Наприкінці XVІІІ ст. західноукраїнські землі опинилися під владою
Австрійської монархії. Окрім Закарпаття Австрійська монархія в той
час почергово здобула окремі західноукраїнські землі: у 1772 р. після
першого поділу Польщі — Галичину; у 1774 р. до Галичини приєдна-
но Буковину, що її відібрала Австрія в Оттоманської імперії, яка зане-
падала; у 1795 р. після третього поділу Польщі — землі між річками
Піліцою, Віслою і Бугом, до складу яких входили воєводства Кракі-
вське,  Сандомирське,  Люблінське  і  частина  Мазовецьк

Наприкінці XVІІІ ст. більшість українських земель опинилася під
владою Росії. Окрім Гетьманщини та Запоріжжя Російська імперія
по черзі приєднала до себе такі частини України:
1772 р. — згідно з Петербурзькою конвенцією між Росією, Авст-
рією та Пруссією (за першим поділом Польщі) — територію між Дніп-
ром та Сожем...

Історики часто називають XVІІІ ст. парадоксальним періодом в
історії української культури. З одного боку, спостерігався розквіт ук-
раїнського мистецтва і літератури, з іншого — умови складалися так,
що українська культура втрачала свою самобутність і поступово
адаптувалася до зразків імперської культури — російської й австрій-
ської.106

У другій половині XVІІІ ст. основою економіки України залишаєть-
ся сільське господарство. Вдосконалюються знаряддя праці, поліп-
шується система землеволодіння — здійснюється перехід від трипілля
до багатопілля. Нарівні з традиційними починається вирощування но-
вих культур: кукурудзи, картоплі, соняшнику, цукрового буряку.
Подальшого розвитку дістало й тваринництво. У маєтках козацької
старшини налічувалися тисячі голів великої рогатої худоби, коней, овець.
У другій половині XVІІІ ст. володіння козацької старшини безпе-
рервно розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян,
рядового козацтва і царських дарувань. Найбільшим землевласни-
ком був гетьман. Останній гетьман України Кирило Розумовський
володів майже 100 тисячами селян; йому належало багато хуторів
і невеликих міст.

Українське суспільство в зазначений період не було єдиним і ста-
більним. Існували великі внутрішні суперечності між українською
верхівкою і рештою населення. Українці частково ополячились на
Правобережжі й обрусіли на Лівобережжі. Трагічні наслідки для сус-
пільства мала втрата національної еліти. Перед українцями постійно
стояла дилема: або вірність своєму народові, або асиміляція і вход-
ження у правлячі польські чи російські кола. Канадський історик ук-
раїнського походження О. Субтельний зазначав, що українці втрати-
ли клас, який керує суспільством, ставить певні політичні цілі, сприяє
розвитку культури й освіти, підтримує церкву, фор

Після Переяславської ради і затвердження Москвою Березневих
статей (1654 р.), які визначали політичний і правовий статус України
у складі Російської держави, становище України залишалося склад-
ним. Входження України до складу Росії не відповідало інтересам
сусідніх країн. Уряд Польщі не хотів втрачати українські землі й не
визнав рішень Переяславської ради. Туреччина і Кримське ханство
розуміли, що союз України й Росії відкривав можливості для зміц-
нення становища Росії на берегах Чорного та Азовського морів. Ро-
сійсько-український союз і зміцнення Російської держави непокоїло
й Швецію.

До Переяслава 31 грудня 1653 р. прибуло російське посольство на
чолі з боярином В. Бутурліним, а 6 січня 1654 р. — Б. Хмельницький.
За наказом Б. Хмельницького 8 січня 1654 р. до Переяслава при-
їхала козацька старшина, яка підтримала рішення про приєднання
до Росії. На площі біля храму скликали генеральну раду, де були при-
сутні безліч людей. Б. Хмельницький звернувся до народу з промо-
вою, в якій нагадав про тяжке військове становище, про ненадійність
союзу з кримським ханом, про захоплення поляками українських те-
риторій, про національне пригноблення українського народу і наго-
лосив на необхідності для України прийняти чиєсь заступництво.
Було названо чотири потенційні кандидати на цю роль: польський
король, кримський хан, турецький султан і московський цар. А най-
кращим визнавався православний цар. Натовп схвально відгукнувся
на промову гетьмана.

