Г. До ГІПАЛАГА - Українська мова ЕНЦИКЛОПЕДІЯ - Підручники, навчальні посібники - Краткие содержания произведений. Підручники, посібники. - Бесплатная электронная библиотека FreeLib
Четверг, 02.10.2014, 17:27
Логин:
Пароль:
Меню сайта
Скачать бесплатно
Статистика

Онлайн всего: 8
Гостей: 7
Пользователей: 1
ndbburoiobbeen
Яндекс цитирования
Главная » Статьи » Підручники, навчальні посібники » Українська мова ЕНЦИКЛОПЕДІЯ

Г. До ГІПАЛАГА

Г - четверта літера українського алфавіту. Є  
також в ін. алфавітах, ств. на слов'яно-кирилич.
графіч. основі. Назва літери [ге] вживається як
іменник с. р.: велике Г, мале г. За формою  
накреслення це видозмінена кирилична літера г
(«глаголь»), що  
походить від греко-ві-
зант. г («гамма»). У
староукр. графіці  
означала  
фарингальний задньоязиковий
звук г, а в складі  
диграфа кг передавала
вибуховий ґ в іншо-
мов. словах (кгвалть,
кганокь, паракграфь).
У зв'язку з  
наявністю різних писем.
шкіл і типів письма
(устав, півустав,  
скоропис) Г вживалося
у кількох варіантах,
що допомагає  
визначити час і місце
написання пам'яток. У 16 ст., крім рукописної,
з'явилася друкована форма літери. В сучас. укр.
мові цією літерою позначають гортанну  
фрикативну приголосну фонему г (гарно, геть, гнів).
У позиції перед глухим у серед, слова  
приголосний г передає глухий звук [к'іхт'і, н'іхт'і, лех-
киї], але в абс. кінці слова дзвінкість  
зберігається (біг, сніг). Г буває велике й мале, має
рукописну й друковану форми. У старослов'ян.
кирилич. писемності мало також числове  
значення «три», у глаголиці — «чотири». Нині  
використовується також при класифікац.  
позначеннях і означає «четвертий»: розділ «г». При
цифровій нумерації вживається як додаткова
диференц. ознака, коли ряд предметів має такий
самий номер: 5-Г клас, будинок 12-Г і т. п.
Г. П. Півторак.
ГАЛАС Кирило Йосипович D.IV 1921, с. Іза,  
тепер Хустського р-ну Закарп. обл. - 5.УШ 1995,
Ужгород) — укр. мовознавець, канд. філол.  
наук з 1961. Навч. 1941—44 на славіст, відділенні
Будап. ун-ту, закін. 1952 філол. ф-т Ужгор. ун-ту.
Працював у школах Закарпаття A944-54),
Ужгор. ун-ті A957-85; з 1963 - доцент кафедри
укр. мови). Автор праць «З топоніміки  
Закарпаття» A958), «Топоніміка Закарпатської області
(назви населених пунктів)» A961), «Топонімія в
„Гайдамаках" Т. Г. Шевченка» A964),  
«Українська топонімія Закарпаття в лінгвістичному
аспекті» A979), «Назва як мовна одиниця (на
матеріалі української мови)» A985), «Загадковий
доктор Іван Гарайда» A985). Співавтор  
«Угорсько-українського словника» A961).
Літ.: Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства,
в. 6. 36. пам'яті Кирила Галаса. Ужгород, 2002. П. П. Чучка.
ГАЛИЦЙЗМ - див. Галичанізм.
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛІТОПИС -  
визначна пам'ятка укр. історіографії і л-ри 13 ст.
Складова частина Волинського літописного  
зведення кін. 13 — поч. 14 ст., найстарішим  
списком якого є Іпатіївський літопис. Продовжує
попередні літописи — «Повість временних літ» та
Київський літопис. Складається з двох частин:
Галицької, яка розповідає про події 1201—61
насамперед у Галицькій землі, зосереджуючи
осн. увагу навколо постаті князя Данила  
Романовича (Данила Галицького), та Волинської з
описом подій 1262—92, що відбувалися у  
Волинській землі за князювання Василька  
Романовича, його сина Володимира та Мстислава
Даниловича.
Обидві частини Г.-В. л. складалися протягом 2-ї
пол. 13 — поч. 14 ст. поступово, з ряду оповідань
і повістей, які зводилися докупи не менше ніж
п'ятьма авторами в різних місцях. Як вважають
дослідники, авторами 1-ї частини, що  
укладалася, імовірно, в м. Холмі, були печатник
Кирило, холм. єпископ Іван, боярин Діонісій
Павлович. Автори 2-ї частини, яка укладалася
у містах Перемишлі, Любомлі й, можливо, в
Пінську, не відомі. За мовою і стилем викладу
Галицька і Волинська частини літопису дещо
відрізняються. Для Галицької характерна  
книжна мова, насиченість тексту церковнослов'ян.
елементами, образність, широке використання
епітетів і порівнянь. Поряд з ускладненими
ритор, зворотами наводяться нар. прислів'я,  
легенди та пісні. Стиль урочистий. Волинській
частині притаманні простота і ясність викладу,
нар. мова з особливостями пд.-зх. говірок  
Волині та Наддністрянщини; стиль діловий, сухий.
