Статистика
Онлайн всего: 10 Гостей: 10 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
4.6. Джордж Ноель Ґордон Байрон 2
За типом героя "Манфред" близький до героїв східних поем. Це, так би
мовити, квінтесенція все того ж демонічного характеру, титанічної
особистості, абсолютно самотньої у світі, егоцентрика і мізантропа.
Але в Ман-фреді є і фаустівське начало: він великий учений, який пізнав
таємниці наук, та розчарувався у науковому знанні, як і в суспільстві,
в якому жив. Його зневіра у всіх цінностях буття тотальна. Він не шукає
виходу зі своєї безнадії, а мріє лише про забуття. Страждання його
такі безмежні, що заспокоєння від них не можна знайти навіть у смерті.
Найстрашніші страждання приносить йому трагічне кохання до Астарти, яку
він згубив своїми гріховними пристрастями. Абсолютне знання дає
Манфреду владу над духами усіх стихій і їх повелителем Аріманом, він
може покликати фей або парок, та вони не в змозі дати йому забуття чи
воскресити Астарту. Вся дія драматичної поеми відбувається на тлі
величних Альп, таких високих і холодних, як дух героя.
На "Манфреді" позначилося спілкування з Персі Біші Шеллі, з яким
Байрон познайомився у Швейцарії, часто мандрував разом горами або
плавав
у човні по Женевському озеру, відвідав Шильйонський замок. Вплив
особистості Шеллі, його думок, навіть у чомусь стилю досить відчутний у
драматичній поемі. Схильний до піднесеного, абстрактного філософування
і фантастичних видінь в поезії, Шеллі справляв на своє оточення дуже
сильне враження. Не уникнув його і Байрон, хоча, здавалося б, зі своїм
тверезим раціоналізмом він був досить далеким від візій молодшого
літературного колеги.
Під час прогулянки по Женевському озеру друзі потрапили в сильну бурю,
ледве не загинули і змушені були шукати притулку у Шильйонському замку.
Проведений там час так вплинув на вразливого Байрона, що він одразу
втілив свої почуття і думки в поему "Шильйонський в'язень". Вона майже
вся була написана у цій колишній в'язниці. Присвячена женевському
патріоту Франсуа де Болівару, якого ворог республіки герцог Савойський
роками тримав в ув'язненні (XIV ст.), поема з великою силою передає
почуття волелюбної людини, змушеної мучитися в темниці. Щоб підсилити
трагізм оповіді, Байрон вміщує у ту ж темницю двох братів Болівара,
котрі вмирають на його очах. А він, скутий кайданами, не може навіть
закрити мертвим очі. Треба бути великим поетом і безмежно шанувати
свободу, щоб так відчути і відтворити страждання ув'язненого, як це
зробив Байрон. Поема належить до кращих здобутків його мистецької ліри.
Перекладена В. Жуковським, вона була дуже популярна в Росії.
Перебування в Швейцарії було для Байрона плідним у творчому плані, але
нетривалим. Він переїздить до Італії, де провів з пізньої осені 1816 до
літа 1823 насичені багатьма подіями особистого, політичного і
літературного характеру п'ять з половиною років. Він жив у різних
містах країни — Венеції, Ла Мирі, Равенні, Ліворно, Генуї та інших,
спілкувався з багатьма знаними і цікавими людьми, бував у світському
товаристві, робив далекі кінні прогулянки і плавав у морі, відвідував
театри тощо. Він покохав зовсім юну графиню Терезу Гвічіолі, одружену
зі старим і багатим, як Крез, чоловіком. Цей зв'язок з італійською
аристократкою недовго був таємницею. Врешті-решт Тереза домоглася
розлучення на дуже суворих церковних умовах, що не заважало їй жити
близько від Байрона і бути фактично його нешлюбною дружиною. Родина
Гвічіолі не лише погодилася на такий стан речей, а й прийняла поета у
своє коло. Але під зовнішнім шаром подій життя поета, всім відомим,
ховався інший. Ці аристократи брали активну участь у русі карбонаріїв
("вугільників"), як називали патріотів, котрі в таємних товариствах по
всій Італії готували визволення країни від національного поневолення,
виступали за конституційний устрій. Товариство карбонаріїв було
організоване на засадах таємного ордену, в ньому була складна система
ієрархічного підпорядкування, символічні ритуали і знаки, щось на
зразок масонських. Байрон вступив у ряди карбонаріїв і допомагав їм у
їхній небезпечній політичній діяльності. В умовах Європи кінця другого
— початку третього десятиліття участь у національно-визвольних рухах
була найдієвішою формою боротьби за свободу, про яку Байрон мріяв і
писав усе життя. Імідж багатого аристократа-іноземця, гордовитого і
примхливого, був дуже зручним для небезпечної таємної праці на справу
патріотів Італії. Байронові приятелі з рядів карбонаріїв це
використовували.
