|
|
Книги, учебники, научная литература, українські підручники
Главная » 2009 » Декабрь » 5 » Олег СОЛОВЕЙ Про художню прозу Барбари Редінґ
19:23 Олег СОЛОВЕЙ Про художню прозу Барбари Редінґ |
ЛАУРЕАТИ «СМОЛОСКИПА» 2007 РОКУ
Барбара РЕДІНҐ
Збірка оповідань «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот»
I премія у номінації «Проза»
Ярослав ГАДЗІНСЬКИЙ Збірка віршів «Маре\у\у\уо»
II премія у номінації «Поезія»
Оксана МАКСИМЧУК
Збірка віршів «Лови»
II премія у номінації «Поезія»
Андрій СМИРНОВ
«Мстислав (Скрипник):
громадсько-політичний
і церковний діяч. 1930—1944»
II премія у номінації «Дослідження»
Олександр СТУСЕНКО Збірка новел «Голоси із ночі» II премія у номінації «Проза»
Лауреати «Смолоскипа»
Збірка етюдів, новель та оповідань
Київ
«Смолоскип» 2008
ББК 84.4УКР6 РЗЗ
Коли хороші донецькі дівчатка сприймають по-українськи, коли Йогансен із Буковські спокушають на неконтрольовані (дозволені) атракції, а суч. укр. поети пишуть листи до цнотливих манте-леп, не ходитиме лише про секс. Йтиметься про концептуальніші речі. Приміром, незлі бажання вкотре подохнути.
Передмова Олега Солов 'я Обкладинка Миколи Леоновича Графіка Вальтера Отто Драга
У книзі збережено правопис авторки
I5ВN 978-966-1676-04-5
© Барбара Редінґ, 2008 © «Смолоскип», 2008
Олег СОЛОВЕЙ
Про художню прозу
Барбари Редінґ
Наразі український читач уперше зустрічається з прозою літературної дебютантки з Донецька Барбари Редінґ. Дебюти, що відбуваються завдяки видавництву «Смолоскип», у багатьох випадках позитивно визначають долю молодих літераторів. Хочеться вірити, що в авторки цієї книги з дещо оригінальною назвою «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» подальша літературна доля складеться відповідно до міри її таланту та інших креативних потенцій. У всякому разі, сьогодні вона отримує реальний шанс бути почутою та прочитаною.
Наша авторка наразі воліє виступати під псевдонімом Барбара Редінґ, хоча вона має й інше, суто людське ім'я. Кілька її імен — наразі я не лише про схильність молодої авторки ховати своє ім'я за численними псевдонімами — це, передовсім, її
приватна хатка, яка уможливлює Інтимність у вищому сенсі сього поняття. Псевдонім — це елементарна можливість для автора дистанціюватися від власної людської біографії, від самої проблеми людської назви (майже за І. Костецьким). Крім того, це питання елементарної ідентифікації в умовах, наближених до бойових, та водночас — чи не єдиний шанс упритул наблизитися до розуміння автентики власного життя, знов-таки, за Ігорем Костецьким, якого Емма Андієвська нещодавно на прес-конференції в Донецьку характеризувала як «Герострата, алкоголіка й того, хто не пропускав жодної спідниці»... Особисто мене така характеристика І. Костецького зайве переконала, що з ним усе гаразд. Між тим, поява імени Барбара Редінг переконує мене в тому, що в літературі продовжує жити таки суб'єктивно-спроможний Автор, але в жодному разі не механізований скриптор. Скрип-тор міг би обійтися взагалі без імени, скориставшись, скажімо, неповторною комбінацією цифр у власному ідентифікаційному коді тощо; натомість автор потребує яскравої та перфектної автопрезен-тації навіть (або й першою чергою), коли йдеться всього-на-всього про дебютний публічний літературний виступ. А ще, прибране ім'я Гарантує авторові бодай мінімальну свободу вислову; йдеться не так про самоцензуру, страх і бажання сховатись за маскою, як про відому традицію алегоричного мовлення і письма, започатковану в світовій та українській літературі не так підпільниками за зраз-
ком московського Едварда Стріхи, як експресіоністами на кшталт М. Хвильового, В. Домон-товича або І. Костецького. Та й загалом, як писав свого часу незабутній Володимир Львович Єшкілєв, «німецьке жіноче ім'я <...> відразу наштовхує на констатацію приналежності <...> до ХаДЛА1, з тамтешнім культом сумрачнага ^ер-манськага /енія»2 (у цитаті зберігаю курсив, правопис і стилістичну притомність автора. — О.С.). Отже, це ще й досить по-донецьки, виявляється, — прибирати для можливих мистецьких розваг незвичний для малоросійського вуха псевдонім.
У цій книзі доволі багато сексу. Просто купа сексу, — як сказала б, напевно, Світлана Пиркало. Не на рівні, звичайно, фабули, а в сенсі густої, наче туман у листопаді, авторської інтенційности. Ця проза дихає передовсім життям і чуттєвістю, і вже потім, можливо, культурою, — не зважаючи навіть на велику кількість абстракцій, інтелектуальний схематизм та інші плоди та наслідки відмінного навчання в колишній магістратурі та у теперішній аспірантурі філологічного факультету. Що це? — нові культурні коди? Усвідомлення того прикрого факту, що лишень секс і художня творчість —
Харківсько-Донецький Літературний Альянс — поняття з ка-тегоріяльного апарату відомого акцюніста В. Л. Єшкілєва; маркер для позначення одного з численних феноменів актуального вітчизняного літпроцесу. Див. МУЕАЛ — 2В. Єшкілєва на сайті: \\п™.)і-та§агіпе.1уіу.иа.
