Статистика
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0
|
Книги, учебники, научная литература, українські підручники
Главная » 2009 » Декабрь » 6 » ЗАВДАННЯ НАУКИ ЕТИКИ
19:04 ЗАВДАННЯ НАУКИ ЕТИКИ |
ЗАВДАННЯ НАУКИ ЕТИКИ
Вище ми вже згадували характерний вислів: «не читайте мені мораль!» Викладання етики — не читання моралі й не має на меті спонукати когось до добра та порядності. Хоча в коло його завдань безперечно входить формування певних засад моральної культури, котрі могли б допомогти тому, хто справді прагне добра, краще усвідомлювати проблеми, які в цьому зв'язку виникають.
Проте передусім етика є наукою, і завдання, які вона розв'язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього.
Відомо, що в структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні — емпіричний і теоретичний, яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань та діяльності. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт і спирається на дані спостережень та експериментів. Логічна обробка дослідних даних здійснюється на цьому рівні переважно в межах їх узагальнення, зіставлення, класифікації й має на меті відкриття певних емпіричних закономірностей, вироблення вихідних абстракцій та класифікаційних схем, що уможливлюють упорядкування нагромадженого матеріалу. Своєю чергою, теоретичний рівень передбачає самостійну діяльність, спрямовану на вдосконалення і розвиток поняттєвого апарату науки; дослідження тут має на меті розкриття сутності явищ, які пізнаються, і втілення цієї сутності у відповідних концепціях, системах наукових понять.
Разом із тим розвиток наукового знання на певному етапі приводить до формування ідей та концептуальних систем, орієнтованих безпосередньо на практичне втілення, на перетворення самої реальності відповідно до результатів нашого пізнання. Тут ми маємо справу вже з практично-прикладним рівнем організації наукового знання і відповідними завданнями, які на цьому рівні вирішуються.
Природно, що завдання етики, як і інших наук, також відображують специфічні вимоги перелічених трьох рівнів будови й організації знання. При цьому на рівні емпіричному головними завданнями виступають виокремлення фактів, що стосуються морального життя людини й суспільства, їх збирання та опис, їх первинна
систематизація в межах тієї або іншої пояснювальної схеми, встановлення на основі їх узагальнення певних емпіричних закономірностей. Конкретним розв'язанням цих завдань займаються переважно такі розділи етичного пізнання, як історія і соціологія моралі, із залученням цілого комплексу суміжних наук: культуро-логії й етнографії, психології й соціальної психології, семіотики культури, мистецтвознавства тощо.
Цілком зрозуміло, що без ретельних досліджень у всіх цих галузях, без докладної емпіричної (одержаної з досвіду) картини того, що робиться в галузі моральної культури, будь-які теоретичні побудови філософської етики втрачають реальне підґрунтя. Своєю чергою, теоретичні дослідження в етиці, пов'язані із сутнісним пізнанням моралі, дають емпіричним розвідкам основу для узагальнення, навіть просто роблять «видимими» ті або інші наявні факти (адже аби щось побачити, потрібен не самий лише голий факт, а й мисляче око, око в союзі з розумом, яке здатне його розпізнати).
Можна твердити, що застій у радянській етиці 70— 80-х років був безпосередньо пов'язаний не тільки з вичерпаністю традиційних терретико-методологічних підходів, а й з відсутністю емпіричної основи, необхідної для нових узагальнень, — ми не знали суспільства, в якому жили, не знали, зокрема, реальних мотивів та орієнтацій, на яких грунтувалася його справжня, невигадана моральність (на відміну від офіційної моралі). 1 тепер, за браком коштів і сил, дослідження в цій галузі розгортаються далеко ще не належним чином — хоча все ж перед нами чимраз конкретніше постає реальний стан нашого морального життя. Нагромадження такої інформації дає змогу не тільки розвивати теоретичні дослідження, а й кваліфіковано оцінювати наявну ситуацію, обирати оптимальні заходи впливу на неї, запобігати загрозливим тенденціям (соціально-етичний моніторинг) тощо.