В Італії поет дуже багато працював. Світське життя, кохання, політична
діяльність не заважали йому в цей період написати такі поеми і сатири,
як "Беппо" (1818), "Мазепа" (1818), "Пророцтво Дайте" (1819),
"Ірландська аватара" (1821), "Видіння суду" (1822), "Бронзовий вік"
(1822). Після філософської драми у віршах "Манфред" Байрон багато
працює в драматургічному жанрі. Попри всю свою нелюбов до сценічного
втілення власних творів, постійно ним декларовану, він намагається
зробити свої речі по-справжньому п'єсами, а не драматичними поемами для
читання, яким був "Манфред". Загалом він створює два цикли, що їх
називають філософськими та історичними драмами. До філософського —
крім "Манфреда" — входить "Каїн" (1821), "Небо та Земля" (1821) і
драматичний фрагмент "Перетворена почвара". До історичного — трагедії
"Маріно Фальєро" (1821), "Два Фоскарі" (1821) і "Сарданапал" (1821). До
жодного з циклів не можна віднести найсценічнішу романтичну драму
"Вернер, або боротьба за спадщину" (1822). Крім того, він пише багато
віршів, серед них дуже значні, а головне — у країні Дайте англійський
поет працює над одним зі своїх
найбільших і найвдаліших творів — епічною поемою у новому не лише для
нього, а й для всієї світової літератури жанрі — роману у віршах, — над
"Дон Жуаном" і встигає закінчити шістнадцять пісень твору, сімнадцята
залишилася незавершеною.
В цей, останній, період Байронового життя вражає не лише кількість
творів, написаних за якихось п'ять років, їх жанрове розмаїття, а й
стильова багатобарвність, найширша шкала настроїв та почуттів, у них
втілених, — від героїчного бунтарства, критичної непримиренності,
"світової скорботи" до легковажної жартівливості (як, приміром, у
"Беппо"), радісного прийняття життя; від безмежного страждання та майже
декламаційного пафосу до всіх відтінків іронії та сміху; від ніжності,
сумної або щасливої, до найущипливі-шого сарказму; від палкої
пристрасті до гордої зневаги й повної зневіри. Лірик Байрон відтворює в
поезії всі примхливі перепади власних настроїв, мінливих почуттів і
миттєво реагує на зміни суспільного клімату Європи в перші роки
реставрації Бурбонів у Франції, підйому національно-визвольної
боротьби в Італії та Греції, посилення соціального і міжконфесійного
напруження в Англії та Ірландії тощо. Він створює жахливу візію світу,
зруйнованого ненавистю, ворожнечею, нескінченними війнами ("Сон",
1816), малює постать нескореного титана Прометея, чия незламність,
доброта і відданість свободі мають правити людям за вічний приклад
("Прометей", 1816), пише "Пісню для луддитів" (1816). З-під його пера
виходять послання і епіграми до друзів і недругів, чудові вірші,
присвячені улюбленій зведеній сестрі: "Станси до Августи", "Послання до
Августи" (1816) і дуже злі чотиривірші "Епітафія Вільяму Піїту",
"Епіграма на Вільяма Коббета", "Пенелопі" або рядки у тій же
тональності "На самогубство британського міністра Кестелрі" чи
"Перемога" (всі — початок 20-х років). Та більшу частину його часу
займають значні твори — поеми, драми, романи у віршах.
