Книги, учебники, научная литература, українські підручники

Главная » 2009 » Декабрь » 5 » РОЗДІЛ 2 РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГАЛУЗЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ 2.1. ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ТА БОГОСЛОВ'Я (ТЕОЛОГІЯ)

17:22

РОЗДІЛ 2 РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГАЛУЗЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ 2.1. ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ТА БОГОСЛОВ'Я (ТЕОЛОГІЯ)

РОЗДІЛ 2
РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГАЛУЗЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

2.1. ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ТА БОГОСЛОВ'Я (ТЕОЛОГІЯ)

Узагалі існують два основних підходи до вивчення релігії: теологічний (богословський) і світський (науково-філософський).
Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні розглядає релігію «зсередини» — як зустріч і постійне переживання людиною присутності Бога в житті людей і навколишньому світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (теологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачення» Бога, сповнене тією ж внутрішньою достовірністю, що й відчуття людиною власного «Я». Тому, підкреслюють зокрема православні богослови, існує істотна різниця між «знанням про Бога» і «знанням Бога». Стати фахівцем зі Святого Письма й вчення (див. текст 2.2) Церкви може й невіруючий, але у таємницю «знання Бога» він не здатний проникнути. Цей підхід у християнстві реп-
резектований теологією (вчення про Бога в католицькій і протестантській традиції) і богослов'ям (вчення про прославлення Бога в православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається). Теологія (богослов'я) є частиною теоретичного рівня релігійної свідомості. Своє завдання теологічний (богословський) підхід вбачає в обґрунтуванні й систематизації змісту тієї чи іншої віри у віровченні та форм її втілення у культі.
Католицька теологія є складним за своєю структурою інтелектуальним утворенням з майже тисячолітньою історією. Вона поділяється на природну й надприродну. Спільним між ними є те, що вони мають справу зі Словом Бога, Творінням Бога, а не безпосередньо з Богом. Природна теологія пізнає Бога за його натуральним творінням, тобто матеріальним, природним світом, у якому ми живемо, а тому потребує опори на розум. Надприродна теологія пізнає Бога шляхом осягнення змісту його Одкровення, викладеного у Священному Писанні. Розум тут відіграє другорядну, службову функцію — з'ясування основних положень надприродного Одкровення, переклад їх символічного зміст\' на мову людського життя. Без «надприродного освітлення» він вважається обмеженим у своїх пізнавальних можливостях. Тому надприродна теологія підноситься над теологією природною, змістовно розширяючи і конкретизуючи здобуті нею знання про Бога і створений ним світ.
Протестантська теологія поділяється на історичну теологію (історія релігій і Церкви у загальнокультурному контексті), систематичну теологію, яка обіймається віровченням, практичну теологію. У православних духовних школах викладаються такі предмети як апологетика, або основне богослов'я (вивчає, що таке православ'я, з яких витоків воно з'явилось, яким чином воно розв'язує основні проблеми духовного життя), порівняльне богослов'я (вивчяе різні релігії у порівнянні їхніх догматів з християнськими), догматичне богослов'я, моральне богослов'я, пасторське богослов'я, екзегетика, патристика, сектознавство (вивчає нові релігійні організації). До теології (богослов'я) входять також дисципліни, спрямовані надослідження релігійної практики — наприклад, літургика.
Теологічні (богословські) дослідження у наш час неможливі без широкої загальнокультурної підготовки їх фахівців, знання ними основних закономірностей природи, суспільства, людини. Теологічні (богословські) дисципліни так чи інакше використовують методи дослідження з гуманітарних і природничих наук. Принаймні, як зазначають самі теологи, тут діють щонайменше три раціональних прин-
ципи: І) принцип лінгвістичної раціональності, згідно з яким теологія залучає наукову чи філософську термінологію, видозмінюючи значення багатьох понять (наприклад, «дух» у філософії й «дух» у теології); 2) принцип логічної раціональності, згідно з яким міркування теолога повинні бути упорядкованими, логічними; 3) принцип методологічної раціональності, згідно з яким геологія дотримується методу, певної послідовності у своїй роботі.