Г.-В. л. — гол. джерело для вивчення історії
України 13 ст. Сучас. укр. мовою пам'ятку  
переклав Л. Махновець.
Іл. див. на окр. арк., с. 808-809.
91
Літ.: Генсьорський А. І. Галиц.-Волин. літопис (Лекс, фра-
зеол. та стиліст, особливості). К., 1961; Галиц.-Волин. літопис.
В кн.: Літопис руський. К., 1989. Д. Г. Гринчишин.
ГАЛИЧАНІЗМ, галицизм, рутенізм — слово,
стійке словосполучення, словоформа,  
синтаксична конструкція, що набули поширення в укр.
літ. мові кін. 19 — поч. 20 ст. під впливом  
західноукраїнської мовно-літературної практики.  
Термін «галичанізм» і його синоніми виникли в ході
мовної дискусії 90-х рр. 19 ст., найактивніше
використовувалися Б. Грінченком та І. Нечуєм-
Левицьким. За походженням Г. — слова,  
звороти, властиві південно-західному наріччю (огень,
тручати, дотикати землі), давній укр. мові (пи-
томці, устроїти, много), запозичені з  
польської та західноєвроп. мов (абнегація, адорація,
еманципація, влада, ошукувати, мусить бути,
поета), новотвори галицьких учених і  
письменників (звіт, людство, дійство). Значна  
частина Г. поповнила словниковий склад укр. літ.
мови (готівка, усунути, помешкання, поступ,
ухвала, рух та ін.). о. г. Муромцева.
ГАЛЛІЦИЗМ (франц. §аШсІ8те, від лат. СаШсш —
галльський, у сучас. знач. — французький) —  
слово, його окр. значення, вислів тощо, запозичені
з франц. мови або утв. за її зразком.  
З'явилися в Україні у 19 ст. Г. переважно  
усвідомлюються мовцями як чужорідний елемент і  
зберігають ознаки свого походження, напр.: мерсі,
комюніке, почувати себе не в своїй тарілці  
(калька з франц. п'еіге ра§ сіаш зоп аззіеііе).
Літ.: СУЛМ. Лексика і фразеологія. К., 1973.
\С. В. Семчинський\.
ГАНКЕВИЧ Климентій Миколайович B..К 1842,
с. Настасів, тепер Терноп. р-ну Терноп. обл. —
1925, Чернівці) — укр. мовознавець, філософ,  
педагог. Навч. у Львів, та Віден. ун-тах. З 1868  
вчителював у гімназіях Перемишля, Станіслава
(тепер Івано-Франківськ), Чернівців; протягом
1875 — 87 працював у Чернів. ун-ті. Досліджував
наголос та нар. етимологію в укр. мові: «Про
систему наголошення в грецькій та українській
мові» A875), «До питання вивчення  
українського наголосу» A877), «Про наголоси дієслів в
українській мові» A877), «До питання народної
етимології в українській мові» A888, всі — нім.
мовою). Написав ряд рецензій на праці з  
україністики (зокрема, на дослідження М. Осадци).
Й. О. Дзендзелівськш.
ГАНУДЕЛЬ (НапшІеГоуй) Зузана Томашівна (9.УІ
1929, с. Пихні, тепер Гуменського р-ну Сх.-
Словацької обл., Словаччина) — словац. мовозна-
вець-україніст, культур.-осв. діяч, канд. філол.
наук з 1980. Навч. на філос. ф-ті Братисл. ун-ту
A951—52) та укр. відділенні філол. ф-ту Одес.
ун-ту A952-58). З 1960 - викладач, з 1984 - зав.
н.-д. відділу кафедри укр. мови та л-ри філос.
ф-ту в м. Пряшеві Кошицького ун-ту. Досліджує
сучас. укр. мову, укр. діалекти, зокрема укр.  
говірки Сх. Словаччини. Автор праць:  
«Лінгвістичний атлас українських говорів Східної  
Словаччини» (т. 1—3, 1981—2001), «Посуд і кухонне
начиння у говорах українців Східної  
Словаччини» A980), «Назви страв в українських говорах
Східної Словаччини», «Народні страви і напої.
Лексика українських говорів Східної  
Словаччини» (обидві — 1987) та ін. Один з упорядників
і редакторів «Атласу українських говорів  
Східної Словаччини» В. Латти^т. 1, 1991);  
підготувала до видання (разом з Й. Дзендзелівським)
«Словник української мови» Я. Головацького
(опубл. 1982) та «Граматику» А. Коцака (опубл.
1990). Співавтор «Загальнокарпатського  
діалектологічного атласу» (в. 1, 1989; в. 2, 1988, 1994;
в. З, 1991; в. 4, 1993; в. 5, 1997; в. 6, 2001).  
Автор підручників з укр. мови та методики її  
викладання.
Літ.: НапидеІоуй 2. Зіоуешкі ]агукоуес1сі. 8иЬогпа регеопаїпа
ЬіЬ1іо§гайа 8Іоуеп$кусЬ зіоуакізіоу а зіауізіоу A925—1975).
Вгаїізіауа, 1987. \Я. В. Закревська).