Важливе значення для сучасної етичної думки мають дослідження з історії людської моральності, а також типологічні й компаративістські (порівнювальні) студії в цій галузі. І тут справа не тільки в абстрактно-теоретичному інтересі. Чим більше ми обізнані з історичною і культурно-регіональною різноманітністю моральних норм, цінностей, звичаїв, уподобань, чим більше скарбів людського морального досвіду відкрито для нас — тим мудріші ми будемо, тим ширшими
будуть можливості власного нашого морального, життєвого й культурного вибору.
Наведемо лише два з багатьох можливих прикладів, що розкривають дивовижну часом взаємодоповнюва-ність моральних цінностей різних культур, іноді дуже віддалених одна від одної.
Відомо, зокрема, що європейська цивілізація останніх століть — це насамперед цивілізація діяльності, цивілізація практичного підкорення світу. Являючи собою небачений доти приклад матеріального вторгнення людини в навколишній світ, ця цивілізація і в морально-духовній галузі орієнтувалася передусім на цінність діяльності, саме нею вимірювала сенс життя і гідність людини. «Людина є те, що вона робить», — коротко сформулював суть подібного погляду на людину Г. В. Ф. Гегель. А ще до нього гетевський доктор Фауст зухвало перефразовує перший рядок Євангелії від Івана: замість «було в почині Слово!» він ставить: «була в почині Дія!» Недарма Освальд Шпенглер охрестить даний тип культури «фаустівським». (Не зайве нагадати, що саме після того, як Фауст таким чином «переклав» св. Івана, Мефістофель і з'явився перед ним у своєму справжньому вигляді...)
Але попри всі здобутки діяльнісної цивілізації, яка, сформувавшись у Європі, згодом розпочала свою світову експансію, — вже принаймні з кінця XIX ст. дедалі рельєфніше стали проступати й її тіньові сторони. Виявилося, що безмежна активність з боку людини й людства, беззастережна ставка на себе і власну діяльність приховують небезпеку, яка зростає в міру посилення реальної людської могутності, і врешті-решт ставлять людину і світ, у котрому вона живе, на межу катастрофи. Ось тут занепокоєні нащадки Фауста й почали усвідомлювати справжнє значення того факту, що на Далекому Сході ще мало не три тисячоліття тому була поширена цілісна філософія та етика недіяння (увей). Сутність цієї філософії чітко висловлено, зокрема, в давньокитайському трактаті «Дао де цзін»; в не менш відомій індійській «Бхагавадгіті» слідом за «йогою діяння» йде «йога утримання від дії»... Можна припустити, що цей мотив протиставлення діяльності й недіяння — один з істотних чинників, які зумовили неухильно зростаючий протягом XX ст. інтерес західної інтелігенції до культури й філософії Сходу.
Інший приклад. Відомо, яку роль відігравали в розвитку духовної культури християнського світу феномени усвідомленої провини, совісті, каяття, сповіді. Проте цілком несподіваний погляд на взаємозв'язок усіх цих феноменів і на їх культуротворчу функцію став можливим тоді, коли американська дослідниця Р. Бенедікт на японському матеріалі описала альтернативний спосіб організації моральної культури, що грунтується не на принципі усвідомленої провини, а на принципі сорому; згодом було висловлено думку, що до таких «культур сорому» належало б, між іншими, віднести й культуру античної Греції.
Із сказаного, звісно, не випливає, що нині ми обов'язково маємо замінити культ діяння на культ недіяння або ж сумління — на почуття сорому. Але обравши один шлях і йдучи ним, не слід забувати про існування інших. Таким чином, історія моралі, історія світової етичної думки і в сьогоднішній нашій культурі здатні набувати безпосередньо життєвого значення.
Щодо власне теоретичних завдань етики, то вони, як і в будь-якої іншої науки, зводяться до поняттєвого відтворення, сутнісного осмислення й обгрунтування її предмета — моралі як такої. Вкажемо в цьому зв'язку на два завдання суто теоретичного характеру, особливо актуальні для сучасної вітчизняної етики.
/. Проблема подолання нинішньої методологічної кризи
Зрозуміло, що досягнення будь-якої пізнавальної мети потребує застосування адекватних засобів, тобто висуває проблему методу. Складність нинішньої теоретичної ситуації у вітчизняній етиці полягає в тому, що вона тільки-но виходить з-під уламків «єдиної й всеперемагаючої» марксистської методологічної схеми і досі не закріпилася належним чином на грунті більш продуктивної філософської культури.
