Д. До ДІАЛЕКТНА КАРТОТЕКА - Українська мова ЕНЦИКЛОПЕДІЯ - Підручники, навчальні посібники - Краткие содержания произведений. Підручники, посібники. - Бесплатная электронная библиотека FreeLib
Понедельник, 22.12.2014, 03:16
Логин:
Пароль:
Меню сайта
Скачать бесплатно
Статистика

Онлайн всего: 13
Гостей: 12
Пользователей: 1
Malcolmot
Яндекс цитирования
Главная » Статьи » Підручники, навчальні посібники » Українська мова ЕНЦИКЛОПЕДІЯ

Д. До ДІАЛЕКТНА КАРТОТЕКА
ДЗЮБА Іван Михайлович B6.УІІ 1931, с.  
Миколаївка, тепер Волноваського р-ну Донец.
обл.) — укр. літературознавець, критик,  
публіцист, державний і громадський діяч, академік
НАН України з 1992. Закін. 1953 Донец. пед.
ін-т. Працював у  
видавництвах («Дніпро»,
«Молодь») і період,  
пресі (журнали «Вітчизна»,
«Український  
біохімічний журнал» та ін.):  
коректором, літ.  
консультантом, редактором, зав.
відділу,  
кореспондентом. За політ, погляди,
рішучий осуд  
русифікації, протести проти
арештів укр.  
інтелігенції переслідувався рад.
тоталітарним режимом
(неодноразові  
звільнення з роботи, виключення зі Спілки  
письменників України, арешти, тюремне ув'язнення,
заборона займатися літ. діяльністю). Активний
учасник нац., дух. і держ. відродження України,
в т. ч. за надання укр. мові статусу державної.
Перший президент Респ. асоціації україно-
знавців A989—91). Був членом Держ. думи  
України A992), міністром культури України A992
—94). В 1996—2004 — академік-секретар  
Відділення л-ри, мови і мистецтвознавства НАН України.
Від 1999 — голова К-ту з Нац. премії України
ім. Т. Шевченка. Водночас — гол. редактор журн.
«Сучасність» (з 1992), співголова Гол. редакції
Енциклопедії сучас. України (з 1997).
І. М. Дзюба.
140 м. Катеринодар, тепер Краснодар, Росія] — укр.
і рос. фольклорист, етнограф, мовознавець,
д. чл. НТШ з 1899. Навч. у Воронез. семінарії,
звідки був виключений за «неблагонадійність».
Далі займався самоосвітою. Збирав фолькл. та
етногр. мат-ли в Слобідській Україні, на  
Кубані та в ін. регіонах. В опубл. збірниках
(«Чорноморські народні казки й анекдоти»,
1896; «Апокрифи, зібрані в Кубанській області»,
1900; «Народний календар Валуйського  
повіту...», 1909; всі — рос. мовою) — чимало лекс.
мат-лу, етимол. екскурсів тощо. Д. займався і
мовозн. проблемами: «Нариси воронезького  
міщанського говору порівняно з україно-росій-
ським наріччям» A891), «Малоруське слово
„паляниця" и грецьке „тгєАауос;"» A899) та ін.
Ряд лінгв. праць Д., а також підготовчі мат-ли
до Словника укр. мови залишилися у  
рукописах. НТШ у Львові видало 1903 «Посмертні
писання Митрофана Дикарева з поля  
фольклору й міфології» з передмовою І. Франка.
Літ.: Кониський О. До життєпису М. О. Дикарева. «Літ.-
наук. вісник», 1900, кн. 10; Галас Б. Митрофан Дикарів у
контексті історії укр. лексикографії. «Укр. мова», 2002, № 3.
И. О. Дзендзелівський.
ДИКТАНТ (від лат. сіісіаге — повторювати,
диктувати, складати) — див. у ст. Письмові  
роботи з мови.
ДИКЦІЯ (лат. сіісііо — вимова) — чітка,  
виразна вимова звуків. Дикційна нормативність —
необхідний компонент культури мови. Основа
Д. — артикуляція. Особлива роль Д. у мистецтві
актора (див. Мова театру), диктора (див. Мова
радіо і телебачення). Д. забезпечує  
артикуляційну точність, нормованість, характерологічне
розкриття образу, активізує процес спілкування
з глядачем (слухачем). Для усунення дикц.  
деструкції сучасна театр, педагогіка створила спец,
методику. Дикц. органіці сприяє досконале  
знання рідної мови, її щоденне практ. вживання.
Літ.: Гладишева А. О. Сцен. мова. Дикційна та орфоеп.  
нормативність. К., 1996. А. О. Гладишева.
ДИПЇНТІ (італ. еіріпіі — розписані,  
розмальовані) — написи фарбою при фресках у монум.
мист-ві. Пояснюють композиції або  
стосуються окр. персонажів. Розміщувалися звичайно
по обидва боки зображення у вигляді  
стовпчиків. В Україні найвідоміші Д. — Софійського
собору A1 ст.), Кирилівської церкви A2 ст.)
та Михайлівського Золотоверхого собору A2 ст.)
у Києві. Подібні пояснювальні написи  
зустрічаються і в укр. монум. живопису 17—18 ст.,
напр., у Троїцькій надбрамній церкві Києво-
Печерської лаври. Д. мають важливе значення
для мистецтвознавства, мовознавства, історії,
епіграфіки, оскільки дають змогу атрибутувати
зображення.