Цікавою, особливо для українського читача, є романтична поема "Мазепа",
останній з творів про сильну особистість "байронічного" типу. Але
написана в нових для поета умовах у пору творчої зрілості, вона багато
чим відрізняється від східних поем. По-перше, її герой — не вигадана
загадкова постать, а відома історична особистість, котра жила і діяла
у відносно недавній час, була у складних і суперечливих відносинах з
такими можновладцями, як польський король Ян Казимир, шведський Карл
XII, російський цар Петро І. Одному він служив у молоді роки, з другим
— був союзником у війні проти третього. По-друге, попри всі
випробування і страждання, попри всі круті повороти, що випали на долю
українського героя, він не впав у відчай, не загинув, а ведений
залізною волею і мрією про незалежну Україну, став її гетьманом. Лише
повний розгром шведів, з якими він виступив проти російського війська,
прискорив кінець бурхливого, діяльного
і драматичного життя уславленого гетьмана. Ім'я Мазепи було широко
відоме у світі, а його незвичне життя привертало до себе увагу багатьох
письменників.
На відміну від більшості тих, хто відтворював у художніх формах постать
українського історичного діяча, Байрон малює Мазепу з симпатією, як
людину сміливої вдачі і могутньої волі, постать безумовно романтичну і
титанічну, але аж ніяк не похмуро-демонічну. Зовсім не таким, як
пушкінський старий Мазепа в "Полтаві", або юний королівський паж у
трагедії Юліуша Словацького "Мазепа", бо російський і польський поети,
виходячи з національних історичних оцінок ролі Мазепи, ставилися до
нього необ'єктивно, зображуючи його зрадником, жорстоким честолюбцем,
невірним коханцем тощо. У Байрона не могло бути національних упереджень
і він змалював у поемі свого героя більш об'єктивно. До того ж, поет
виступає в десятих роках на захист народів, що борються за національну
незалежність або готуються до такої боротьби, і в цьому плані постать
українського гетьмана, який вів боротьбу проти могутнього російського
царя заради свободи України, не могла не імпонувати англійському митцю.
Звичайно, твір Байрона — не історичне відтворення реальної постаті
Мазепи, а поетичне уявлення про романтичну, сильну і переможну
особистість, яке склалося у автора з прочитаного ним твору Вольтера
"Історія Кар-ла XII". Через непевність цього джерела Байрон помилково
вважав Мазепу польським шляхтичем і основну частину поеми присвятив
надто захоплюючому, але малодостовірному епізоду Мазепиної юності. У
Вольтера він прочитав: "Мазепа, родом з Поділля..., служив пажем Яна
Казимира і при його
дворі здобув певний європейський полиск. Любовний зв'язок його юнацьких
років з дружиною одного польського магната було викрито, і чоловік його
коханки з помсти наказав прив'язати Мазепу голого до дикого коня і
пустити тварину на волю. Кінь походив з України і примчав Мазепу назад
у степи, напівмертвого від втоми та голоду. Його взяли до себе місцеві
селяни; він довго зоставався в них і відзначився у кількох походах на
татар. Завдяки своєму розуму й освіті він став шанованим серед козаків,
слава його все зростала, так що врешті це спонукало царя проголосити
його гетьманом України".
