість, а й вдача і доля. Типовим для романтика був його літературний портрет, створений далекими від об'єктивності сучас­никами. І, що особливо знаменно, так само романтично написаний його пером уявний автопортрет. В обох випадках вигадане заступає справжнє, фантазія торжествує перемогу над реальністю, карикатура чи ідеалізація замінюють справжній образ.

Загалом автор негативно ставиться до пуританства з його фанатизмом, духовною обмеженістю й жорстокістю, але певні риси праведних, на їхню власну думку, прабатьків йому імпонують, їх він вкладає у свій гуманістич­ний ідеал. Це чесність, працьовитість, уміння жити скромно і обмежуватися малим, некорисливість, вірність тощо. Такий ідеал втілено у новелі "Вели­кий карбункул", де йдеться про молодих закоханих — Метью і Ганну, які разом з охопленими жагою збагачення, слави, насолод авантюристами
шукають величезний дорогоцінний камінь, схований десь у горах. Саме вони знаходять камінь, та не в ньому справжнє щастя. Воно живе в їхньому серці, в їхній скромній та затишній оселі.
Згадана новела, як і ряд інших, зокрема "Честолюбний гість", "Досвід доктора Хайдеггера", "Еготизм, або Змія у грудях", "Снігуронька", належать не до, умовно кажучи, історичних новоанглійських новел, а до філософсь­ких, моральних алегорій. Загалом вони не такі виразні та цікаві. Алегорії, які в них містяться, не такі багатозначні й місткі, повчальність досить банальна і нав'язлива. Саме вони, мабуть, викликали численні докори пись­менникові в зайвій алегоричності. Подібні твори доводять від протилежного думку про те, що справжня сила таланту Готорна полягала в умінні створюва­ти живописний і переконливий історичний колорит, передавати емоційний настрій і психологію доби, моральні колізії людей певного часу й суспільства.

В наш час беззаперечною істиною вважається, що Натаніел Готорн — це один з найбільших американських прозаїків XIX ст., один з "батьків-заснов-ників" жанру новели і психологічного роману в національній літературі. Та так було не завжди. Сам Готорн болісно сприймав байдужість читацького загалу до своїх творів. Щоправда, принаймні два його сучасники дуже високо поціновували його творчість. І цим можна було пишатися, бо тими сучасниками були По і Мелвілл. Однак і самі вони не мали ще усталеної репутації, та й голоси їх лишалися поодинокими. По вважав, що Готорн се­ред своїх американських колег "має найчистіший стиль, найтонший смак, найкориснішу ерудицію, найвитонченіший гумор, найбільшу зворушливість, найсвітлішу уяву, найбагатшу вигадливість", а Мелвілл навіть знаходив під­стави для порівняння Готорна зі своїм кумиром Шекспіром. Ще важливіше те, що він зрозумів сутність творчості Готорна, її зв'язок з Новою Англією та пуританською думкою й світовідчуттям. Однак чим далі, тим глухішим було мовчання навколо імені Готорна і в цьому він поділив долю свого мо­лодшого сучасника і друга Мелвілла.

Серед класиків американського романтизму Джеймс Фенімор Купер поряд з По — найпопулярніший у нашій країні. Інтерес до його творчості зберігається певною мірою й досі. Щоправда, досить швидко з письменника для всіх він став у нас передусім автором книжок для юнацтва. Та це, як відомо, випало на долю багатьом видатним художникам минулого — від Дефо і Свіфта до Вальтера Скотта і Марка Твена.

Вашингтон Ірвінг— визнаний класик американської літератури. Він вва­жається зачинателем романтизму США, видатною постаттю першого поко­ління романтиків. Письменник працював у різних жанрах красного пись­менства: писав оповідання, есе, дорожні нариси, гумористичні і сатиричні статті та нотатки, історичні дослідження, біографії видатних людей тощо. Крім прози його вабили поезія і малярство. Збереглися його малюнки, які перевершують звичний аматорський рівень. Але з багатої творчої спадщини Ірвінга, який прожив довге життя і не відкладав пера до глибокої старості, живими і цікавими для сучасних читачів лишилися насамперед його новели та великі оповідання, а серед них справжня перлина американського роман­тизму "Ріп Ван Вінкль". Цей твір зажив всесвітньої слави, надихав митців різних країн — поетів, музикантів, художників. Його наслідували, пародію­вали, перелицьовували. Гумором, сатиричною в'їдливістю, жартівливою фантазією смішить і сьогодні веселий, дотепний літопис "Історія Нью-Йорка від сотворення світу до кінця голландської династії"', написаний двадцятишес-тилітнім автором і пройнятий, як він сам вважав, "молодечим зухвальством".

