| Главная » Файлы » УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА » Український центр |
| В категории материалов: 343 Показано материалов: 1-20 |
Страницы: 1 2 3 ... 17 18 » |
Сортировать по: Дате↓ · Названию · Рейтингу · Комментариям · Загрузкам · Просмотрам
|
Lemkivskyi_kalendar_2002.pdf (8.5 Mb) |
|
Lemkivskyi_kalendar_2003.pdf (8.9 Mb) |
|
Найкращі твори українських письменників , а також твори іноземних
авторів країнською мовою! Айзек Азімов, Дмитро Вишневський, Василь
Бережний та інші. Все в одному архиві.Присвятіть кілька вечорів читанню найцікавіших творів українскою мовою! |
|
"Це було ось тут. На цьому перевалі. Вододіл тут споконвіку. Сюди води
біжать на Дністер, а туди — до Пруту. Це найвищий кряж. З нього
дорогами без спуску в долину люди до попа Івана і на саму Говерлу
колись босі ходили. Були такі чабани, що всі стежки Верховинські знали,
як свою полонину. Тепер уже перевелись. Немає таких людей. А за тих
років, серед тих чабанів найміцнішии гуцул був ватаг Олекса Довбуш. Був Олекса один, як палець, у батька з матір'ю. А народився він хворий, кволий. "Не вийде з нього чабана доброго", — з гіркою журбою признав батько. А матінка — вона матінка і є: вона синка безталанного в травах купала, сльозою його вмивала, чорними косами личенько коханого Олексика утирала: "Слабкий хлопець, кволий хлопець, — не вийде з нього чабана", — говорили про нього ватаги. "Ох, горенько батькові, матері з кволим сином". І вилилось те батьківське горе піснею-музикою. Грав пісні Олекса Довбуш на флоярі так гарно, наче вся його чоловіча сила в ту флояру пішла. Грав так жалісно, так гарно, що люди сльозою умивались. А ще міг молодий Довбуш у яблучко-кисличку влучити на сто кроків. 1 вирішив батько Олекси.." |
|
"Давно то було. Який би ворог не приходив, гордого народу не міг
скорити. Не один завойовник знаходив на Замковій горі свою могилу. А
наші предки жили вічно. Внизу Замкової гори лежить прадавнє місто Кременець. Бо, наче кремінь, стояло в годину ворожих нападів. Бувало, горіли села, плакали люди, кров'ю закипала земля. Буйний вихор ординців все спопеляв на своєму шляху. Та їх зупинили стіни гордоі'0 міста Кременця. До яких тільки хитрощів вороги не вдавалися - не могли взяти його твердині. Тисячі трупів лежали, ніби прокляття хану, який послав сюди їх на погибель. З-під стін Замкової гори відходив осоромлений хан Батйй, бо не міг взяти твердиню. Та розвився якось буйний Хміль по всій Україні та з народом добру руку мав, гнав кляту шляхту. Отут з наказу Хмельницького гуляв славний лицар, якого ще земля не знала. Максим було його ім'я, а звали - Кривоносом. Тремтіла панська шляхта, горіла під її ногами земля. Де не ступав шляхтич, чекала його кара. Зібралися раз шляхтичі..." |
|
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І БАРАБАШ "Стали ляхи дуже налягати на козаків. Прийшло їх у Запорожжя по два ляхи на одного козака. Та козаки слали до короля листи, що "такі нам збитки роблять, що не можна ніяк прожити". Так король і дав їм права, а Барабаш-гетьман сховав та нікому не показав. От ляхи козаками й орудують. А Хмельницький був при Барабашеві за писаря в Чигирині, сам у Суботові сидів, а туди їздив на писарство. От як родилась у Хмельницького дитина, то він кумом узяв гетьмана. Як же впоїв гетьмана добре, тоді вийняв у нього з кишені хустку і перстень з руки зняв та й посилає до Чигирина свого джуру: - Два коня бери та біжи в Чигирин по права. Приїздить той джура до гетьманши: - Пані! Заїлись із гетьманом пани, порубають його, так дайте тії права, що од короля..." |
|
"Земле, моя всеплодющая мати, Сили, що в твоїй живе глибині, Краплю, щоб в бою сильніше стояти, Дай і мені! Дай теплоти, що розширює груди, Чистить чуття і відновлює кров, Що до людей безграничную будить Чисту любов! Дай і огню, щоб ним слово налити, Душі стрясать громовую дай власть, Правді служити, неправду палити Вічну дай страгть! Силу рукам дай, щоб пута ламати..." |
|