Поема має обрамлення — розгорнутий вступ і короткий висновок, де
йдеться про важкі для Карла XII і Мазепи дні після поразки під
Полтавою. На шляху своєї втечі від ворогів-переслідувачів невеличкий
загін зупиняється в хащі лісу для перепочинку. Мазепа передусім
піклується про свого коня, перевіряє зброю, потім сідає поїсти і
ділиться з королем власною вбогою їжею. Байрон малює сімдесятирічного
гетьмана як суворого і мужнього воїна, що поводить себе гідно і
незалежно. Щоб розрадити, бодай хоч трохи, засмученого поразкою,
втомленого, пораненого монарха, Мазепа розповідає епізод зі своєї
юності. Це характерний для східних поем монолог-сповідь, насичений
ліризмом і драматичністю. В останніх рядках поеми, висловивши надію, що
наступного дня вони досягнуть турецького берега Дніпра і врятуються,
могутній старий лягає на голу землю, бо звик спати там, де його застане
сон. Він не ображається на Карла, що той не подякував йому за оповідь,
бо змучений король і сам заснув на часинку. В цих вступних і заключних
рядках поеми образ Мазепи нагадує героїчного і незламного Тараса
Бульбу, а не загадкового героя типу Гяура чи Селіма, й викликає до себе
таке ж ставлення, як цей романтичний образ Гоголя.
В головній частині поеми йдеться, зокрема, про кохання Мазепи і дружини
старого аристократа — Терези. Цей жіночий образ змальований тими ж
барвами, що і образи всіх героїнь східних поем. А сама історія кохання
витримана у тому ж піднесеному і мелодраматичному тоні, що й любовні
драми цих більш ранніх творів. Та, мабуть, не лише заради зображення
роману Мазепи і Терези була написана "українська поема" (хоча певна
пікантність сюжету полягала в тому, що він мав автобіографічний
присмак; сам Байрон у цей час кохався в Терезі Гвічіолі — юній дружині
шістдесятилітнього графа; збіг імен героїнь обох романів теж викликав
певні асоціації). Радше, і тут мав рацію О. Пушкін, Байрона захопила
картина помсти і страждань, яких зазнав юний Іван Мазепа. Пушкін писав"
"Байрон був вражений лише картиною людини, прив'язаної до дикого коня,
який мчав її степами. Картина, звичайно, поетична, — і за це,
погляньте, що він з нею зробив!... Який полум'яний витвір, який
широкий, швидкий пензель!". Пушкін відразу ж помітив, що в поемі марно
шукати "похмурого, ненависного, болісного обличчя,
яке виявляється майже у всіх творах Байрона", тобто героя, типового для східних поем.
Завдяки блискуче написаній поемі світ ще раз звернув увагу на
українську історію, побачив поетичні картини безмежного українського
степу. Звичайно, і до Байрона зарубіжні автори писали про Україну, про
козацтво, та вплив їхніх творів на читачів не міг дорівнювати впливу
художнього твору такого великого і популярного поета, як Байрон. Цікаво
відзначити, що гравюра французького художника Ораса Верне, яка
ілюструвала Байронову поему і зображувала Мазепу, прив'язаного до спини
коня, що, переслідуваний вовками, стрибає в річку, стала дуже
популярною і, збільшена, розмножувалася у сотнях примірників, висіла на
стінах різних жител. Тим самим вона ще раз викликала інтерес до постаті
Мазепи.
Драматургія Байрона — великий розділ у його творчості, ідейно і
тематично пов'язаний з лірикою і численними поемами. Його драми
порушують в узагальнено-символічних образах ті проблеми, які хвилювали
сучасників поета і лишалися значущими для наступних поколінь, їх герої
— постаті небуденні, часто титанічні, великі і в добрі, і злі, охоплені
буйними пристрастями, бунтівні індивідуалісти й ідеалісти, тобто
істинні романтичні персонажі, їхній конфлікт з власним суспільством, з
цілим світом має трагічний характер, у своєму запереченні тиранії,
насильства, несправедливості вони навіть постають, як Каїн, проти Бога.