ГАНУШ (Напшг) Ян A3.УІІ 1858, с. Колодіїв-
ка, тепер Тисмєницького р-ну Івано-Франк.
обл. — 26.УІІ 1887, Париж) - польс. мовознавець-
індоєвропеїст і славіст. Закін. 1881 Краків, ун-т,
навчання продовжував у Лейпц., Берл. та Віден.
ун-тах. З 1885 — доцент Віден. ун-ту. Осн. праці:
з історії та діалектології польс. мови —  
«Матеріали до історії відмінкових форм у старополь-
ській мові (XV—XVI ст.). Порівняльний перелік
відмінкових форм у псалтирях: Флоріянському,
Пулавському, а також у псалмах, що містяться
в „Молитвах Вацлава"» A881); з  
індоєвропеїстики — «Про поступове поширення -п- відміни в
давньоіндійській мові» A884, обидві — нім.  
мовою). Досліджував окр. питання укр. мови: «Про
наголос іменників у малоруській мові» A873—74,
нім. мовою), «Про малоруську мову» A883, чес.
мовою), «Щодо кількох найновіших праць про
мову русинів» A884). Автор статей про укр.  
мову та мовознавство в чес. енциклопедії «Оидду
біоупїк паиспу».
Літ.: Кгугізкі А. А. Іап Напшг і іе§о ргасе. «Ргасе Шо1о§іс7пе»,
1887-88, І. 2. Й О. Дзендзелівськш.
ГАНЦОВ Всеволод Михайлович [25.ХІ G.ХІІ)
1892, Чернігів - 5.Х 1979, там же] — укр.  
мовознавець. Закін. 1916 Петрогр. ун-т. Учень О. О. Шах-
матова. В 1919—29 — наук, співробітник ВУАН.
Досліджував питання діалектології, історії укр.
мови, укр. правопису,
лексикографії. У праці
«Діалектологічна  
класифікація українських
говорів» A923)  
розробив наук, засади діал.
членування укр. мови.
Досліджував поліські
дифтонги  
(«Характеристика поліських  
дифтонгів і шляхи їх  
фонетичного розвитку»,
1923; «Діалектичні  
межі на Чернігівщині»,
1928). Праця  
«Особливості мови Радзивилів-
ського (Кенігсберзького) списку літопису» A927,
рос. мовою) — зразок аналізу мови писем.  
пам'яток. Член правописної комісії та автор  
розділу «Фонетика» у проекті укр. правопису A926),
редактор акад. «Російсько-українського  
словника» A925—29). Дослідник автографів Т. Шев-
В. М. Ганцов.
92
ченка. Репресований за т. з. справою СВУ A929);
понад 20 років поневірявся у тюрмах і на  
засланні (Краснояр. край, Росія). Реабіліт. 1989.
Літ.: Життєпис і список праць В. М. Ганцова. ЗІФВ ВУАН,
1920-23, кн. 2-3; Шерех Ю. Всеволод Ганцов. Олена Курило.
Вінніпег, 1954; Железняк М. Мовозн. спадщина Всеволода  
Михайловича Ганцова. «Мовознавство», 1990, № 3. М. Г. Железняк.
ГАПЛОЛОПЯ (від грец. атіАос; — простий і Лбуос;
- слово, мова) — різновид діерези, спрощення
морфемного або звук, складу слова внаслідок
випадіння одного з двох сусідніх однакових чи
под. складів або окр. звуків під дією дисиміляції.
Напр.: перець (з пьпьрь > пьпьрьць > пьрьць).
Найчастіше буває на стику морфем переважно
у складних словах: курносий — з корноносий, бе-
резі[о]ль — з березозол[ь], будень — з будьнь дьнь
«робочий день», поліцмейстер — з поліцеймейстер;
нерідко з випадінням окр. звуків: довгобразий —
з довгообразий, Ісус — з Іісус, Ісак — з Ісаак. Г. на
рівні окр. голосних може відбуватися в алегро-
формах після поперед, діерези інтервокального
приголосного: сьогодні > усно-розм. сьоодні >
сьодні; зокрема, при утворенні стягнених форм
слів ад'єктив. відмінювання: напр., ж. р. новая >
новаа > нова, род. в. ч. р. новаєго > новааго (з
асиміляцією голосних) > новаго (сучас. нового)
і т. п. (див. також Стягнення голосних, Стягнені
і нестягнені форми прикметників).
Аналогом Г. як діахрон. явища є накладання
морфем — опускання тотожних частин  
взаємодіючих морфем при самому акті словотворення:
трагікомедія, мінералогія, морфонологія, топо-
номастика. Г. приводить до перерозкладу і  
деетимологізації СЛІВ. О. О. Тараненко.
ГАРАЙДА Іван Андрійович C0.У 1906, с. Зарі-
чеве, тепер Перечинського р-ну Закарп. обл. —
13.ХІІ 1945, Ужгород) — укр. філолог. Закін. 1932
Будап. ун-т. Працював лектором Краків, ун-ту.
В 1941—44 — директор Подкарпатского обще-
ства наук в Ужгороді. Автор «Грамматики  
руського язика» A941), офіційно затвердженої для
укр. шкіл Угорщини, орієнтованої на місц.  