Літ.: Белецкий А. А. Греч, надписи на мозаиках Софии  
Киевской. В кн.: Лазарев В. Н. Мозаики Софии Киевской. М.,
1960. | С. О. Висоцький]
ДИСИМІЛЙЦІЯ (лат. еі88Іпті1аііо —  
розподібнення) — один з видів комбінаторних змін
звуків: розподібнення приголосних у межах
слова. Розрізняють регресивну Д. (зміну звука
під впливом наступного) і прогресивну (зміну
звука під впливом попереднього). Прикладом
регресивної Д. є зміна сполучення кт (напр., у
словах кто, квоктати) на хт (хто, квохтати),
коли з двох проривних один змінився на  
щілинний. Якщо група приголосних стояла після
наголошеного голосного, то Д. в ній не  
відбувалася (лікті). Внаслідок дисиміляц. процесу  
сполучення чн перейшло в шн: мірошник (< м-Ь-
рочьникъ), рушник (< ручьникъ), соняшник,
сердешний. Переважна більшість слів укр. мови
Д. не знає: нічний, пічний, значний. На схід-
нослов'ян. ґрунті відбулася також Д. у  
звукосполученні кр на поч. слова крьсть і похідних
від нього. Заміну тут к на х давньорус.  
пам'ятки фіксують ще з 12—13 ст. (хрьсть).  
Прогресивна Д. відбувається у сучас. укр. мові в  
сполученнях двох фрикат. приголосних —  
однорідних або однакових, напр., сш, зш > шш > шч:
[крашчий], [вишчий], вужчий, ближчий.  
Можлива Д. суміжних звуків (контактна Д.) і  
звуків, розділених ін. звуками (дистантна Д.).
Прикладом дистантної Д. є зміна р на л:  
срібло (< срібро), рибальство (< рибарство), лицар
(< рицар), лимар (< римар), муляр (< мурар),
перепел (< перперь). Ці випадки репрезентують
як регресивну, так і прогресивну дистантну Д.
Пор. АсиМІЛЯЦІЯ. Л. І. Прокопова.
ДИСКУРС (франц. еІ8соиг5 — промова, виступ,
від лат. сІІ8сиг8и8 — бесіда, розмова) — 1.  
Одиниця спілкування, більша за речення, в якій
наявні міжреченнєві зв'язки забезпечують  
цілісність і зв'язність висловлювання, лог.  
розгортання думки. Поняття Д. привертає увагу  
дослідників до процесу спілкування в його усній
формі, до пошуків характерних засобів  
ведення розмови, утримування уваги слухача.  
Послідовність викладеної у Д. інформації пов'язана
з роллю аргументації, вибором аргументів, які
використовує автор для того, щоб переконати
реципієнта. Різні ситуації спілкування  
зумовлюють специф. будову Д. — судового,  
дипломатичного, навчально-освітнього, розважального
тощо. Виникнувши як поняття «продукту  
мовлення», різновиду усного спілкування, Д.  
розширив своє значення: цю назву почали  
застосовувати також до різних писем, форм  
комунікації. Однак первинний зміст Д. - «розмова»,
«діалог», «усне спілкування» — у цьому  
значенні названого поняття переважає .
2. Висловлення як безпосередня мовна  
діяльність, що реалізується у конкр. життєвій  
ситуації, у певній формі спілкування, поведінки,
міміки, жестів, настрою мовця, а також у  
характерних соціокультурних, психолінгвальних
умовах, коли на перший план виступає  
соціальна роль мови.
3. Текст (письмовий і усний), об'єднаний  
наскрізною ідеєю, одним мотивом; розглядається
у широкому контексті його творення і  
сприймання, тобто відбиває нац.-культурні,  
соціальні, психічні умови автор, мовотворчості.  
Інтерпретація твору (творів) автора як певного Д.
потребує виходу в сферу прагмалінгвістики, за-
142
лучения позамов. чинників, що мотивують  
таке чи ін. прочитання твору. В цьому значенні
поняття Д. почали активно використовувати
літературознавці. Поширене воно в  
дослідженнях лінгвістики тексту.
Літ.: Новое в зарубеж. лингвистике, в. 8. Лингвистика  
текста. М., 1978; Кубрякова Е. С. О понятиях дискурса и  
дискурсивного анализа в совр. лингвистике. «Дискурс, речь,
речевая деяльность» (сборник обзоров). М., 2000; Короткий
тлумач, словник лінгв. термінів. К., 2001; Коваль-Костин-
ська О., Славова М. Літературозн. метамова — новий  
Вавилон чи дорога до діалогу? «Культура слова», 2002, в. 60.
С. Я. Ермоленко.
ДИСПАЛАТАЛІЗАЦІЯ (від грец. 6і>о..., лат.
<ІІ8... — префікс, що надає поняттю  
негативного або протил. змісту, і палаталізація) — див.
Депалаталізація.
ДИСТИНКТИВНА ОЗНАКА (від лат. еізііпс-
Ііо — розрізнення, відмінність) — див. Диферен-
ційна ознака.
ДИСТРИБУТИВНИЙ АНАЛІЗ - один з осн.
методів визначення і класифікації одиниць мови,
розроблений у дескриптивній лінгвістиці. Д. а.
