|
|
Книги, учебники, научная литература, українські підручники
Главная » 2009 » Декабрь » 6 » РОЗКАЯННЯ
|
РОЗКАЯННЯ
Розкаяння являє собою зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості. Моральної цінності й внутрішнього сенсу розкаяння набуває лише як вільне духовне
самовизначення людини; вимушені «каяття» ваги не
мають.
За своєю суттю розкаяння є виправлення духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи, істотної для її подальшого розвитку. За всієї цілісності даного душевного акту він, як свідчить його осмислення в богословській і філософській літературі, являє собою поєднання таких чотирьох елементів:
а) визнання суб'єктом певних дій або помислів як таких, відповідальність за які він несе;
б) відкрите засудження ним цих помислів або дій;
в) вияв готовності зазнати за них справедливого
покарання;
г) перебудова внутрішніх засад свого буття у світлі позитивних духовних цінностей.
Засвідчення розкаяння перед Богом (для віруючих) і людьми є покаяння. В більшості культур і релігій покаяння здійснюється у канонічних формах або ж принаймні з використанням деяких усталених елементів (наприклад, цілування сирої землі тощо). Власне моральний сенс цього полягає в тому, що щиросердність розкаяння має бути доведена довершеністю покаяння, його «виконаністю» аж до останньої літери, останньої крихти.
Справжнє покаяння завжди є важкою справою для людської душі, котра має переборювати власні дурні нахили, потяг до самоствердження, гордість. Ця важкість, що її повинна здолати душа задля свого виправлення, є її покута. Людина, яка розкаялася, мусить спокутувати свої провини — відробити, вистраждати («страдати» старослов'янською й означає «важко трудитися»), відбути хоча б умовний еквівалент заподіяної шкоди. Нарешті, кінцеве виправдання особи, що спокутувала, називаємо спокутою. Принципове значення має те, що ні розміри й характер покути, яку треба відбути, ні можливість вважати певну провину спокутованою не можуть визначатися в однобічному порядку суб'єктом, що провинився: спокута як феномен людського буття існує лише в конкретній системі моральних відносин. Ніхто не може вважати, що він спокутував свій гріх, поки для цього немає чітких підтверджень ззовні: з боку людської спільноти або ж служителів церкви — коли йдеться про сферу релігійної моральності. Істотно разом з тим, що покуту, яку повинна нести людина, з нею в багатьох випадках можуть поді-
ляти ті, хто їй співчуває. Приклади цього знаходимо навіть у побуті Печорського монастиря XI— XII ст., що славився своїм суворим статутом: і тут єпитимію одного з братів нерідко поділяли з ним троє або четверо інших, «за великую любовь» (Києво-Печерський патерик, слово 12).
Тема розкаяння протягом тисячоліть посідала важливе місце в різних культурах і релігіях, що акцентували, проте, різні її аспекти. Певним чином це відбилося в самих термінах, котрими позначали дане поняття. Так, єврейське «тшува», що набуло значення «розкаяння», первісно означало «повернення», «поворот», «відповідь»; базовий сенс розкаяння тут недвозначно пов'язується з тим, що людина повертається до справжньої мети свого існування, відновлює деякий вихідний стан буття у процесі відповідання Богові. На відміну від такого суто онтологічного (буттєвого) аспекту, грецьке теїапоіа (дослівно — зміна розуму) виразно підкреслює аспект інтелектуальний. Що ж до латинського роепііепііа (від «роепа» — покарання), то воно висуває на передній план вольовий і аскетичний аспекти.
І в сучасній культурі уявлення про розкаяння і покаяння аж ніяк не виглядають анахронізмом. Кілька років тому проблема покаяння постала в нашій культурі з особливою гостротою через відомі обставини перебудови й лібералізації суспільного життя. Без перебільшення можна сказати, що «горючого матеріалу» для покаяння накопичилося на той час більш ніж достатньо; окремі заклики до нього пролунали, проте підтримані не були — ні представниками правлячих кіл, що довели країну до катастрофи, ні широкими масами трудящих, що на горе своїм дітям та онукам покірно будували комунізм. Навпаки, явно переважала «твереза» думка, що потрібно, мовляв, не каятися, а робити діло — як робили його 70 років до того... Так СРСР і КПРС пішли з історії нерозкаяними, залишивши в спадок нащадкам, поза всім іншим, і моральні свої борги. Тим часом ще в 1933 р. видатний російський мислитель Георгій Федотов пророче попереджав співвітчизників про неприпустимість нехтування покаянням, ознаки чого він вбачав, як то кажуть, по обидва боки барикад, що перетнули навпіл країну з тисячолітньою християнською культурою: «Ця нечулість націо-
Ікільної совісті сама по собі є найсильнішим симптомом хвороби...»9
А ось приклад протилежного роду. 2 жовтня 1994 р. на мітингу в Бабиному Яру, присвяченому черговій річниці масових І ґрат єврейського населення Києва, виступили ченці з Німеччини — члени організації «Шляхи до примирення». У 50-й рік від Іакінчення другої світової війни — рік, ще Біблією призначений для прощення, — ці люди звернулися зі словами покаяння до всіх народів, які потерпіли від німецько-фашистської навали. «Ми усвідомлюємо й визнаємо свою провину, — було сказано в їхньому зверненні, оприлюдненому в Бабиному Яру, як і в інших подібних трагічних місцях. — Німеччина за дванадцять років панування нацистів і шість років війни заподіяла скорботу великій кількості людей. Ми хотіли б від свого імені й від імені тих, хто нього вже не може зробити, попросити Бога простити нас, розбити пута вини й руйнівної ідеології, знову явити милість до нас».
Звичайно, щоб прийняти на себе обов'язок покаяння за свій народ, потрібна духовна мужність. Але такий труд душі ніколи не буває марним: він знімає напруження злої пам'яті, ліквідує зародки майбутніх непорозумінь і конфліктів. Він навертає душу до творчого пошуку добра в самій собі й у світі, що оточує нас.
Без недоречних гордощів, ба навіть із зрозумілим сьогодні жалем, але маємо пам'ятати: наголос на совісті, на моральному самоочищенні людини, на покаянні ще з часів Київської Русі був притаманний вітчизняній культурній традиції. І в подальші віки ця моральна настроєність не раз виявлялася визначальною в духовному житті наших предків, повертала надію у скрутні "зилини історії.
Важливо не загубити її сьогодні. |
|
Категория: Віктор Малахов ЕТИКА Курс лекцій |
Просмотров: 590 |
Добавил: freelib
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