Формування американської культури, зокрема оригінальної націо­нальної художньої літератури, відбувалося паралельно з бурхли­вим розвитком самих Сполучених Штатів як незалежної держави. Молода країна невпинно розширювала свою територію на Захід, Південь і Північ, стрімко й масштабно формувала власну економіку, торгівлю, про­мисловість, фінанси, транспорт, розбудовувала і закладала нові міста та поселення, енергійно провадила самостійну політику. Ривок від невеличких європейських колоній, розташованих на відносно вузькій смузі землі вздовж східного узбережжя континенту, ще тисячами ниток зв'язаних із материнсь­ким Старим Світом, до великої і всезростаючої суверенної держави, яка простяглася від Атлантичного до Тихого океану, від Великих озер до Мекси­канської затоки — цей ривок відбувався карколомними темпами.

Доля Джона Кітса, одного з найбільших ліричних поетів Англії, викликає
сум і співчуття не лише тому, що його життєвий шлях був такий короткий   
він не дожив до свого двадцятишестиліття. Болісно вражає те, скільки горя йому випало зазнати за такий короткий строк, скільки смертей найближчих пережити, як мало було у нього радощів, бурхливих пристрастей, цікавих переживань, захоплюючих подорожей. Єдину велику подорож він здійснив до Італії, щоб вмерти там від невиліковної хвороби.

Те, що Шеллі присвятив свою поему "Повстання Ісламу" дружині, було абсолютно природним. Образ головної героїні Цитни увібрав в себе риси Мері і її матері, до пам'яті якої подружжя Шеллі ставилося з найглибшим пієтетом. Не випадково Цитна не лише подруга, кохана головного героя, а й його сестра, його духовний двійник. Цитна поділяє, як і Мері, всі переко­нання, мрії, сподівання Персі-Лаона, діє разом з ним, йде з ним на боротьбу і смерть. Як і дружина Ґодвіна Мері Волстонкрафт, вона справжній боєць, трибун, що може захопити своїми промовами масу, повести її за собою. Шеллі писав у передмові до "Повстання Ісламу", що його твір віддзерка­лює проблеми Французької революції. Він наголошував, що "почуття, по­в'язані з цією подією, торкнулися кожного серця". Автор висловлював віру в те, що "людство починає пробуджуватися зі свого заціпеніння. Я почуваю, здається мені, повільну, поступову, мовчазну зміну. З цією переконаністю
я і написав цю поему". Він вбачав у своєму "Повстанні Ісламу" поему "про таку революцію, яка цілком може відбутися у кожній європейській країні . Бажаючи уникнути дидактичності, яка була властива "Королеві Маб" і деяким іншим раннім творам, Шеллі підсилює сюжетність, оповідний момент поеми про боротьбу народу на чолі з Лаоном, поборником свободи, рівності і братерства, проти тиранів.

В тріумвіраті англійських романтиків молодшої генерації Персі Біші Шеллі посідає серединне місце. За віком він був молодший від Байрона на чотири роки і старшим за Кітса на три. З Байроном його зв'язували дружні стосунки. Певний час у вигнанні вони жили поруч, спілкувалися щодня, деякі ідеї молодшого мали певний вплив на старшого, хоча обидва не сприймали один одного некритично. Надто близьке знайомство втомлювало Байрона через піднесений ідеалізм, містичні поривання, високоморальні повчання Шеллі (про що він писав у своїх листах). А Шеллі разом із дружиною зовсім "по-сусідськи" негативно оцінював певні риси характеру Байрона, його по­ведінку тощо. Духовна, естетична близькість не виключала невдоволення обох людськими якостями один одного.

За типом героя "Манфред" близький до героїв східних поем. Це, так би мовити, квінтесенція все того ж демонічного характеру, титанічної особис­тості, абсолютно самотньої у світі, егоцентрика і мізантропа. Але в Ман-фреді є і фаустівське начало: він великий учений, який пізнав таємниці наук, та розчарувався у науковому знанні, як і в суспільстві, в якому жив. Його зневіра у всіх цінностях буття тотальна. Він не шукає виходу зі своєї без­надії, а мріє лише про забуття. Страждання його такі безмежні, що заспо­коєння від них не можна знайти навіть у смерті. Найстрашніші страждання приносить йому трагічне кохання до Астарти, яку він згубив своїми гріхов­ними пристрастями. Абсолютне знання дає Манфреду владу над духами усіх стихій і їх повелителем Аріманом, він може покликати фей або парок, та вони не в змозі дати йому забуття чи воскресити Астарту.

