Книги, учебники, научная литература, українські підручники

Главная » 2009 » Декабрь » 5 » РОЗДІЛ 1 РЕЛІГІЯ ЯК ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН ЛЮДСТВА 1.1. СУТНІСТЬ І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ РЕЛІГІЇ

17:25

РОЗДІЛ 1 РЕЛІГІЯ ЯК ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН ЛЮДСТВА 1.1. СУТНІСТЬ І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ РЕЛІГІЇ

РОЗДІЛ 1
РЕЛІГІЯ ЯК ДУХОВНИЙ ФЕНОМЕН ЛЮДСТВА
1.1. СУТНІСТЬ І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ РЕЛІГІЇ

Релігія супроводжує людство протягом значної частини його історії і на сьогоднішній день охоплює до 80 % населення земної кулі. І все ж таки вона є сферою, мало зрозумілою і для звичайних людей, і для фахівців. Причин тому багато. Дати одне визначення того, що ж таке релігія, навряд чи можливо вже тому, що відома величезна кількість релігій мшгулого і сьогодення. По-друге, релігію найчастіше оцінюють за її зовнішніми ознаками, тому що вона практикується її послідовниками в культі, тоді якдля віруючої людини вона полягає в глибоко особистому внутрішньому діалозі з чимось надприродним. Нарешті, кожен дослідник визначає релігію відповідно до своїх теоретичних і методологічних уподобань й особистого ставлення до предмета свого вивчення (віруючий або невіруючий).
Слово «релігія» походить від латин. ге1і§іо — благочестя, святиня, предмет культу. В європейській культурі воно поширюється починаючи приблизно з XVI ст. До цього слово «релігія» іноді зустрічалося в книжковій мові без постійного значення, а замість нього вживалися синоніми «віра», «вірування», «побожність».
Поняття «релігія» означаєвіру, особливий по&шд на світ, сукупність обрядово-культових дій, що випливають із переконаності в існуванні того або іншого різновиду надприродного, а також об 'єднання віруючих людей у певну організацію,
Разом з тим, слід уточнити, що в інших культурах сукупність явищ, які відповідають за змістом слову «релігія», передається іншими поняттями. Наприклад, у санскриті (священна і літературна мова буддистів та індуїстів) це слово «Дхарма» — вчення, чеснота, моральна якість, закон, зразок, порядок, світобудова. Воно позначає цінності, норми й правила, які визначають повсякденну діяльї Іхть людини, її поведінку в суспільстві і мету її життя відповідно до того місця, яке ця людина займає у Всесвіті від народження. В ісламі використовується поняття «дин», що означає безумовну відданість Аллаху, віру в абсолютну обумовленість його волею всіх подій, які відбуваються в людському житті, що спонукає до сумлінного виконання основних релігійних розпоряджень — від щоденної п'ятикратної молитви до заборони на вживання в їжу свинини.
Як видно з визначення, релігія містить у собі чотири основні частини: віру, віровчення, культ і організацію.
Основу релігії, без якої вона неможлива, складає віра — особливий психічний стан повного визнання й прийняття якогось твердження або установки без достатніх обгрунтувань. «А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1). Чудовий приклад релігійної віри дає нам біблійна історія про Авраама і його сина Ісака. У цій притчі розповідається про те, як Бог вирішив випробувати міцність віри Авраама, перш ніж зробити його «праотцем» людства, і зажадав принесення в жертву єдиного улюбленого сина Ісака. Коли ж Авраам без зовні помітних вагань довів ділом свою готовність ьиконати волю Бога, в останню мить Господь замінив хлопця на барана (Буг. 22) (див. текст 1.1). Цікавий аналіз цього надзвичайного акту, головна дійова особа якого в наш час, безумовно, опинилася б на лаві підсудних чи в психіатричній лікарні, було здійснено датським філософом XIXст. Сереном К'єркегором. НадумкуС. К'єркегора, зточки зору розуму віра є цілком парадоксальним феноменом, «згідно з яким одиничний індивід як одиничний стоїть в абсолютному відношенні до абсолюту»1. Іншими словами, віра є станом особистісного зв'язку окремої людини з Богом, який підносить людину над звичайними людськими мораллю та правом, оскільки він встановлюється тільки
^Кьеркегор С. Страх й трепет. - М., 1993. - С. 109.
