Статистика
Онлайн всего: 9 Гостей: 9 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
4.2. Вільям Вордсворт
(1770— 1850)
Читачі в Україні, які не володіють англійською мовою, практично не можуть познайомитися з творчістю Вільяма Вордсворта, бо крім кількох досить випадкових за вибором віршів нічого з його поезії українською мовою не перекладалося. Майже немає і перекладів російською мовою в той час, як скажімо, Блейка перекладали досить широко і повно. Справа, звичайно, не в тому, що Вордсворт був поетом, чия творчість не варта перекладацьких зусиль. Навпаки, англійський художник був обдарованим поетом-новатором, який із Колріджем на зламі століть обновив мову і художні засоби національного поетичного мистецтва. Його поезія лишила відбиток на творах художників не лише XIX ст. У нього вчилися і сучасники, і поети наступних генерацій — Колрідж, Скотт, Шеллі, Кітс, Де Квінсі, Лем, Теннісон, Браунінг, Рескін, Кіплінг і багато інших. В колишньому Радянському Союзі Вордсворта вивчали провідні англознавці, але майже не перекладали з ідеологічних міркувань тому, що його відносили до так званих реакційних романтиків, а всю його творчість розглядали насамперед під ідейним кутом зору.
Для віку поетів-романтиків існує певна закономірність — це, здебільшого, молоді люди. Романтизм у поезії — країна молодих і юних. Більшість романтиків жили дуже коротко, хоча насичено й бурхливо. Ті ж, кому судилося довге життя, в зрілі роки відходили від романтизму або навіть взагалі від поезії. Здається, саме молодість є психофізичною основою романтичного світобачення, його домінантою.
Ніхто не може сказати, якою була б пізня творчість Кітса, що помер на сухоти, не доживши й до 26 років. Шеллі загинув на порозі свого тридцятиліття. Байрону виповнилося 36, коли він помер у таборі грецьких патріотів-борців за незалежність вітчизни в Міссолунгі. Пустими розумовими спекуляціями лишаються прогнози щодо того, яким було б їх подальше життя в поезії.
Натомість можна з переконаністю твердити, що суттєві зміни, які характеризували поезію Вордсворда після сорокаріччя (а прожив він вісімдесят років) мають під собою не лише соціально-політичні причини, такі виразні для бурхливої перехідної доби його життя й такі важливі для нього особисто, а й інше підґрунтя, зокрема специфічну вдачу, меланхолійність та прагнення до усамітнення, і, не в останню чергу, зрілий вік. Правда, що найкращі, най-гуманніші романтичні вірші він написав у молоді роки.
Однак правда і те, що найглибші філософські поезії автор завершив уже у похилому віці, працюючи над ними все життя, й незалежно від того, чи ми приймаємо його філософію, чи ні, вони відзначаються концептуальною цілісністю і глибиною. Моральні і релігійні шукання характерні для нього не лише починаючи з 10-х років XIX ст., а й від початку творчості, як наскрізними для всієї його поезії є культ природи, обожнювання її чистоти, краси, одвічності й незнищенності.
Одного разу Вордсворт написав слова, які передають сутність його поезії: "Я не хочу сказати, що завжди починав писати, поставивши перед собою ясну, продуману мету, та характер моїх роздумів, я думаю, так впливав на мої почуття і так їх спрямовував, що опис предметів, які сильно збуджують ці почуття... завжди виявляється підпорядкований якійсь меті... Бо справжня поезія є прояв сильних почуттів; і, дійсно, всі хоч трохи чогось варті вірші на будь-яку можливу тему писали лише люди, які, будучи наділені більш ніж звичайною природною чутливістю, водночас довго і глибоко роздумували".
