Статистика
Онлайн всего: 10 Гостей: 10 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
4.4. Вальтер Скотт
В усіх романах автора діє багато персонажів, які керуються у своїх
вчинках часто протилежними мотивами, що постійно викресає іскру
великих і малих конфліктів, з яких може спалахнути жорстока і кривава
війна. Всіх персонажів можна поділити на кілька груп, нерівноцінних за
своєю вагою щодо розвитку сюжету, свого історичного значення і
художньої довершеності, оригінальності, мальовничості. Реальні
історичні персонажі не стоять у центрі оповіді, фабульні повороти,
динаміка інтриги пов'язані не з ними. Однак вони у Скотта змальовані
надто виразно, визначена їх роль у великих подіях історичної ваги, у
подальшому розвитку країни. Скотт намагається (і це йому найчастіше
вдається) відтворити характер історичного діяча, побачити за скупими
рядками хронік або поетичними узагальненнями справжню людську
індивідуальність.
Найдовершеніші з художнього боку постаті людей з народу: вони беруть
активну участь у розгортанні сюжету, у фабульних перипетіях, хоч і не
виступають головними героями роману з формальної точки зору. При цьому
народ у Скотта — поняття узагальнююче, що включає в себе різні
соціальні групи. Героєм роману, з яким пов'язана його фабула, у Скотта
виступає молода людина, яка не має якихось надто виразних
індивідуальних рис або видатних здібностей, але відзначається
порядністю, почуттям честі, сміливістю і здоровим глуздом. Письменник
наблизив свого героя до більшості читачів, дозволив їм ідентифікуватися
з цим симпатичним персонажем, співчувати йому, хвилюватися за його долю
тощо. Молодий чоловік завжди був улюбленим персонажем і письменників, і
читачів. Його сильні й свіжі почуття, його рухливість та нерозважлива
сміливість, його наївна відвертість і чесність робили юнака природним
героєм любовних або пригодницьких романів, розповідей про подорожі та
військові походи. І вибір героя у Скотта, як і динамічного захоплюючого
сюжету із щасливою для молодого героя розв'язкою, можна назвати
приреченим на популярність у широкого кола читачів.
Всі, хто знав Скотта і слухав його, зазначали, що він був блискучим
оповідачем, оскільки не лише зацікавлював стрімким розвитком подій,
їхнім драматизмом, а й змальовував так пластичне образи й місця, де це
відбувалося, що все поставало зримо, випукло, в барвах, світлі,
мінилося кольорами, звучало й було відчутне на дотик.
За часів Вальтера Скотта давно існував і користувався успіхом так
званий "антикварний" роман, який ставив своєю метою скрупульозне
відтворення матеріальної своєрідності різних епох, особливостей
побуту, звичаїв різних народів. Пізнавальну цінність таких творів
визначав найдокладніший опис різних старожитностей, давнього одягу,
зброї, начиння, архітектури, навіть страв чи напоїв. Подібні книжки
виходили й пізніше. І в самого Скотта його епігони знаходили та
запозичували "антикварність", бо для слабкого художника дріб'язковий
статичний опис набору історичних декорацій та реквізиту значно легше
завдання, ніж створення істинно романного сюжету й характерів, глибинне
проникнення у хитросплетіння історичних подій, невпинний хід історії.
Переважну більшість так званих історичних романів складали книжки, де
авантюрно-любовна інтрига героїв в історичних костюмах розгортається
на густому "антикварному" тлі, а з минулого використовуються
здебільшого анекдоти, сенсаційні події, плітки про інтимні подробиці
життя сильних світу цього, яскраві чи загадкові постаті, овіяні
легендами.
Скотт прагнув не просто розповісти про давні часи, а й відтворити їх у
всій повноті — у великих постатях і подіях й у дрібних деталях. Тільки
ці
подробиці мали бути виразними, промовляти до читача, викликати
асоціації, пробуджувати пам'ять. Історичні реалії у нього не були
інвентаризацією матеріального світу чи забутих звичаїв, як у його менш
талановитих послідовників. Вони були переконливо реальними середовищем
і формами життя, в яких існували й діяли майже три тисячі його романних
персонажів, абсолютно органічно та невимушено. Можна навести безліч
прикладів такої художньої матеріалізації минулого, зроблених розмаїто й
вигадливо, зі справжнім талантом живописця, що розуміється на барвному
колориті і колориті доби.
І до В. Скотта письменники малювали словом портрети своїх героїв,
показували місце дії, але так, як він, цього ще ніхто не робив.
