|
|
Книги, учебники, научная литература, українські підручники
Главная » 2009 » Декабрь » 5 » ПРО КОРОВУ, НОВЕЛІ, ПОЕЗІЮ І НЕ ЛИШЕ
19:12 ПРО КОРОВУ, НОВЕЛІ, ПОЕЗІЮ І НЕ ЛИШЕ |
ПРО КОРОВУ,
НОВЕЛІ, ПОЕЗІЮ
І НЕ ЛИШЕ
Вигулюючи спекотного серпневого вечора тварину, зустрічаю двох знайомих. Один у кепці, інший без. Як завжди, хочу здохнути або щось близьке до цього (розглядаю більш-менш притомні варіянти, але на жодному серйозно не зупиняюсь, щось абсолютно не те). Ближче до істини — знайомі зустрічають мене, кличуть. Спочатку не впізнаю, але згодом доходить, хто такі, озиваюсь. Із хлопцями знайома більше року: разом працювали в дитячому оздоровчому центрі, збиралися ввечері їсти пиріжки і пити персиковий йогурт, їм по дев'ятнадцять і вони студенти. Трохи роздратовані — я вкотре наполегливо їх не помічаю і намагаюсь лишитися непримітною. Хлопці десь так і виголошують своє незадоволення та лють: ти знову нас не помічаєш! Неправда, виправдовуюсь, просто не звертаю уваги на перехожих, тим паче — така
темінь. Хлопці охолоджуються (заспокоюються). 11 итаю, чого тут шаритесь, нащо? Хлопці тримають й руках по 0,5 світлого; нічого такого, гуляють. Для І улянь є і кращі місця, якого чорта гуляєте саме тут — мене розбирає цікавість? Ніби заскочені зненацька на злочині, хлопці бояться пригублювати ашго світлого і не дають відповіді. Мене дратує — я більше не питаю, починаю розмову — розказую, де провела відпустку, якими пригодами відзначилось сьогорічне літо. Протягом години хлопці слухають мої оповідки про карпатський відпочинок, й опісля запитують: що нового? Дивно, зауважую сама до себе, чим вони слухали і взагалі — чи вони слухали? Відповідаю хлопцям: а так нічого нового, :шову хочу здохнути або щось близьке до цього. Вони не розуміють — ідуть мовчки і більше нічого не запитують; з часом роздупляються — допивають свої 0,5. Спускаю тварину з ціпка; кажу, проведу вас до дому; проводжаю. Втім, не витримую, (-: трохи й нового. Хлопці викидають порожні пляшки з-під пива в траву і оживають. Я продовжую: от думаю купити собі корову і жити з нею у горах. Корову? — хлопці роблять вигляд, що не почули. Я — Іцо не помітила їхнього здивування — далі: корова потрібна, аби не подохнути з голоду і не спускатися донизу, не бачити реальних уродів. Хлопцям знову не ясно, тому все сприймають за жарт, сміються. Чого шкіритись, я серйозно. Варто прагнути єдности зі світом, космосом. На доріжці з'являється отара малоліток з папиросами в ротах —
пристібаю тварині ціпок, хоча радо би провчила малоліток. З твариною нервуємо. Про корову і гори із хлопцями більше не говорю; питаю, що наразі читають. Виявляється, нічого не читають: один влаштувався на підробітки — ніколи, інший, який у кепці, — із задоволенням, але не має що. Пропоную зайти до мене, щось таки дам. Тепер проводжатимуть хлопці. Вголос міркую, чим таким розважити дозвілля того, який у кепці. Аби з'ясувати, переказую сюжетні лінії з кількох маловідомих творів сучасного літератора. Питаю, чи влаштовує. Іншому сливе всі ці речі відомі: порою задавала йому жару під час таборових прогулянок із дітьми, псувала. Хлопцеві у кепці неважно — все одно що читати, що дам. Раз неважно, щось інше. Заходимо до моєї кімнати. Даю Покальчука, Дністрового і Карпу — най розважається. Чекаю, коли підуть. Хлопці розглядають кімнату — не