Приблизно те ж саме сказав про поезію Вордсворта його соратник і критик Колрідж" "Як може сповна насолоджуватися Вордсвортом той, хто ніколи не роздумував над істинами, які Вордсворт повінчав із безсмертним віршем". Принагідне треба зауважити, що не завжди у творах останніх десятиліть життя поета істини, які він проголошував, доводив, а подекуди й дидактичне нав'язував читачеві, були "повінчані з безсмертним віршем". Не лише окремі рядки, а й строфи і цілі твори звучать у наш час "темно і мляво", переобтяжені метафізичними абстракціями, а образи втрачають ту чуттєву конкретику, яка завжди була сильною стороною молодого Вордсворта. Мова стає відповідно до високого й абстрактного філософування переобтяженою словами піднесеного, пафосного звучання, втрачає ту простоту, прозорість, зримість, котрі захопили перших читачів "Ліричних балад" і так сильно вплинули на наступні генерації англомовних поетів.
Деякі, може навіть більшість, з виношених Вордсвортом думок про сенс людського буття, про найдосконаліші форми існування людини на землі, про шляхи народів до щастя, про вільну свободу й залежність особистості від вищого розуму — "Такого розуму, що нескінченність п 'є, // Над темною безоднею він мислить І/ В жазі почути голоси, що линуть звідти, І/ В ночі
течуть потоком безперервним. // То розум, що начало трансцендентне зміг осягнути..." ("Прелюд") — ці думки багатьом у наш час можуть здаватися і надто абстрактними, і суперечливими. Однак, якщо до них підходити без ідеологічної упередженості, вони можуть зацікавити як втілення прозрінь і сходжень на манівці непересічного митця і мислителя.
Вільям Вордсворт належить до так званої старшої генерації англійських романтичних поетів. Двадцятирічним юнаком він захопився гаслами Французької революції про Свободу, Рівність, Братерство й побував у Франції (1792 — 1793). Але те, що він там побачив на власні очі, викликало в його палкій, чутливій душі певне розчарування. Напередодні якобінського терору він повернувся на батьківщину, втративши значну частину своїх прекраснодушних ілюзій щодо чистоти, шляхетності й гуманності революції та її діячів. Хоча він ще довго вірив у революцію, але таку, якою вона не могла бути, тобто без жорстокого насильства, масових убивств, річок крові. Відтоді він завжди виступав проти революційного насильства і тих політичних ідей просвітителів, які духовно готували події 1789 — 1793 років, обстоюючи думку про дієвість моральної проповіді, морального самовдосконалення людини, а відтак зміни світу на краще. Злам, який він пережив у 90-х роках, позначився на його поезії, яка поступово втрачає юнацький бунтівний пафос, хоча любов і співчуття до народу, селян, до найбідніших — важлива емоційна барва на його митецькій палітрі й пізніше, а тема страждань простих людей від утиску і визиску багатих і могутніх присутня в багатьох його творах. Змінюється лише їхній настрій. Замість палкої віри у щасливішу зміну долі бідарів з'являються смуток, безнадія, а сподівання поет покладає все частіше на вищі сили.
Вордсворт народився в сім'ї адвоката. Ще дитиною втратив батьків і виховувався в сім'ї родичів. Навчаючись у Кембриджському університеті, став відомий серед товаришів як поет. Ідеї Руссо про справжнє людське життя, яке може здійснитися лише у спілкуванні з природою, далеко від цивілізації та її руйнівного впливу на особистість, знайшли у Вордсворті гарячого прихильника. Для цього були не лише особисті причини. Звичайно, тонка емоційна вдача поета (а на думку Вордсворта лише той, хто відчуває все набагато гостріше, ніж звичні смертні, може стати поетом) робила його особливо вразливим до краси гір, лісів, озер та лук, місячного сяйва чи сонячного блиску, буйного цвітіння весни або тихого суму осені. Але той наступ нових капіталістичних відносин, який він спостерігав в Англії в особливо різких
формах, — швидка руйнація давнього сільського укладу, патріархальних форм життя під тиском бурхливої індустріалізації, зубожіння селян, втрата ними землі, проникнення в масу селянства морального розкладу тощо — викликали у молодого Вордсворта спочатку обурення, а пізніше сум і гіркоту. Як це завжди буває у період різких історичних змін, люди сентиментальної, пасивної вдачі шукають порятунку в заглибленні у власний внутрішній світ, у втечі від особливо жорстоких і несправедливих, на їх погляд, форм нової цивілізації на лоно природи, чи в давнє ідеалізоване минуле або в релігію. Для Вордсворта притулком у ворожому його душі світі була його поезія, лірично забарвлені філософські роздуми, спілкування з незайманою природою, яке він знайшов у північно-західній Англії, в "країні озер". Там він зустрів близьку собі особистість — поета Семюеля Колріджа, з яким дуже інтенсивно спілкувався, особливо в 1798 — 1799 рр. Ці роки були, мабуть, найщасливі-шим і найпліднішим у творчому відношенні періодом його життя.