після зречення цією людиною всього земного, очищення нею своєї душі. Згадана притча про Авраама та його сина Ісака показує головні ознаки віри:
• Глибоку упевненість у реальному існуванні надприродного.
• Позитивне ставлення до предмета віри. Воно, як правило, характеризується не тільки відсутністю сумнівів, а й також і бажанням відстоювати свої вірування як єдино істинні, поширювати їх серед інших людей,
• Уяшіення про наявність особливого зв'язку між людиною та тим, у що вона вірить. Релігійна людина вірить, що надприродне справляє на світ, у якому вона живе, та на її особисту долю вирішальний вплив, натомість за допомогою особливих (культових) дій вона сама також здатна справляти вплив на надприродне. Ось чому будь-яка релігія потребує певної організаційної структури, що виконує роль посередника між надприродним і людиною.
• Особистіший характер віри, її здатність задовольняти конкретні потреби індивідуального «Я» віруючої людини.
• Емоційно-чуттєвий характер.
На думку віруючих людей, релігійна віра є не тільки звичайним переживанням поряд із іншими почуттями. До того ж її не можна вважати чимось алогічним. Вона має специфічно-пізнавальне значення як спосіб проникнення у божественні таємниці, дає людині не знання, а мудрість. Віра веде до осяяння розуму, завдяки якому той дізнається про сенс людського існування на Землі, разом із тим здобуваючи уявлення про світ, в якому живе людина. Віруючі також запевняють, що здатність до віри закладена у душу людини Богом у момент Творіння. Отже, річ у тому, щоб задовольнити спрагу віри, знайти її у глибинах власного «Я».
З другого боку, віру часто протиставляють знанню, яке набу-вається наукою і філософією. Вважається, що на відміну від віри знання є теоретично і практично обґрунтованим (наука), логічно не-суперечливим та аргументованим (філософія). Однакзначначастина великих учених XX ст. не бачила нездоланної прірви між релігією і наукою. Наведемо для прикладу вислів знаменитого фізика М. Планка: «Божество, до якого релігійна людина намагається наблизитися за допомогою релігійних символів, рівноцінне, власне кажучи, тій природі, що виявляється в законах, силі, про яку дослідник певною мірою отримує уявлення за допомогою своїх органів почуттів... Отже, і релігія, і природознавство потребують віри в Бога,
при цьому для релігії Бог стоїть на початку будь-яких роздумів, а для природознавства — наприкінці»1.
Я кщо ж фе номен віри розглядати з суто наукової точки зору, то виявляється, що вона дійсно будується на цілком природних психологічних засадах. До числа таких засад можуть бути віднесені:
• емоції та почуття — як позитивні (любов, надія), так і негативні (жах перед невідомим);
• воля (тому що релігійна віра має на увазі свідому концентрацію всього психічного життя людини на релігійних образах і почуттях);
• уява, завдяки якій абстрактне і розпливчасте поняття «надприродних сил» отримує в свідомості звичайної людини конкретні образи богів, ангелів, духів тощо.
Особлива налаштованість усіх цих звичайних для людини психологічних проявів на релігійний лад стає можливою лише під впливом тривалої незадоволеності багатьох її потреб: світоглядних, пізна-вальних, естетичних, матеріальних тощо. Хоч би якою була причина цього — чи низька активність самої людини, чи несприятливі соціальні умови її життя, але там, де не підходять природні шляхи досягнення мети, з'являється віра у надприродне. Таким чином, віру можна цілком вважати природною властивістю людської свідомості.