йдуть, їх зацікавлює мій націоналістський прапор (140 х 230 см.) на вікні, стосики книжок, афіші літературних вечорів на стінці. Нерішуче питають: що позначають кольори, чому Тарас в костюмі космонавта, чи я справжня націоналістка, одночасно поділившись враженнями — неначебто моторошно. Кров, земля, смерть... і це не Тарас... не справжня — чеканю, якось так засмутившись. Кави хлопцям не пропоную, вже пізно — їх чекають мами і тата. Виводжу з під'їзду, прощаюсь, а наостанок пропоную, коли не проти, з'їздити разом на греблю. Думаю: не зайво розвіятись. Хлопці не проти, тому в суботу
рушимо. Вони купили кільку в томаті та взяли си-роі картоплі, я мала кілька шматків смаженої курки, ковбасу і маминих пиріжків з яблуками. О пів 11.1 Іюсьму ранку сиділи на лавці під будинком, че-к.Іли. Мій сон складав не більше двох годин: до п'ятої ранку ловила з екрану документальної . І річки з історії українського права. А знаєте, що за Магдебурзьким правом робили з жінкою, яка вби-и,І иа свою дитину? — питаю в хлопців, як стоїмо ооабіч Червоноармійської автомагістралі. Хлопці чманіло мовчать, і я продовжую. Спочатку жінку розшукували спеціальні баби. Можна уявити, п я кий спосіб. А віднайшовши, її кидали до ями, на-крипали рядном і протикали живіт величезною памп цею із загостреним кінцем. За українським же Ішічаєм, коли цікаво, обрізали сорочку і прив'язу-ІІ.Іли до стовпа, аби кожний бажаючий підходив І бив досхочу лозиною. Як жінка витримувала, підв'язували і проганяли з села. Вона ставала І Іонією в місті. Хлопці знічуються. Ну і до чого — ні- розуміють. За хвилину зупиняємо автобус до 1 Ісрвоноармійська і завалюємось. Невже до них на-правду не доходить, що пробую розширити їхній обмежений кругозір? — задаюсь. Місця є, сідаємо, їхати з півгодини. Роблю рішення, вмовкнути, натякнувши хлопцям, що було би не зле, якби розка-Іали цікавенького. Одному розказувати нічого, піший наважується і пригадує свою веселу поїздку І одногрупниками до Щурового. Мене хвилює, що оуло з дівками: де, скільки, як; а він розповідає про
відсутність хатинки у лісі та жахливі погодні умови по дорозі додому. Добре, фіксую собі десь під кінець історії, ніяких дівок, шкода. Вже поблизу греблі передивляюсь рішення — говоритиму. Приміром, про літературу або літературщину. Підходимо до улюбленої місцини: та, на наш подив, територія огороджена й охороняється собакою. Шукаємо іншої, повземо довкола греблі. Люду немає, роблю припущення, що село вимерло або сталась якась інша (гірша, жахливіша) прутня. Хлопці пробують жартувати: купуй швидше корову і сюди, як нікого. Ні, підтримую, треба гори, тут не підходить. Помічаємо, що біля греблі розстеляють підстилку аби поснідати батьки з сином. Синові на вигляд років тридцять, зауважую, йому пора би розстеляти підстилку з іншою метою — не для сніданку з батьками. Торуємо шлях соняшниковим полем. Кажу, класно, зі мною рідко хто наважується отак подорожувати, навіть не знаю, чому. Трохи втихомирююсь. Нарешті один із хлопців бере на себе удар і пробує пробити на відвертість. Йому кортить знати, чому мені хочеться здохнути і, врешті-решт, дійшло, чого зі мною рідко хто наважується отак подорожувати. Цей один із хлопців здобуває технічну освіту, відтак поняття еросу і та-натосу йому невідомі. Я пояснюю і акцентую на такій (своїй) світоглядній позиції. А потім переходжу до насильницького фронту, зокрема дістаючи одного з супутників тим, що наразі осилюю, паралельно пригадуючи схожі й принагідні моменти —