Наприкінці 1650 р. на сеймі було ухвалено рішення готуватися
до війни і зібрати для цього величезний податок — 48 млн злотих, за
рахунок чого сформувати 36 тис. польського і 18 тис. литовського
війська. Очолив військо М. Калиновський. У ніч з 9 на 10 лютого76
1651 р. передові польські сили напали на прикордонні загони козаків і
вторглися у Брацлавщину. Тут у бою за місто Красне загинув відомий
полковник Д. Нечай, про подвиги якого український народ склав ба-
гато пісень. М. Калиновський на чолі війська просувався до Вінниці.
Тут його зустріли козацькі війська на чолі з Іваном Богуном.

Визвольна війна 1648–1654 рр. була підготовлена всім ходом істо-
ричного розвитку України. Козацьке і польське війська просувалися
назустріч одне одному. Першою на шляху козацького війська була
добре укріплена фортеця Кодак. Не маючи необхідної для штурму
артилерії, Б. Хмельницький залишає її в тилу, продовжуючи похід.
Водночас він направляє Івана Ганжу до реєстрових козаків, які плив-
ли Дніпром, щоб об’єднатися з польськими військами. У результаті
переговорів реєстрові козаки перейшли на бік повстанців.

Наприкінці XVІ  ст.  значно посилилася  боротьба  українського
селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту.
А втім, перші антифеодальні повстання в Україні були ще в XV ст.
Так, протягом 1490–1492 рр. відбулося велике антифеодальне пов-
стання селян у Східній Галичині та Північній Буковині під проводом
Мухи. Десятитисячному війську вдалося захопити фортеці Снятин,
Коломию, Галич. Селяни нападали на феодалів, спалювали і розо-64
ряли їхні маєтки, проте діяли вони в основному стихійно, локально,
розрізнено і тому зазнали поразки.

Друга половина XVІ — початок XVІІ ст. — період пробудження на-
ціональної  свідомості  українського  народу,  його  духовного  від-
родження. Утверджується відчуття рідної землі, історії, вітчизни. Збе-
реження і розвиток духовної культури, культурно-національне від-
новлення стають історичною необхідністю.
Культурно-національне відродження в Україні було пов’язане з
внутрішніми соціально-економічними процесами, а також з політич-
ною, ідеологічною, релігійною боротьбою, з наростанням народно-
визвольного руху і тими політичними й культурними процесами в
Європі, що дістали назву Відродження (XІV–XVІ ст.).

Втікаючи від польських і литовських панів, королівських старост,
багато козаків  просувалися  далі  на південь до Дніпровських по-
рогів — на Дніпровський Низ. У нижній течії Дніпро тоді перегород-
жували дев’ять порогів — ряди кам’яних скель заввишки 4–7 метрів.
За останнім порогом Дніпро широко розливався, утворюючи чис-
ленні притоки, луки та острови. Саме тут знаходили захист козаки,
що й відбито у приказці “Січ — мати, Великий луг — батько, степ і
воля — козацька доля”. На численних островах для захисту від татар
козаки споруджували укріплення — січі (зроблені зі зрубаних (січе-
них) дерев). З невеликими військовими загонами козаки об’єднались
у великий козацький союз з центром, який дістав назву Запорозька
Січ. Завдяки природним умовам Запоріжжя було неприступним як
для литовських і польських військ, так і для татарських й турецьких
орд. У систему Запорозької Січі ввійшли всі невеликі містечка — січі.
У переносному розумінні слово “січ” означало столицю запорозь-
кого козацтва, постійний центр керування військовими справами.
Поряд зі словом “січ” вживалося слово “кіш”. Його тлумачили як55
правління або місце тимчасового перебування козаків, військового та-
бору. Слова “січ” і “кіш” у козаків були синонімами.

Наприкінці XVІ ст. центр політичного життя України знову пере-
міщується на схід, у Наддніпрянщину, яка тривалий час була малона-
селеною. Населення України впродовж кількох століть намагалось
освоїти південний степ. Ще за часів Київської Русі для стримання ко-
човиків на південь від Києва було збудовано ряд укріплень, але їх
знищили монголо-татари. За часів правління великих литовських кня-
зів південні кордони знову розширилися до берегів Чорного моря.
Проте після створення Кримського ханства татари захопили Північ-
не Причорномор’я. Вони стали джерелом найбільшої небезпеки для
українського населення. Татари руйнували міста, вбивали старих, а
молодь брали в полон і продавали в рабство. Тільки протягом 1450–
1586 рр. було документально зафіксовано 86 набігів татар на Украї-
ну, а протягом 1600–1647 рр. — 70. Тому наприкінці XV — на почат-
ку XVІ ст. Східна Україна обезлюдніла. Київ став прикордонним
містом, а на південь від нього населення майже не було.