Джордж Ноель Ґордон Байрон був не лише великим поетом-романти-ком, він став для своїх сучасників і наступних поколінь у різних країнах світу втіленням того, що більшість розуміла й розуміє під поняттям роман­тичного героя. Після Наполеона Бонапарта, мабуть, не було в перші десяти­ліття XIX ст. людини, яка б викликала до себе такий далекий від однознач­ності в оцінках інтерес. Не випадково їх часто порівнювали. Ще за життя про нього складалися міфи. Суспільні поговори створювали навколо живої, складної та надто суперечливої особистості ауру надлюдини, перетворювали її на постать титанічну і демонічну, наділяли поета нечуваними пристрастями і вадами.

В усіх романах автора діє багато персонажів, які керуються у своїх вчин­ках часто протилежними мотивами, що постійно викресає іскру великих і малих конфліктів, з яких може спалахнути жорстока і кривава війна. Всіх персонажів можна поділити на кілька груп, нерівноцінних за своєю вагою щодо розвитку сюжету, свого історичного значення і художньої доверше­ності, оригінальності, мальовничості. Реальні історичні персонажі не стоять у центрі оповіді, фабульні повороти, динаміка інтриги пов'язані не з ними. Однак вони у Скотта змальовані надто виразно, визначена їх роль у вели­ких подіях історичної ваги, у подальшому розвитку країни. Скотт нама­гається (і це йому найчастіше вдається) відтворити характер історичного діяча, побачити за скупими рядками хронік або поетичними узагальнен­нями справжню людську індивідуальність.

У наші дні, майже через двісті років по тому, як з'явилися друком перші романи Вальтера Скотта, важко собі уявити, який грандіозний успіх випав тоді на долю їхнього автора, яким загальним і приголомшливим було захоп­лення читачів. Дослідники рецепції творів письменника зібрали багатий матеріал відгуків на появу його творів в оригіналі й перекладах, і можна твердити, що за життя жоден англійський прозаїк (хіба що крім творця "Робінзона Крузо") не зажив такої європейської й американської слави. Най-відоміші художники слова того часу, з-поміж яких Бальзак і Пушкін, оцінюва­ли творчість "шотландського чарівника" лише найвищою мірою. Про те, що це було не просто короткотривале зацікавлення модною новинкою красного письменства, свідчать не лише імена багатьох письменників у різних краї­нах — шанувальників шотландця, а й науково доведений вплив творчості Вальтера Скотта на розвиток європейського роману в першій половині XIX ст., світового роману взагалі, на становлення нових його гатунків, нових форм, прийомів романної оповіді.

Поетична спадщина Колріджа, на відміну від сотень віршів, написаних Вордсвортом, була відносно невеликою, все найкраще вміщується в один невеличкий том. А літературознавчих книг і розвідок, присвячених йому як поету, ціла бібліотека. Лише довкола "Старого Мореплавця" плескотить ціле море інтерпретацій. Все притягує до автора "Крістабелі", як магнітом, дослідників і минулого, і нашого століть, насамперед останніх: креативна
сила примхливої, істинно "романтичної" фантазії поета, таємничість, не-проясненість, багатозначність його образів, гарних і страшних, як сни або маячення, його складні й суперечливі філософські коментарі до власних тво­рів, які допускають багато тлумачень, як і його філософствування взагалі, його нещасливе і заплутане життя, життя хворобливої людини, наркомана, геніально обдарованого митця з паралізованою волею, що більшість творів залишив у фрагментах (щоправда, незавершеність, фрагментарність впи­сується в романтичну концепцію літературного твору), не здійснив і сотої долі задумів. Все це не могло не привабити зацікавлених дослідників.

Читачі в Україні, які не володіють англійською мовою, практично не мо­жуть познайомитися з творчістю Вільяма Вордсворта, бо крім кількох до­сить випадкових за вибором віршів нічого з його поезії українською мовою не перекладалося. Майже немає і перекладів російською мовою в той час, як скажімо, Блейка перекладали досить широко і повно. Справа, звичайно, не в тому, що Вордсворт був поетом, чия творчість не варта перекладацьких зусиль. Навпаки, англійський художник був обдарованим поетом-новатором, який із Колріджем на зламі століть обновив мову і художні засоби національ­ного поетичного мистецтва. Його поезія лишила відбиток на творах худож­ників не лише XIX ст. У нього вчилися і сучасники, і поети наступних гене­рацій — Колрідж, Скотт, Шеллі, Кітс, Де Квінсі, Лем, Теннісон, Браунінг, Рескін, Кіплінг і багато інших. В колишньому Радянському Союзі Вордс­ворта вивчали провідні англознавці, але майже не перекладали з ідеологіч­них міркувань тому, що його відносили до так званих реакційних романти­ків, а всю його творчість розглядали насамперед під ідейним кутом зору.