Марксизм нині є поняттям політичне заангажо-ваним: для одних — пострах, для інших — прапор їхньої туги за минулими часами. Тим часом, навіть відкидаючи явні атрибути марксизму, ми нерідко мимоволі залишаємося в полоні спровокованої марксизмом могутньої інерції мислення. Саме тому важливо звернути увагу хоча б на найочевидніші принципові обмеженості марксистської теорії, що спричинилися до краху марксистської етики.
По-перше, цілком очевидною і принциповою рисою марксизму є те, що останній являє собою філософію діяльності — діяльності, осмисленої як суспільна предметно-перетворювальна практика. Зіставивши це з 32 тим, що вище було сказано про новоєвропейську «циві-
лізацію діяльності», неважко усвідомити реальну впливовість даного вчення, яке справді, як сказав В. І. Ленін, виникло далеко не на порожньому місці. Але, надавши практичній діяльності значення своєрідного філософського абсолюту, остаточного критерію всіх людських цінностей, марксизм тим самим підпорядкував практиці й мораль. Виходило так, що мораль мусила обгрунтувати свої норми й цінності відповідно до «історичної необхідності» та «практичних інтересів передових класів суспільства», тоді як уся історія світової моральної культури свідчить про природність і продуктивність зворотного стану речей: коли сама практична діяльність має щораз виправдовувати себе перед усталеною системою моральних норм і цінностей.
Справді, повноцінна й тривка моральна культура здатна утвердитися тільки там, де людська діяльність підпорядковується певним накладеним на неї «згори» фундаментальним вимогам і заборонам, які мають виконуватися у будь-якому разі. Відмова марксизму від цього положення призвела до наростаючої релятиві-зації моральних норм і моралі як такої. Спочатку, у своїй відомій промові на III з'їзді комсомолу, Ленін підпорядкував її стратегічному завданню «побудови комунізму», потім виявилося, що мораллю «для нас» є те, що служить зміцненню лав ВКП(б), боротьбі з її ворогами, успішному проведенню соціалістичної індустріалізації, колективізації тощо3. Таким чином утверджувався цілком аморальний принцип: «Добро є те, що мені (тобто партії або класу, від імені яких я виступаю) вигідно...»
По-друге, такою ж очевидною рисою філософії марксизму є й те, що і людину, і її діяльність, і будь-які духовні її прояви марксистська думка незмінно намагалася звести до «поцейбічної» (тобто чуттєво-практичної) основи. К. Маркс і його справжні учні прагнули, власне, до цілісного осмислення людини, до утвердження і розвитку всієї повноти її сутнісних сил — з тією, однак, істотною умовою, що ці сутнісні сили й цінності людського буття пройдуть попередньо випробування на свою «поцейбічність», доведуть, так би мовити, своє чуттєво-практичне походження.
В результаті марксистське розуміння людини лишалося принципово збідненим. За всього свого «практично-революційного» гуманізму Маркс усе ж ніколи не зміг би, подібно до Достоєвського, твердити, що
«людина є таїна»; для нього людина саме не є таїна, а цілком «поцейбічна» суспільна істота, здатна розплутати всі містифікації історії й досягти в розумінні самої себе цілковитої раціоналістичної прозорості.
Тим часом для етики знову ж таки принципово важливим є збереження погляду на людину як на віртуальне безмежну, не опредмечувану й не пізнавану до кінця істоту, — саме як на таїну. Здійснюване марксизмом — і, до речі, не ним одним — «розтаємни-чення» людини позбавляло грунту уявлення про її свободу волі й гідність, а разом з ними зрештою — і моральне осмислення людського буття загалом.