говори. Уклав словник іншомов. слів «Причинки
до словаря чужих слов» (частину праці опубл.
1944 в журн. «Літературна неділя»). Готував угор.-
польс. словник, рукопис якого, очевидно,  
загинув (збереглося лише кілька карток); працював
над утор.-укр. словником (довів до літери К,  
рукопис чи картотека втрачені). Незаконно  
репресований 1944, загинув в Ужгор. в'язниці.
Літ.: Дзендзелівський Й. ПОН і забутий Гарайда. «Тиса»,
1994, № 1—2. Й. О. Дзендзелівський.
ГАРКАВЕЦЬ Олександр Миколайович A9.Х
1947, с. Світлий Луч Старобешівського р-ну До-
нец. обл.) — укр. і казах, мовознавець, доктор
філол. наук з 1988. Закін. 1970 Харків, ун-т.
У 1975—88 працював в Ін-ті мовознавства ім.
О. О. Потебні НАН України (з 1985 — ст. наук,
співробітник), в 1988—92 — зав. відділу рос.  
мови та соціолінгвістики Ін-ту мовознавства АН
Казахстану, в 1993—94 — директор з науки й  
культури Фонду підтримки нац.-культур,  
організацій Республіки Казахстан. З 1994 — гол. ред.
тижневика «Українські новини» (Казахстан).
Автор праць з питань історії та функціонуван-
ГАТЦУК
ня тюркських (вірмено-кипчацької,  
кримськотатарської та ін.) мов, зокрема в іншомов.
оточенні в Україні (рос. мовою): «Конвергенція
вірмено-кипчацької мови до слов'янських у 16—
17 ст.» A979), «Кипчацькі мови. Куманська й
вірмено-кипчацька» A987), «Тюркські мови на
Україні» A988). Створив кілька посібників з
кримськотатар. мови та кримськотатар.-рос.
словник для кримськотатар. шкіл України.
О. О. Тараненко.
ГАРМОНІЯ ГОЛОСНИХ (грец. ар\іо\іа —  
співзвучність, злагодженість) — особливий вид  
регресивної асиміляції голосних звуків у суміж.
складах, який полягає у тому, що поперед,  
голосний певною мірою уподібнюється  
наступному за підняттям чи лабіалізацією. Напр., нена-
голошений [є] перед наступними наголошеними
голосними вищого підняття [и], [і], [у]  
наближається до [и] або чергується з ним (меитй, у
се^ї, беиру або мити, у сил7!, биру), а перед  
голосними [є], [а] зберігає свою якість; голосний
[и] перед наступними [и], [і] зберігає свою якість,
а перед голосними нижчого підняття [є], [а]
наближається до [є] або чергується з ним (пи*-
тйу, киешен/а або петйу, кешбн'а), [о] перед  
наголошеним [у] наближається до [у] (тоуму, коу-
жух). Повнота вияву Г. г. залежить від стилю
мовлення, місця ненаголошеного голосного у
фонет. структурі слова, впливу діал. субстрату.
Г. г. перехрещується з ненаголошеністю.
Літ.: СУЛМ. Вступ. Фонетика. К., 1969; Тоцкая Н. И. Ди-
стантная ассимиляция гласньїх в укр. язьіке. В кн.: Теория
язьїка, методьі его исследования и преподавания. Ленин-
град, 1981. Н. І. Тоцька.
ГАРТНЕР (ОаПпег) Теодор (Федір; 4.ХІ 1843,
Відень — 29.IV 1925, Інсбрук) - австр. філолог.
Закін. Віден. ун-т. Учителював у школах  
Угорщини; з 1885 — професор франц. мови Чернів. ун-ту,
з 1899 — Інсбрук. ун-ту. Разом із С. Смаль-Сто-
цьким написав працю «Граматика руської  
(української) мови» A913, нім. мовою) та  
підручник для серед, шкіл «Руська граматика» A893,
3-є перероб. вид. «Граматика руської мови» —
1914, 4-е вид. — 1928). Брав участь у  
впорядкуванні укр. правопису за фонет. принципом.
Літ.: Смаль-Стоцький С. Федір Гартнер. ЗНТШ (Львів),
1925, т. 136-137; Даниленко В. М., Добржанський О. В.  
Академік Степан Смаль-Стоцький. Життя і діяльність. 1859-
1938 рр. К. — Чернівці, 1996. Й. О. Дзендзелівський.
ГАТЦУК Микола Олексійович (псевд. і крипт. -
М. Глек, М. Куций та ін.; рр. та м. н. і см.  
невід.) — укр. мовознавець, фольклорист і  
письменник 2-ї пол. 19 ст. Написав один з перших
укр. букварів — «Українська абетка» A861), в  
основу якого покладено різножанрові зразки нар.
творчості (думи, прислів'я, примовки,  
колядки тощо). У ст. «Про правописи, заявлені  
українськими письменниками з 1834 року по 1861 р.»