базується виключно на розподілі одиниць
відносно одна одної у потоці мовлення,  
вивченні оточення аналізованої одиниці, тобто її
дистрибуції. Виняткове значення у Д. а. має
дод. дистрибуція, яка є основою для  
визначення позиц. варіантів одиниці {алофонів, ало-
морфів) чи множин одиниць, що належать до
одного класу. Контрастна дистрибуція — основа
для визначення різних класів мовних  
одиниць. Шляхом вільного варіювання виявляються
варіанти одиниці, які не залежать від її позиції.
Д. а. спочатку використовували для  
визначення системи фонем, потім сферами його  
застосування стали всі рівні мови, що спричинило
переосмислення поняття дистрибуції і зміну
техніки аналізу. Дистрибуція на фонемному
рівні визначається шляхом побудови  
квадратної матриці, яка показує усі звуки, що  
передують даному чи стоять за ним. На морфем,
рівні дистрибуція морфеми встановлюється за
допомогою підстановочних таблиць, а на  
лексемному — встановленням моделей  
сполучуваності, елементи яких часто розташовані  
дистантно. Використання Д. а. у синтаксисі  
зумовило виникнення аналізу за безпосередніми
складниками. Д. а. — це найбільш формальний
метод, що служить основою досліджень мови
за допомогою ЕОМ. Він широко  
застосовується різними мовозн. школами, особливо у
структурній лінгвістиці. За допомогою Д. а.  
визначають систему фонем і морфем будь-якої
мови, семант. віддалі між словами певної лекс-
семант. групи, розмежовують значення полі-
сем. слів тощо.
В україністиці Д. а. набув поширення у кін.
50-х рр. 20 ст.
Літ.: Наггіз 2. Оізігіоиііопаї 8ігисШге. В кн.: ТЬе Зігисіиге оГ
Ьапвиаве. №\у іегзеу, 1964; Структур.-матем. дослідження
укр. мови. К., 1964; Русанівський В. М. Дистрибут. аналіз. В кн.:
Проблеми та методи структур, лінгвістики. К., 1965; Методи
структур, дослідження мови. К., 1968; Перебийніс В. С.  
Кількісні та якісні характеристики системи фонем сучас. укр. літ.
мови. К., 1970; Плотников Б. А. Дистрибут.-стат. анализ леке,
значений. Минск, 1979. В. С Перебийніс.
ДИТЯЧА ЛЕКСИКА
ДИСТРИБУЦІЯ (англ. сіізігіЬиііоп - розподіл,
розповсюдження, від лат. <іі$ігіЬиїіо — поділ,
розподіл) — узагальнена сукупність усіх оточень,
у яких зустрічається одиниця мови — фонема,
морфема, слово і т. д., на відміну від оточень,
у яких вона зустрічатися не може.  
Розрізняють три типи Д.: додаткову, контрастну і  
вільного варіювання. Мовні одиниці перебувають
у відношенні додаткової Д., якщо вони не  
трапляються в однакових оточеннях. Так, укр. звуки
и та і перебувають у додатковій Д., оскільки и,
на відміну від і, не може стояти на початку
слова та після м'яких приголосних. Якщо  
мовні одиниці мають спільне оточення, але різні
значення, вони перебувають у відношеннях
контрастної Д., як, напр., звуки і, а, у: бік, бак,
бук. Якщо, перебуваючи в тому самому  
оточенні, одиниці мови не відрізняються значенням,
маємо вільне варіювання, напр., суфікс -ти /-ть
в інфінітиві, закінчення -ові/-еві, -у/-ю в дав.
та місц. в. іменників 2-ї відміни. Поняття Д.
дещо змінюється залежно від рівня мовної
одиниці. На фонемному та морфемному рівні
Д. — це безпосереднє оточення звука (фонеми)
та морфеми, а на лексичному — це сума  
можливих зв'язків лексеми (її валентність),  
виражених у синтакс. конструкціях (моделях).
Поняття Д. мовної одиниці пов'язане з  
поняттями контексту і сполучуваності.  
Дистрибутивні властивості одиниці мови реалізують її
внутр. властивості, тому Д. є основою  
дистрибутивного аналізу. М. П. Кочерган.
ДИСФЕМІЗМ (від грец. бш..., лат. с!І8... -
префікс, що надає поняттю негат. або протил.
змісту, і <рг|цл — говорю, кажу), какофемізм —
троп, що полягає в заміні звичайної, нейтрал,
назви грубим, вульгарним словом або висловом
з метою приниження об'єкта її позначення, для
емоц. підсилення та увиразнення висловлення;
іноді це є виявом мовної бравади,  
прагненням епатувати слухача. Типові Д. — це  
зооморфічна метафора стосовно людини (змія,
паща, кубло, здохнути, не гавкай), уживання
грубих, лайл., непристойних слів при  
варіантності словосполучення або слова (хто його
знає > чорт його знає, нема > чортма і т. п.).
Пор. астеїзм, де под. груба конотація є тільки
формальною.
Протилежне Д. — евфемІЗМ. О. О. Тараненко.