Портрети майстра були намальовані сильно, бравурно, виразними мазками,
їх можна було б назвати історико-характерологічними й жанровими. Вони
передавали зовнішність персонажа у всій його віковій, соціальній,
національній визначеності, подекуди типовості, хоча в них відбивався
його самобутній характер, своєрідність вдачі. Чимось вони нагадують
ранні експерименти Рембрандта, коли художник намагався у портретних
офортах передати прояви усіх можливих темпераментів, багатство емоцій у
їх зовнішньому вияві. Заглиблення у внутрішній світ портретованого,
створення портрета-біографії було тоді у Рембрандта ще попереду.
І критики, і читачі давно вже помітили, що головні персонажі романів
Скотта поступаються у виразності зовнішності і характеру персонажам
дру-гоплановим. Більше того, ці другопланові фігури можуть бути, по
суті, головними дійовими особами історичних трагедій і драм, які лише
спостерігає, потрапляючи у різні політичні табори, стоячи на марґінезі
протиборства, формальний герой романтичної інтриги. Ще за життя
письменника навесні 1832 р. в "Единбурзькому ревю" так
характеризувалися його постаті в циклі романів, які автор видавав під
псевдонімом "Автор "Веверлі" і які називають веверлівськими:
"Перше, що ми бачимо у творах автора "Веверлі", це малюнок характерів.
Дивлячись на нього під цим кутом зору, ми захоплені плідністю його
фантазії, силою, новизною і вірністю образів. Автор малює нам не
абстрактну істоту, а подих, вчинки, мову особистості. І яке розмаїття!
Яка самобутність! Скільки їх! Що за галерею він розгортає перед нашими
очима! Жоден письменник, крім Шекспіра, не може з ним конкурувати.
Образи у творця "Веверлі" позначені, насамперед, мальовничістю. Ми
завжди бачимо людину, яку він зобразив у слові. Одяг, звичаї, манери,
поведінку показано так жваво, що ми подумки все це бачимо до повної
ілюзії реальності, яку лише може викликати слово".
Все, що було сказане з цього приводу пізніше, лише варіює та поглиблює
думку давнього критика. Щоправда, зовнішність і мову персонажів
Вальтер Скотт зображував і передавав більш вдало, ніж складності їхньої
психології. Великим письменником-психологом він не був, хоча у нього є
і дуже тонкі психологічні спостереження.
Більшість дослідників романної творчості Вальтера Скотта підкреслювали
органічний зв'язок його книжок з трьома головними типами романів XVIII
ст. — авантюрним або пікарескним, побутово-виховним і готичним.
Проаналізовані та виділені основні елементи, які знаходимо в сюжетах та
образах усіх трьох типів згаданих романів і в творах шотландського
прозаїка. У дослідженні німецького вченого Вільгельма Дібеліуса
"Англійське мистецтво роману: техніка англійського роману XVIII —
початку XIX століття" (1922), яке вже давно завоювало визнання
спеціалістів, визначено типові для пригодницького і готичного роману
сюжетні ходи, які зустрічаємо у Скотта. Це подорож, сповнена
випробувань і загроз, кохання або закоханість героя в діву-красуню,
виховання героя шляхом важких переживань, страждань, перевірки на
мужність і волю до подолання перешкод, розплутування підступних
ворожих дій, небезпечних інтриг тощо. Поширені в названих типах
романів і у шотландського письменника такі ситуації, як випадкова
зустріч героя з майбутньою коханою або з тим, хто стане йому вірним
другом і рятівником, несправедливе обвинувачення героя, який потрапляє
в ув'язнення, дуелі та інші бійки, де відстоюється власна честь або
право на кохання. Велику роль при цьому відіграють загублені і знайдені
листи, медальйони з портретами, документи, які розкривають таємницю
походження того чи іншого важливого персонажа, найчастіше самого героя.
Готичний роман додавав до цих ще свої інгридєнти, як от величезну
кількість різноманітних таємниць, появу примар, привидів і духів
померлих, дивовижні воскресіння тих, хто вважався загиблим, або не менш
загадкові порятунки від неминучої смерті і так далі. Й обов'язковий
елемент крайнього напруження, нервового збудження, яке викликають різні
жахи, надприродні явища, нечувана кривава жорстокість і вигадлива
мстивість, в'язниці з товстими мурами, через які не чути криків
нещасних ув'язнених, містичні сцени і епізоди з пророцтвами циганок чи
відьом, магічні обряди тощо. До цього ще треба додати весь
архітектурно-природний антураж — місяць, що занурюється у темні хмари,
в його непевному світлі громади замків або таємничих руїн, бурі з
громом і блискавками, тумани на болотах, гірські ліси у нічній темряві,
неходжені стежки і небезпечні биті шляхи, печери і провалля і т. д.