Говорячи про віру, слід зазначити, що віра буває релігійною й нерелігійною. Основна ознака релігійної віри — це тверде переконання людини або людей в існуванні надприродного, тоді як нерелі-гійна віра цієї ознаки позбавлена.
Зрештою, така віра може виявлятися у будь-якій сфері діяльності людини:
• економічній (віра в успіх продажу певного товару);
• політичній (віра у видатні здатності когось із політичних лідерів);
• моральній (віра в силу моральних законів, ідеалів, норм);
• художній (віра в реальність подій чи героїв, про яких написано у книжці);
• науковій (віра у позитивний вплив наукових досягнень на людську цивілізацію).
Віровчення — систематизований виклад змісту віри в догматах, істинах, визнаних раз і назавжди незмінними. Зміст віровчення охоплює не тільки безпосередньо релігійні істини, а й погляди релігії на
Планк М. Религия й естествознание // Вопр. философии. — 1990. — С. 35.
економічний, політичний, суспільний устрій, моральні засади людського життя тощо.
У найбільш значних релігіях віровчення міститься у Священних книгах — Священному Писанні, як, наприклад, Біблії для християн і Корані для мусульман. Священне Писання за своєю сутністю вважається Одкровенням, з яким Бог звернувся до людей, тож в істинність цього одкровення залишається лише вірити. Цікаві подробиці цього надзвичайного дійства зберегли нам спогадіг засновника ісламу — Пророка Мухаммада. Він розповідав, що якось вночі, коли він за звичкою усамітнився в гірській печері в околицях Мекки, до нього з'явився хтось із загорнутим у тканину сувоєм і наказав: «Читай!». Кілька разів Мухаммад відмовлявся це робити, посилаючись на свою неписьменність, і тоді незнайомець починав душити Мухаммада шматком тканини поки, нарешті, у нього не зазвучало в голові: «Читай! В ім'я Господа твого, котрий створив людину зі згустку! Читай! 1 Господь твій найщедріший, який навчив людину того, чого вона не знала!» (Коран, 96:1 — 3). Мухаммад повторив це і був залишений у спокої. Однак, коли він прокинувся, виявилося, що в серці йому немов було зроблено напис з цих слів. Він вийшов на схил гори і раптом почув голос з неба: «О, Мухаммаде, Ти — Посланець Аллаха, ая — [ангел] Джибраїл». У небесах, обпершись на обрій, стояв його нічний гість. Куди б Мухаммад не обертався, він усе одно виявлявся перед ним. Потім Джибраїл зник1.
Божественний характер Писання не забороняє коментувати та тлумачити його, щоб зробити більш зрозумілим для обмеженого людського розуму. Така практика, зокрема, була поширена в західноєвропейських середньовічних університетах, де кожне слово Біблії тлумачилося в кількох сенсах (звідси походить розділення біблій н их книг на глави та рядки звичне для нас, однак відсутнє в їх оригіналах). (Для довідки: Біблія має 1189 розділів: 929 у Старому і 260 — у Новому Заповіті. Найдовший розділ — Псалом 118, найкоротший — Псалом 116. Найдовший вірш міститься в книзі Естер —8:12, найкоротший — у Євангелії від Іоанна — 11:35).
Певною мірою коментаторську функцію щодо Священного Писання виконує інший різновид священних текстів — Святе Пере-дання, написане людьми, але завдяки божественному натхненшо. Прикладом такого Передання може бути єврейський коментар до
1 И6ІІ Хишам. Жизнеописаиие господині) нашего Мухаммада, посланника Аллаха//Хрестоматия по исламу: Пер. с араб.— М., 1994.— С. 19.
Старого Заповіту — Талмуд, сама назва якого вже набула переносного значення.
Виявити своє ставлення до того, у що або в кого вірить релігійна людина, вона може через зовнішні дії, які називають культом.