Ще одним неприйнятним для етики висновком з марксистського «поцейбічного» тлумачення людського буття виявилося теоретичне виправдання жорстокості, що виростало на цій основі. Адже обмеження простору сутнісного буття людини лише однією «поцейбічно»-практичною (соціальною, класовою тощо) площиною неминуче призводило до зіткнення на цій площині всіх суперечностей і труднощів людського існування, суспільного життя, котрим, власне кажучи, більше й дітися було нікуди. Звідси наростаюча конфліктність марксистського бачення людини й суспільства, марксистської діалектики; її «боротьбистський» пафос. Сам Маркс, відповідаючи на анкету, підготовлену його дочками, зазначав, що, за його уявленням, щастя — це боротьба4. Згодом це положення стало однією з догм марксистської ідеології, загалом націленої на пошук ворогів, просякнутої духом нетерпимості, непримиренності, протистояння. Як усе це відгукнулося в практичному житті соціалістичного суспільства — на жаль, надто добре відомо.
Охарактеризована вичерпність марксистського осмислення етики й моралі, безперечно, актуалізує завдання розробки і впровадження нових філософських та методологічних підходів у цій галузі, що знаходилися б на рівні сучасної гуманістичної думки.
//. Проблема обгрунтування моральних норм і цінностей
Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було обгрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук раціональних підстав, які б доводили їхню перевагу, вмотиво-34 ваність і надійність.
Протягом століть подібне обгрунтування вибудовувалося, втім, усередині власне релігійних уявлень про людину та її обов'язки. В межах християнської культури, зокрема, безперечною основою моралі виступали заповіді Мойсея і євангельська проповідь Христа. Лише в ході секуляризації (звільнення від впливу церкви) європейської свідомості доби Відродження і Нового часу мораль позбулася цієї своєї могутньої підвалини, й етика опинилася перед необхідністю замінити її, наскільки можливо, доказовою силою людського розуму. Унікальну у своєму роді спробу утвердити мораль лише на власній її обов'язковості, тобто зробити її цілком автономною, знаходимо в І. Канта. Протягом XIX — першої половини XX ст. з'являються натуралістичні, соціологічні обгрунтування моралі (одним із варіантів останніх є марксизм); сучасна етика висуває обгрунтування аксіологічні, онтологічні, трансцендентальні, комунікативно-дискурсивні та ін.
Дискусії з даного кола питань ще більше загострюються наприкінці XX ст.: до цього спричинюються фундаментальні зміни становища людини в сучасному світі, невизначеність у ставленні до релігії, суперечки навколо методологічних проблем сучасної філософії й людинознавства тощо. В країнах, що постали на терені колишнього СРСР, до всього цього додається гостра криза основних життєвих орієнтацій, пов'язана із затяжним і болісним процесом зламу усталених форм існування за відсутності ясної перспективи попереду. Люди нерідко впадають у відчай, дають вихід злим пристрастям, відчувають, що їм просто «нікуди жити»; на противагу цій дезорієнтованості й зневірі постає гостра потреба у віднайденні оновленої, надійної системи моральних та духовних орієнтирів, що відповідала б запитам часу й повноті нинішнього досвіду. Зробити свій внесок у задоволення цієї потреби сучасна етика може лише на основі теоретичного осягнення моралі як такої, її глибинних підвалин.
Нарешті, специфічне коло завдань постає перед етикою і в прикладній сфері, тобто в галузі конкретних практичних застосувань розроблених нею висновків.
Власне, ми вже бачили, що й суто емпіричні, й теоретичні завдання етики становлять не лише вну-трішньонауковий інтерес, а безпосередньо пов'язані з їхнім значенням для людини та її духовного розвитку. Додамо до сказаного ще декілька міркувань.
Безперечно, прикладне значення етики як науки істотно зумовлене її спрямованістю на аналіз і обгрунтування моральних норм та цінностей. Зрештою, це значення й зводиться не до чого іншого, як до запровадження в різноманітних формах та аспектах суспільного життя певної критично вивіреної сукупності подібних цінностей і норм — певного, можна сказати, стандарту людської моральності.
Становище в сучасному посттоталітарному суспільстві робить зазначену роль етики досить актуальною. Нині ми звикли чути про зв'язок демократії й права, але ж не правом єдиним живі людська культура і цивілізація, і відомий принцип права «що не заборонено, те дозволено» не може бути єдиним механізмом налагодження людських стосунків навіть (і особливо!) у вільному демократичному суспільстві або ж у суспільстві, яке прагне стати таким. Саме свобода висуває найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності, отже — робить особливо кричущим їхній нестаток. Як не прикро, сьогодні нам мало не на кожному кроці доводиться стикатися з невмінням людей вислуховувати одне одного, взагалі спілкуватися, ба навіть підтримувати цивілізовані ділові стосунки. Від торговельного майданчика до парламенту пишним цвітом буяють неповага до особистості, брутальність, примітивне себелюбство. Природно, що за цих умов для етичної ініціативи відкривається широке поле дії, в організацію і спрямування якої має зробити свій внесок і наука етика.