ДИТЙЧА ЛЕКСИКА — невелика група простих
для вимови слів, якими користується дитина у
ранній період розвитку (з кін. 1-го до кін. 2-го
року життя) до засвоєння загальновживаної  
мови. Включає: а) звуконаслідувальні слова (власне
звуконаслідувальні: бух, няв, кум-кум;  
звуконаслідувальні слова у значенні загальновживаних:
бі-бі — машина, гав-гав — собака); б)  
спотворені слова: пинка - спинка, лісіцьок — рушничок;
в) специфічно дит. слова (загальнопоширені:
пагіа — хліб, келя — цукерка та ін.; індивідуаль-
143
но створювані: голь-голь — соска, ака —  
пташка). Характеризується багатозначністю (киця —
власне киця, шерсть, волосся; мась — власне
м'яч, а також речення — Кидай мені м'яча,  
коти м'яча, дай мені м'яча), ситуативністю  
(актуалізується тільки при візуальному  
сприйманні предмета), морфол. неоформленістю,
зрозумілістю порівняно невеликій групі людей.
Н. Я. Дзюбишина-Мельник.
ДИФЕРЕНЦЇЙНА ОЗНАКА, дистинктивна  
ознака, розрізнювальна ознака — ознака, яку  
використовують для розрізнювання звукових  
одиниць (напр., фонеми). Поняття «диференційна»
у фонологію ввів М. Трубецькой. В укр. мові
розрізняють протиставлення: дзвінкого  
приголосного — глухому (дам - там), зімкненого —  
щілинному (там — сам), назального — чистому
(нам — дам), латерального — зімкненому (лама —
дама), передньоязикового — губному (сам — вам),
твердого — м'якому (дак — дяк). Р. Якобсон
трактує диференц. дистинктивну ознаку як таку,
яку можна прийняти за міжмовний дискретний
сигнал, і виділяє 12 пар ознак: голосний —  
неголосний, приголосний — неприголосний,  
компактний — дифузний, напружений — ненапру-
жений, дзвінкий — глухий, носовий — ротовий,
перерваний — неперерваний, різкий —  
нерізкий, глоталізований — неглоталізований,  
низький — високий, бемольний - простий, дієзний
— простий. В укр. звуковій системі  
представлені всі ознаки, крім глоталізації. Д. о. слід
розуміти як ієрархію різних рис.
Літ.: Трубецкой Н. С. Основы фонологии. М., 1960;  
Якобсон Р., Фант Г. М., Халле М. Введение в анализ речи. В кн.:
Новое в лингвистике, в. 2. М., 1962; Реформатский А. А.  
Введение в языковедение. М., 1996. Л. I. Прокопова.
ДИФТбНГ [грец. біфОоууод, від бі(д) — двічі
та (рОбууод — звук], двозвук — поєднання двох
голосних звуків в одному складі. Д. аі,,  
визнала ще праслов'ян. мова; вони, як і довгий [є],
розвинулися в ній у дифтонг |е, що був  
успадкований багатьма пізнішими слов'ян,  
діалектами, зокрема й давньоруськими. В давньорус.
писемності Д. і$ позначався літерою і (дієто,
діедь, ріека — орф. л-Ьто, діугь, ріка). В укр.
мові цей Д. монофтонгізувався (тобто  
перетворився на монофтонг — голосний з артику-
ляц. та акуст. однорідністю) в і (літо > літо,
ріка > ріка), а в рос. - в є (лето, река); в укр.
пн. говорах у наголошеній позиції він зберігся
(обкд, л|ес), а в ненаголошеній змінився на є
(дедй, мешбк, песбк — з д[і]дьі, м[і]шькь,
п[і]еькь). Можливо, вже в деяких давньорус.
говорах звукове значення [і] розрізнялося  
залежно від наголосу. В окр. пн.-укр. говорах на
звуковий вияв Д. іе впливали губні приголосні
та р, після яких елемент і розширився до и
(обиед, пиешки, риечка).
Пізнішого походження Д. з етимологічних [є]
та [о] в новому закрит. складі, що утворився
після занепаду редукованих звуків [ь] та [ъ] у
наступному; в такій позиції [є] та [о]  
подовжились (печь > пёч; столъ > стол). У говорах,
на основі яких сформувалися рос. та білорус,
мови, це подовження пізніше втратилось, а в
говорах, що лягли в основу укр. мови,  
збереглося, і вже на укр. ґрунті [є] та [о] дифтонгізу-
вались: перший з них перед колишнім  
складом з редукованим [ь] змінився на дифтонг Де,
що, як і давньорус. Де, далі розвинувся у  
монофтонг [і] (печь > пёч > щеч > піч), а в пн.
говорах здебільшого зберігся — піеч. Довгий
голосний [є] перед складом з редукованим [ъ]
змінився на [о] (селъ > сёл > с'ол) і далі  
розвивався, як і голосний [о]. Вимова довгого [6]
наблизилась до [у], пізніше він дифтонгізував-
ся (возъ > вбз > вуоз > вуиз > вуіз). У більшості
укр. говорів відбулася його монофтонгізація у
голосний [і] (віз, міст, сіл, жінка), в окр. пн.
і деяких пд.-зх. (ужанських, марамороських,
боржавських) говорах виник відповідно  
монофтонг [и] або [у] (виз, мист, снип; вуз,
муст, снуп); у більшості ж пн. говорів
зберігаються Д. у^о, ^и, ^і, (вуоз, вуиз, вуіз,
нюіс, сюш, жуінка) або їхні інші звукові
варіації. В укр. літ. мові рефлекс Д. — це  
голосний [і], а чергування [є] - [і], [о] — [і] (печі
— піч, вози — віз), що виникло внаслідок  
монофтонгізації Д. з давніх [є] та [о], становить
одну з найважливіших диференц. рис укр.  