Культ (латин, сиііш—догляд, поклоніння) — система (упорядкована сукупність) визначених, установлених у деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з надприродним. Найбільш відома серед обрядів релігійного культу (хресне знамення, поклони, кроплення святою водою, жертвопринесення, запал ювання свічок тощо) л/о/ш/ша — індивідуальне або колективне словесне звернення віруючих до предмета своєї віри.
Прикметна риса культової діяльності — її символічнийхарактер. Він полягає утому, що слова й рухи під час виконання релігійних обрядів, усі предмети культової діяльності в очах віруючих є носіями певного втаємниченого, надприродного значення, оскільки зрозуміло, що пряма взаємодія між природним і надприродним неможлива. У цьому полягає принципова різниця між релігійними обрядами та обрядами нерелігійними (шлюбні церемонії, обряди на честь досягнення повноліття), якими супроводжується суспільне життя людини. Культова діяльність (ще одна її особливість) канонічна, тобто не підлягає ніяким довільним змінам. Жодні зміни в системі культового канону часто розглядаються релігійними організаціями як спотворення істинної віри. Історії релігії відомо багато прикладів, коли питання про порядок культових дій ставало однією з причин розколів. Так трапилось у середині XVIІ ст. коли від Руської Православної Церкви відокремилися старообрядці, котрі не погоджувалися з реформаторськими нововведеннями її глави — патріарха Никонахре-ститися трьома пальцями замість двох і деякими іншими такими ж незначними видозмінами у культовій практиці.
Норми та еталони культових актів складаються на основі релігійних поглядів. Ці погляди зазвичай торкаються уявлення про деяку Першоподію, що не тільки започаткувала дану релігію (життя Хри-ста, життя Будди), а й поєднала в собі весь сенс і кінцеву мету існу-вання людини та світу. Саме ця подія символічним чином відтворюється під час виконання культових дій. Наприклад, таїнство хрещення шляхом занурення у воду, яке практикується на знак прийняття християнства, означає, що новохрещений занурений в Ісуса Христа, і таким чином з Ним умер, похований і воскрес, омитий від гріхів. Сукупність приписів і правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу, є його ритуалом.
Першою формою фіксації релігійного канону можна вважати релігійну міфологію, що пояснювала «сюжети» культових актів. Надалі він фіксується у священних текстах.
Для відправлення релігійного культу віруючим потрібні спеціальні культові засоби. До культових засобів належать насамперед культові споруди. Крім них, засобами культу можна вважати релігійні зображення і скульптури, спеціальне начиння, яке використовується для богослужіння, особливий одяг служителів культу, музику. Усі ці засоби, як правило, мають передати віруючим певні релігійні ідеї. Зазвичай зовнішній вигляд та оздоблення культових споруд, їхнє внутрішнє планування, вибір особливого місцеположення покликані продемонструвати велич й всемогутність надприродного, священну гармонію і досконалість створеного і керованого ним світу.
Індивідуальний або колективний характер культових дій залежить від форми обряду (сповідь у християнстві індивідуальна, урочисте богослужіння — літургія — колективне), його призначення (в ісламі поряд із колективною ритуальною молитвою — намазом існує й індивідуальне молитовне спілкування з Аллахом), ступенем релігійності конкретного віруючого тощо.
Культу релігії має потрійне значення. По-иєрше, задопомогою культу немовби встановлюється і підтримується зворотний зв'язок між світом природним (земним, людським) і світом надприродним (небесним, божественним). Від такого зв'язку людина очікує насамперед необхідної участі «горнього світу» у своїй долі та долях інших людей. Залежно від релігії, уявлення про характер такого впливу може бути різним: і магічним, і залежним від цінності принесених жертв або кількості прочитаних молитов, і відповідним «добрим справам» тощо. Відтворення такого зворотного зв'язку в релігійному культі підкреслює специфіку релігії, оскільки «надприродний» світ так чи інакше фігурує не тільки в давніх і сучасних міфах (комуністичне суспільство, побудоване на принципі «від кожного по здатності —-кожному по потребі»), а й у багатьох різновидах світської, нерелігій-ної, свідомості («належне» — у моралі, «абсолютний дух», «воля» — у різних філософських вченнях).