Важливою як для всього суспільства, так і для кожної родини й особистості сферою впровадження результатів етичних досліджень і санкціонованих етикою моральних норм є сфера виховання. Врахування етичних підходів і норм в організації виховного процесу дає змогу суттєво підвищити його гуманістичний потенціал. Так, саме за етичними критеріями не можна ототожнювати виховання і формування особистості, тлумачити людину, котра виховується, як пасивний об'єкт формотворчих зусиль вихователя. Етика наполягає на розгляді виховання як духовного насичення людини, що розгортається в діалозі, спілкуванні рівно-порядкрвих суб'єктів, спрямованому на розвиток вільної й відповідальної особистості.
Висновки й рекомендації сучасної етики мають перспективу широкого застосування всюди, де істотним є
цілісний підхід до людської особи, — в педагогіці, практичній психології тощо. Разом з тим етика проникає в найрізноманітніші, інколи досить несподівані, галузі сучасного життя — в політику, наукові дослідження (етика вченого — одна з найпекучіших проблем наукової свідомості післяейнштейнівського періоду), менеджмент тощо. Спеціаліста з етики можна нині зустріти в штаті ряду провідних західних корпорацій: у їхній динамічній діяльності незамінною виявляється роль компетентного аналітика, чиї поради за будь-яких непередбачених ускладнень дають змогу не відхилятися від правил чесної гри, зберігаючи довіру партнерів.
У міру зростання ступеня складності практичних завдань, що потребують розв'язання, підвищується роль етичної експертизи різноманітних економічних, екологічних, промислових, будівельних проектів, що впливають на долі конкретних людей. Певні спроби подібної експертизи мали місце і в колишньому СРСР (з ініціативи відомого тюменського етика В. Бакшта-новського).
Надзвичайної актуальності набувають нині етичні проблеми медицини — успіхи останньої і вдосконалення її матеріальних засобів спонукають до філософсько-етичного переосмислення ряду її фундаментальних уявлень і орієнтирів. Це стосується, зокрема, базових концепцій життя, здоров'я і смерті, формулювання основних цілей медичної допомоги, права лікаря на евтаназію (заподіювання смерті пацієнтові заради його блага). Компетентний етичний аналіз виявляється конче потрібним і в багатьох цілком конкретних одиничних ситуаціях, що трапляються в сучасній клінічній практиці. Наростання подібних проблем привело в наші дні до виникнення на стику медицини й етики особливої наукової дисципліни — біоетики, про яку йтиметься в лекції про ставлення до смерті.
І все ж найбільш традиційним і відповідним філософській специфіці етики є її вплив на духовний світ самої людської особистості. Вище ми згадували про те, що етика — не моралізаторство й не читання моралі; наївно вважати, що знайомство з нею зробить погану людину хорошою. Реальна орієнтація на позитивні моральні цінності зумовлюється передусім не пропагандою етичних знань, а загальним станом культури і власним рішенням, власними вольовими зусиллями людей, чоловіків і жінок, для котрих нестерпно при-
нижувати власну гідність, скніти в бездуховності. Однак якщо вже людина обрала шлях відповідальності й добра — для неї не може бути байдужим досвід інших людей, котрі в різні часи і в різних країнах теж обирали його, теж билися над одвічними проблемами людського духу. Ні любові, ні прагнення до добра навчити неможливо, проте коли вони вже є — душа людини розширюється, розкривається для знань. І тут етика здатна допомогти людській особистості в її духовних пошуках, познайомити її з виробленими представниками різних культур відповідями на питання, що по-новому (в моральному досвіді не буває простих повторень) стоять перед нею, з усталеними формами й категоріями людського мислення, які відповідають специфіці цих питань. Пряме завдання етики в даному разі — допомогти наблизитися до рівня, досягнутого культурою людства в осмисленні хвилюючих нас моральних проблем, і разом з тим повніше й виразніше усвідомити неповторність власної ситуації, необхідність творчого зусилля власної волі та думки.