Взагалі дев'яності роки для багатьох поетів Європи були часом близьких і дуже важливих для літератури дружніх відносин. Згадаймо дружбу Ґете і Шиллера, створення гуртків німецьких романтиків. Яскраві оригінальні індивідуальності впливали один на одного, обмінювалися думками на хвилюючі їх теми, читали твори друзів і детально їх аналізували. В дружніх дискусіях і листуванні народжувалися спільні задуми, викристалізовувалися естетичні принципи, оформлювалися естетичні маніфести. Результатом дружнього спілкування Вордсворта з Колріджем став спільний поетичний збірник під назвою "Ліричні балади" (1798), виданий за тодішнім звичаєм анонімно.
Це не була перша публікація Вордсвортових творів. На час виходу у світ "Ліричних поезій" він був автором поем "Вечірня прогулянка", "Описові нариси" (обидві 1793), в яких ще надто сильні сентименталістські мотиви й образи, не бракує і дидактики. Тоді ж він почав працювати ще над однією поемою "Провина і скорбота, або Випадки у Солсберійському степу". Завершена в 1794, вона з'явилася друком лише через півстоліття, до того ж після серйозної авторської правки. Про її виникнення поет згадував: "У другій половині літа 1793, провівши місяць на острові Уайт, спостерігаючи флот, який у той час, на початку війни, готувався до виходу в море з Портсмута, я поїхав звідти, засмучений меланхолійними передчуттями..., я в глибині душі був переконаний, що війна затягнеться надовго й викличе численні нещастя та лихо. Це переконання було тим міцнішим, що під час тривалого перебування у революційній Франції я був свідком того захвату, який панував у цій країні".
Вордсворт, думаючи про жахи війни між Англією і Францією та її наслідки для простих людей, вигадав трагічний сюжет поеми, в якій діють скривджені війною і несправедливістю чоловік і жінка, які опинилися поза
суспільством. Він — колишній моряк, якого обдурили при розрахунку, коли він завершив службу на флоті. Так він лишився без засобів до існування з душею, повною гнівом і гіркотою. Вона — вдова солдата, який загинув на війні. В її батьків пани забрали дім і землю, і вона також опинилася просто неба без ламаного шеляга в кишені, без доброго імені. Обоє зустрілися серед широкого степу й розповідали один одному про свою сумну долю. Голод робить колишнього матроса розбійником, заради грошей він вбиває подорожнього. Так чесна колись людина стає злочинцем і закінчує своє життя на шибениці. З художньої точки зору особливо цікаве в поемі те, як автор поєднує історії своїх героїв з найпохмурішим зображенням природи — "сумні поля", хатинка вівчарів, відома як "Мертвий будинок", загрозливо темне небо тощо.
Поема має своєрідне обрамлення. Починається вона з розповіді про блукання самого поета в степу, його згадки про жорстокість давніх кельтських часів, що постають в його уяві у всій своїй кривавій жахливості. Раптом він бачить зотлілий труп на шибениці — знак не відшумілого язичницького часу, а страшного сьогодення. А закінчується твір картиною того ж Солсберійсь-кого степу, де на шибениці висить страчений моряк-убивця. Вордсворт не лише розповідає про трагічну долю простих людей, зацькованих життям, а й стверджує думку, що вбивцею чи злодієм не народжуються, а стають під тиском злиднів і несправедливості. Загальний колорит цього найпохмурі-шого серед ранніх поезій Вордсворта твору навіює сумний настрій. Сполучення поетових видінь в дусі готичних жахів і безрадісних картин реального життя справляє сильне емоційне враження. Та саме це і було наміром поета, принциповим для нього завданням. Однак про теоретичне обґрунтування засад нової — романтичної — поезії треба говорити у зв'язку з "Ліричними баладами".