фонетики. Під впливом пд. говорів і літ. мови
ареал дифтонг, вимови у пн. говорах  
поступово звужується.
Термін «дифтонг», уживаний для назв відпо-
від. звукових явищ, поширених у північноукр.
говорах, до певної міри умовний, бо, як це  
переконливо довів ще В. Ганцов, в укр. живих  
говорах він вимовляється не як два звуки, а як
один складний голосний звук.
Літ.: Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г
Історія укр. мови. Фонетика. К., 1979. | М. А. Жовтобрюх\
ДИФУЗНІСТЬ ЗНАЧЕННЯ (від лат. сЖшіо -
поширення) - нечітка диференціація значень у
полісемічному слові — лексемі, відсутність  
чітких меж між ними. Напр., значення слова час —
«тривалість існування явищ і предметів, яка
вимірюється століттями, роками, місяцями,  
годинами, хвилинами і т. ін.», «проміжок, відрізок
у послідовній зміні годин, днів, років і т. ін.,
протягом яких що-небудь здійснилося,  
здійснюється чи здійснюватиметься», «історичний
період у розвитку природи і людства;  
визначена епоха або окремий період у житті певного
народу, держави, суспільства», «проміжок у  
послідовній зміні годин, днів, зайнятий  
основною роботою, справами, вивільнений для  
відпочинку, дозвілля тощо» — взаємопроникають,
напливають одне на одне; межі між цими  
значеннями розмиті. Д. з. є однією з причин  
неоднакової (якісної та кількісної) інтерпретації се-
мант. структури одного й того ж слова в різних
словниках. Д. з. зумовлюється недискретністю
позначуваних словом явищ об'єктив, світу і  
діалектикою семант. процесів у мові. Пост,  
динамізм семант. процесів є однією з причин, що
затруднюють семант. стратифікацію слова. Лек-
сикогр. опис не відображає Д. з. Хоч як важко
буває часом лексикографам відмежувати одне
значення від іншого і відповідно розподілити
144
ілюстрат. матеріал, вони прагнуть це зробити
й вивільнити словникові статті від невизначе-
них прикладів, що в результаті дає викривлене
уявлення про семант, структуру описуваних слів.
Навіть найтонший опис семантики слова є  
огрублениям реального стану речей, його  
схематизацією. Термін Д. з. подекуди невиправдано
використовується для позначення явища  
синкретизму значень, тобто позиц. нейтралізації
ЗНачеНЬ у пеВНИХ КОНТеКСТаХ. М. П. Кочергам.
ДІАКРИТИКИ — див. Діакритичні знаки.
ДІАКРИТИЧНІ ЗНАКИ, діакритики (грец.
біахрітіход — розрізняльний, розпізнавальний) —
надрядкові, підрядкові або середрядкові знаки,
які вживаються у літерних системах письма
для заміни чи уточнення значень окр. літер.
Д. з., що надають літері нового значення,  
відіграють велику роль у тих системах письма,
що ств. на базі вже існуючих алфавітів, напр.,
в алфавітах народів кол. СРСР, ств. на основі
рос. алфавіту (марійська мова — ьі, а, 6, у;  
чуваська — а, є, 9, У тощо), в різних нац. системах
письма, ств. на базі лат. алфавіту (франц., пор-
туг., польс, чес, лит., латиське письмо). Д. з.
широко вживаються у деяких системах  
транскрипції, в алфавітах міжнар. штучних мов
(напр., в алфавіті мови есперанто — б, <}, Ь, }, §.
Слов'ян, кириличне письмо засвоїло з  
візантійського надрядкові Д. з. (придих, наголоси,
титла, паєрки тощо). У найдавніших слов'ян,
рукописах вони зустрічаються рідко, але чим
далі від старовини, тим кількість їх у писем,
пам'ятках збільшується. У 14—15 ст. були  
встановлені чіткі, але штучні правила вживання Д. з.
у південнослов'ян. письмі, які поширилися на
письмо сх. слов'ян, а з часом і на друкарську
практику. Пам'ятки староукр. мови фіксують
знак придиху ('), який рекомендувалося  
ставити над голосними звуками, що починають
слово або стоять після ін. голосного.  
Штучними в староукр. текстах були також такі Д. з.,
як кендема ("), камора О тощо. Паєрки ( ,у)
повинні були ставитися на місці  
етимологічних ъ, ь, що занепали, однак це правило не
завжди витримувалося. До Д. з. належать  
також крюкові ноти — спец, значки над  
голосними, рідше — в серед, рядка між літерами, які
вказували на необхідність пониження чи  
підвищення голосу при читанні літург. текстів та
В ЦЄРК. ПІСНЄСПІВІ. /. П. Чепіга.
ДІАЛЕКТ (грец. біаЛєхтод — наріччя, говір) —
1. Територіальний Д. — різновид нац. мови,  
якому властива відносна структурна близькість і
який є засобом спілкування людей, об'єднаних
спільністю території, а також елементів  
матеріальної і духовної культури, істор.-культур,
традицій, самосвідомості. Д. територіальний
ототожнюють з говором. Сукупність структурно
близьких Д. утворює наріччя, сукупність усіх
наріч — діалектну мову, що є однією з двох осн.
форм (поряд з літ. мовою) існування нац.  
мови. У межах наріччя чи діал. мови Д.  