"ЗАСНУВАННЯ ПЕРЕЯСЛАВА (p. 993) Пішов Володимир у наші Карпати, Пішов він карпатських хорват воювати. Не довго, мабуть, він війну ту тягнув І вчасно до Києва з військом вернув. Тривожнії вісті зі сходу прийшли: Ідуть печеніги по той бік Сули. Пішов Владимир проти них у поході, Зустрів їх над Трубежем на самім броді. І став Володимир по сей бік ріки, По той печеніги стоять, як дрюки. Не сміють ні ті на тамтой бік іти, Ні сі на сім боці шукати мети..." ІСТОРИЧНА ПОВІСТЬ ОБРАЗ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ КАРПАТСЬКОЇ РУСІ В XIII ВІЦІ Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой... А. С. Пушкин І Сумно і непривітно тепер в нашій Туольщині! Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті, зелені узберіжжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел-беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося! І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили вдолину аж над самі ріки,— тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловець. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині або рику дикого тура чи оленя в гущавинах,— тепер на полонині гейкають воларі, а в ярах і дебрях галюкають рубачі, трачі й гонтарі, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір — столітні ялиці та смереки..." |
|
"Жидівське питання без сумніву одна з найважливіших і найбільш пекучих справ нашого краю вже хоч би тому, що в ньому жиє пропорціонально значний процент жидівської людності, а ще більше з огляду на її економічне положення, спосіб її розселення та нарешті на вплив, який має вона на суспільно-економічний розвій нашого краю, та на становище, яке займає супроти різних верств і різних ідейних течій, що борються внутрі нашої суспільності. Тому добре зробив "Рrzeglad Spoleczny", що в першім своїм річнику присвятив тому питанню кілька статей, а між ними помістив таку основну та широко закроєну працю, як "Proba rozwiazania kwestji zydowskiej " Альфреда Носсіга, далі трактував її в одній із програмових статей та в "Есhach" у напрямі принципіально однолитім, хоч із різних точок погляду. Цікаве те, що в тім питанні забрали голос члени всіх трьох народностей нашого краю — польської, руської та жидівської. Та не менш цікаве також становище, яке супроти тих голосів заняла жидівська преса та часть преси польської. З польської преси, скільки знаю, присвятили статті д. Носсіга ширші згадки "Kurjer Lwowski" та варшавський "Рrzeglad Tygodniowy", сей остатній п.з. "Poroniona monarchja"..." |
|
"ВЕСНЯНКИ * * * Розвивайся, лозо, борзо 4, Зелена дiброво! Оживає помертвiла Природа наново. Оживає, розриває Пута зимовiї, Обновляєсь в свiжi сили Й свiжiї надiї. Зеленiйся, рiдне поле Українська ниво! Пiдiймися, колосися, Достигай щасливо! I щоб всяке добре сiм'я..." |
|
"UKRAINA IRREDENTA Українське питання переходить в новіших часах дивні фази роз- витку. Відколи при кінці XVI віку унія з Польщею, зразу політична, а далі й обрядова силою натуральної реакції кинула між українців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почуття, першу свідомість національних інтересів відрубних від інтересів поль- ських (почуття відрубности від Московщини збудилося і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед україн- ського народу і серед української суспільиости певне аналогічне, хоч не паралельне хвилювання тої свідомости і того почуття. Серед інте- лігенції (головно духовної і міщанської) після гарних розмахів кінця XVI і першої половини XVII віку бачимо певний відплив сил і духа, певне послаблення в другій половині XVII віку; боротьба з польськи- ми гегемонійними замахами скінчилася остаточно перемогою україн- ського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськи- ми в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядности. Історія української інтелігенції в XVII віці, то історія її асиміляції з московською. Правда, почуття окремішности, навіть деякого льо- кального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиції тліли подекуди, але почуття безсильности і анахронічности тих традицій було загальне...." |
|
"ТОВАРИШАМ IЗ ТЮРМИ Обриваються звiльна всi пута, Що в'язали нас з давнiм життем; З давнiх брудiв i думка розкута - Ожиємо, брати, ожиєм! Ожиємо новим ми, повнiшим I любов'ю огрiтим життєм; Через хвилi мутнi та бурливi До щасливих країв попливем. Через хвилi нещасть i неволi, Мимо бур, пересудiв, обмов, Попливем до країни святої, Де братерство, i згода, й любов. Ми ступаєм до бою нового Не за царство тиранiв, царiв, Не за церков, попiв, анi бога, Нi за панство неситих панiв. Наша цiль - людське щастя i воля, Розум владний без вiри основ, I братерство велике, всесвiтнє, Вiльна праця i вiльна любов! ..." |
|
"Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Не з китайських казок і не з пагод Тібету — він знявся десь з громохкого центру країни “чудес”, вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами... Над безмежжям Уралу... Через хащі Сибіру... Через грізний, понурий Байкал... Через дикі кряжі Зайбакалля... Через Становий хребет, — звивався над ним межи скель і шпилів... Високо в небі, сіючи іскри й сморід, летів і летів у безмежній ночі..." |
