"Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото..."

  "Чистий можеш буть собою,
То нащо тобі броня
І шолом над головою?
Не потрібна і війна.
Непорочність — ось тобі броня,
А невинність — крем'яна стіна.
Щит, меч і шолом — буде тобі бог.
 
Світе, світе безпорадний,
Вся надія — угорі,
Маєш сумнів — то нещадний
Вихор розмете на прі.
Непорочність — се Сігор, повір,
А невинність — ось небесний двір.
Там побувай і там почий..."

  "Григорій Варсава Сковорода
Любезному другу Семену Никифоровичу Дятлову
желает мира божія.
 
Проживая дни жизни по оному Сира́ховскому тупику́: «Блажен муж, иже в
премудрости умрет и иже в разумh своем поучается святынh, размышляяй пути ея в
сердцh своем, и в сокровенных ея уразумится», соплел я в сіє 1787-е лhто
маленькую плетени́цу, или корзинку, нареченную «Благодарный Еро́дій». Се тебh
дар, друже! Прійми его, Еродіа, по-еродіеву, прійми парящаго и сам сый парящій.
Прійми сердцем Еродіево сердце, птица птицу. «Душа наша яко птица». Да будет
плетенка сія зерцалом тебh сердца моего и памяткою нашея дружбы в послhдняя
лhта. Ты видь отец еси и сам птенцы твоя воспитуеши. Я же есмh друг твой,
принесшій плетенку сію. В ней для младаго ума твоих птенцов обрящеши оп-риснок
от оных хлебов..."

  "3 грудня 1722 року — народження Григорія Саввича Сковороди в селі Чорнухи
Лубянської округи Київського намісництва.
1738 р. —вступає до Києво-Могилянської Академії.
1742 р. — Григорій Сковорода прийнятий півчим до придворної капели.
1744 р. — з валкою Єлізавєти Петрівни повертається до Києва й продовжує навчання
в Академії.
1750 р. — подорож до Венгрії і далі по країнах Західної Європи.
1753 р. — повернення із-за кордону..."

  "— Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не
стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість
нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у
вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.
— Ти поважний дурень, пане раднику,— відповіла Бджола.— Мед любить їсти й
ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як
часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно
більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо
такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас
найлютіша мука..."

  "...Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних
видів промислу, які не суперечать божому і людському законові, а складають
плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства, сад, як окремі частини складають
годинниковий механізм.
Мова моя тоді спокійніша, коли кожна людина не лише добра, але і споріднену собі
всіма сторонами знаходить роботу. Се і є бути щасливим, пізнати себе чи свою
природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною
потребою. Така потреба — се благодійство і послуга. Не дивно, що в стародавніх
римлян як потреба, так і благодійство означалося словом officium, тобто
моральний обов'язок.."

  "Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестае
вчитися, хоча б зовні він і здавався бездіяльним.
 
Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись — значить, не жити, а бути
мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — се рух.
 
Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?
 
Надмір породжує пересит, пересит — нудьгу, нудьга ж — душевну тугу, а хто хворіє
на се, того не назвеш здоровим..."

  "...істина є безначальна.
...немає смертельнiшої для  суспільства виразки, як  марновiрство -  сховок
лицемiрам, прикриття шахраям, затiнок  дармоїдам, стрекало і піджога
недоумкуватим.
Природа є першопочаткова всьому причина  i саморухома пружина.
...правдиве начало скрізь  живе. Через те воно не частка і не складається з 
часток, але ціле..., єдине, безмірне, надійне.
Нi про що не турбуватися, ні за що не переживати - значить не жити, а бути
мертвим,  адже  турбота  - рух  душі, а  життя - це рух.
Наскiльки трудне все те, що непотрiбне дурне! Наскiльки легке і солодке все, що
істинне і потрiбне..."

  "Лютий Григорій Іванович — український поет.
Народився 7 лютого 1949 року в м. Гуляйполе, тепер Запорізької області. Закінчив
1973 року Запорізький педагогічний інститут. Учителював, працював у районній
газеті.
Автор збірок «Крилатий корінь» (1984), «Крона вічності» (1985), «Червона літера
вогню» (1987), «Хліб любові» (1990). .."

  "Малороссийская опера в трех действиях
 
ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА:
 
П р о к и п Ш к у р а т - обыватель из-за Лопани.
О д а р к а - жена его.
У л я н а - дочь их.
О л е к с и й - помещичий крестьянин.
П а в л о К а н д з ю б а - обыватель из-за Харькова.
С т е ц ь к о - сын его.
О с и п С к о р и к - отставной солдат.
Т ы м и ш - обыватель из Заиковки.
Д е в к и, п о д р у г и У л ь я н ы.
 
Действие в городе, на Гончаровке..."

  "Латинська побрехенька, по-нашому розказана
 
Був собi колись-то якийсь-то маляр... ось на умi мотається, як його звали, та не
згадаю... Ну, дарма; маляр та й маляр. I що то був за скусний! Там морока його
зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку,
думаєте, що вiн так малював собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи
червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi;
тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро
або свиня, таки живiсiнько воно й є; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як
намалює що-небудь та пiдпише - бо й письменний був собi - що се не кавун, а
слива, так таки точнiсiнько слива. Раз... (о смiху було! Хлопцi аж кишки порвали
вiд реготу) змалював вiн таки нашого отця Микити кобилу, та як же живо вчистив -
так навдивовижу!..."

