|
|
Краткие содержания произведений. Підручники, посібники.
§ 5. Речення і судження
Відомо, що ідея діалектичної єдності мови і мислення
(свідомості) неодноразово висловлювалась в працях класиків марк-
сизму-ленінізму. Ця ідея покладена і в основу сучасного
радянського матеріалістичного мовознавства.
З ідеєю єдності мови і мислення тісно пов'язується питання
про взаємовідношення логіки (науки про закони побудови
судження) і граматики (науки, про правила побудови слів,
словосполучень і речень). Наші вітчизняні філософи-мовознавці
В. Г. Бєлінський, О. О. Потебня, Д. М. Кудрявський та ін.
настоювали на потребі чіткого розмежування логіки і граматики і
разом з тим у своїх працях визнавали взаємовпливи цих наук.
В. І. Ленін, указуючи на взаємозв'язок логіки й граматики,
говорив: «Логика похожа на грамматику тем, что для
начинающего это одно, для знающего язык (и языки) — дух языка —
другое» 4.
В. Г. Бєлінський у своїй праці «Основания русской
грамматики» писав: «Думка відноситься до слова, як душа до тіла, і слово
до думки,— як тіло до душі, тобто слово є покрив, одежа,
форма вираження думки». І далі в примітці: «Через те, що слово
1 Див. «Грамматика русского языка», т. II, ч. 1, Изд-во АН СССР, М,
1954, стор. 31—32 (акад. В. В. Виноградов, Введение).
2 Курс сучасної української літературної мови (за ред. Л. А. Булахов-
ського), т. II, К., 1951, стор. 15.
3 Там же, стор. 11.
4 Ленинский сборник, IX, стор. 33.
2-933
17
тісно зв'язане з думкою,— граматика перебуває в тісних
стосунках з логікою і має бути побудована на ній».
Отже, щоб добре знати граматику, зокрема її розділ —
синтаксис — вчення про будову речень, в якому найвиразніше
знайшла своє відображення ідея єдності мови і мислення,—
необхідно знати логіку, причому не формальну логіку, а логіку
діалектичну.
Подібно до того, як найпростіша одиниця мови — слово —
служить виразом найпростішої одиниці мислення — поняття
(наприклад: газета, організатор, маса), так і речення як основна
синтаксична одиниця відповідає складнішій формі свідомості —
судженню (наприклад: Газета — організатор мас). Таким
чином, судження про предмети і явища реальної дійсності
становить собою зміст думки, а формою його виразу є речення (в
даному разі: Газета — організатор мас).
У вираженому за допомогою речення судженні: Наша
факультетська стінгазета — організатор студентських . мас —
суб'єкт судження — наша факультетська газета] предикат
судження — організатор студентських мас. Такому поділові в
граматиці відповідає поділ простого речення на групу підмета і групу
присудка. Граматичний підмет—це основна, обов'язкова
частина розгорнуто вираженого суб'єкта судження, а граматичний
присудок — це основна обов'язкова частина розгорнуто
вираженого предиката судження. Таким чином, коли в судженні
суб'єктом є наша факультетська газета, то в реченні граматичним
підметом є тільки слово газета] коли в судженні предикатом є
організатор студентських мас, то граматичним присудком є тільки
слово організатор
Як бачимо, граматика, крім головних членів речення —
підмета й присудка,— розглядає ще й другорядні члени. Логіка ж
не знає «другорядних членів судження».
Як у судженні, так і в реченні відбивається реальна
дійсність. Якщо ми говоримо: «Наша факультетська стінгазета —
організатор студентських мас, в предметі, що відбивається в
нашій свідомості як певне поняття (наша факультетська газета),
ми виявляємо ознаку, тобто пізнаємо його в новому понятті і
називаємо: організатор студентських мас. Таким чином,
відбувається судження, в якому об'єднуються: поняття предмета, про
який ми «судимо» — говоримо (суб'єкт судження); поняття
про частину змісту цього предмета, яку ми в даному судженні
розкриваємо, тобто думка про певну приписувану суб'єктові
ознаку — організатор студентських мас (предикат судження),
і думка про зв'язок, про відношення між суб'єктом і
предикатом,— у реченні це виражається зв'язкою — наявною або
нульовою (зв'язка встановлює, що суб'єктові властиве те, що мис-
литься в предикаті).
Коли ж ми заперечуємо якусь ознаку в предметах судження,
тоді ми будуємо речення з заперечним присудком, наприклад:
18
/ золоті удила коневі не милі (Н. тв.). Заперечення у предметі
судження наявності тієї чи іншої ознаки не позбавляє судження
його риси — відбивати реальну дійсність, бо і в цьому
випадку говориться про реальний факт — про відсутність певної
ознаки.