|
"Ого-го!.. Та ви, брат, добре оклигали!! — зустрів Донець Андрія весело й ніби справді приємно здивований. — Знамените!.. А кажете, що в нас погано! Ну-с, тепер ви маєте що втрачати, правда?.. Чи ви пригадуєте нашу розмову? А то що за інтерес було мати справу з півтрупом... От тепер все в порядку. Донець справді тішився, либонь, милуючись приємною перспективою побавитися з людиною, яка м а є щ о в т р а ч а т и, як кіт з мишкою. Був він, як і в останню зустріч, в добре допасованій уніформі, обчіпляний блискучими ременями, могутній і гарний на вигляд. І, як і в перші рази, від Донця віяло силою чорноземною, степовою, запорозькою, — «справді козацького кореня чортів син! Тільки не туди завернув». А Донець мружив очі, запропонувавши Андрієві зайняти «своє місце» (все те ж «законне» місце на дубовому стільці біля дверей), і нагадував про колишню розмову: — Думаю, що ви пригадуєте ту блощицю й мою альтернативу? Правда ж? Може, ви пригадуєте й те, що ви відповіли? Забули?.." |
|
"Хвилі Ворскли, і місячне сяйво, і журні акорди Бетховена, й млосний морок липневої ночі над містом його дитинства, і сірі коні в яблуках, і мерехтливі очі, повні великих сліз раним-рано в дворі райвідділу, — все це пливло разом з вогненними колами, мішаючись в сліпучий, гарячковий хаос, а над усім — соната Бетховена... Мрійна й розгойдана, як глибока журба. І чийсь понурий і терпкий голос: «Це Катерина!» — Такий понурий і терпкий голос, як прокурор. Цебто — зрадила його Катерина. Але не було певності в тому голосі, лише був пекучий біль, сліпий біль. Зацьковане серце, здезорієнтоване геть остаточно, не йняло віри, а свідомість переконувала, що це, мабуть-таки, Катерина. Так виходить з натяків слідчого, а особливо з єхидних реплік Сафигіна. І дедалі все настирливіше лізла ця певність, хоч серце й не згоджувалось, і в той же час те серце зраджувало глибоко затаєну радість, що то не брати його продали. Ні, не брати! Не брати!..." |
|
"Здається, в Миколи Куліша в «Народному Малахієві» робітників патетично названо «гегемонами". І хоч того епітета вжив напівбожевільний і анекдотичний «реформатор» роду людського Нармахнар, він же міщанин з села Вчорашнього — Малахій Стаканчик, якому заскочила клепка за клепку від «голубих мрій» та від чемного до нього ставлення швейцарів «пролетарського Олімпу», але та характеристика робітничого класу Андрієві заімпонувала. Г е г е м о н и! Заімпонувала ця назва Андрієві не тому, що вона, так би мовити, витікала з тези про диктатуру пролетаріату, з теоретичних побудов офіційної пропаганди, а тому що вона відповідала настанові гордої Андрієвої душі й серця — бо він іменно за такий вважав свій клас. Г е г е м о н и. Ті, що зробили революцію й здобули владу, розламавши російську імперію на скалки. Господарі землі, й неба, і надр в його Батьківщині. Володарі академій, банків, університетів, мистецтва і зброї — на суходолі, на морі й в повітрі... Хай це тепер теоретично... Але вони здобули ж все це не теоретично..." |
|
"Швидко біжать поїзди степами, швидко пливуть кораблі морями, ще швидше летять літаки попід небесами, та найшвидше летить материне серце. Через гори високії, через води глибокії, через краї чужі несходимі мчить воно ластівкою, за синами шукаючи, їх виглядаючи, та й — повертається назад змучене, — нема. Краї несходимі, міста незчислимі, гори непроглядні, чужина чужа, непривітна, — не знайти там матері синів своїх. Марно кидається бідне материнське серце. Нема. А вони, сини, чи живі, а чи, може, їх і немає, — ані вісток не подають, ані самі не прибувають, ані поїздами, ані кораблями, ані тими літаками. Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усіх синів своїх до себе мерщій згукати, телеграму вдарити, щоб мерщій поспішали, поки ще він живий. Хотів перед смертю сам заповіт їм батьківський дати. Особливо ті три, бо по четвертому і слід десь щез, у тім Сибіру, на тій холодній десь каторзі. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказані, стежки загороджені, крила зборкані і адресу — хіба сам вітер знає. Вдарили телеграму — і чекав Чумак..." |
|
"М о в о р і д н а ! Колискова Материнська ніжна мово! Мово сили й простоти, — Гей, яка ж прекрасна Ти! Перше слово — крик любови, Сміх і радість немовляти — Неповторне слово «М а т и» — Про життя найперше слово..." |