По-друге, система культових дій у всій її складності і розгалуженості постійно підтримує релігійну віру, є зовнішнім вираженням цієї віри. Задопомогою культових дій і засооїп у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи (святих, ангелів) та виникають релігійні почуття. В їхньому розумінні ці образи й відчуття є цілком реальними ознаками спілкування з надприродним. Надумку самих
учасників культових дій, вони можуть бути спрямовані також і на досягнення матеріального резул ьтату (викликати дощ, видужати важко хворому). Уявіть на хвилину якусь релігійну течію, що цілком відкинула б усякий культ. Природно, що вона перестала б бути релігією, а перетворилася б на богословську школу з вивчення й тлумачення якихось релігійних ідей.
По-третє, спільні культові дії сприяють зміцненню стосунків між віруючими у межах тієї релігійної організації, до якої вони належать, а також є одним із найдієвіших засобів навернення до того чи іншого сповідання неофітів — нових віруючих.
Культ є найважливішим показником ступеня зрілості релігії — чим більше вона розвинута, тим складнішим і регулярнішим стає культ. Так, у християнстві богослужбовий канон розписаний за годинами, днями тижня і річними датами.
Оскільки обрядово-культова система релігії, як правило, являє собою систему колективних дій, то ці дії потребують упорядкування, організації.
Релігійна організація — оформлене об'єднання віруючих однієї релігії, найчастіше очолюване служителями культу.
На думку віруючих, у конкретному випадку — християн — релігійна організація є особливою спільнотою людей, главою якої є Ісус Христос. Члени цієї організації об'єднані Святим Духом, що перебуває в усіх її членах. Таки м чином релі гі й не об'єднання обертається на містичну єдність, яка належить до сфери божественного.
Існує багато різновидів релігійних організацій. Форма релігійної організації залежить від рівня розвитку тієї чи іншої релігії, а також критеріїв їхнього виділення.
Релігійна група — порівняно невеликий колектив людей, що спільно відправляє релігійні обряди. Ця форма релігійної організації поширена як юридичний термін у релігійному законодавстві різних країн. Наприклад, у федеральному законі Російської Федерації «Про свободу совісті і релігійні об'єднання» зазначено, що «релігійні групи мають право проводити богослужіння, інші релігійні обряди і церемонії, а також здійснювати навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників» (ст. 7.3). Для здійснення богослужбової діяльності використовується майно і приміщення самих учасників (ст. 7.1).
Релігійна громада являє собою первинне територіальне об 'єднання віруючих, які належать до певного релігійного напрямку. Іншими її ознаками є:
• добровільне контрольоване членство (законодавче, не менше 10 осіб);
• високий ступінь регулярності культу;
• відсутність централізованого керівництва при наявності серед віруючих осіб, наділених функціями священнослужителів.
За своєю формою релігійна громада передбачає автономність й самокерованість, однак виглядати вона може по-різному. Громаду може очолювати один лідер. Він не обов'язково має бути професійним служителем культу, але може розраховувати на фінансове утримання за рахунок коштів громади. На чолі громади може стояти спеціальна рада із певної кількості обраних загальними зборами найша-нованіших віруючих, яким доручається на певний проміжок часу керівництво громадою — причому як організаційне, так і ідейно-теоретичне.
Існує й інший тип релігійних громад — ієрархічний. Громади ієрархічного типу є лише первинними релігійними одиницями більш централізованої релігійної організації на певній території. У такому разі вони підпорядковуються центральному органу управління організації— ідеологічно, організаційно, фінансове, а відтакмають лише відносно автономний статус. Як правило, релігійні громади такого типу очолюються одноосібне професійним служителем культу, що забезпечує кращий ступінь підпорядкованості.