Отже, єдиним критерієм істинності, реальності судження є
те, що воно відповідає дійсності, яка перевіряється практикою.
Але можна побудувати речення з граматичного боку правильно,
тобто граматична будова речення буде відповідати законам
граматики, а логічний зміст його може бути абсурдним, наприклад:
Я двісті років прожив на небі.
Судження-речення повинно бути побудоване за певними
законами логіки і граматики. Якщо сукупність окремих думок не
матиме спільного охоплюючого змісту і ці думки будуть
сприйматися як розпорошені, то судження ще не буде.
Наприклад, якщо ми скажемо газета, організатор, маса, то
ми матимемо окремі поняття, будемо розуміти окремі розрізнені
слова, але ніякого судження не буде і не може бути, бо слово-
думка не об'єднується тут єдиним змістом судження. Якщо ж
ми захочемо висловити судження, думку про щось, пов'яжемо
ні слова за певними законами логіки і висловимо у вигляді
речення, організованого за певними законами граматики, ми
матимемо: Газета — організатор мас.
Судити — означає мислити, відбивати в свідомості предмети
і явища й пов'язувати одне з другим або роз'єднувати,
визначати один предмет чи явище за допомогою другого предмета чи
явища, характеризувати одне через друге, встановлювати
відношення між предметами, приписувати предметові якусь ознаку
або ж вказувати на відсутність певної ознаки в ньому. Інакше
кажучи, всяке судження виражається за допомогою речення.
Крім того, можуть бути різні форми судження, а звідси — і
різні форми речень. Нарешті, те ж саме судження може бути
передане різними реченнями, наприклад: 1 /Листя в саду стає
жовтим. Листя в саду жовтіє. 2. Вода залила луки. Водою залиті
луки. Водою залито луки. Водою залились луки. Водою залили
луки.
Розглядаючи речення як словесну форму вираження
судження і розкриваючи діалектичну природу судження, В. І. Ленін в
статті «До питання про діалектику» говорить: «Почати з
найбільш простого, звичайного, масовидного еіс, з речення першого-
ліпшого: листя дерева зелене, Іван є людина; Жучка є собака
і т. п. Уже тут (як геніально помітив Гегель) є діалектика:
окреме є загальне... Значить, протилежності (окреме протилежне
загальному) тотожні: окреме не існує інакше як в тому зв'язку,
який веде до загального.
Загальне існує лише в окремому, через окреме. Всяке окреме
є (так чи інакше) загальне. Всяке загальне є (часточка або
сторона або сутність) окремого...
2*
19
Таким чином, у першому-ліпшому реченні можна (і треба),
як в «комірці» («клітинці»), виявити зачатки всіх елементів
діалектики, показавши таким способом, що всьому пізнанню
людини взагалі властива діалектика» К
У судженні Іван є людина суб'єкт судження — Іван,
предикат — людина; відношення між суб'єктом і предикатом у даному
випадку є відношенням приналежності поняття про дану людину
до певного роду понять.
У судженні Ялина — дерево суб'єкт — ялина, предикат —
дерево; відношення між суб'єктом і предикатом в даному
випадку є відношенням видового поняття (ялина) до родового
(дерево). Це відношення в обох випадках виражене зв'язкою є (в
першому — наявною, в другому — нульовою), яка вводить
окреме у загальне.
Тільки в судженні суб'єкт і предикат визначаються саме як
суб'єкт і предикат. Самі ж по собі, окремо взяті, вони є
відбитком окремо існуючих речей і явищ. Предикат існує тільки в
зв'язку з суб'єктом. Адже ж ознака (наприклад, «червоний»),
властива предметові (наприклад, прапорові), існує тільки разом з ним
(прапор червоний). Таким чином, суб'єкт і предикат взаємозу-
мовлені.
Виходячи з усього сказаного, судження можна визначити так:
«Судження є єдиним пізнавальним актом, за допомогою якого
ствердженням або запереченням для людського розуму-
розкривається наявність чи відсутність тієї чи іншої ознаки або-ознак
у предметі чи явищі» 2.
Чи тотожні між собою речення і судження (чи адекватні,
тобто рівні, відповідають одне одному повністю)?
Речення не можна ототожнювати із судженням, а члени
судження з членами речення. Інакше кажучи, знак рівняння між
ними ставити не можна. Різниця і співвідносність логічного
судження і речення безсумнівні.