Якщо в східних поемах подекуди присутні мелодраматичні сюжети, то у
своїх драмах Байрон виступає проти поширеної в його час романтичної
мелодрами, шукає опори у класицистичних великих трагедіях, їх стрункій
побудові (навіть прагне зберегти три єдності), піднесеності думок і
почуттів, філософській, етичній насназі, високій, шляхетній мові. Він
шукав приклади великої драматургії і в п'єсах Шекспіра, і в творах
Шиллера, в чомусь перегукувався з драматургічними пошуками свого друга
і колеги Шеллі.
У 1821-му — році найвищого підйому і поразки руху карбонаріїв — Байрон
у Равені написав "Каїна". Ця містерія належить до його найвідоміших
творів і найчастіше перекладалася іншими мовами, зокрема українською.
Серед українських перекладачів великої релігійної драми англійського
художника були Іван Франко і Леся Українка (уривок з першої дії),
Олександр Навроцький, Євген Тимченко, Юрій Корецький і Микола Кабалюк.
Містерія захоплювала грандіозністю масштабів, універсальністю у
постановці проблеми добра і зла та провини за те, що воно існує на
землі, і рід людський опинився у скверні, титанізмом істинно
прометеївського характеру головного героя, його новаторською
парадоксальною трактовкою. Біблійний Каїн — перший убивця на землі, що
несе на чолі страшну печать свого невибачального злочину, бо підняв
руку на єдинокровного брата, — в містерії
Байрона людина, сповнена найглибшого співчуття і жалості до людей за їх
страждання у земній юдолі, на які їх прирік небесний владика. Конфлікт
між Каїном і Авелем виникає не через заздрість першого до другого (бо
Господь не прийняв його жертви, а офіру брата прийняв), а через те, що
Каїну огидна улеслива покора брата і те, що він приносить Богові
криваву жертву. За Байроном, Каїн вбиває Авеля випадково, намагаючись
зруйнувати його опоганений кров'ю вівтар. Та письменник не виправдовує
свого бунтівного героя. Прагнучи справедливості і милосердя, він
завинив у найжахливішому злочині і виправдання йому нема. Поставши
проти зла, він сам став його знаряддям. Борючись проти Божої кари людям
за гріхи — смерті, він приводить її у світ. Богоборець і тираноборець
терпить поразку у своєму зухвалому повстанні проти вищих за нього сил,
самотній, сповнений безмежного страждання за скоєний ним злочин, він
відходить, проклятий людьми і Богом, у безвість, у "мертвий край на
сході". Його супроводжує лише віддана йому дружина Ада з дітьми.
Містерія закінчується словами: "Ада: — Мир йому (тобто Авелю). Каїн: —
А мені?". В драмі діє ще один бунтівник — це грішний ангел Люцифер, що
теж колись повстав проти тиранії неба, який веде з Каїном напрочуд
глибоку філософську розмову про життя і смерть. Обидва вони прагнуть
свободи, пізнання, ненавидять смерть і покору. Та коли Люцифер
пропонує Каїну вклонитися йому як Богу, гордий син Адама відхиляє саму
можливість схиляння перед будь-ким.
Твір Байрона часто розглядали однолінійне як антирелігійний, поза його
філософією, складною діалектикою — добра і зла, життя і смерті, бунту і
покори, злочину і кари. Жоден із центральних персонажів драми не є
кимось цілісним, в ньому живуть і борються протилежні почуття і думки.
Не випадково Байрона за його часу вважали великим психологом. Він
зумів відчути і показати у своїх найзначніших творах суперечливість
людської душі, те, що пізніше стане однією з головних тем художньої
літератури. І шлях від "Каїна" до трагічних героїв "Злочину і
покарання" або "Братів Карамазо-вих" зовсім не гіпотетичний, а цілком
природний.