(«Основа», 1862, № 7) охарактеризував системи
укр. правопису, що розроблялися і  
впроваджувалися у практику М. Максимовичем, А. Мет-
линським, П. Кулішем, Д. Боровиковським та
ін. Але створений ним у букварі, в ряді творів
93
правопис (використання надрядкових знаків
при відповідних буквах — крапок, дужок, рисок
тощо) не набув поширення. Загальнонар. мовні
тенденції притаманні фолькл. збірникам Г. —
«Ужинок рідного поля» A857), «Дев'ять струн
української бандури» A863) та драмі «Оксана»
A907). А. М. Поповський.
ГЕБРАЇЗМ [від лат. НеЬгаеш, грец. єРраїхос;
(єРраїїхсх;) — єврейський] — слово, рідше вислів,
запозичені з гебрайської (давньоєвр.) мови, а
також із сучас. івриту. Прямих Г. в укр. мові
практично не зафіксовано: першим  
проміжним ланцюгом виступає переважно грец.  
мова, з якої Г. переходили до старослов'янської,
а з неї — до давньорус. мови, звідки  
потрапили до української. Менше Г. проникло в укр.
мову через їдиш (див. Хдишизм), ще менше —  
через нім. і франц. мови. В укр. мові Г. належать
переважно до бібл. та реліг. лексики (Адам,
алілуя, амінь, геєна, едем, левіафан, манна,
месія, Молох, осанна, Саваоф, сатана,  
серафим, талмуд, тора, хам, херувим), передають
специф. етнокультурні реалії (єврей, іудей,  
кабала, караїм, кошерний, маца, меламед, пейси,
рабин, субота, хедер, шамес). Частину Г.  
становлять арго (бахур, махлювати, цимес, хох-
ма, шабаш, шмон та ін.) і окр. лекс. одиниці
(бегемот). До Г. слід віднести і нові лекс.  
запозичення з івриту (кібуц, кнесет тощо).
Див. також Українсько-єврейські мовні  
контакти. В. С. Рибалкін.
ГЕЛОНІМ (від грец. єАос; — болото і оуцш,
бVо^1а — ім'я, назва) — див. у ст. Гідронім.
ГЕНЕАЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ (від
грец. уєуєаЯоуіхбд — родовідний)—  
класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх
спорідненості (див. Спорідненість мов). Цей  
принцип базується на існуванні регулярних  
системних фонет., грамат. і лекс. відповідностей,
що закономірно повторюються у спорід. мовах.
Спорід. мови виникли шляхом диференціації
діалектів однієї первісної мови, яку називають
прамовою або мовою-основою (напр., сучас.
слов'ян, мови походять від колишньої  
спільнослов'янської, або праслов'янської, мови).  
Диференціація мов є наслідком різних соціальних
причин, у т. ч. міграції племен, завоювань, змін
держ. кордонів, етн. змішування і т. ін. Спорід.
мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї,
або родини, а також в одиниці вищої ієрархії
— надродини (гіперсім'ї). Напр., укр. мова  
належить до східнослов'ян. підгрупи слов'ян,
групи індоєвроп. родини мов, яку окр. вчені
об'єднують разом з ін. родинами в ностратич-
ну (бореальну) надродину.
На відміну від плюраліст, типологічної  
класифікації мов, Г. к. м. існує у вигляді єдиної схеми
для кожної окр. родини й інколи схематично
зображається у вигляді генеал. дерева, але  
реальні відношення між мовами однієї родини
складніші, ніж їх подає схема.
Генетичній (успадкованій) спорідненості  
протиставляють спорідненість, набуту в процесі  
взаємодії мов. Це мовний союз, який може  
об'єднувати мови неблизькоспоріднені й навіть
неспоріднені, що внаслідок міжетн. та міжмов.
контактів мають у своїй структурі спільні риси.
Сучасна Г. к. м. у різних її варіантах визнає  
існування від кількох десятків до 200 мов.  
родин, серед яких найголовніші: індоєвропейська,
афразійська (стара назва — семіто-хамітська),
уральська з фіно-угорським (угро-фінським)
та самодійським відгалуженнями, тюркська,
монгольська, тунгусо-маньчжурська (ост. три
родини часом об'єднують в одну алтайську, до
якої дехто з учених відносить і корейську  
мову), картвельська, абхазько-адигейська, нахсько-
дагестанська (їх інколи об'єднують в одну  
родину кавказьких, або іберійсько-кавказьких, мов),
дравідська, чукотсько-камчатська, ескімосько-
алеутська, тибето-китайська (сіно-тибетська),
тайська (таї-кадайська), австразійська, австро-
незійська (стара назва —  
малайсько-полінезійська). На о. Нова Гвінея під назвою папуаські  
мови відомо від 13 до 20 мовних родин і багато
ізольованих мов. Мови аборигенів Австралії і
Тасманії з погляду їхньої генеал. класифікації
вивчено недостатньо. В Африці, крім згаданої
афразійської родини, поширені родини кон-
гокордофанських (нігеро-кордофанських), ніло-
сахарських і койсанських мов. Мови тубільців
амер. континенту об'єднуються в родини: на-
дене, алгонкіно-мосанську, пенутіанську, хо-
кальтекську, каддо-ірокезьку, сіу, мускогі-нат-
чезьку, юто-ацтекську, майя-соке-тотонакську,
отомангську, чибчанську, аравакську,  
карибську, кечуа-аймара, же(жес), тупі-гуарані та ін.