Починаючи із середини XX ст. у теології (богослов'ї) набули поширення оригінальні концепції, які засвідчили проііес поступового осучаснення релігії. Назвемо деякі з них, на наш погляд, найці -кавіші:
• «Теологія визволення», яка була започаткована наприкінці 1960-х рр. в Латинській Америці в католицькому середовищі й отримала свою назву після виходу однойменної праці перуанського священика Густаво Гутьєреса. Заслонами Гутьєреса, його теологія пропонує новий підхід до богослов'я. Традиційно воно лише потракто-вувало істини Одкровення. Відтепер, навпаки, теологія повинна виступати за покращення земних умов життя християнина, звільнення його від політичного і соціального гноблення, економічних негараздів. Це й є те справжнє спасіння, яке Церква обіцяє своїм вірним.
• «Теологія надії», названа так за працею Ю. Мольтмана. Він порівнює Церкву із стрілою, випущеною у світ, її мета — не просто індивідуальне, особистісне, «духовне» спасіння. Це реалізація надії на справедливість, гуманізацію людських стосунків у цілому світі. Відтак, позиція християнина — це не пасивне очікування Другого Пришестя Христа і встановлення Царства Божого на землі, але активна праця з перетворення навколишнього світу на християнських засадах, «знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі!» (1 Кор 15:58).
• «Феміністськатеологія» (М. Дейлі, Р. Ретфорд Рутер), чия поява стала можливою завдяки подальшій демократизації західного суспільства і широкому розгортанню феміністичного руху за жіноче рівноправ'я. За своєю методологією «феміністськатеологія» відповідає критеріям науковості. У той же час багато з її представниць хотіли б залишитися у межах релігії, однак наблизивши її сповідування до особливостей жіночої духовності.
Предметом «феміністської теології» є категорія Жіночого у релігії. Розгляд цієї категорії має, з одного боку, показати просякнутість більшості національних і світових релігій чоловічим началом, з другого — вказати шляхи відозміни віронавчальноїтакульто-
вої практики у бік збільшення представництва у них Жіночого. На думку «феміністської теології», у релігії Бог, як правило, — представ-никсильної статі, попри те, що досконала істота за самим своїм визначенням не має статі, вона і Творець, і Отець, і Мати водночас. Освячення цієї обставини у Біблії, Корані, Ведах, Торі та інших священних текстах, створених чоловіками, призводило до вкорінення патріархату в культуру. Як наслідок — склалася ціла релігійна система приниження Жіночого. На рівні віровчення це проявлялося в закидах про «гріховність», «неповноцінність жінки», на рівні культової практики — у найрізноманітніших обмеженнях у вигляді менструальних табу, згідно з якими жінку вважали нечистою у певні дні, практиках жертвопринесення (ритуальне самоспалення вдів в індуїзмі), жорсткого контролю за жіночою репродуктивністю й сексуальністю.
Натомість, «феміністська теологія» намагається переписати священну історію, зробивши наголос на участі жінок у встановленні й поширенні християнства (Марія Магдалина), ісламу (мати пророка Аміна й улюблена дочка Фатіма), збереження іудаїзму під час його розсіяння по світу (цариця Естер), відновити забуті імена інших церковних активісток, містиків, святих і мучениць. Вона веде боротьбу за розширення кола священних текстів новими оповіданнями, піснес-півами, молитвами, написаними жінками, за введення богослужбових обрядів, які віддзеркалювали б саме жіночі уявлення про спілкування з Вищим Началом, розширення й полегшення доступу жінок до різних ступенів священства і посад у релігійних організаціях.