Все це ми знайдемо у творах німецьких романтиків, яких добре знав і
навіть перекладав В. Скотт. Використовуються всі ці скарби готики і
авантюрного роману в різних національних гатунках романтизму взагалі.
Треба лише зауважити, що багато речей представлені в романах Вальтера
Скотта в ультраромантичному забарвленні тому, що їх бачить, сприймає,
тлумачить,
оцінює молодий романтичний герой, а сам автор дивиться на певні
ситуації, явища, почуття досить поблажливо, шукає для таємничих
постатей і дивних подій цілком раціональні пояснення. Просвітительський
раціоналізм і романтична екзальтованість сполучаються у нього в такий
спосіб, що авторська оповідь тяжіє до першого, а думки і почуття героя
— до другого, хоча в обох можливе і те, й інше.
Виховна лінія романів Скотта пов'язана з тим, як обставини, зустрічі,
випробування ведуть героя від його юнацького романтизму до розсудливої
й поміркованої ранньої зрілості. Це швидке дозрівання під впливом
великої історії звичайної малої людини — дуже важлива складова
Скоттових творів, художнє втілення його центральної ідеї про залежність
кожної людини від історії і навпаки — ідеї утворення самого потоку
історії і злиття в могутню течію окремих людських життів, інтересів,
дій, долі. По-сучасному це можна назвати діалектикою окремого існування
й існування народів і людства, яку розумів, відчував сво'їм геніальним
історичним чуттям "шотландський бард".
Головна заслуга Вальтера Скотта як історичного романіста полягала в
тому, що, використовуючи популярні у читачів типи інтриги, описи
матеріального світу давніх часів, він підпорядкував і поставив їх на
службу єдиному завданню — розкриттю законів історичного розвитку,
створенню постатей великих людей минулого і зображенню звичайних людей
в усій їхній неповторності й типовості для свого часу і країни, в
історичній обумовленості й художній яскравості, конкретності, повноті.
Коли Вальтер Скотт у 1814р. видав свій перший історичний роман, він був
зрілою людиною з виробленим світоглядом й естетичним смаком, чіткими і
глибокими ідеями про розвиток народів і людства, про їх минуле і
перспективи на майбуття. У нього була власна продумана філософія
історії, головною тезою якої (якщо узагальнити висловлені ним у різних
творах думки) є позиція: людство через страждання, помилки,
випробування, зриви загалом рухається шляхом розвитку, удосконалюється;
прогрес можливий, бо провідною зорею у невпинному русі генерацій є
християнська ідея "добра". Скотт хотів об'єктивно показати минуле, як і
взагалі прагнув максимальної об'єктивності в оцінці подій, людських
характерів і вчинків. У цьому плані він, як і в уявленні про прогрес
людства, був близький до просвітителів, протистояв романтичному
суб'єктивізму, полемізував з романтиками молодшого покоління, зокрема
Байроном. Мізантропія і песимізм, які він вбачав у "Чайльд Гарольді",
викликали у нього заперечення, бо, як і діячі Просвітництва, він
вірив, що людина в основі своїй добра, хоча може бути спотворена
обставинами життя і чужим негативним впливом. Саме тому він знаходив
іскру добра, вдячності, милосердя навіть у своїх негативних персонажів
— закоренілих грішників, людиноненависників, що зневірилися в усьому
і плекають одне почуття — жагу помсти, таких, як Чорний карлик Елші з
однойменного роману або колишній пірат і вбивця Безіл Мертон ("Пірат").
Вальтер Скотт вважав людину істотою соціальною, яка не може існувати
поза зв'язками з іншими, в цих зв'язках розкриває свої якості й
можливості, свої кращі і, на жаль, гірші почуття й пристрасті. Боротьба
між окремими індивідами і цілими народами точиться споконвіку. Вона має
багато причин, які можна пояснювати з допомогою наукового знання й
звичайної раціональної логіки. Та інколи ця кривава, уперта боротьба
втрачає будь-яку логіку, набуває для воюючих сторін безглуздого,
тотально руйнівного характеру. Такою Скотт вважав війну в середині
одного народу — бійки між окремими шотландськими кланами або
швейцарськими кантонами, громадянську війну Червоної і Білої троянд в
Англії. В романі "Анна Гайєрштайн" швейцарець каже англійцю:
"Ви, напевно, билися під прапорами вашої країни з чужинцями і з вашим
національним ворогом; в такому випадку можна, мабуть, забути, що війни
несуть лихо створінням божим і на тому, і на цьому боці. Але війна, в
якій я брав участь, не має такого виправдання. То була нещасна війна з
Цюрихом, в якій швейцарці встромляли списи у груди своїх
співвітчизників, просили пощади й відмовляли в ній на тій самій м'якій
гірській мові".