Період з кінця XІV до початку XVІ ст. — час боротьби за збережен-
ня культурної самобутності України, подальшого формування украї-
нського народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і
татар не сприяли розвиткові української культури.

Зв’язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною
Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток
України.
Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної
Європи з населенням 7,5 млн і загальною площею 815 тис. км2. Поля-
ки заселяли лише 180 тис. км

Феодальна роздробленість Київської держави, сили якої підірвала
монголо-татарська навала, призвела до захоплення українських зе-
мель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського
ханства і Туреччини.
У XІV ст. Україна переживала період політичного, економічного і
культурного  спаду.  Тоді ж  почався період підйому в  розвитку її
сусідів — Литви, Польщі, Московського князівства.

Незабаром після монголо-татарської навали Данило і Василько по-
вернулися з Угорщини на Волинь, яка була розграбована ординцями.
Скориставшись боярськими міжусобицями, Данило зміцнив свою вла-
ду. Проте галицькі бояри запросили до себе чернігівського князя Рос-
тислава Михайловича. Данило прогнав його дружинників. Тоді Рос-
тислав,  не  відмовляючись  від  своїх  претензій  на  Галичину,
в 1242 р. поїхав до Угорщини і оженився на дочці угорського короля
Бели ІV. У 1244 р. на чолі угорського війська Ростислав розпочав
похід на Перемишль, але невдало.

У степах Центральної Азії здавна жили численні племена кочовиків
— монголів, яких називали також татарами (за назвою одного з їхніх
племен). Наприкінці XІІ ст. тут виникла могутня військово-феодальна
держава. Між ватажками племен — ханами — точилася боротьба, яка
скінчилася перемогою хана Темучіна. У 1206 р. Темучіна оголосили
ханом усієї Монголії і дали йому ім’я Чингіс-хан. Він створив величез-
ну кінну армію. В армії була сувора дисципліна. За найменший прояв
боягузтва і нерішучості страчували. Монгольські воїни були спритні й
безжальні. Про воїна казали: “Він володіє безстрашністю лева, хитрі-
стю лисиці, хижістю вовка, бойовим запалом півня”. Стрімкою лави-
ною, зі свистом і виттям воїни кидалися на ворога. Під час облоги міст
застосовували стінопробивні машини, а через стіни кидали глиняні
горщики із запаленою нафтою.

У XІІ–XІІІ ст. на території України підносяться Галицьке і Волин-
ське князівства. М. Грушевський вважав ці князівства спадкоємцями
політичних і культурних традицій Києва. Галичина розміщувалась у
східних передгірних районах Карпат, у верхів’ях річок Дністра і Пру-
та. Населяли її племена дулібів, тиверців і білих хорватів. На сході
вона межувала з лісовими  рівнинами Волині, яку також заселяли
дуліби і білі хорвати. На схід від Волині лежало Київське князівство.
На західних і північних кордонах Галичина боролася з угорцями і
поляками, а Волинь змушена була боротись проти північних сусідів —
литовських племен. Обидва князівства були вдало розташовані, їх не
діставали напади зі степу. Волинь і Галичина були густо населені.
А їх міста стояли на важливих торговельних шляхах на Захід. Крім
того, Галичина мала великі поклади солі — товару, який був потріб-
ний усій Русі.

Київська Русь проіснувала майже три століття. Вона відіграла важ-
ливу роль в історії Європи, перегородивши шлях на Захід незліченним
ордам кочовиків. Східні слов’яни, які об’єднались в єдину міцну дер-
жаву, зуміли відбити  їхній натиск  і зберегти незалежність. Проте
зміцнення феодальних відносин призвело до розпаду Давньоруської
держави, і на XІІ–XІІІ ст. припав період феодальної роздробленості
Русі.

На межі VІІІ–ІX ст. у результаті тривалого процесу політичної, еко-
номічної та етнокультурної консолідації східнослов’янських племен
виникла Київська Русь. Про Київ, а також Київську Русь як могутню
державу розповідали арабські й візантійські автори, скандинавські
саги, французькі епічні твори, німецькі хроніки. Так, відома “Пісня
про Роланда” свідчить про участь дружин русичів у війні проти Карла
Великого, а Микита Хоніат повідомляв, що русичі врятували Візан-
тію від половців.