Головне завдання громади — спільна культова діяльність, задля реалізації якої громади будують власні культові споруди й утримують штат їхніх служителів. Не менш важливим різновидом релігійної діяльності громади є виконання місіонерського обов'язку. До завдань багатьох релігійних громад належить також доброчинна діяльність. Таким чином, функціонування релігійної громади забезпечує постійне відтворення релігійних переконань особи та її віддане служіння релігійному ідеалу. У той же час, згуртованість й активність конкретної громади справляє значний вплив на навколишнє середовище, сприяючи поширенню тієї релігії, яку вона представляє.
Через стадію громади пройшли усі світові релігії — буддизм, християнство, іслам — на ранніх етапах своєї історії. Територіальні об'єднання мусульман у різних країнах продовжують репрезентувати цю форму релігійної організації й у наш час. У різних напрямах християнства переважає ієрархічний тип громади як первинної ланки більш централізованого організаційного утворення (наприклад, єпархії, дієцезії, суперінтендатури).
Деномінація (латин, сіепотіпаїіо — наділення спеціальним ім'ям) -- релігійне об'єднання, що перебуває в стадії організаційного оформлення. Цей термін використовується також як синонім слів «віросповідання», «конфесія», що означають приналежність до визначеної релігії. Деномінація є широким релігійним об'єднанням, їй властиве пряме, обліковане членство. Керують деномінацією органи, обрані ві руючими. Хоча серед групи служителів культу в деномінації часто виділяється невелика кількість людей, яким надається «особливий дар» розуміння й витлумачення «Слова Божого». Деномінаціями вважаються понад 200 релігійних організацій з центрами у Сполучених Штатах Америки. Це переважним чином різні напрями такого відгалуження християнства, як протестантизм (баптисти, адвентисти, методисти).
Церква (грецьк. киріакоу — «Господній дім») являє собою централізоване, численне самоврядне об'єднання віруючих, яке склалося на основі спільності релігійних уявлень та культової діяльності. Для цього типу релігійного об'єднання характерні такі ознаки;
• централізоване ієрархічне управління;
• наявність професійного священства (кліру), чітко відокремленого від простих віруючих (мирян);
• зовнішнє формальне членство замість облікованого. Фактично членом Церкви вважається кожна людина, прощо красномовно свідчить обряд хрещення немовлят у деяких напрямах християнства.
У канонічному праві Римо-Католицької Церкви невід'ємною ознакою Церкви є наявність єпископату—адміністративних округів, які об'єднують громади, місії, монастирі на певній значній території.
Церква є вищою формою релігійної організації. Рівню Церкви в організаційному відношенні якраз відповідає історично панівне в нашій країні православ'я.
Секта (латин, зесіа — вчення, напрям) —релігійне об'єднання із самобутнім віровченням і культом, що, як правило, відкололося від більш великої організації та характеризується порівняною нечисленністю, замкнутістю, ізольованістю від світу й від інших релігій, претензіями на винятковість поглядів, що сповідуються його прихильниками.
Сектантські догмати прості, але тяжіють до основ вчення тієї релігії, з якої виникла секта. Самобутність сектантського віровчення зводиться до того, що якісь другорядні елементи віри, які вже існували у вихідній релігії, тут зводяться до положення центральних. Наприклад, це можуть бути зцілення, пробудження або вчення про кінець світу.
Культова практика сектантів наділі спрямована не на підтримку внутрішнього духовного зв'язку з надприродним, а на демонстрацію свого різко негативного ставлення до світу. Численні заборони, дотримання яких вимагає від своїх прихильників секта, покликані зіграти роль своєрідного сита, проходячи через яке, гідні відокремлюються від негідних. Така поведінкова твердість виробляє почуття приналежності до елітарної меншості, що володіє недоступною всім іншим повною й остаточною істиною.