Починаючи з 1818р., Байрон працює над своїм великим романом у віршах
"Дон Жуан". Він усвідомлює значення романної форми для свого часу і
шукає сполучення поезії з її невичерпними можливостями і виробленого у
прозі жанру. "Дон Жуан" розкриває нові можливості поєднання лірики й
епосу, оновлення епічної форми, її осучаснення. Одночасно Байрон
послідовно підсилює реалізм оповіді так, що після ще дуже близьких до
естетики романтизму перших пісень "Дон Жуана" наступні набувають все
більш реалістичного характеру. Час праці над романом у віршах — це і
час створення Байроном великих сатиричних творів, віршів та поем, і
дух сатири, іронії, ущипливого гумору і жартівливої насмішки віє зі
сторінок "Дон
Жуана". З першої пісні, де йдеться про романтичну юність Жуана, автор
начебто полемізує із власними романтичними творами, малюючи походеньки
героя в іронічному й веселому ключі, позбавленими будь-якої глибини чи
таємничості, цілком банальними і приземленими, хоча певні повороти
сюжету могли за іншого до них ставлення бути вирішені у стилі східних
поем.
Заспівом, у стильовому відношенні, до "Дон Жуана" була завершена у тому
ж початковому для роману 1818р. поема "Беппо". Октави комічної
"венеціанської повісті" своєю легкістю, витонченістю, місткістю
прокладали шлях глибоким і грайливим, серйозним і сповненим
жартівливості, безмежно багатим і розмаїтим октавам "Дон Жуана", таким
прозорим, афористично мудрим і чітким, таким невтомним і крилатим, що
вони не мають собі рівних в усій версифікаторськи блискучій поезії
Байрона. І тематично "Беппо" з його дотепною оцінкою суспільної
моралі, звичаїв, ставлення у вищому суспільстві до "священних" уз
шлюбу передував "Дон Жуану". Але все в першій поемі було надто легким,
карнавальним, не лише тому, що події відбувалися під час венеціанського
карнавалу, а й за загальним настроєм. А другий твір значно ширший за
охопленням подій, за матеріалом, за ідейною значимістю. Попри всю свою
іронічність, це — серйозне критичне і реалістичне дослідження важливих
проблем історії і сучасності. Передусім сучасності, хоча події і
відбуваються в останні десятиліття XVIII сторіччя.
Слідом за Вальтером Скоттом Байрон обирає героєм свого історичного
(принаймні за основними подіями і відомими постатями історії) роману
молоду людину, яка нічим особливим від інших дворянських легкодухих
недоростків не відрізняється. Доля жбурляє його з однієї авантюри в
іншу, але так, що він опиняється, як пасивний учасник, або, краще
сказати, мимовільний свідок в епіцентрі важливих політичних, воєнних
подій, або перебуває у вищих сферах таких іноземних країн, як Росія чи
Англія. Як це було і з Чайльд Гарольдом, коли автор супроводжує свого
героя, з яким цього разу не має нічого спільного, його нерівними
життєвими шляхами. Він коментує його думки і вчинки і часто вдається до
власних міркувань, спостережень, роздумів, поглиблюючи загальне ідейне
звучання твору, який міг би лишитися надто поверховим, якби автор
обмежився поглядом на світ свого не дуже мудрого героя. Герой не має по
суті нічого спільного зі своїм тезкою, великим спокусителем жінок, крім
іспанського походження, яке теж не треба приймати серйозно. Він молодий
європеєць взагалі і його "іспанськість" — своєрідна форма очуження, яка
дає йому можливість дивитися на все трохи з відстані, як чужинцю у тих
країнах, куди він потрапляє після ранньої юності в Іспанії. Щодо жінок,
то вже давно помічено, що не він їх причаровує, а вони його досить
агресивно спокушають.