Анонімні "Ліричні балади", що об'єднували під однією обкладинкою вірші Вордсворта і Колріджа, були практичним втіленням їх теорії поезії, або навпаки — їх поезія давала матеріал для теоретичних узагальнень.
Перші відгуки на книжку були суперечливі. Консервативним критикам вона не сподобалась, як це завжди буває при появі чогось естетично нового. Молоді ж літератори зустріли балади із захопленням. Вільям Хезлітт, критик і публіцист, тоді ще зовсім юний, був одним з перших, хто почув вірші зі збірки у виконанні самих авторів, і його "охопило почуття нового стилю і нового духу в поезії". "Для мене, — згадував Хезлітт, — було в цьому щось схоже на те враження, яке виникає, коли дивишся на свіжозорану землю або при першому такому бажаному подиху весни".
Автори "Ліричних балад" у цьому "маніфесті англійського романтизму" "маніфестували" нові теми й образи, нову проблематику, нове середовище, нові художні і ритмічні можливості англійського вірша, оновлену лексику,
ширше — нову мову поезії, їхня емоційна палітра була багатшою, ніж у поетів попередніх генерацій, почуття інтенсивнішими, пристрасті палкішими. Сама вироблена у фольклорі поетика балади диктувала певні принципи, вносила типову для неї драматичність і динамізм у розгортанні дії, чіткість і виразність в окресленні характерів, що розкриваються у своїх діяннях, вчинках, прямому слові.
До другого видання балад Вордсворт написав передмову, яка і справді була теоретичним маніфестом англійського романтизму. Головні думки передмови можна звести, звичайно, скорочуючи і спрощуючи їх, до наступного: поет має зображувати просте щоденне життя, його буденні події і випадки, найзвичайніші речі, до яких ми звикли так, що майже їх не помічаємо. Поетичним все це стає завдяки уяві художника, що підносить буденне до істинно прекрасного й дозволяє йому розкрити свої художні потенції. "Поезія є істина, яку пристрасть доносить до серця живого". Поет повинен викликати в читачеві глибокі й сильні почуття, зокрема милосердя, жалісливість до тих, хто страждає, чиє життя особливо важке та нещасливе. Важливо для митця зображувати існування простих людей, тому що "побут найнеосвічені-шого класу суспільства багатий на ті ж самі страждання і радощі, що й побут всіх інших класів. У них основні пристрасті серця знаходять кращий поживний грунт. У цих людей елементарні почуття виявляються з більшою простотою й примітивністю". Вордсворт вважав, що "у цих віршах не вчинки й ситуації надають почуттям значущості, а почуття надають значущості вчинкам і ситуаціям".
У деяких повних виданнях віршів Вордсворта додається до творів короткий чи довший авторський коментар, в якому вказано на реальну першооснову твору: коли і від кого автор почув ту чи іншу історію; де і коли відбулася та чи інша подія; що з побаченого викликало у поета сильне та яскраве чуттєве враження, певні художні асоціації чи філософські роздуми тощо. Головна мета цих коментарів — підтвердити невигаданість характеру, факту чи почуття, що стали поштовхом до написання поезії, реальність сюжету. Коментар може також зв'язувати зміст твору з якимись політичними, економічними чи суспільними подіями та процесами (наприклад, "Брати", "Майкл", "Старий кумберлендський жебрак" та ін.). У такий спосіб читач має можливість побачити, як відбувається трансформація життєвих вражень, часто зовсім простих, навіть банальних, у факт високої поезії.
