Статистика
Онлайн всего: 8 Гостей: 8 Пользователей: 0
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
3.1.1. У. Фосколо
(1778—1827)
Центральною і найхарактернішою постаттю італійського літературного процесу першого періоду Рісорджіменто є Нікколо Уго Фосколо. Його творчість розвивалася в річищі неокласицизму, але заодно в ній виразно проявляються романтичні тенденції, дається взнаки внутрішній рух до романтизму. Водночас його творчість від початку до кінця була тісно пов'язана з рухом Рісорджіменто.
Народився Уго Фосколо на острові Закінф (Зан-те) біля західного побережжя Греції, який належав Ненецькій республіці. Його батько — італієць із Венеції, лікар, мати — гречанка. Після смерті батька 1792 р. мати з дітьми перебралася до Венеції, де майбутній письменник отримав освіту, яку завершив у Падуанському університеті. На його формування великий вплив справила Французька революція та ідеї французьких просвітників, але водночас багато важила національна культурна й літературна спадщина, за його ж зізнанням, виховувався він на Плутарху, Дайте й Альфієрі. В літературу Фосколо увійшов у другій половині 90-х років, дебютуючи майже одночасно як поет і драматург. Його першим поетичним твором була ода "Бонапарту-визволителю", в якій знайшли також вираження його республіканські переконання і палкий італійський патріотизм. Того ж 1797 р. він завершує свій перший драматичний твір, трагедію "Фієст", в якій наслідує Альфієрі.
Тяжким ударом для Фосколо був Кампоформійський мир, який у жовтні 1797 р. Бонапарт уклав з Австрією і віддав їй Венецію з областю. Через деякий час Фосколо переїжджає в Мілан, який став столицею Цизальпійської республіки і водночас центром духовного пробудження та патріотичного руху в північній Італії; молодий письменник активно включається в ці процеси. Коли 1799 р. в Північну Італію вдерлися об'єднані російсько-австрійські війська під командуванням Суворова, Фосколо взяв до рук зброю, брав участь у багатьох битвах і кілька разів був поранений. Наступного 1800 р. окупанти були витіснені з Італії, але з військовою службою Фосколо остаточно порвав лише в 1806 р. й повернувся до Мілана; на цей період припадає розквіт його художньої творчості.
Після падіння Наполеона австрійці повернулися в Італію і зайняли Мілан, де жив Фосколо. Вони запропонували йому співробітничати в замаскованому проурядовому часописі, але письменник відхилив цю пропозицію і змушений був емігрувати. Спершу він перебрався до Швейцарії, але там не почував себе в безпеці від австрійської поліції. У 1816р. він переїхав до Лондона, де й пройшов його останній, емігрантський період життя. Йому доводилося тяжко бідувати, але і в цих умовах він не припиняв патріотичної й літературної діяльності, які у нього тісно перепліталися. Помер Фосколо у Лондоні 1827 р., і вже після об'єднання Італії, у 1871 р., його тіло було перевезено на батьківщину й поховано у флорентійській церкві Санта-Кроче, усипальниці великих синів Італії.
Творча спадщина Фосколо порівняно невелика, але дуже розмаїта за жанровим складом. Найзначнішу її частину складають поетичні твори, зокрема поеми та оди, але він був також автором трьох трагедій та одного роману, виступав як публіцист та літературний критик, в останній період життя писав історико-літературні праці, якими започаткував сучасне італійське літературознавство. Його естетико-літературні погляди були класицистичними, але як неокласицист кінця XVIII— початку XIX ст. він орієнтувався не на "старий" класицизм XVII ст., його закони й правила, а на класичну спадщину античності. Особливо наголошував Фосколо на громадсько-патріотичній і виховній функції літератури, і цим принципам підпорядковувалася вся його творчість.
Найбільш класицистична за своїм змістом та структурою драматургія Фосколо і, відповідно, вона найменш самостійна та оригінальна. Особливо це стосується його ранньої трагедії "Фієст", яка була наслідуванням Альфієрі; в ній античний міфологічний сюжет (із знаменитого аргоського циклу давньогрецьких міфів) використовується для декларації політичної ідеї "тираноборства". Цими ж рисами позначена й пізніша трагедія Фосколо "Аякс" на сюжет із циклу міфів про Троянську війну, в який вводяться сучасні політичні ідеї, а в образі головного героя Аякса вгадується Наполеон і вловлюється антинаполеонівська тенденція. Найцікавіша остання трагедія Фосколо "Річчарда" (1813) з її середньовічним сюжетом, що нагадує "Ромео і Джульєтту" Шекспіра, вправленим у бездоганну класичну форму, та ідеєю об'єднання Італії в єдину державу.