• Сучасна «постмодерністська теологія», її основні ідеї такі: 1). Творіння не є миттєвим актом, виявом безмежної мотугності Божої. Не тільки будь-яка людина, але й кожна річ у світі є співтворцем Бога, вони творять, крім себе, ще й увесь світ, приймаючи на себе одночасно відповідальність за нього. Утілення Бога в Ісуса Христа також відтворюється в кожній людині — тією мірою, якою вона є особливим мікрокосмом, маленьким самодостатнім світом. 2). Бог уже не перебуває в небесній сфері і недоступний для спілкування. Він завжди присутній у земній сфері, не просто виражає себе у Священних текстах, а й чекає від людини як від свого співрозмовника відповіді у вигляді особистішого розуміння цих текстів. 3). Християнство — це релігія соціокультурної меншини порівняно з людством, вона на побутово-життєвому рівні розглядається як одна з мов, поруч з наукою, мистецтвом, багатьма іншими віруваннями і культами, за допомогою яких людина може найповніше висловити усе внутрішнє багатоманіття власного «Я».
Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в ЇЇ зв'язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством. Релігієзнавство — комплексна сфералюдсь-ких знань про релігію. Предмет релігієзнавства — шляхи утворення релігії, особливості релігійних уявлень про світ і людину, специфічні риси релігійної етики й моралі, функції релігії в суспільстві, історичні форми релігії, коротше кажучи, релігія у всій єдності її структури, функціональності, закономірності. Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонауко-вих і спеціально-наукових методів дослідження. Серед цих методів універсальними є два:
• метод історизму (розуміння досліджуваного явища, по-перше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, врахування не тільки наявного стану досліджуваного явища, а й процесу його виникнення, попереднього розвитку і подальших тенденцій функціонування в цілому);
• метод об'єктивізму (відтворення явища у його внутрішній визначальній сутності, незалежно від уявлень про нього людей та від теоретико-методологічних орієнтирів самого дослідника).
І релігія, і наука (і філософія) заявляють, що вони досліджують реальність, обидві вони впевнені, що саме їхні судження є істинним її відображенням. І релігія, і наука мають специфічні співтовариства дослідників, особливі дослідні та навчальні заклади. Однакпредметі загальна методологія дослідження у філософії та науки з одного боку, теології та богослов'я — з другого є досить специфічними. Сферою дослідницької уваги філософії та науки є природний світ і людство, сферою дослідницької уваги теології та богослов'я є переважним чином божественне надприродне одкровення, у якому вони сподіваються відшукати основоположні істини, необхідні для спасіння людської душі. Свій предмет філософія та наука вивчають дотримуючись правил емпіричної (досвідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов'я змушені, по-перше, визнавати багато положень просто на віру, або на підставі авторитету священних текстів чи отців Церкви, по-друге, постійно апелювати до Бога чи якогось з його атрибутів як визначальної надприродної причини всього, що ніякій перевірці теж не підлягає.
Далі, наукове релігієзнавство намагається виключити особисту реакцію вченого на досліджуваний ним об'єкт. У теології (богослов'ї) ж навпаки — він не тільки не відсторонений від об'єкта, що ним ви-
вчається, він прилучений до нього своєю вірою. Вважається, що наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а нейтральним, відстороненим. Воно однаковою мірою ставиться до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну природу. На відміну від цього, теологія (богослов'я) є завжди конфесійною, концентруючи свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме цієї віри (див. текст 2.1).
Насправді теологічний (богословський) і науково-філософський підхід більш близькі один до одного, ніж це може здатися на перший погляд: філософія й наука засновані на вірі в розум, який панує в навколишньому природному і соціальному світі, а теологія та богослов'я націлені на пізнання Бога за допомогою розуму. Крім того, науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов'язані між собою також історично: теологія (богослов'я) є історично першими формами релігієзнавства. До того ж, зараз на Заході (та певною мірою вже й у нас) спостерігається дедалі помітніший перехід наукового релігієзнавства на теоретичні та методологічні позиції теології або богослов'я. З другого боку, у сучасній теології (богослов'ї) все більш помітними стають такі наріжні принципи наукового і загальнокультурного мислення як плюралізм, діалогічність, толерантність.