Так, у судженні тільки два члени — суб'єкт і предикат,
якщо зв'язку розглядати як відношення між суб'єктом і
предикатом; у реченні два головні члени — підмет і присудок, але
в односкладному реченні суб'єкту і предикату може відповідати
тільки один головний член. Крім того, для судження будова
речення не має значення. Ми можемо сказати: Я не маю часу і
У мене нема часу. У першому реченні суб'єкту і предикату
відповідають підмет і присудок; у другому — один головний член
з додатком. Отже, зміст судження однаковий, але форма різна.
Речення Кращих учителів-відмінників до аспірантури! виражає
судження. Але граматично виражених підмета і присудка в
ньому немає.
1 К вопросу о диалектике, Ленинский сборник, XII, 1931, стор. 325.
2 Проф. П. С. Попов, Суждение и предложение, зб. «Вопросы
синтаксиса современного русского языка» (под. ред. акад. В. В. Виноградова),
1950, стор. 16.
20
Всяке судження неодмінно є речення в граматичному
розумінні, бо процес утворення судження є одночасно і процес
утворення речення. Але це не означає, що всяке речення є
обов'язково судженням. Акад. В. В. Виноградов, торкаючись питання
про неправомірне перенесення основних конструктивних ознак
судження на речення, пише: «Твердження, ніби безпосереднім
призначенням всякого речення є вираження судження,
неправильне. Для логіки навіть у дієслівному типі речення не істотні
основні граматичні категорії — часу, особи і способу, які
визначають будову речення. Логіка зводить до кількох узагальнених
загальнолюдських схем всю живу різноманітність типів речення,
які різко відмінні один від одного в різних мовах світу.
Граматика ж розглядає форми синтаксичного вираження думки,
почуттів і волі в усіх особливостях їх конкретної мовної будови.
і речення як предмет граматичного вивчення має значно більшу
кількість специфічно виражених народномовних ознак, ніж
загальнолюдська форма логічного судження» К
Отже, будова речення не завжди може бути співвідносною
з будовою судження, бо сама мова співвідносна не тільки з
фактами свідомості, а й з фактами емоцій, волевиявлення, що
супроводжують думку. Почуття і воля людини є найважливішими
моментами пізнання людської дійсності. В. І. Ленін про це
говорив так: «...без людських емоцій» ніколи не бувало, нема і
бути не може людського шукання істини» 2. Разом з тим
мислення якісно відрізняється від емоцій, почуттів. Тому вираження
емоцій і волевиявлень не завжди стає судженням; більше того,
ноно не завжди прибирається в форму граматично
організованого речення. Так, бувають випадки, коли емоції можуть
превалювати, переважати. Скажімо, людина відчуває біль, вона ні
про що не думає, а тільки кричить: Ой-ой! або: Ох! Ох! Це слово-
речення, але не судження.
Не виражають оформленого судження і висловлені питання
(крім питальних речень з риторичним питанням). Наприклад,
речення Підемо? Тобі приємно? не виражають судження, бо в
них нема ні ствердження, ні заперечення, ні істинного, ні
неправдивого-. Істина в них шукається для її ствердження. Судження
в таких питальних реченнях перебуває в захованому, невиявле-
ному, поки що не знайденому вигляді. Але речення з риторичним
питанням є не що інше, як судження, яке лише з зовнішнього
боку має питальну форму, а в дійсності виражає категоричність
твердження.
Проф. П, С. Попов про це говорить так: «Адже питальне
речення в мові в явному чи захованому вигляді дорозумлює
відповідь: так або ні. У питанні «Чи двері відчинені?» дорозумлюєть-
1 Грамматика русского языка, т. II, ч. I., Изд-во АН СССР, М., 1954,
стор. 69 (акад. В. В. Виноградов, Введение).
2 В. I. Л є н і н, Твори, т. 20, стор. 233.
21
ся, що двері можуть бути відчинені або зачинені» ], але питальне
речення, роз'яснює далі проф. П. С. Попов, в якійсь мірі
наближається до речення, що виражає судження, а саме: якщо в
самому питальному реченні щось стверджується, його слід
вважати судженням, наприклад, питальне речення з риторичним
питанням Хіба до Разіна Степана не йшли вкраїнські бідарі? (Р.).
виражає судження. (Наведене речення порівн. з таким реченням,
що містить ствердження: До Разіна Степана йшли вкраїнські
бідарі).
Імперативні наказові речення також не виражають судження-
Порівняйте: Петренко, відкрий вогонь по ворожих окопах! (це
не судження), але: Петренко відкрив вогонь по ворожих окопах
(це судження).
|
| Категория: Б. М. КУЛИК КУРС СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ Частина II СИНТАКСИС | Добавил: Blacklady (13.10.2009)
|
| Просмотров: 1292
| Рейтинг: 2.0/1 |
|