протиставляється іншим Д. сукупністю ознак у зву-
ДІАЛЕКГ
ковій, акцентуац., грамат., словотв. будові,
лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні
риси на різних структур, рівнях. Контрастність
цього протиставлення зумовлюється сукупністю
і функц. навантаженням тих рис, якими ці Д.
протиставляються. Межі Д. окреслюються на
підставі лінгв. картографування (див.  
Лінгвістична географія) пасмами ізоглос.
Взаємопроникнення рис сусідніх Д., їхня  
тривала взаємодія спричиняють появу говірок
перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у  
перехідних говірках риси взаємодіючих Д.  
поєднуються з новими, що витворилися у їхній
структурі. Крім власне мовного (лінгвогеогра-
фічного) окреслення меж Д., можливе  
виділення їх на підставі поєднання мовних  
особливостей і меж поширення типових явищ традиц.
культури, етногр.-культур, районування. Межі
Д. історично рухомі, їхня зміна може  
зумовлюватися як переміщенням ізоглос  
визначальних рис Д. у процесі міждіалектної взаємодії
(т. з. мовна експансія, напр., переміщення на
північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією
носіями Д. нових територій (напр.,  
поширення гуцульського Д. на Мараморощині та  
Буковині в 17—19 ст.).
Структурні особливості Д. з часом зазнають
змін внаслідок міждіал. взаємодії та впливу літ.
мови (див. Літературна мова), проте Д. як  
форма існування нац. мови не зникає, а лише
трансформується у нову якість. Зміни у різних
Д. і говірках того самого Д. відбуваються  
нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються  
поблизу великих екон., культур, центрів, менш
відчутні — у маргінальних та відносно  
ізольованих природ, умовами (гори, ліси, болота)  
говірках. Напрям змін переселенських говірок в
іншодіалектному та іншомов. оточенні  
визначається характером міждіал. і міжмов.  
взаємодії. Кількість укр. Д., їхні межі, глибина проти-
ставності іншим Д., а також внутр. членування
їх на групи говірок є наслідком племінної  
диференціації з доістор. часів, пізніших  
різночасових політ.-адм. об'єднань і перегрупувань  
земель, наявності й зміни впродовж тривалого
періоду розвитку мови етносу адм., екон.,  
культур., реліг. та осв. центрів. Тому межі Д.,  
ізоглоси окр. явищ лише зрідка можуть бути надійно
пов'язані з кордонами, що існували в  
минулому між племенами, феодальними землями,
д-вами. Рядом визначальних рис Д.  
об'єднуються в наріччя: до північного наріччя входять Д.:
західнополіський, середньополіський, східнопо-
ліський; до південно-східного наріччя — серед-
ньонаддніпрянський, слобожанський, степовий
Д.; до південно-західного наріччя — лемківський,
надсянський, закарпатський,  
покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський,  
наддністрянський, волинський, подільський Д. (карту  
говорів укр. мови див. на окр. арк., с 808-809).
145
Літ.: Жилко Ф. Т. Ареальньїе единицьі укр. язьїка. В кн.:
ОЛА МИ. 1970. М., 1972; Бевзенко С. П. Укр. діалектологія.
К., 1980; АУМ, т. 1-3. К., 1984-2001. П. Ю. Гриценко.
2. Соціальний Д. — відгалуження загальнонар.
мови, уживане в середовищі окр. соціальних,
професійних, вікових та ін. груп населення.  
Характеризується специф. особливостями у  
формуванні, доборі й використанні певної частини
лекс. та фразеол. засобів (у грамат. структурі  
такі особливості не спостерігаються). Обсяг  
словника таких груп зумовлюється ступенем їхньої
відособленості від решти носіїв мови і  
включає в себе певну кількість специф.  
повнозначних слів — іменників, прикметників, дієслів,
прислівників, рідше — числівників і  
займенників (останні засвідчуються тільки в таємних
соціально-діалектних системах) чи загальнонар.
слів у специф. значеннях (решта лекс. засобів —
загальнонар. слова). Варіювання у  
користуванні лекс. засобами залежить від середовища і
сфери вживання. Є, напр., вікові особливості:
мова дітей (передусім раннього віку)  
відрізняється від мови дорослих особливим  
словником (папка — хліб, биця — теля, паця — свиня,
льоля — сорочка і т. ін.); специфічними для укр.
мови дієсл. утвореннями: їстки, їстоньки,  
купоньки, питоньки, спатоньки, ходитоньки  
тощо. Диференціація у користуванні лекс.  
засобами мови залежить від загальноосв. рівня:
носіїв мови, їх сусп. становища, роду занять,
кола інтересів, середовища, до якого належить
носій мови і т. ін. Чинники, які зумовлюють
соціально-діал. диференціацію мови, настільки
різноманітні, що їх не завжди можна  
визначити. До того ж нерідко вони діють одночасно,
що призводить до інтеграції різних соціально-
діал. відгалужень від загальнонар. мови.
Соціальні діалекти певною мірою можуть  
перехрещуватися з територіальними (у добу  
феодалізму останні — одночасно і селянські),  
проте, на відміну від територіальних, вони не  
охоплюють фонет. системи та грамат. будови.
Соціальна (соціально-професійна)  
диференціація сусп-ва, а отже, і його мови залежить від  
рівня розвитку продукт, сил. Тому коли тер.-діал.
відмінності в межах нац. мови поступово  
нівелюються, то соціально-діалектні зберігаються.