Один із найпоетичніших віршів про селянських дітей, яких у Вордсворта багато, як і спогадів про власне нещасливе, самотнє дитинство, що увійшов до другого видання балад, — це "ЛюсгГрей або Самотність ". Поет оповідає про чарівну, покірливу дівчинку, яку батько в зимовий вечір посилає до міста. Починається снігова завірюха, і дитина зникає. Батьки шукають її всюди,
знаходять сліди у снігу, та вони ведуть у нікуди. Однак дівчинка не загинула, вона й тепер блукає лісовими стежинами, не озираючись назад, співає свою самотню пісеньку, насвистуючи її вітру. В коментарі автор пише, що вірш створено в Госларі, в Німеччині, там він перебував взимку 1799 р. разом зі своєю молодшою сестрою і відданим другом всього життя Доротою. Сестра і розповіла йому цю історію. Щоправда, сліди дівчинки вели до середини каналу, де пізніше було знайдено її тіло. Поет змінює реальний трагічний фінал на таємничо-поетичний, тим самим переводячи подію з плану раціонального у план спіритуально-фантастичний, роблячи загибель селянської дитини прегарною легендою, близькою до народної казки.
Із зорового враження виникає сюжет балади "Терен", однієї з найтрагіч-ніших у збірці, її героїня — нещасна мати, яка через голод і злидні втратила дитину; божевільна блукає шляхами у роздертій одежі зі скуйовдженим волоссям, схожа не на живу людину, а на висохле старе дерево. Вордсворт згадує у коментарі, що саме наштовхнуло його на сюжет балади. Багато разів у своїх прогулянках він проходив повз сухий кущ терну, майже не помічаючи його. Та ось одного разу він вдивився у перекручені віти мертвої рослини і за примхливим ходом асоціацій побачив внутрішнім зором нещасну матір, скам'янілу від безмежного горя, мов той засохлий терен.
Балада про старого селянина Майкла, який усе життя працював на своєму жалюгідному клаптику землі, мріючи про те, що його син продовжить одвічну селянську працю, була підказана і сильним зоровим враженням, і глибокими роздумами про сумну долю кращої частини дрібних сільських власників, приречених в нових економічних умовах на розорення. В листі до Чарльза Джеймса Фокса Вордсворт писав: "У двох поемах, "Брати" і "Майкл", я спробував намалювати прив'язаність до власної домівки, яка, я знаю, існує серед цілого класу людей, що тепер лишилися майже тільки на півночі Англії". Безпосереднім художнім враженням була купа каміння, яку поет побачив на місці недобудованої кошари під час однієї зі своїх прогулянок в озерному краї. Він особисто знав старого Майкла, справного хазяїна і розумну людину. Та син старого подався в місто за заробітком і там зійшов на манівці, став злочинцем. Майкл залишився один. Його життя втратило сенс. Однак із трагічною впертістю він продовжував будувати кошару для своїх овець. Прилаштовував камінь до каменя, аж поки смерть не поклала край цій сізіфовій праці. Переможений Майкл не упокорився до кінця.
Схожі спостереження про важку селянську долю, про руйнацію старих патріархальних форм життя покладені і в основу інших творів —"Остання з отари", "Мрії бідної Сьюзен", "Аліса Фелл, або Бідність". Психологію сільської дитини, яку не може зрозуміти освічений дорослий, відтворює у формі діалогу вірш "Нас семеро ". Мала дівчинка на запитання, скільки їх у сім'ї,
вперто відповідає, що їх семеро, хоча її братик і сестричка померли. Вона вважає їх живими і її не можна переконати, що це не так. Поезія "Нас семеро" привернула увагу Павла Грабовського, який на засланні в Якутську підготував збірку перекладів світової поезії. Вірш, про який ідеться, він переклав точно за змістом, легко й невимушене за формою. Його переклад називається за першим рядком "Нема як діти".
Нема як літи: світ не світ — Вони вже круть та верть... Ну, як з отих дурних ше літ їм зрозуміти смерть?...
— Та скільки ж вас? Одмов мені;
На неб/двоє... Так?
Всіх тільки п'ять... Ні, пане, ні.
Нас сім. — Та як се, як?