В поезії улюбленим жанром Фосколо була ода, яка найбільше відповідала складові його обдарування та творчій програмі. Він писав оди на політичні й патріотичні теми, сповнені пафосу й пристрасті ("До Бонапарта-звільню-вача", "Новим республіканцям", "Дайте"), а також особистісно-ліричного змісту ("До Луїджії Палавічіно, яка упала з коня", "На видужання подруги"). В цих своїх творах, особливо другої групи, Фосколо йде не тільки від канону класицистичної оди XVII — XVIII ст., де панувала риторика, — в них озивається також хорова лірика Піндара, дає себе знати могутня лірична стихія, первісно притаманна оді. Крім од, Фосколо писав сонети, які теж відзначаються ліричністю змісту, зокрема сонет "Джачінто", присвячений рідному острову.
Але вершиною поетичної творчості Фосколо є поема "Гробниці" (1807), яка увійшла до золотого фонду італійської класичної поезії. Після її виходу в світ Фосколо почали називати "автором "Гробниць". За словами Де Санк-тіса, ця поема була в Італії "першим ліричним голосом нової літератури, ствердженням свідомості нової людини, що формувалася".
Приводом до написання поеми послужив поширений з Франції на Італію декрет, який забороняв хоронити покійників у межах міста й споруджувати
їм пишні гробниці. Творці цього декрету керувалися "демократичними намірами": спрямований він був на зрівняння багатих і бідних якщо не в житті, то у смерті. Але Фосколо цей декрет був сприйнятий як посягання на пам'ять про минуле, зокрема на національну пам'ять, що в тогочасних італійських умовах набувало особливого сенсу. Для поневоленої і приниженої країни, якою була в той час Італія, її гробниці — це пам'ять про велику й славну минувшину, яка зігріває й запалює серця. В очах поета гробниці стали символом духовного зв'язку поколінь, своєрідним кодом національно-патріотичної пам'яті.
Генетично ця поема Фосколо пов'язана з "поезією кладовищ", яка в останні десятиліття XVIII ст. поширилася і в Італії. Але автор "Гробниць" наповнив свій твір іншим, багатим і розмаїтим змістом, далеким від сумовитих медитацій про швидкоплинність життя та вічний спокій. Вона вся звернена до життя, його жагучих проблем і невгамовних пристрастей. Водночас це філософська поема у кращому значенні слова, і розпочинається вона роздумами про життя і смерть, про ілюзорне й дійсне безсмертя. Духовний син доби Просвітництва, Фосколо не вірить у безсмертя душі й потойбічне життя, хоча йому й хотілося б у це вірити. Та хоч лише сама матерія безсмертна, а всі її форми минущі, все ж смерть — це не перехід в ніщо. Безсмертя існує, і дійсне безсмертя твориться людьми, тими, що живуть і діють, і тими, що ' приходять їм на зміну, воно — у пам'яті живих про тих, хто відійшов, та їхні діяння. За мотивами, які розвиває поет, — це той духовний зв'язок поколінь, без якого людство ризикує впасти у тваринний стан.
Переводячи тему в історичний план, де історія переплітається з міфологією, Фосколо говорить, що безсмертя не в пишноті гробниць, а в діяннях людей, якими вони прислужилися вітчизні й людству. Гробниці — це лише символи цього зв'язку, цієї естафети поколінь. З'являється в поемі знаменитий епізод, в якому йдеться про церкву Санта-Кроче у Флоренції, цей справжній пантеон Італії, куди Альфієрі для духовної наснаги приходив бесідувати з великими мерцями. Завершується твір викликом із небуття Трої, яка засвідчує, що й зруйнування цивілізації не призводить до зникнення пам'яті про славні діяння, вони зберігаються, оспівані музами. З героїв Троянської війни Фосколо підносить Гектора як патріота й захисника вітчизни. Троя загине, але Гектора будуть шанувати й оплакувати "всюди, де кров, пролита за вітчизну, буде священною, аж доки сонце світитиме на скорботи людей".
У тогочасній італійській літературі поема "Гробниці" була яскравим новаторським твором як на змістовому, так і на формальному рівнях. У ній виразно проявився процес оновлення форм італійської поезії. Автор відмовився від традиційних розмірів, від строфіки й рими, але це не означало відмову від музики, з якою споріднене поетичне мистецтво, — навпаки,
в білих віршах поеми зазвучали, кажучи словами Де Санктіса, "голос душі й музика речей у великій манері Дайте". За своїми формальними ознаками "Гробниці" є, власне, вільною ліричною композицією, в якій світ думок і почуттів людини нової історичної доби знаходить спонтанне патетичне втілення, не скуте умовностями й правилами старих поетик. З цього боку поема Фосколо була важливим кроком у напрямі романтизму.
Продовженням лінії у творчості Фосколо, розпочатої "Гробницями", є поезії "Алкей", "Нещастя" і "Океан", а також велика поема "Грації" (1814). Це теж твір філософсько-ліричного змісту, що тяжіє до поезії-гімну. В ньому багато артистичної майстерності, але бракує йому як великої об'єднуючої ідеї, так і того душевного запалу й пристрасті думки, які захоплюють читача, підносять його дух та уяву.