Серед різновидів соціальних діалектів  
звичайно виділяють професійні й групові жаргони,
арго, різновиди таємних засобів спілкування.
Явища диференціації мови з ширшою  
соціальною базою характеризуються як просторіччя
та сленг.
Літ.: Гнатюк В. Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова,
звістки і т. п. про лірників повіту Бучацького. В кн.: Етн. зб.,
т. 2. Л., 1896; Жирмунский В. М. Нац. язьпс и социальньїе диа-
лектьі. Ленинград, 1936; НогЬасп О. Аг§оі іп ІЛсгаіпе. НТШ.
Філол. секція. Ргосеес1іп§5, 1. Н.-Й. — Париж, 1952; СУЛМ.  
Лексика і фразеологія. К., 1973; Дзендзелівський Й. О. Арго волин.
лірників. «5Шс1іа 2 Гііоіо^іі роївкіе] і 5Іо\УІагі$кіе]» (^агзгахуа),
1977, І. 16; Його ж. Укр. бурсацько-семінарський жаргон  
серед. XIX ст. На мат-лі повісті «Люборацькі» А. Свидницько-
го. «8Шсііа 8Іа\іса» (Висіарезі), 1979,1. 25, Газе. 1/4; Винник В. О.
Опрацювання лексики обмеженого вживання у Словнику
укр. мови. В кн.: Слово і фразеологізми у словнику. К., 1980;
СтавицькаЛ. Проблеми вивчення жаргон, лексики: Соціо-
лінгв. аспект. «Укр. мова», 2001, № 1; її ж. Короткий  
словник жаргон, лексики укр. мови. К., 2003. В. О. Винник.
ДІАЛЕКТИЗМ (від грец. біаЯєхтод - наріччя,
говір) — позанормат. елемент літ. мови, що має
виражену діалектну (див. Діалект) віднесеність.
Д. віддзеркалюють процес адаптації літ. мовою
територіально здиференційованих елементів
діал. мови чи регіон, варіантів літ. мови.  
Використання Д. становить відступ від чинних
на відповід. етапі розвитку норм літ. мови зі
стилістичною настановою (мовна  
характеристика персонажів, відтворення локал. колориту
описуваних подій та ін.). Функціонування Д.
в усному мовленні може зумовлюватися як
цільовою стиліст, настановою мовця, так і не-
достат. володінням літ. мовою. Осн. шляхами
проникнення Д. у літ. мову є мова худож. л-ри,
публіцистики, наук, л-ри, усне мовлення, лек-
сикогр. праці (діалектні та змішаного типу).
Д. — поняття історично мінливе, яке  
формується разом з виробленням і усталенням норм літ.
мови. Зміна норм відбивається на оцінці мов.
одиниць, їх віднесенні до Д. чи нормативних;
при цьому критерієм оцінок служать нормат.
описи грамат. структури літ. мови,  
різноманітні словники, в т. ч. наголосів, граматичні тощо.
На поч. етапі розвитку нової укр. літ. мови  
використання діал. одиниць не було чітко  
регламентоване, зумовлювалося мов. досвідом  
письменника, нерідко мало риси мов. натуралізму;
тому оцінка Д. у писемних творах 18—19 ст.
можлива лише у контексті конкретних того-
час. норм літ. мови. Від власне Д.  
відрізняються ті одиниці мови, які були чи є  
нормативними для регіон, варіантів літ. мови (як у різний
час наддніпрянський, галицький,  
закарпатський, буковинський, пряшівський), але не  
стали нормативними для загальноукр. літ. мови;
використання таких одиниць мови не  
пов'язане зі стиліст, настановами мовців і не свідчить
про незнання норм літ. мови. Проміжне  
становище між діал. і літ. мовленням займають
тексти: а) зі значним насиченням говіркових
елементів, цілеспрямовано стилізовані під якийсь
діалект, проте зі збереженням орієнтації на
літ. норму (під гуцул, діалект стилізовані  
художні твори Г. Хоткевича, М. Влад, С. Пушика
та ін., конфесійні тексти — пастирські  
послання А. Шептицького) — на тлі нормативних для
літ. мови елементів говіркові риси  
оцінюються як Д.; б) тексти, які орієнтовано на діалект,
а не на літ. мову, «олітературнений» діалект,
хоча не становить точної копії говірки, може
включати надговіркові риси (гуцул, діалект «олі-
тературнено» в худож. творах П. Шекерика-
Доника, О. Манчука та ін.; лемк. діалект — у  
багатьох публікаціях «Лемківської сторінки» газ.
«Наше слово», в часописі «Лемківський  
календар» та ін.); у таких текстах відсутня  
диференціація одиниць на діалектні та нормативні
для літ. мови, тому говіркові риси не належать
до Д.
Розрізняють Д. акцентуаційні, фонетичні,  
словотвірні, граматичні, лексичні, семантичні,  
фразеологічні. Акцентуаційні Д. широко пред-
146
ставлені в усному літ. мовленні; в худож. л-рі
наявні переважно в поет, текстах з фіксованою
ритміко-акцентною структурою («Хоч не  
зверху, то в серці ще Він носить» — І. Франко).
До часто фіксованих фонетичних Д.  