Вже двох нема серед живих, У бога місце їм. —
Вона не слуха слів моіх, Одно твердить: — Нас сім усіх, Нас сім, нас сім, нас сім/
Цей наївно-мудрий вірш не раз викликав осуд надто раціоналістичної критики, Вордсворту через нього закидали алогізм і містику. Особливо багато негативних оцінок викликав досить великий твір, ціла поема "Хло-пець-дурник", в якій поет підводить читача до висновку, близького до Христових слів з Нагірної проповіді: "Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне". Критики різної орієнтації — і ті, що не розуміли християнської ідейної основи поеми, і ті, що розуміли її надто добре, звинувачували поета у проповіді інтуїції замість розуму, віри замість знання, оспівування щастя майже рослинного існування.
Серед пейзажних ліричних поезій треба згадати такі шедеври англійської медитативної лірики як "Рядки, написані неподалік від Тірнтенського абатства", "Нічний спокій". Природі і почуттям, які вона викликає, присвячені широко відомі "Метелик", загадковий вірш "До зозулі" або сонячний "Жовті нарциси".
У виборі об'єктів природи для оспівування Вордсворт виявляє цілком демократичні смаки. Аж чотири рази він звертається до скромної "маргаритки",
і кожного разу ця "банальність природи" пробуджує в ньому ніжне почуття, як і "маленький чистотіл", птахи і пташині гніздечка, дуб, шипшина тощо. Не кожен із віршів про малі дива природи рідного краю однаково свіжий і виразний. У деяких віртуозне римування, примхливий ритм не можуть заступити солодку сентиментальність, підкреслену розчуленість такого вразливого (!) поета, розтягнутість, псевдоглибину думки. Але більшість поезій на цю тему свідчать про спостережливість поета, його закоханість у природу.
Особливо сильне враження роблять картини і явища природи, коли вони виступають метафорами людської долі, людських пристрастей, як у поезіях "Терен", "Майкл", "Мрії бідної Сьюзен" та інших.
До другого видання балад увійшли "Вірші Люсі". Це єдиний у Вордс-ворта такий щирий і таємничий ліричний цикл про кохання до жінки і любов до батьківщини. Ці рядки міняться усіма відтінками почуття від молодої щасливої закоханості, схвильованого передчуття розлуки й до гіркого суму через раптову смерть чарівної, ніжної, як фіалка, Люсі. Кохання до Люсі зливається з любов'ю до рідного краю, який ліричний герой колись надовго залишив, як і милу його серцю дівчину.
У цьому циклі присутні характерні образи романтичної балади у фольклорному дусі: будинок коханої серед саду на горі, вершник, що мчить на баскому коні через темряву ночі до своєї милої, місяць, який освітлює йому крутий шлях і раптом зникає, віщуючи нещастя, порівняння тихої, скромної дівчини з лісовою фіалкою, що ховається під вкритим мохом каменем. У фінальній — п'ятій — філософській частині циклу кохана, яка лишилася навіки молодою, непідвладною бігу часу, зливається із всесвітом, кружляє у безмежному просторі разом зі скелями, камінням і деревами.
Про історію обманутого кохання, але в зовсім іншій тональності, не ліричній, а скоріше оповідній, ідеться в поемі-бшіаді "Рут". Рут — улюблений поетом тип самотньої дівчини, яка зростає як польова чи лісова квітка, без батьківського виховання та ласки. Вона природна, як квітка, і така ж наївна й недосвідчена. На своє нещастя Рут зустрічає солдата, що воював проти аболіціоністів в Америці. "Він був чарівний юнак! Я думаю, // Пантера в хащах не була // Такою витонченою, як він; //А коли він грав чи займався спортом, //Жоден дельфін не бував таким веселим // V тропічному морі". Він розповідає Рут про дива Америки — про співаючих усміхнених індіанських дівчат, які цілий день збирають ягоди, про високі рослини, вкриті цвітом, про магнолії та кипариси, про червоні квіти, що, як килим, лежать на горах так, наче земля охоплена вогнем. Психологічно переконливо звучать рядки балади, які пояснюють, чому юна Рут так швидко закохується у хвалькуватого екс-солдата, вірить його казковим оповідям про дива американської природи і щасливе життя серед пальм та магнолій, погоджується покинути з ним
батьківщину і розпочати нове життя в чужині. Та легковажний герой, що звик до необмеженої свободи, сприймає свою молоду дружину як тягар у майбутньому повному пригод житті і кидає її у порту, відпливаючи в казкову Америку. Рут не може заспокоїтися, від горя втрачає розум, потрапляє в ув'язнення і гине. В цій баладі цікава незвична для Вордсворта екзотика описів Америки і досить типова для нього постать юнака, розбещеного життям далеко від рідної домівки, ловеласа та циніка.