Окр. мови не піддаються Г. к. м., залишаючись
ізольованими представниками своїх родин. До
них належать баскська, кетська, бурушаскі,  
нівхська, айнська, керекська та ін., які іноді  
включаються до ін. родин. У мовних родинах окр.
групи можуть бути представлені лише однією
мовою. Так, в індоєвроп. родині албанська,  
вірменська та грецька мови є самост.  
відгалуженнями кол. праіндоєвроп. мови.
Прихильники визнання існування гіперсімей
об'єднують індоєвроп., урал., тюрк., монг., тун-
гусо-маньчжур., дравід., картвел. та афразійську
родини в ностратичну надродину, до якої деякі
вчені відносять ще чукотсько-камчатські, юка-
гірську, нівхську, корейську та японську  
мови, а також ескімосько-алеутські, еламську та
етруську. Ностратична гіпотеза не є  
загальновизнаною серед лінгвістів.
Пор. Типологічна класифікація мов.
Літ.: Иванов В. В. Генеал. классификация язьїков и поня-
тие язьїкового родства. М., 1954; Шарадзенидзе Т. С. Класси-
фикации язьїков и их принципи. Тбилиси, 1955; Меіііеі А.,
Сопеп М. Ье8 1ап§ие8 сій топсіе. Рагіз, 1964; Ріппо\у Н. 5. Оіе
погсі-атегікагшспеп Іпсііапегергаспеп. \Уіе8Ьасіеп, 1964; Сге-
епЬег§ У Н. ТЬе Ьап§иа§е8 оГ АГгіса. В1оотіп§Іоп — ТЬе На-
§ие, 1966; Уое§е1іп С. 5., Уоеееііп Р. М. СІаззіГісаІіоп апсі Іпдех
оГіпе ^огИ'з Ьап£ііа8Є8. N. У.-Атзіегсіат, 1977; Теор. основьі
классификации язьїков мира. Проблема родства. М., 1982;
Язьїки и диалектьі мира. М., 1982; Кипіеп М. А Оиісіе Іо Іпе
^огід'8 Ьап§иа§е8, V. 1. Оепеїіс С1а85ІЇІсаІіоп. Огаїї, 1983; 8а-
1а М., Уіпіііа—Касіиіезси І. Ье8 Іап^иез сій топсіе. Реїіїе епсу-
сіоресііе. Висиге§1і—РагІ8, 1984. \С. В. Семчинськии\.
94
ГЕНІТИВНЕ РЕЧЕННЯ [лат. (сазш) вепііміз -
родовий відмінок] — односкладне речення,  
структурну основу якого становить гол. член речення,
виражений синтаксично незалежною формою
род. в. іменника, напр.: «А соняшнику, а маку,
буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не
насадить наша невгамовна мати» (О. Д о вже н -
ко); «І чим моє слово для тебе привабне! Ні меду,
ні ласки, ні пристані тихої» (А. Малишко).
Розрізняють два семант.-синтакс. різновиди
Г. р. — стверджувальні й заперечні.  
Характеризуючись яскраво вираженим емоц.  
забарвленням і відповідною інтонацією, стверджувальні
Г. р. повідомляють про наявність певного  
предмета (предметів) у вел. кількості або ж  
інтенсивність вияву опредмечених дій, процесів чи
станів. Іменник, уживаний як Г. р., має форму
множини, якщо йому властива повна числова
парадигма (Птахів! Садів!), і форму однини
за відсутності в парадигмі множини (Снігу!
Галасу!). Деякі іменники з  
абстрактно-процесуальним знач, вживаються у Г. р. лише у  
формі множини (Хвилювань! Зустрічей! Турбот!).
Обов'язковим компонентом у заперечному  
реченні виступає частка ні. Ці речення  
повідомляють про повну відсутність предмета  
(предметів) або явища чи процесу, названого ім. у
род. в. Вони передають також наказ, заборону
(Ні слова! Ні хвилини затримки!). Г. р. можуть  
мати у своєму складі поширювачі (див. Прислівні
поширювачі) різної семант.-синтакс. природи:
«Нових книжок у бібліотеці!», «Ні краплини дощу
За МІСЯЦЬ». А. П. Грищенко.
ГЕНСЬбРСЬКИЙ Антін Іванович (ЗОЛ 1890,
с Болестрашичі, тепер Перемишльського воєв.,
Польща — 17.УІ 1970, Львів) — укр. мовознавець,
канд. філол. наук з 1957. Закін. 1914 істор.-філол.
ф-т Петерб. ун-ту. Того ж року повернувся в
Україну, був арештований австр. владою і  
відправлений на два роки до табору «Талергоф» за
«підозріле перебування в Росії». З 1916 — в  
армії, згодом у рос. полоні A919—21 вчителює у
м-ку Білилівка, тепер, село Ружин. р-ну Житом,
обл.). 1921 повернувся у Галичину, викладав в
Укр. таєм. ун-ті у Львові A921—25), працював
у б-ці «Народного дому» у Львові A924—39), у
1939—49 (з перервою в 1942—44) — зав. відділу
Львів, б-ки АН УРСР; одночасно викладав у
Львів, ун-ті та працював у Львів, відділі Ін-ту
мовознавства АН УРСР, потім у відділі  
мовознавства Ін-ту сусп. наук АН УРСР (Львів,
1944—63 — ст. наук, співробітник). Досліджував
історію укр. мови, мову істор. пам'яток, укр.