Пригоди Дон Жуана викладені в романі послідовно, і самі по собі
складають цікавий авантюрний сюжет. Традиції романного жанру вимагали
в цей час обов'язкової більш-менш захоплюючої стрункої фабули, публіка
виявляла інтерес насамперед до пригодницьких творів і творів про
подорожі. Байрон враховував інтереси своїх майбутніх читачів і
додержувався, принаймні у зовнішній канві оповіді, принципів
популярного роману. Як і в романах просвітницького реалізму, життєвий
шлях героя простежується від самого зерня. — Навчання і виховання
героя під керівництвом високоосвіченої матусі, великого "педагога" і
дуже суворої моралістки. Та, незважаючи на всі зусилля побожної донни
Інес, шістнадцятирічний Жуан вступає у любовний зв'язок з одруженою
жінкою. Щоб пригасити скандал, юнака посилають подорожувати. Потрапивши
після аварії корабля на пустельний берег одного з грецьких островів,
герой стає об'єктом ніжного піклування чарівної Гайде — дочки пірата.
Молоді закохуються одне в одного, та батько перешкоджає невідповідному,
на його погляд, шлюбу улюбленої дочки і продає Жуана в рабство.
Одягненого в жіночі шати юнака купують для султанського гарему. Виникає
досить двозначна ситуація, бо султан закохується в нову наложницю.
Юнакові, після пікантних пригод з дамами гарему, вдається з їхньою
допомогою втекти. Він опиняється біля Ізмаїла, який штурмують війська
Суворова, стає героїчним учасником штурму на боці російської армії і
генералісимус надсилає з ним реляцію про перемогу і взяття Ізмаїла до
Катерини II у Петербург. Імператриця обирає гарненького юного іспанця
своїм черговим фаворитом. Щоб позбутися небезпечного суперника, Жуана
посилають з дипломатичною місією через Німеччину і Бельгію до Англії.
В Англії він стає своєю людиною у лондонському і провінційному
аристократичному суспільстві. Закручується чергова любовна інтрига
молодого гультяя з чужою дружиною. В середині розповіді про неї оповідь
обривається. Про те, що мало далі відбуватися з героєм, Байрон писав
своєму видавцеві Меррею: "Моя думка полягала в тому, щоб Дон Жуан
відбув подорожі по Європі, витримав різні облоги, битви і пригоди, а
потім закінчив, як і Анахарсіс Клоотц (німецький барон, учасник
Французької революції — авт.), участю у Французькій революції". Автор
"Дон Жуана" сам наголошував на тому, що головне для нього не пригоди
героя, які є лише приводом для того, щоб показати "смішні сторони
суспільства" різних країн. І це йому вдалося якнайкраще. Хоча через
хворобу і смерть Байрону не вдалося закінчити роман, вже те, що було
надруковано, викликало захоплені відгуки найвідоміших колег автора, на
чиї смаки
і знання предмета можна було покластися. Шеллі писав: "Поема здійснює
мої давні мрії про такий твір, який був би цілком новим, тісно
пов'язаним із своїм сторіччям і виблискував би красою". Він побачив у
"Дон Жуан і" головне — його новаторський характер, гостроту критики
сучасного суспільства, а не розповідь про історію, нарешті, його високі
естетичні якості. Ніби продовжуючи оцінку Шеллі, Вальтер Скотт
наголошував: "Байрон у своїй поемі не полишив недоторканим жодного
явища людського життя... Він у ній такий розмаїтий, як сам Шекспір". А
патріарх європейського красного письменства Ґете, який високо
поціновував особистість і творчість Байрона, увічнивши його образ у
другій частині "Фауста", називав "Дон Жуана" "безмежно геніальним
творінням, з ненавистю до людей, яка доходить до найсуворішої
жорстокості, з любов'ю до людей, котра досягає глибини найніжнішої
симпатії". Безумовно, всі ці захоплені відгуки були викликані не
авантюрною інтригою, не дотепно і відверто показаними численними
любовними пригодами героя, хоча вони також становили під блискучим і
витонченим пером автора великий інтерес, а панорамним зображенням
життя Європи, у країнах якої несвобода, тиранія панують на всіх
суспільних рівнях — від родини до парламенту чи двору. У висвітленні
проблеми політики, філософії, мистецтва та науки, етики і моралі тощо
велику роль відіграють численні авторські відступи — жагуче актуальні,
дотепні, іронічні, часто сповнені сатиричної злості.