належать словоформи з відмінними від літ. мови
чергуваннями о, є, з і, о з нулем звука, є з о
(война, крів'ю, хтіти, меї, свеї), є на місці а
після м'яких приголосних (житє, дєкувати),
збереження о у словах богатий, горячий, заміна
ф на х, хв (арихметика 'арифметика', шкахва
'шафа'), наявність р зам. р' (торувати  
'горювати'), а також використання словоформ з лек-
сикалізованою звуковою структурою (матюнка
'матінка', кождий 'кожний'). Зрідка у худож.
творах використовуються словотвірні Д.,
відмінність яких від нормативних для літ.  
мови дериватів полягає в ін. комбінації афіксів з
твірними основами (оспалий 'заспаний',  
поранок 'ранок', дружитися 'одружуватися',  
спромога 'можливість'). Серед граматичних Д.
найпоширенішими є такі, які відрізняються
від нормативних для літ. мови віднесеністю до
інших грамат. підкласів, парадигм (баче, про-
се зам. бачить, просить; їсиш, дасиш зам. їси,
даси; межою зам. межею), збереженням  
давніх типів відмінювання форм (сей, сього, сего
'цей, цього', тоті 'ті') та синтаксичних  
конструкцій: з прийменниками к, ік [берегу] 'до  
берега', о, об [світі] 'про світ', об [дорогу] зам. 'до
дороги', меж, межи 'між', раз коло разу 'раз по-
раз', сполучниками котрий 'який', кбби, гейби
'якби', а також відбиттям наслідків  
аналогійних змін (напр., його, род. в. > до його; їх,
род. в. > до їх). Лексичні Д. — найчи-
сельніша група Д.; серед них розрізняють
власне лексичні Д. і етнографізми. Лексичні Д.
становлять дублети до літ. відповідників (леґінь
- парубок, тййстра — торба, пбрун — грім,
фудульний, бутний — гордий, мбва — чайка) або
синоніми часто з виразним експресив.  
забарвленням (баскалйчитися 'посміхатися', голінний
'охочий до чого-небудь', єретуватися  
'сердитися', наобїсити 'набриднути'). Семантичні
Д. відрізняються від нормативно вживаних у
літ. мові слів лише своїм знач, (чудно  
'незручно', тісний 'сутужний', ризи 'дерев'яні лотоки
для спускання зрубаних колод з гір').  
Фразеологічні Д. у своїй структурі відбивають
фонет., грамат., лекс. особливості різних
діалектів, тому в літ. джерелах виступають як
варіантні ('не розумітися з ким': ні в кут, ні в
двері — ні в ліс, ні в поле - ні горі, ні долів —
ні берегом — ні водов). Широке вживання окр.
лексичних Д. зумовлює перетворення їх у т. з.
поетизми — характерну стилетворчу ознаку  
мови поезії (лексема ватра 'вогнище, полум'я,  
багаття', яка з цим знач, локалізована в говорах
карпат. зони, в 50—60-і рр. активно вживалася
у творах багатьох східноукр. поетів).  
Усталення вживання слів і словоформ як Д., їх  
відповідне опрацювання у нормат. словниках і  
граматиках (з відповід. кваліфікаціями діал., обл.)
ДІАЛЕКТНИЙ СЛОВНИК
є передумовою поступового переходу цих Д. до
нормативних, збагачення за їхній рахунок
структури і виражальних можливостей літ. мови.
Літ.: Огієнко І. Словник місц. слів, у літ. мові не вживаних.
Жовква, 1934; Кобилянський Б. В. Діалект і літ. мова. К.,
1960; СУЛМ. Лексика і фразеологія. К., 1973; Укр. літ. мова
в її взаємодії з тер. діалектами. К., 1977; Омельченко 3.,
Фроляк Л. Діал. лексика у словниках кін. XIX — поч. XX ст.
В кн.: Лінгв. студії. Д., 2000. П. Ю. Гриценко.
ДІАЛЕКТНА КАРТОТЕКА Інституту  
української мови НАН України — картотека, ств. на  
основі записів говірок за різними  
питальниками у нас. п. України та в етнічно укр. селах, що
перебувають на тер. ін. держав. Формування її
почалося зі збирання матеріалів до «Атласу
української мови» (АУМ) у 1948. Зберігається у
відділі діалектології ін-ту. Містить картотеку
АУМ — понад 1,5 млн. карток. На стадії  
формування перебувають картотеки  
«Загальнослов'янського лінгвістичного атласу» (ЗЛА),  
«Лексичного атласу української мови» (ЛАУМ),
«Лінгвістичного атласу Європи» (ЛАЄ),  
«Словника українських народних говорів» (СУНГ);
як окр. фонди зберігаються картотеки М. Онипі-
кевича і М. Грицака. На базі картотеки  
підготовлено АУМ (т. 1—3, 1984—2001), створюються
багатотомні «Загальнослов'янський  
лінгвістичний атлас» та «Лінгвістичний атлас Європи».
Картотека поповнюється за рахунок  
розписування етногр. описів, регіональних лексикол.
та лексикогр. праць (опублікованих та  
рукописних), творів худож. л-ри, в яких  
використано діалектизми, надходжень від окр.  
записувачів. Станом на 2004 заг. обсяг Д. к. - бл. 4,8
МЛН. КарТОК. П. Ю. Гр
Просмотров: 892 | Загрузок:
Категория: Українська мова ЕНЦИКЛОПЕДІЯ | Добавил: Blacklady | Дата добавления: 20.08.2009, 20:59 | Рейтинг: 0.0/0



Поиск