Роман "Останні листи Джакопо Ортіса" був написаний Фосколо в 1798 — 1802 рр., але до цього твору автор повертався неодноразово, доробляючи й доповнюючи його; остання його редакція відноситься до 1817 р. Тому, хоч дія роману відбувається в 1797 — 1799 рр., в ньому автор узагальнив історичний та особистий досвід за цілий період.
І за змістом, і за формою цей роман близький до роману Ґете "Страждання молодого Вертера", і його авторові не раз доводилося вислуховувати закиди в наслідуванні. Протестуючи проти цих закидів, Фосколо заявляв, що роман Ґете він прочитав, коли "Ортіс" вже був написаний у першій редакції, і вказував на принципові відмінності між творами. Передусім — на набагато тісніший зв'язок героя з "політичними обставинами", на те, що його терзає не тільки любовна пристрасть, а й політичні проблеми, і його самогубство зумовлене як нещасливим коханням, так і крахом надій на звільнення Італії, накладанням цих причин одна на одну.
Роман відбив бурхливу реакцію Фосколо на Кампоформійський мир, укладений Бонапартом з Австрією у жовтні 1797 р. Як і автор, студент Джакопо Ортіс переживає цю подію як катастрофу, його охоплюють біль за вітчизну і відчай. "Сталося! Наша вітчизна стала жертвою, все загинуло, і життя, якщо тільки воно буде нам залишене, піде на оплакування наших нещасть і нашої ганьби", — такою фразою розпочинається роман, і вона є ніби камертоном до його змісту. Особливий біль викликає у героя свідомість того, що серед його співвітчизників немає справжніх громадян, здатних постояти за свободу Італії. "Всі ми — боягузливі раби, зломлені давньою неволею,..., ні обман, ні голод не піднімуть нас на повстання".
У такому душевному стані Джакопо Ортіс переховується від австрійців на Евганійських полях поблизу Падуї. Любов до Терези на якийсь час виводить його із цього стану, але тільки для того, щоб потім вкинути у безодню ще більшого страждання і відчаю, коли виявляється, що Тереза заручена і не
може йому належати. Пересвідчившись у цьому, Джакопо залишає місце сховища, але через деякий час не витримує і повертається, щоб побачитися з Терезою і здогадатися, що вона теж нещасна у своєму шлюбі, після чого він вбиває себе. Такий простий і чіткий сюжет цього роману, що в загальних обрисах нагадує трагедію. Трагедійним є також поєднання в ньому теми високої любові до вітчизни й теми самогубства, але розробляються вони по-іншому, ніж у класичній трагедії.
Певними своїми гранями образ Джакопо Ортіса близький до образів нещасливих закоханих у сентиментальних романах XVIII ст., тут на пам'ять приходить не тільки Вертер Ґете, а й Сен-Пре із роману Руссо "Нова Елоїза". Ортіс не поступається їм ні інтенсивністю духовного й душевного життя, ні глибиною і тонкістю переживань. Але є в цьому образі й інший зміст, породжений новою історичною епохою, і саме цей зміст становить його домінанту.
Це образ італійського патріота першого періоду Рісорджіменто, сказати б, юнацького періоду з притаманними йому рисами. Він палко любить свою вітчизну. Стан поневолення й приниження, в якому вона перебуває, є його найбільшим болем і скорботою. Але ця любов ще носить переважно емоційний характер, вона ще не переросла в систему вироблених твердих переконань, яка стає надійним стрижнем життєдіяльності, тому Ортіс так легко переходить від ілюзій до скепсису, від ентузіазму до відчаю, а його емоційні реакції набувають такої руйнівної сили.
Ідеї патріотизму й визвольної боротьби звучали в італійській літературі й до виходу цього роману, але вони, за класицистичною традицією, втілювалися через міфологічні або історичні сюжети й образи, як це маємо в трагедіях Альфієрі або самого ж Фосколо. Значення роману полягає і в тому, що Джакопо Ортіс є першим безпосереднім втіленням образу італійського патріота й учасника визвольного руху, і, як такий, він мав вплив на наступні покоління. Дж. Мадзіні, організатор і лідер "Молодої Італії", пізніше згадував: "У бурхливому й сумбурному студентському житті я був похмурим і зосередженим, ніби передчасно постарілим. "Ортіс" потрапив тоді мені до рук і зробив мене фанатиком; я вивчив його напам'ять".
Роман написано в епістолярній формі, тобто у формі листів, яка наприкінці XVIII— початку XIX ст. стала популярною в італійській літературі. В першій редакції це були листи Ортіса до різних осіб, в наступних Фосколо
під впливом "Вертера" Ґете залишив одного адресата, Лоренцо (крім двох листів до Терези), котрому також, як "видавцеві" листів друга, приписані короткі вставки. Ці корективи надали роману більшої композиційної стрункості й завершеності. Письменник дотримувався в ньому неокла-сицистичних стильових принципів, але відчутні в його стилі й романтичні віяння, передусім у ліричних сповідях героя, які належать до кращих сторінок твору.
|
| Категория: Д.С. Наливайко, К.О. Шахова - Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба Романтизму. | Добавил: freelib (04.10.2009)
|
| Просмотров: 285
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