Узагалі як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає разом зіншими гуманітарними дисциплінами у другій половині XIX століття на стику філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства й має своїм завданням неупереджене дослідження релігій світу. Сталося це, коли поширені історико-порівняльні дослідження релігії набули систематичної форми. Багато зусиль щодо становлення релігієзнавства як науки доклали П. Шантепі де ля Соссе (1848—1920) й П. Тілле (1830— 1920). У цей же час релігієзнавство стало й навчальною дисципліною, релігієзнавчі студії почали проводитися на відповідних університетських кафедрах. Перші подібьі кафедри були відкриті наприкінці 70-х рр. XIX ст. у Голландії і Франції, незабаром — в інших європейських країнах і США. Перший конгрес релігіє-знавців відбувся у Стокгольмі у 1897 р., а перший конгрес істориків релігії — у 1900 р. у Парижі. У1950 р. на сьомому конгресі була заснована Міжнародна асоціація істориків релігії, яка й зараз залишається найавторитетнішою організацією релігієзнавців світу.
Релігієзнавство як наука пройшло за свою півторастолітню історію кілька етапів розвитку.
Перший період починається з 60-х рр. XIX ст. і завершується закінченням Першої світової війни. Характерним для цього періоду було прагнення релігієзнавців розмежуватися з теологією і використовувати суто наукові методи дослідження релігії.
Другий період відноситься до міжвоєнного періоду (1918—1939). Його можна назвати періодом посилення теологічного впливу. Досить сказати, що в світському, академічному релігієзнавстві запанувала теорія «прамонотеїзму», а відстороненість і об'єктивність були витіснені принципом «відчування». Все не призвело до кризи науки про релігію.
Третій період розпочався після Другої світової війни. Для цього періоду є характерним усвідомлення гострої кризи в релігієзнавстві, критика попереднього етапу та його методологічних основ, а також пошуки нових релігієзнавчих теорій і методів. Часто це виявлялося в прагненні повернутися до тих принципів, які використовувалися на першому етапі, переосмисливши їх, звичайно, відповідно до сучасної філософії науки. Іншою особливістю цього етапу є посилення організаційного начала, міжнародних контактів і міждисциплінарних взаємодій. На цьому етапі також помітно зріс інтерес до дослідження сучасних форм релігії, у першу чергу нетрадиційних, особливостей проявів релігійності на зламі XX—XXI ст. І Де однією рисою сучасного релігієзнавства є підвищена увага до уточ; Іення релігієзнавчої тер-мінології і численних визначень релігії. Велику рольу цьому процесі відіграє створення теологічних і релігієзнавчих енциклопедій, словників, довідників. Фундаментальним завершенням роботи щодо систематизації знань у царині релігії в зарубіжній науці стала 16-том-на Енциклопедія релігій (Епсусіоресііа оГК.е1і§іоп), видана в Нью-Йорку (1987). На сучасному етапі свого розвитку релігієзнавство висуває також проблему подолання євро- і христоцентризму в термінології, підходах і оцінках, що не «спрацьовують» щодо переважної більшості іншихрелігій.
Українське релігієзнавство не має історично розвиненої професійної традиції. Від часів Київської Русі воно розвивалося у богословській формі. Колискою української богословської думки можна вважати Києво-Могилянську академію, засновану, як відомо, у першій половині XVII ст.
Надалі, поряд із суго богословською традицією, розпочинається формування академічного релігієзнавства в Україні. Воно включає такі основні етапи:
• становлення академічного релігієзнавства (друга половина
XIX ст.);
• розвиток релігієзнавчих знань (початок XX ст.—30-ті рр.
XX ст.);
• етап професіоналізації релігієзнавчих досліджень в Україні за радянських часів;
• сучасний етап розвитку релігієзнавства в умовах незалежної України.