лексикографію, бібліот. справу. Автор праць з
давньорус. та староукр. мов: «Значення форм
минулого часу в Галицько-Волинському  
літописі» A957), «Галицько-Волинський літопис.
Процес складання, редакції і редакторії» A958),
«Галицько-Волинський літопис (лексичні,  
фразеологічні й стилістичні особливості)» A961),
«Термін Русь (та похідні) в древній Русі і в  
період формування народностей і націй» A962)
та ін. Співавтор і один з редакторів «Польсь-
ГЕРМАНІЗМ
ко-українського словника» (т. 1—2, 1958—60),
брав участь у роботі над «Словником  
староукраїнської мови XIV—XV ст.».
Літ.: Гумецька Л. Л. Антін Іванович Генсьорський A890—1970).
«Мовознавство», 1970, № 5; Гавриленко В. О., Кизлик О. Д., Мов-
чан С. П. Праці наук, працівників Ін-ту сусп. наук АН УРСР.
1951-1969. Бібліогр. покажчик. Л., 1970. \Я. В. Закревська\.
ГЕРМАН Костянтин Федорович A5.УІ 1928,
с. Розтоки, тепер Путильського р-ну Чернів.
обл.) — укр. мовознавець, доктор філол. наук з
1997, професор з 1997. Закін. 1957 Чернів. ун-т.
З 1962 працює у ньому (з 1971 — доцент, з 1997
— професор). Осн. праці: з укр. діалектної  
мови, ареалогії, фонетики, граматики, синтаксису,
стилістики укр. діалектів («Українські говірки
Північної Буковини в історичному та лінгво-
географічному аспектах. Фонетика, фонологія»,
1995, та ін.), діалектогенезу, взаємодії укр.  
діалектів і літ. мови («Взаємодія української  
літературної мови з територіальними діалектами»,
1983), міжмов. контактів («Українські говірки
на території Румунії в світлі наукових  
досліджень», 2001), ономастики («Походження  
етноніма гуцул та топоніма Гуиульщина», 1997;
«Українське діалектне мовлення в топонімії,
гідронімії та оронімії Східних Карпат,  
Прикарпаття, Придністров'я та Нижнього Придунав'я»,
2003). Автор дослідження «Боротьба за  
розвиток української літературної мови на Буковині
A775-1918 рр.)» A998). Уклав «Атлас  
українських говірок Північної Буковини» (т. 1—2, 1995
—98). Співавтор «Общеславянского лингвисти-
ческого атласа. Серия лексико-словообразова-
тельная» (в. 1-3, 1988—2000). Співукладач  
«Матеріалів до словника буковинських говірок»
(ч. 1—6, 1971—79). Написав низку посібників з
історії укр. мови, культури мови та ін. лінгв.
дисциплін для ун-тів.
Літ.: Гуйванюк Н. Професор Костянтин Герман — учений і
педагог. Бібліографія праць професора Костянтина Германа.
«Наук, вісник Чернів. ун-ту, в. 170—171. Слов'ян, філологія»,
2003. П. Ю. Гриценко.
ГЕРМАНІЗМ (від лат. Сегтапш —  
германський) — слово, його окр. значення, вислів тощо,
запозичені з нім. мови (чи ін. герм, мов) або
перекладені чи утв. за її зразком. Частина Г.
уже втратила ознаки свого походження (дратва,
лантух, рада, стельмах та ін.), частина  
усвідомлюється мовцями як чужорід. елемент. Такі
Г. зберігають типові фонетичні (штуцер,  
шпиталь, лейтмотив, зумпф, купферштейн) і  
словотвірні (ландіцафт, мітельшпіль, плексиглас,
штрейкбрехер) риси нім. мови. До Г. належать
також деякі синтакс. та фразеол. звороти типу
«шляк би (кого) трафив» («сіег 8сп1а§ паї іпп
§еІгоїїеп»), фраземи, афоризми: «Огап§ пасЬ
Озіеп» («натиск на Схід»), «5іигт ипсі Ога炙
(«Буря і натиск» — літ. рух 70-х — поч. 80-х рр.
18 ст. у Німеччині) та ін. (можливі й в укр.  
транслітерації). Про сфери використання Г., шляхи
і час проникнення в укр. мову див. Українсько-
німецькі мовні контакти. о. г. Муромцева.
95
ГЕТЕРОЛЕКСІЯ (від грец. єтєрод - другий,  
інший, відмінний і Яє£і<; — слово) — явище лекс.
співвіднесеності однакових значенням, але  
різних формою та походженням слів у двох чи
більше близькоспорід. мовах, що визначається
при зіставно-типол. вивченні цих мов;  
відсутність точної лекс. відповідності. Як і паралек-
сія, є одним з різновидів нерегулярних лекс.
співвідношень і протистоїть омолексії. Укр.-
рос. гетеролексами є: сокира - топор, чобіт —
сапог, вересень — сентябрь, око — глаз,  
блакитний — голубой, рясний — обильньїй, ховати —
ПрЯТаТЬ, СТеЛЯ — ПОТОЛОК. Я. П. Романова.