Художня спадщина Вільяма Блейка в царині поезії й образотворчого мистецтва, його філософські погляди й історія життя привертають до себе у XX ст. постійне зацікавлення дослідників та аматорів культури. Один із найори-гінальніших, напрочуд незвичайних митців Англії виявився багато в чому співзвучним нашим сучасникам. Напевно, велику роль у цьому відіграла масштабність його особистості, масштабність його велетенських за задумом, образністю, пристрасністю поетичних фресок, а також гравюр і картин — цих візій життя людства в сучасності й майбутньому, життя, сповненого трагічни­ми зіткненнями космічних за розмахом і могутністю сил. Всеохоплюючий неспокій, драматизм і напруження нашого часу кореспондує з мистецтвом
Блейка. Й одночасно в його упертій, незламній вірі у щасливе  майбутнє людства нам хочеться знайти промінь розради і надії.

Англійський романтизм, як і будь-який художній напрям у його націо­нальному варіанті, має властиві цьому напряму визначальні, концеп­туальні риси й одночасно окремі самобутні особливості, зумовлені специфікою саме англійського життя в усій його сукупності. Мається на увазі історія Англії, літературна насамперед, геополітичні й соціальні особливості країни, національний характер англійців, своєрідність культурного, релігійного життя, філософських і морально-етичних ідей у певний період тощо. При цьому це "тощо" включає дуже багато факторів, важливих і другорядних, які впливають на творчість кожного художника і, зрештою, визначають її індиві­дуальний характер. Водночас вони опосередковано зумовлюють "обличчя незагальний вираз" всієї національної літератури на кожному з її етапів.

Найвидатнішим італійським поетом епохи романтизму є Джакомо Лео­парді, можна сказати, єдиним поетом дійсно європейського масштабу й значення. Водночас у ньому справедливо вбачають одного з найбільших поетів Італії і називають його ім'я слідом за іменами Дайте, Петрарки, Тассо; його творчість близька до них і масштабністю змісту, і трагічним пафосом. Водночас Леопарді — найскладніший письменник італійської літератури епохи романтизму. Певними своїми аспектами й інтенціями його творчість включена в її основний потік, в її специфічно національну пробле­матику, пов'язану з Рісорджіменто.

Без перебільшення Алесандро Мандзоні можна назвати ключовою постат­тю в італійській літературі XIX ст. Його творчість знаменувала завершення процесу формування італійської романтичної літератури і, водночас, вона достатньою мірою визначила подальший літературний процес, його характер і спрямованість.

Новий етап у розвитку італійської літератури розпочинається з 1816р., після краху Наполеона, в умовах, коли в усій Європі життя проходило під знаком реставрації — дореволюційного устрою і кордонів, авторитетів і вірувань, ідей і цінностей. Для Італії Реставрація означала ще поновлення австрійського панування в північній частині країни, Папської держави в цент­ральній, неаполітанської гілки династії Бурбонів у південній. Разом з тим, Італія була в той час і винятком серед країн Європи в тому значенні, що реакції тут не вдалося обірвати визвольно-революційний процес. На рес­тавраційні зусилля реакції Італія відповіла рухом карбонаріїв, який вже в 1815 — 1816 рр. набув великого розмаху і вилився в масштабне повстання 1820 — 1821 рр., що охопило Неаполь, Сицилію і П'ємонт. Ще одне карбо-нарійське повстання у 1830 — 1831 рр. відбулося в центральній Італії.

Центральною і найхарактернішою постаттю італійського літератур­ного процесу першого періоду Рісорджіменто є Нікколо Уго Фосколо. Його творчість розвивалася в річищі неокласицизму, але заодно в ній виразно проявляються романтичні тенденції, дається взнаки внутрішній рух до романтизму. Водночас його творчість від початку до кінця була тісно пов'язана з рухом Рісорджіменто.

Поштовхом до руху Рісорджіменто послужила Французька революція та поява її військ в Італії. Необхідний був саме такий сильний, "шоковий" імпульс, щоб країна почала виходити зі стану того глибокого занепаду й прострації, в який вона впала у XVII — XVIII ст. Як писав свого часу видатний італійсь­кий вчений Ф. Де Санктіс, наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Італії "ідеї марширували разом з солдатами й проникали в найбідніші прошарки су­спільства. Пропаганда під грім гармат звершила за кілька років те, на що в інших умовах пішло б ціле століття. Італійський народ пережив найглибше потрясіння: виникли нові інтереси, нові потреби, нові звичаї і настрої".
Італійська громадськість, за винятком певної частини панівної верхівки, захоплено вітала війська Французької республіки під командуванням генерала Наполеона Бонапарта, які в 1797 р. вступили в Північну Італію і звільнили її від австрійців.