Влада в секті, як правило, дається завдяки особистим «духовним дарам» і визнанню «духовної сили», їїлідери виявляються в результаті особливого натхнення, що начебто сходить на людей.
Як правило, секти—досить короткочасні об'єднання й не існують довше, ніж життя одного покоління. Проте їхня доля складається по-різному. Одні секти розпадаються, зазвичай після відходу від керівництва сектою ЇЇ лідера. Інші секти вписуються у суспільство, розширюють свої лави й розвивають бюрократичні структури управління, перетворюючись на де номінації. Це відбувається через достатньо природний процес—дорослі діти членів секти, виховані вже в дусі її віровчення, більше не поіребують навернення в «істинну віру», драматичного зламу життя, на яких більше не акцентується увага. Нарешті, деяким сектам вдається зберігати себе, використовуючи певні засоби самозбереження — сувору дисципліну, винятковий колективізм в усіх сферах життя членів секти, обмеження на спілкування із зовнішнім світом, шлюби тільки між «своїми» тощо.
Терміном «культ» позначають невелику за чисельністю, короткочасну, часто територіальна локальну релігійну організацію з нерозвине-ною організаційною структурою, але прикметною: 1) оригінальною культовою діяльністю, яка радикально відрізняється від пануючої в суспільстві релігійної традиції; 2) яскравою особистістю лідера. У цьому значенні термін «культ» частіше за все використовується для позначення сучасних нетрадиційних релігійних об'єднань на зразок сум но відомого в Україні в 1990-х рр. «Білого братства» на чолі з Марією Деві Христос. Лише зрідка західні дослідники позначають ним невеличкі релігійні угруповання, які частково не визнають основні положення загальнохристиянських Символів віри.
«Таємні товариства» — це асоціації, мета, порядок членства, ритуали, навіть саме їхнє існування є таємним і відкривається тільки вузькому колу посвячених. Релігійний характер має лише незначна частина відомих з історії таємних об'єднань — політичних, економіч-
них, кримінальних. Термін «таємні товариства», на наш погляд, найдоцільніше вживати щодо двох типів релігійних організацій—до таємних союзів у первісних релігіях, які, наприклад, збереглись у багатьох африканських народностей, а також до деяких сучасн их нетрадиційних релігійних організацій. Прикладом таких організацій може служити американський Ку-Клукс-Клан. Ця організація виникла після Громадянської війни 60-х рр. XIX ст. для боротьби з афроамериканцями. Після свого відродження у 1920-х рр. Ку-Клукс-Клан перетворився на товариство релігійної спрямованості, Ідо протистояло католикам, іудеям, взагал і «іновірцям». За традицією, щоб зберегти таємницю, його члени здійснюють свої ритуали і навіть проводять публічні ходи у білих балахонах і натягнутих на обличчя ковпаках.
Так само як і щодо культу, щодо релігійної організації діє закономірність — чим більш зрілою є та чи інша релігія, тим більш численною і складною є релігійна організація.
Якщо ж у якійсь релігії не буде хоча б одного з цих елементів, вона не буде вже й релігією в повному сенсі цього слова. І справді, важко уявити собі релігію без віри, віровчення, культу або організації.
Існує ще цілий ряд елементів, властивих кожній релігії (її догматичне і моральне вчення, аскетичні принципи й правила життя тощо); усі вони органічно і логічно пов'язані із зазначеними вище основними чотирма частинами релігії.
Релігія має також два боки: зовнішній — як вона уявляється сторонньому спостерігачеві, і внутрішній, який відкриває!ься віруючому, що живе відповідно до духовних і моральних принципів тієї або іншої релігії.
Із зовнішнього боку релігія є:
• у суспільно-практичному сенсі — організацією з визначеною структурою управління (Церква), правилами життя своїх послідовників, культом;
• у філософському плані — світоглядом, що містить у собі систему конкретних положень (істин).