У вже згадуваній передмові до другого видання Вордсворт виклав і свої міркування щодо мови поезії. Він вважає за необхідне наблизити її до народної, живої мови. Демократизація поетичного слова так само, як і звернення до постатей і почуттів простих людей, пов'язана в нього не в останню чергу з найсерйознішим зацікавленням фольклором. Саме у фольклорі для поета відкрився багатющий шар художніх образів, безпосередніх сильних і глибоких пристрастей, своєрідних поетичних структур, ритмів, способів римування і, звичайно ж, мовні скарби. Слова, звороти, такі нові, свіжі, порівняно з яловим словом літературної мови доби, — стертим, пригладженим, безобразним. У цьому напрямі йшов раніше за Вордсворта і великий шотландський поет Роберт Берне (Вордсворт високо цінував його, присвятив йому великий вірш).
У своєму прагненні наблизити мову поезії до народної, до звичайної розмовної автор "маніфесту романтизму" вдавався до крайнощів, проголошуючи щось на кшталт прозаїзації поетичного слова. Але на практиці він цього не робив, хоча невдало сформульовані думки з цього приводу викликали справедливе обурення фахівців. Вордсворт широко використовував усталені і улюблені форми версифікації, ритми, характерні для англійської балади, але далеко не все писав у дусі народної поезії. Він особливо полюбляв форму сонета і створив його пречудові взірці з різними варіантами в римуванні. Три його сонети переклав Дмитро Павличко, серед них один з найвідомі-ших — "Лондон, 1802":
О Мільтоне, ти жити б мав сьогодні, Бо ж обернулась Англія в багно; англійський лар духовності давно Вже втрачений, байдужі та холодні
Мечі та пера; вівтарі господні, Будинки та палати — порохно; Ми-самолюби! Ми йдемо на дно! Прийди ж і підніми нас із безодні!
Лай силу нам себе перемогти, Всели здоров'я в наше серце хворе, Верни нам світло честі й чистоти!
Ти голос мав могутній, наче море, Ти духові давав знання суворе, Ти не стидався й сміття підмести!
Серед ранніх сонетів варто відзначити такі перлини цієї форми як "Чудовий вечір, затишний і вільний", "Не зневажай сонета, критик", "Туссену Л'Увертюру", "Про кінець Венеціанської республіки", "Написано в Лондоні, вересень 1802". Дуже різні за змістом, усі вони відзначаються глибиною і серйозністю думки, сповнені критичного пафосу, оспівують видатних людей минулого чи сучасників поета, діяльність яких він поціновує з гуманістичних і волелюбних позицій.
Пізніше Вордсворт написав велику кількість сонетів, присвячених історії церкви, різним місяцям року тощо. Вони так само відгранені, як кришталь, за формою, але зміст їх надто загальний, пафосний, позбавлений сильного почуття, хоча іноді і в них зустрічаються яскраві образи і афористично точні рядки.
До кінця своїх днів Вордсворт писав поезії, переробляв, редагував великі поеми, розпочаті в молодості. Він був визнаним поетом-класиком ще за життя, хоча мінлива слава осіняла своїми крилами інших, молодших поетів, що його дуже засмучувало. Після смерті Сауті Вордсворт був призначений офіційним королівським поетом — поетом-лауреатом. Цією сумнівною славою він міг насолоджуватися лише шість років, що лишилися йому до смерті (це сталося в 1850 р.). Вордсворт пережив не лише усіх своїх друзів-суперників, а й усіх великих поетів молодшої генерації, як пережив і свою бурхливу молоду романтичну славу.
|
| Категория: Д.С. Наливайко, К.О. Шахова - Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба Романтизму. | Добавил: freelib (04.10.2009)
|
| Просмотров: 1219
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