Особливістю раннього українського релігієзнавства був його тісний зв'язок з суспільно-політичним і культурницьким рухом за незалежну українську державу. Це відобразилося, зокрема, у наступних тезах:
• православне християнство є традиційною релігією українського народу;
• наявність власної релігійної традиції є важливим доказом самобутності української історії та культури, права українського народу як носія цієї традиції на незалежну державу та самостійну православну Церкву.
Разом із тим, чільні представники академічного релігієзнавства працювали на науково-теоретичному рівні, дотичному тодішньому рівню розвитку західноєвропейського світського релігієзнавства. Наприклад, у М. Грушевського релігія поставала як «шлях» у світ Вищих смислів, цінностей, ідеалів. Згідно з екзистенціалістським баченням А. Річинського, релігія виражає стан внутрішньої праведності особи — єдиного гідного стану існування. У спадщині В. Ли-пинського релігія називається способом містичного єднання особи чи спільноти з Вищими силами. За М. Шаповалом, погляди якого близькі до соціологічних підходів до сутності й походження релігії, релігія являє собою сукупність поглядів і вчинків, за допомогою яких відбувається поділ світу на звичайну земну, «природну;4 та надземну, надприродну, святу частини.
Першою організаційною формою існування українського релігієзнавства став створений у 1931 р. у складі Інституту філософії та природознавства антирелігійний сектор. Після низки реорганізацій, у 1957 р. в Інституті філософії у Києві, підпорядкованому Академії наук, з'явився відділ наукового атеїзму (з 1991 р. — Відділення релігієзнавства) . Через два роки спеціалізована рел ігієзнавча кафедра була створена на філософському факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка. Тривалий час кафедра мала монополію на навчаль-не-методичне забезпечення викладання курсів основ релігії та атеїз-
му в вищих навчальних закладах України. Воно було повномасштаб-но уведено в середині 1960-х рр. як обов'язковий курс «основи наукового атеїзму» для активізації антирелігійної пропаганди, адже релігія вважалась несумісною с майбутнім комуністичним суспільством, яке ніби то будувалось у СРСР. З початку 1990-х рр. в усіх вузах України як обов'язковий викладається курс релігієзнавства. Він входить до складу філософських дисциплін, тому на філософських факультетах вивчення релігієзнавства провадиться поглиблено. Крім того, у багатьох університетах читаються факультативні курси з ре-лігієзнавчої проблематики. На базі Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди у 1993 р. було утворено Українську асоціацію релігієзнавців.
На ниві богословської науки прославили себе багато українців, варто згадати імена таких діячів Православної Церкви як митрополит Петро Могила (1633—1647), митрополит Філарет Гумілевський (1805—1866), митрополит Іларіон (Іван Огієнко) (1950-1972), видатним представником греко-католицької богословської думки можна вважати митрополита Андрея Шептицького (1901 — 1944) та багато інших. У своїх працях вони також зосереджували увагу на суперечливій ролі Церкви в духовному житті українців. Зокрема, Іван Огієнко наголошував, що українська Церква протягом переважної більшості своєї історії захищала український народ від культурної експансії з боку як країн Заходу, так і від Росії. Але, підпавши під канонічне підпорядкування Руської Православної Церкви, вона об'єктивно сприяла національно-релігійній уніфікації народів Російської імперії.
Релігій не піднесення в Україні останнього десятиліття сприяло також активізації й богословських досліджень. Вони провадяться, як правило, у межах організаційних структур тих чи інших конфесій. Так, зокрема, всі православні конфесії мають духовні академії і безліч семінарій, УГКЦ — Українській католицький університет, де навчаються богослов'я і світські особи, а також низку семінарій і академію. У розпорядженні протестантських деномінацій — розгалужена мережа навчальних закладів, втім не надто високого рівня.
За своєю внутрішньою структурою релігієзнавство є полідис-циплінарним утворенням. Комплексність релігієзнавства пояснюється складністю структури її об'єкта, який містить одночасно матеріальні, духовні й соціальні складові. Донедавна в структурі релігієзнавства виділялися лише чотири дисципліни — філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, історія релігії. Вже у минулому, XX ст., до нихдодалися ще дві — феноменологія релігії, географія релігії.