До істин релігії належать такі.
• Сповідання духовного, досконалого, розумного, особистого Начала — Бога, який є Джерелом (Причиною) буття усього, що існує, у тому числі людини, і завжди є активно присутнім у світі. Ця ідея може мати дуже різноманітні за формою, змістом і ступенем ясності вираження в різних релігіях: монотеїстичних (віра в єдиного Бога), політеїстичних (віра в багатьох богів), дуалістичних (віра в два Боже-
ственних начала: добре й зле), анімістичних (віра в наявність душі у псіх сил і явищ природного світу).
• Переконання в тому, що людина здатна до спілкування, єднання з Богом і досконалого, вічногоз Нимжиття. Ця аксіома релігійного вчення складає фактично саму його сутність.
• Віра в буття світу надприродного, вступаючи в духовний контакт із яким (своїми чесними або, навпаки, аморальними вчинками), людина у великому ступені визначає своє життя.
З внутрішнього боку релігія — це особливе духовне життя, що відкриває людині надприродний світ.
Існують й інші точки зору на структуру релігії. Згідно з однією з них до зовнішньої структури релігії належать: релігійні уявлення (комплекс ідей і образів, пов'язаних з вірою в надприродне);релігійні дії (обряди, ритуали і звичаї, за допомогою яких віруючі спілкуються з надприродним), релігійні настрої (емоційно-психологічні стани, викликані вірою в надприродне) і релігійні організації. До внутрішньої структури релігії відносять: релігійну картину світу (погляд на навколишній світ як на світ природний і надприродний) і релігійну науку життя (моральні й соціальні правила поведінки віруючої людини).
Згідно з іншою точкою зору, поширеною у вітчизняному релігієзнавстві соціологічного спрямування, у структурі виділяють:
1) релігійну свідомість,
2) релігійнудіяльність,
3) релігійні організації,
4) релігійні стосунки.
Це більш загальна структурація релігії. Зокрема, релігійна свідомість, крім віри, включає і віровчення, а також релігійну філософію. Релігійна діяльність, крім культової, включає й позакультову діяльність. До позакультової діяльності належать діяльність з тлумачення й систематизації релігійних ідей, їхнє викладання в духовних навчальних закладах, місіонерська діяльність, виховання у родині, керівництво різними ланками релігійної організації. Релігійні органі-заціїтакож можугь створюватись для функціонування й у позарелі-гійних сферах (наприклад, «Банк Святого Духу» у Ватикані, християнські, ісламські політичні партії тощо). Нарешті, релігійні стосунки можна визначити як збірну назву для стосунків, в які вступають між собою віруючі у процесі релігійної діяльності в релігійних організаціях і установах. Слід уточнити, що не всі без винятку стосунки такого типу обов'язково є релігійними. Релігійні індивіди, групи, інсти-
туції можуть здійснювати й нерелігійну — економічну, політичну, просвітницьку діяльність. Релігійні стосунки поділяють на культові та позакультові. Культові стосунки налагоджуються під час спільного виконання віруючими культових дій. Наріжним каменем культових стосунків є взаємовідносини «людина — надприродне (Бог)», чиїм відповідником у звичайному житті є взаємовідносини «батько—син». Позакультові стосунки, відповідно, встановлюються під час спільного виконання позакультової діяльності. Прикладом таких стосунків є взаємозв'язки між учнями й викладачами духовних начальних закладів. Релігійні стосунки можугь мати різний характер — солідарності, терпимості й нейтралітету, конкуренції, конфлікту й боротьби, нерідко з сильною тенденцією релігійного фанатизму.

Категория: К.В. Кислюк, О.М. Кучер Релігієзнавство | Просмотров: 1317 | Добавил: freelib | Рейтинг: 4.0/3

Всего комментариев: 0

Свободная Библиотека

Книги, учебники, научная литература, українські підручники