У поемі Байрон ніби робить попередні висновки зі своїх роздумів про
долю людини і суспільства, у концентрованій формі висловлює вже не
юнацькі, а зрілі, виважені думки про все, що його хвилює як мислителя і
людину свого часу. Це думки поета, виражені у поетичній формі, але вони
сформульовані з ясністю прихильника раціоналістів і скептиків,
іронічних критиків феодалізму і монархії, церкви і суспільної моралі з
XVIII століття. Він ніби продовжує у новому часі, у свої'й власній
манері сатиричну критику просвітників, знаходячи для себе нові цілі для
висміювання і розвінчування, породжені, зокрема, буржуазною практикою
власної доби.
Проблема рецепції творів Байрона в Україні досліджена досить повно. Ще
у двадцятих роках Павло Филипович готувався написати велике
дослідження про Байрона, зокрема про те, як його перекладали
українською мовою, як його творчість відгукнулася в Україні. На жаль,
він загинув, не встигши здійснити цей великий задум, написавши лише дві
розвідки про "Каїна" Байрона (1925) і про легенду Івана Франка "Смерть
Каїна" (1924), де йшлося і про твір англійця. Значно пізніше, у 70-х
ротсах, цією темою зайнявся молодий дослідник Дмитро Кузик, чия праця
"Байрон в українській дожовтневій літературі" (1977), яка поки що
залишається рукописом дисертації, дає майже вичерпну характеристику і
скрупульозний аналіз усіх перекладів творів Байрона, здійснених у XIX
столітті.
В серії "Класики зарубіжної літератури" видавництва "Дніпро" вийшла
книжка Соломії Павличко "Байрон" (1989). Цей нарис життя і творчості,
написаний на сучасному рівні літературознавчої науки, дає, зокрема, у
стислій формі глибоку характеристику інтересу найбільших художників
України до автора "Каїна" і "Дон Жуана". Цікаві міркування С. Павличко
про знайомство Тараса Шевченка з поезією Байрона і можливими сильно
трансформованими впливами цієї поезії на Кобзаря. Як писав у своїй
статті про автора "Каїна" Павло Филипович."... У деяких Шевченкових
поемах, в яких Драгоманів побачив криваві ефекти і мелодраматичність
(наприклад, "Відьма" і інші), безперечно можна помітити далекі
відгомони Байронових східних поем; Шевченко також уживає ліро-епічної
манери, прийомів емоціонального характеру — закликів, запитань,
повторень і т. п."
У другій половині XX ст. були здійснені численні переклади творів
Байрона українською мовою. Серед них варто відзначити особливо плідну
працю Миколи Кабалюка, котрий переклав "Каїна", "Шильйонського в'язня",
уривки з "Дон Жуана"; Дмитра Паламарчука, завдяки якому з'явився томик
ліричних поезій, де представлені найвідоміші вірші Байрона, твори
інтимного, медитативного, сатиричного характеру, політичні пісні та
епіграми тощо. Нарешті, маємо повного "Дон Жуана" українською мовою,
який звучить так вільно і невимушене, що не помітно зусиль перекладача
і текст читається як оригінальна блискуча поезія. Письменник Сава
Голованівський кілька років відшліфовував переклад цього шедевру
англійського митця, в якому 1889 строф і кожна насичена змістом,
перлиться афоризмами і крилатими словами, захоплює багатством рим, їх
точністю і повнозвучністю.
|
| Категория: Д.С. Наливайко, К.О. Шахова - Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба Романтизму. | Добавил: freelib (04.10.2009)
|
| Просмотров: 3511
| Рейтинг: 2.7/3 |
|