Спочатку головна увага в релігієзнавстві приділялась історії релігій. Навіть праці з філософії, соціології, психології релігії ґрунтувалися перш за все на історичному матеріалі. Підвищений інтерес до історичного матеріалу в другій половині XIX — на початку XX ст. пояснювався вибухоподібним зростанням цього матеріалу в результаті етнографічних досліджень первісних народів з їхніми віруваннями і обрядами, археологічними знахідками, розшифровкою давніх типів писемності, завдяки чому відкрилися нові грані духовного життя великихдавніх цивілізацій. Пізніше нароль провідної галузі релігієзнавства висувалась феноменологія релігії, яка запропонувала багато всеохоплюючих класифікацій різноманітних релігійних явищ.
В останні десятиліття XX ст. процес спеціалізації релігієзнавства продовжувався. З'явилися нові його сфери, зокрема, політологія та етнологія релігії. Політологія релігії витає особливості процесу взаємодії релігійного і політичного чинників розвитку суспільства, які, скажімо, можуть виявлятися у формах поєднання релігійної та політичної влади у різних співвідношеннях: /иео/фя/ш7(переваги духовної влади) або цезарепапшчу (переваги влади світської); різні моделі державно-церковних відносин; роль у суспільному житті таких факторів як релігійне реформаторство чи фундаменталізм тощо. Етнологія релігії простежує взаємозв'язок і взаємодію релігії та народу (етносу): витоки й походження цих двох феноменів, вплив релігії на формування народу і навпаки те, як етнос формує свою релігію та які зміни вносить він у чужі релігії, приймаючи їх як свої.
У науковій літературі можна зустріти й вказівки на лінгвістичне, порівняльне, конфесійне релігієзнавство.
Насамкінець слід обмовитись, що кордони між релігієзнавчими дисциплінами з одного боку, і релігієзнавством та іншими галузями соціогуманітарного знання з іншого боку, досить умовні. Один й той самий дослідник може виступати у різних працях, навіть у різних аспектах однієї наукової праці й як представник певної науки, та як фахівець з кількох релігієзнавчих дисциплін водночас. Проведене авторами спостереження за авторефератами дисертацій, які захищалися в Україні після 1991 р., також засвідчує: крім власне фахівців-релігієзнавців (спеціальність 09.00.11 у галузі філософських наук) релігієзнавча проблематика підіймалась в дисертаціях з інших філософських спеціальностей, історичних, географічних, соціологічних, політичних наук, державного управління.
Більше того, чим далі, тим більш стирається різниця між теологічним (богословським) та власне релігієзнавчим підходами. Наприк-
лад, феміністську теологію можна визначати і як цікаве новітнє відгалуження релігієзнавства, і як спробу радикальний суспільно-політичний рух і напрям академічних студій увести в рамки підпорядкування авторитету Біблії.
Тож не випадково, що 2002 р. в Україні «богослов'я» було визнано «науково-навчальною дисципліною». Вже існує певний досвід її викладання. Наприклад, Львівська духовна академія Української Греко- Католицької Церкви поміж своїх слухачів має значний відсоток мирян, не всі з яких після її закінчення оберуть тернистий шлях духовного служіння. Або Прикарпатський університет в Івано-Франківську на своєму філософському факультеті 4 роки готує фахівців з релігієзнавства до освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр. Надалі спудею надається вибір: або продовжити навчання в магістеріумі цього вузу, або перейти на магістерськупрограмузбогослов'яуЛьвівську духовну академію. У такий спосіб почасти вирішується проблема видачі диплому державного зразку, який був би визнаний під час працевлаштування.

Категория: К.В. Кислюк, О.М. Кучер Релігієзнавство | Просмотров: 506 | Добавил: freelib | Рейтинг: 0.0/0

Всего комментариев: 0

Свободная Библиотека

Книги, учебники, научная литература, українські підручники