  "Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на
сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших
людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж
на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у
скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й
ми самi що? Сьогоднi жив, завтра - що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей,
тiльки й чуєш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють
старцям обiд... Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той
вмер... Ти i не оглядишся i незчуєшся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з
людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i
зовсiм незвiснi..."

  "Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд
противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень
собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не брав бiлої сорочки, та й -
прощайте у сiм словi - китаєвих синiх штанiв на нiч не знiмав, так, сердека, у
них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч допхався додому ; а там чи заснув, чи нi,
вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався,
помоливсь богу, нюхнув разiв тричi крiпкої роменської кабаки, прослухав, що йому
читали, дав порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому
нечесана, чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi,
сорочка розхристана.."

  "(1778 — 1843)
 
Народився Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім — Основ'яненко) в с.
Основа біля Харкова у дворянсько-поміщицькій сім'ї. Служив комісаром у народному
ополченні (1806 — 1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим
предводителем дворянства (1817 — 1828), совісним суддею, головою харківської
палати карного суду..."

  "Коли до губ твоїх лишається півподиху,
      Коли до губ твоїх лишається півкроку -
      Зіниці твої виткані із подиву,
      В очах у тебе синьо і широко.

      Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
      Той шепіт мою душу синьо крає.
      І забуваю я, що вмію дихати,
      І що ходити вмію забуваю

      А чорний птах повік твоїх здіймається
      І впевненість мою кудись відмає.
      Неступленим півкроку залишається,
      Півподиху у горлі застряває..."

 "Іслам стверджує, що в неминучий день Страшного суду кожен, хто вб'є образ
  живої істоти, воскресне зі своїми діяннями, і йому звелять оживити її, і він
  не зможе, і горітиме разом з нею у вічному вогні. Хлопчиком я спізнав жах
  такого спектрального подвоєння або помноження дійсності, коли стояв перед
  великими дзеркалами. Вони непохибно й невтомно переслідували мої рухи, їхня
  космічна пантоміма після смеркання ставала надприродною. Я благав бога й свого
  ангела-заступника, щоб мені не снилися дзеркала. Я занепокоєно спостерігав за
  ними. Іноді боявся, що вони почнуть різнитися від дійсності, часом мене
  лякало, що лихі пригоди спотворять у них моє обличчя. Тепер я впевнився, що
  цей страх знову якимсь дивом існує в світі. Істина досить проста і невтішна.
  Близько 1927 року я познайомився з однією похмурою дівчиною; спершу по
  телефону (Хуліа з'явилася як голос без імені та подоби), потім надвечір ми
  зустрілися на вулиці. У неї були великі стривожені очі, чорне гладке волосся,
  тендітна постать..."

 "Було колись в Андалуському королівстві місто, резиденція королів, яке
  називалося Лебтіт, або Цеута, або Хаен. У тому місті була величезна фортеця з
  двостулчатою брамою, але не для того,аби крізь неї входити чи виходити, а щоб
  бути зачиненою. Щоразу, коли один король помирав, а наступний посідав високий
  трон, він прибудовував до брами новий замок, доки їх не набралося аж двадцять
  чотири, кожний від іншого короля. На той час трапилося так, що один злий
  чоловік, не з королівського роду, здобув владу і замість додати ще один замок,
  зажадав, аби попередні двадцять чотири відчинити і побачити, що в них. Візир
  та еміри благали його не робити цього..."

 "Пам'ять ніколи не зраджувала його. Враження наринали, миттєві й живі:
  кіновар гончара, небесне склепіння, всіяне зорями, які до того ж були богами,
  місяць, з якого впав лев, гладка поверхня мармуру під неквапними чутливими
  пальцями, смак веприни, в яке любив вганяти білі гострі зуби, якесь
  фінікійське слово, чорна тінь від списа на жовтому піску, близькість моря або
  жінок, терпке, густе, наче мед, вино,— могли повністю заполонити його душу.
  Він знав почуття страху, але гнів і мужність теж, і якось він першим видерся
  на ворожий мур..."

 "Розповіли мені янголи, що коли помер Меланхтон, то на тому світі дали йому дім
  точнісінько такий, як він мав на землі. (Таке трапляється з усіма
  новоприбулими до вічності, тож вони і думають, що не вмерли). І хатнє начиння
  було таке саме: стіл, секретер з шухлядами, бібліотека. Меланхтон прокинувся в
  тому помешканні і продовжив свою літературну працю, ніби й не був небіжчи ком,
  і кілька днів писав про спасіння через віру. Як це було йому властиво, жодним
  словом не обмовився про побожність. Янголи завважили цю хибу й почали
  підсилати різних людей, щоб ті запитали про неї. Меланхтон відповідав їм: “Я
  незаперечне довів, що душа може обійтися без побожності і що для того, аби
  дістатися неба, досить самої віри”. Він казав їм про це з погордою й не знав,
  що вже не живе і що перебуває не на небі..."

 "СОН ПЕДРО ЕНРІКЕСА УРЕНЬЇ
  Сон, що наснився Педро Енрікесу Уреньї одного раннього ранку 1946 року. як не
  дивно, складали не образи, а спроквола сказані слова. Голос, який вимовив їх,
  належав не йому, однак був схожий на його власний. Тон, хоча тема й дозволяла
  патетику, лишався незворушним і буденним. Сон був коротким. І він знав, що
  Спить у своїй кімнаті, а дружина спить поряд. У пітьмі до нього долинув голос..."