Англієць — лорд Оксфорд, учасник війни Червоної і Білої троянд, відповідає швейцарцю:
"Горе мені, я заслуговую на ті страждання, про які ви говорите. Який
народ може зрозуміти недолю Англії, якщо він не бачив країни,
розірваної на два табори, залитої кров'ю через чвари двох розлютованих
партій? Битви у кожній області, рівнини, завалені трупами, й плахи,
залиті кров'ю!"
Історичний романіст не може обмежитися лише естетичними, тим більше
розважальними завданнями. Він повинен показати історичний процес у всій
сукупності його векторів, причин і наслідків. Справжній історик
повинен бути художником і, навпаки, — як художник, повинен добре
розумітися на історії. Він повинен мати історичну уяву, тобто, знаючи
певні історичні закономірності в політичних і духовних відносинах
народів, їх суспільному і соціальному житті тощо, домислювати там, де
мовчать архіви, немає надійних документів і свідчень, а відомі
відзначаються неповнотою, однобічністю, пристрасністю або обмеженістю
мислення хроніста. Скотт мав цей дар історичної уяви — і тому загалом
правильно, як було доведено пізніше, тлумачив темні сторінки історії,
заповнював білі плями, розкривав удачу відомих історичних постатей,
часто прикриту багатьма нашаруваннями міфів, легенд, якщо не спотворену
наклепами ворогів і залежних від них
хроністів. Його художнє відтворення історії звучить переконливо й тоді,
коли ним написане вивіряють сучасною наукою. Звичайно, він не знав усіх
фактів, міг помилитися у другорядних моментах, не завжди міг стати вище
власних симпатій чи антипатій, але на макрорівні розуміння історичного
процесу, його загальних тенденцій романіст найчастіше мав рацію. І це
доводять події історії, що сталися вже після смерті "шотландського
чарівника".
Від багатьох письменників та істориків Скотт відрізнявся тим, що
зрозумів значення народу, народних рухів у загальному історичному
процесі. Він зображував не лише тих, хто стояв при кермі влади, не лише
королів, крупних феодалів, проводирів і ватажків, полководців і
уславлених політиків, а й звичайних селян, войовничих і диких
шотландських горців, французьких чи швейцарських солдатів, жебраків і
волоцюг, блазнів і коробейників, монахів і дрібних урядовців — одним
словом, масу, живу, барвисту, сповнену пристрастей і передсудів,
здорового глузду й упереджень. І цю масу він малював не як щось
гомогенно-суцільне, а через напрочуд соковиті, мальовничі, виразні
постаті, які запам'ятовуються іноді краще через свою неповторну
оригінальність і пластичну довершеність, ніж постаті його головних
героїв.
Скотт не ідеалізував народ. Добре знаючи, наприклад, своїх
земляків-шотландців, він показував і їхні позитивні якості (гордість,
сміливість, особливе почуття честі, жагу незалежності, свободи,
відданість своєму роду, клану, художню обдарованість тощо) і їхні
негативні риси (впертий консерватизм, низький рівень освіти,
жорстокість і мстивість, нестриманість в емоціях) — все те, що давало
привід називати їх дикими і порівнювати з найвідсталішими народами
світу. Тим об'єктивнішим був письменник, пишучи не про своїх, а про
чужих. Однак в цілому ставлення Скотта до простих людей, попри увесь
його дворянський консерватизм, який йому постійно закидали пізніші
дослідники життя і творчості, було неупереджене, зацікавлене,
доброзичливе.
Майже всю свою творчість Вальтер Скотт присвятив зображенню феодальних
війн, повстань, заколотів, національних і міжконфесійних чвар. Він
шукав в історії такі події, які мали особливо велике значення для
подальшої долі народів. Однак це не значить, що його не приваблювало
зображення картини звичайного мирного людського існування, радощів і
жалів приватного життя. Навпаки, такі сцени були йому конче потрібні,
бо за принципом романтичного контрасту вони відтінювали сцени масові,
динамічні, сповнені масштабних пристрастей, героїзму і жорстокості.