У цьому своєму аспекті, безпосередньо зверненому до духовного світу людини, етика теж, звичайно, постає як наука, що дає нам певні знання, — проте не тільки як наука, а й як необхідний компонент філософської культури та людської духовності загалом. Вживаючи певні вислови й способи думки, апелюючи до феноменів, що виходять за межі мови, думок і досвіду пов-сякдення, вона тим самим уже створює для мислячої, морально небайдужої душі певну опору, духовне середовище, потрібне для зосередження на відповідному колі питань, для того щоб ці питання і теми взагалі могли існувати як предмет людського мислення. Відомо, що там, де не заведено згадувати про любов, де говорити про неї «соромно», — зникають і роздуми на цю тему, а разом з ними й культура любові загалом.
Створюючи таким чином адекватне духовне середовище, що не дає заснути власному нашому мисленню, етика спонукає останнє долати свою самотність, спонукає до діалогу з тими, хто репрезентує інші позиції, інші точки зору на предмети, що його цікавлять. Передаючи в стислій формі досвід моральної свідомості людства, вона не може певною мірою не відтворювати й надихаючу силу одвічного людського поривання до кінцевого смислу буття, до розгадки таємниць добра і зла, ризик і безмежну привабливість морального пошу-
ку — мовгі, звичайно, про етику як таку, а не про конкретні її виклади, які можуть бути скільки завгодно бездуховними й просто нудними.
Отже, резюмуючи сказане, ми бачимо, що етика як наука на емпіричному рівні описує мораль, на теоретичному — її пояснює; тим і тим вона сприяє критичному осмисленню, обговоренню, утвердженню і забезпеченню нормативно-ціннісних критеріїв та орієнтирів актуальної людської моральності. Як філософська дисципліна, етика розширює духовне видноколо особистості, з'ясовує для неї зміст і смисл моральних цінностей та проблем, утверджує і розвиває культуру філософсько-етичного мислення і дискусій, стимулює власний духовно-моральний пошук, власну моральну творчість людини.
Запитання
Що таке етос?
Про що ми можемо довідатися з назви науки етики?
Чим викликана потреба в розрізненні моралі і моральності?
Що є предметом етики?
Чому етика є філософською наукою?
Чи можлива нефілософська етика?
Які сфери людського життя становлять особливий інтерес з погляду моралі?
Обгрунтуйте Вашу точку зору.
Чи може виявитися практично корисним вивчення історії людської моральності?
Що може воно підказати в нинішній ситуації?
Як Ви розцінюєте перспективи моральних цінностей у сучасному українському суспільстві?
Обгрунтуйте СВОЮ ПОЗИЦІЮ.
Які галузі практичного застосування етики уявляються Вам найважливішими? Чому?
Рекомендована література
Аболина Т. Г. Исторические судьбьі нравственности (философский анализ нравственной культури). К.,
1992. 196 с.
Апель К.-О. Ситуація людини як етична проблема // Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. К., 1999. С. 231-254.
Бердяев Н. А. О назначений человека. М., 1993. С. 20-37.
Библер В. С. Нравственность. Культура. Современ-ность (Философские раздумья о жизненнмх проблемах) // Зтическая ммсль: Науч.-публицист. чтения. М., 1990. С. 16-57.
Кропоткин П. А. Зтика. М., 1991. С. 22—35.
Рікер П. Етика і мораль // Рікер П. Навколо політики. К., 1995. С. 269-283.
Фромм 3. Иметь или бьіть? М., 1986. 238 с.
Швейцер А. Благоговение перед жизнью. М., 1992. С. 41-237.
Шрейдер Ю. А. Зтика: Введение в предмет. М., 1998. С. З- 26.
Зтика: Словарь афоризмов й изречений / В. Н. На-заров, Е. Д. Мелешко (сост.). М., 1995. 335 с. |
|
Категория: Віктор Малахов ЕТИКА Курс лекцій |
Просмотров: 998 |
Добавил: freelib
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