ГЕТЕРОНІМІЯ (від грец. єтєрод - другий,  
інший, відмінний і 6\ща, бVо^1а — ім'я, назва) —
див. у ст. Суплетивізм.
ГІАТУС (лат. ЬіаШз — щілина) — див. Зяяння.
ГІБРИДНЕ СЛОВО (від лат. піЬгісіа - помісь) -
складне слово, утв. з компонентів різного  
походження, один з яких є питомим, другий —  
іншомовним і таким, що сприймається мовцями як
запозичений. Г. с. бувають юкстапозитами  
(альфа-проміння, бета-залізо, бізань-щогла, гамма-
частинки, мюль-машина) і композитами (аг-
росани, бактеріовловлювач, віброзанурювач,
гідробудівництво, телебачення). Вони належать
до іменників або прикметників. Запозичені  
основи в Г. с. найчастіше займають першу позицію
і є продуктивними та частотними. Г. с.  
поширені в сучасній літ. мові, особливо в термінол.
ЛеКСИЦІ. Я. Ф. Клименко.
ПДРбШМ (від грец. і>6а)р — вода і буціа, оуоца —
ім'я, назва) — вид топоніма, власна назва будь-
якої водойми (як природної, так і штучної):
океану, моря, річки, струмка, ставка, затоки,
лиману, болота тощо. Залежно від типу водойми
серед Г. розрізняють: океаноніми (назви  
океанів: Тихий океан, Індійський океан), пелагоні-
ми (назви морів: Чорне море, Балтійське море),
потамоніми (назви річок: Дніпро, Інгулець),
л і м н о н і м и (назви озер: Свитязь, Біле озеро),
гелоніми (назви боліт, мочарів: Глиняне  
болото, Зелене болото). З усіх класів топонімів Г. є
найстабільнішими, тому їм властива значна
інформативність про недавні й давно минулі
часи. Особливо цінними слід визнати архаїчні
Г. із затемненою семантикою основ,  
розшифрування якої відкриває шлях до пізнання  
розмаїтої історії людства, відновлює зв'язок з  
численними етносами, вказує на шляхи міграцій
племен і народів. Г. сприяють вивченню  
найдавнішої мовної ситуації, реконструюванню
форм і способів пізнання дійсності давньою
людиною, ступеня її абстр. мислення.  
Суцільне дослідження сукупності Г. конкр. території
в певний період дозволяє вилучити  
хронологічно різні шари назв. їхня мовна  
інтерпретація вказує на характер динаміки населення
протягом часу освоєння регіону, на специфіку
міжмов. та міждіал. зв'язків. Гідронімія є  
надійним джерелом для поповнення знань про  
народи, які давно зійшли з істор. арени, про їхні
мови, особливості матеріальної та духовної  
культури, природні умови, рельєф місцевості, де  
вони проживали тощо.
Літ.: Стрижак О. С. Назви річок Полтавщини. К., 1963; Му-
ромцев І. В. Словотв. типи гідронімів. (Басейн Сіверського
Дінця). К., 1966; Стрижак О. С. Назви річок Запоріжжя і  
Херсонщини. К., 1967; Трубачев О. Н. Названия рек Правобереж.
Украиньї. М., 1968; Корепанова А. П. Словотворчі типи  
гідронімів басейну ниж. Десни. К., 1969; Питання гідроніміки.
К., 1971; Отін Є. С. Гідроніми Сх. України. К.-Д., 1977; Ма-
сенко Л. Т. Гідронімія Сх. Поділля. К., 1979; Словник  
гідронімів України. К., 1979; Гідронімія України в її міжмов. і
міждіал. зв'язках. К., 1981; Гідроніми Ниж. Подністров'я.
К.—О., 1981; Пура Я. О. Назви річок басейну Горині, Ствиги
та Серед. Стиру. Л., 1985; Желєзняк І. М. Рось і етнолінгв.
процеси середньонаддніпр. Правобережжя. К., 1987; Кар-
пенко О. П. Назви річок Нижньої Правобереж.  
Наддніпрянщини. К., 1989; Шульгач В. П. Гідронімія басейну Стиру. К.,
1993; Лучик В. В. Автохтонні гідроніми Середнього Дніпро-
Бузького межиріччя. Кіровоград, 1996; Шульгач В. П. Прас-
лов'ян. гідронімний фонд (фрагмент реконструкції). К., 1998;
Матіїв М. Д. Словник гідронімів басейну ріки Стрий. К.—
Сімферополь, 1999; Лучик В. В. Іншомовні гідроніми Серед.
Дніпро-Бузького межиріччя. Кіровоград, 1999; Карпенко О. П.
Гідронімікон Центр. Полісся. К., 2003. О. П. Карпенко.
ГІПАЛАГА (від грец. йтшА.А.аут| — обмін, зміна) —
див. у ст. Метонімія.
Просмотров: 953 | Загрузок:
Категория: Українська мова ЕНЦИКЛОПЕДІЯ | Добавил: Blacklady | Дата добавления: 19.08.2009, 19:48 | Рейтинг: 0.0/0



Поиск