Як шотландець, тобто людина, яка належала до народу, що втратив свою
незалежність, відчував себе поневоленою меншістю, Вальтер Скотт
постійно цікавився національним питанням, намагався знайти його
оптимальне рішення. Він розумів, що повернення до минулих форм
державності Шотландії,
до архаїчних економічних і соціально-політичних форм її існування не
лише неможливе, а й не бажане для населення країни. Історичний прогрес
не можна повернути назад. Письменник був прихильником розумного
компромісу, який він вбачав у рівноправній унії з Англією при
збереженні всіх особливостей національного у звичаях, мові, культурі.
Він обстоював культурну автономію Шотландії в рамках Британської
монархії. Хоч автор "Роб Роя" або "Пуритан" писав свої твори
англійською мовою, більшість з них він присвятив своїй батьківщині, і
вважав себе не англійцем, а британцем шотландського походження.
Та національне питання цікавило його не лише у зв'язку з довгою і
складною історією англо-шотландських взаємин. В його творах ми
знаходимо небувале багатство національних типів. Романіст глибоко
відчував і особливості національного характеру, національного
менталітету і вмів їх показати у своїх творах. Його шотландці не схожі
на англійців або на французів, араби чи цигани своїм способом життя,
звичаями та смаками докорінно відрізняються від європейців.
Скотт пропагує національну толерантність, позитивний компроміс у
співіснуванні різних народів. Як пише один із найцікавіших російських
дослідників творчості В. Скотта Б. Реїзов, чия концепція історизму
шотландського романіста використана в цьому розділі підручника, всі
романи Скотта пройняті переконаннями, що "єдність людського роду,
органічну й незнищенну, треба усвідомити й знову знайти у мирному
спілкуванні, у виправданні всіх національних культів, форм суспільного
життя і форм культури... Захід і Схід живуть за різними законами.
Дружба і взаєморозуміння між ними можливі лише при повній взаємній
незалежності. Нав'язувати тій чи іншій стороні те, що їй чуже й
незрозуміле, значить винищувати один одного й завдавати людству лиха,
якого важко позбутися. Це значить також знищувати те, що притаманне
самій природі людини, — почуття симпатії та дружби і почуття загальної
солідарності".
Переконаний у неухильному прогресі людства, в тому, що світ поступово
змінюється на краще, Вальтер Скотт розумів, наскільки непростий цей рух
до світлого майбуття. Як раціонально мисляча людина, він обстоював все
нове, що тепер або в майбутньому слугуватиме добру більшості людей. Але
глибоко укорінені в його серці почуття змушували його, як і більшість
романтиків, сумувати за тими привабливими для нього патріархальними
формами шотландського життя, тими самобутніми "феодальними"
національними характерами, які неминуче гинуть під колісницею поступу,
під тиском уніфікованого та прагматичного. Діалектику історії романіст
розкривав у більшості своїх творів — і в "Айвенго", і в "Антикварі", і
в "Редгонтлеті", і спеціально багато разів у повчальних "Казках дідуся".
Не можна не наголосити ще раз на великій ролі, яку відіграли
ідейно-художні здобутки Вальтера Скотта в історії світової літератури.
У вивченні цієї проблеми вже багато зроблено, але до кінця вона ще не
розкрита. Загальновизнано, що історична романістика цього шотландця
вплинула практично на всю наступну історичну (і не лише історичну)
романістику світу, передусім у XIX ст. Варто назвати такі уславлені
імена прозаїків, які вчилися у Вальтера Скотта, як Олександр Дюма,
Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Микола Гоголь, Іван Лажечников, Олексій
Толстой, Пантелеймон Куліш, Фенімор Купер, Генрік Сенкевич, Юзеф
Крашевський, Йожеф Етвеш, Мор Йокаї, Алоїс Ірасек, Іван Вазов,
Алесандро Мандзоні, Хосе де Еспронседа і багато інших.
Зразком глибокого вивчення цієї проблеми може бути названа книга
канадки українського походження Романи Багрій "Шлях сера Вальтера
Скотта на Україну" (в українському перекладі з'явилася в 1993 р.), де
скрупульозно вивчений вплив романіста на два великих твори — "Тараса
Бульбу" Гоголя і "Чорну раду" Куліша. Принагідне зауважимо, що це одне
з небагатьох літературознавчих досліджень про Вальтера Скотта, що
з'явилися українською мовою. Погано поки що і з перекладами романів
автора "Веверлі" нашою мовою, їх дуже мало. Основні твори
"шотландського чарівника" ще чекають на українських перекладачів.
|
| Категория: Д.С. Наливайко, К.О. Шахова - Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба Романтизму. | Добавил: freelib (04.10.2009)
|
| Просмотров: 1411
| Рейтинг: 3.3/3 |
|