/Іо Достоєвського Соколова, а Парандовського — < '.молича і формалістів. Літературний побут його ІІІ- проймає, втім, зацікавлюється сексуальними Інверсіями, наприклад, з «Палісандри». Зрештою, икого хлопчака має цікавити літературний побут, коли він здобуває технічну освіту? Тож, десь у такий спосіб доходимо кінцевої цілі — розстеляємо мждри на бетонних плитах. До води лізу першою. Хлопці спускаються за мною з погрозами втопити .к'ю, як не хочу, щось знову белькотять про корову І сдність із космосом. Пробую бурно не реагувати — мс реагую. Коли сохнемо, мене заклинює на письменницьких біографіях, хлопці слухають унажно, забавні. Коли розмова заходить про мою прозу, то зізнаюсь, що все не так-сяк, тобто вони обов'язково увійдуть до якоїсь з моїх чергових но-кель. Після корови сигнальною для жартів стає фраза з приводу того, хто входить до моїх новель, і вони зокрема. Хлопці не вірять, а мені на фіґ не треба їх у цьому переконувати. Тому — не переконую, вже обдумуючи назву майбутньої невигадли-Іюї новелі. На греблі з'являється народ — приїжджають на машинах, мопедах. Поруч із нами сидить парочка. Спостерігаючи за їхніми облизуваннями, питаю в хлопців, як вони думають, це батько з дочкою чи просто так (він товстий, незграбний, років на сорок з ґаком, дівчинці не даси й шістнадцяти). Хлопці на початок оздоблюють відповідь тим, що вже маю новий сюжет для своїх творів, а вже за цим — просто так. Робимо обідню
перерву (кілька в томаті, смажена курка, ковбаса). Наїдаємось, і я дістаю збірочку поезій одного з сучасних письменників. Читаю хлопцям про все те, що їхньому життю ще не загрожувало і — навряд чи світить. Мене розпирає на плач, але стримуюсь, усвідомлюю — не варто. Випитую: ну як? Хлопці мовчать, а на тому тягнуть: могло бути і гірше; більше нічого не додають. Вже пізніше діставатимуть повідомленнями з хитким змістом: коли життям панують секс і смерть, чому прагнеш умерти, якщо народжуємось і живемо в болю, для чого живемо. .. ? Наразі ж — не додають. Гаразд, думаю, доведеться просто про все це написати й забути (не згадувати), і вмовляю хлопців залишитися ночувати в лісі — у нас ще є сира картопля і мамині пиріжки. Хлопці біжать до сільської крамниці за пивом. Коли тій парочці добре, то і нехай. Одягаємось, йдемо збирати дрова. Вночі, пригадуючи корову, мої майбутні новелі й чужу поезію, хлопці таки розповідають про те, що прошу: перше кохання, сублімаційні вияви тощо. Мені їх жаль, коли мова заходить про секс як один із способів виявлення почуттів, а не фізичну розрядку — вони і досі чекають якоїсь ідеальної любови. їмо печену картоплю і мамині пиріжки з яблуками. О другій не сплю лише я, підкидуючи до вогнища дрова і рахуючи персеїдів. Уранці зустрічатимемо схід сонця і плаватимемо в холодній воді: полізу першою, хлопці за мною.
Здається, на цьому завершую, вкотре посміхнувшись думці про корову, новелі, поезію і не лише.
Як завжди, хочу здохнути або щось близько до
ЦІ.ОГО.
27 серпня 2007 р. |
|
Категория: Барбара РЕДІНҐ Збірка оповідань «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» |
Просмотров: 253 |
Добавил: freelib
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