2 Єшкілєв В. Сучасна українська проза — 2: Боцмани дискурсивних барж // Форма[р]т. — 2001. — Число 2. — С. 12.
єдині щось-таки значать у цьому житті, й вони ж єдині спонукають до майбутньої реінкарнації? Хтозна. Все це доволі складні питання. А можливо, — зовсім і не питання, а лише палімпсести, що остаточно перекреслюють комсомольську юність української літератури, дихаючи нарешті не футуристичним скандалом, а звичайною автентичністю живої істоти, яка поруч із вагомим і складним не забуває про одвічну свою біологічну природу, себто — про екзистенційне в чистому (оголеному) вигляді.
Поруч із сексом і творчістю неодмінно і, як часом здається, занадто близько постійно блукає смерть, чекаючи свого виходу на сцену життєвої містерії. Врешті, без смерти всі ці, такі вагомі й чуттєві речі, направду втрачають будь-який свій потаємний солодкий сенс. Смерть підсумовує; смерть підбиває риску — під тим, кого любив, кого не встиг, а кого, можливо, залишив до наступної інкарнації. Смерть — занадто приваблива штука, аби письменники коли-небудь про неї могли забути. Тож, у цій книзі так само багато смерти — не так у сенсі тематично-фабульному, як у екстатич-но-інтенційному тонуванні художнього матеріялу.
Ця збірка новел і етюдів, як на початкуючого автора, доволі чітко та грамотно структурована; твори розподілені за чотирма розділами й об'єднуються відповідно до основних лейтмотивів (часом — за жанровою специфікою). Загалом, не складно зауважити, що й сама назва збірки відгонить іро-
нічними конотащями з сучасним науковим дискурсом. «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» — чим не назва для чергового квазінаукового трактату? Втім, іронії тут, можливо, не більше, ніж направду серйозного ставлення до визначених об'єкту й предмету художньої обсервації.
Перший розділ «(Власне) обходить укр. варіант» позначений суто донецькою конфліктністю української бойової одиниці з тотальним російськомовним агресивним континуумом. Привертає увагу короткий текст, що й дав назву розділу, — «(Власне) обходить укр. варіант». Свого часу я зацікавився творчістю Барбари саме завдяки цьому етюдові — ляконічному, жорсткому, експресивному, на межі сучасної міської екстатичности. Цей текст про болюче зіткнення українського світу зі світом ментальне й фізично ворожим або, в умовах Донецька, всього-на-всього реальним — російським і, безперечно, обмежено-тупо-шовіні-стичним. І цей реальний світ укотре (якщо за Г. Ф. Лавкрафтом) не може бути прекрасним. Він просто чужий, як мінімум. Не інший, а саме — чужий. У підсумку, в розділі виникає образ міста ілюзій і марних сподівань — це замість попередніх висновків, хоча, знов-таки, у розділі присутній текст із такою ж назвою. Паралельно, цілком у майстерний спосіб вплітається мотив поразки суто жіночої, яка так само протистоїть світу реальному; хоча, момент тендерний, як на мене,
помітно приглушений і своєю актуальністю виразно поступається акцентам суто національним. Хоча, не виключаю, що так мені це здається з моєї власної точки спостереження, а саме — зі славного Міста-на-Кальміюсі.
Як на мене, в знайомстві з кожним новим автором чи не першочерговим завданням є взаємнення з його стильовою манерою та світоглядом. У випадку з донеччанкою Барбарою Редінґ я бачу так звану нову сповідальність у широкому річищі світового культурного контексту. Цьому, безперечно, сприяло п'ятирічне навчання на філологічному факультеті, яке, до слова, — триває сьогодні в аспірантурі зі спеціяльности «Українська література». Нова сповідальність — це, коли є непереможне прагнення писати текст, черпаючи не так метафори зі світової мистецької скарбниці, як суху інформативність із власної біографії, приправлену терпким алегоричним мусом. Тому-то таким доречним виглядає давно вже відомий телеграфічний стиль, який письменниця запозичила у колег із 1920-х років. А власна біографія на сьогодні значною мірою складається із прочитаних книг. І з не-прочитаних, мабуть, так само; вони просто чекають своєї черги, як і деякі майбутні [фак]ти біографії автора.
Це проза про інтенційність, можливість та дискретність ініціяцій кохання — передусім про це. Десь на цьому перехресті, можливо, виникають солодкі привиди так званих атракторів кохання.
Водночас — це проза про неможливість чи пак, безперспективність такого предмету, як кохання. Мабуть, саме тому це і проза, бо у віршах говорити про щось подібне майже не випадає; хіба що у віршах, які просто приречені стати піснями. Натомість — художня проза. Проза, присвячена не так душі, як тілу. Молодому й привабливому жіночому тілу. Коли ж з'являється він, то в певному сенсі ходить уже й про душу; точніше — про неможливість єднання цих душ. Звідси — логічні та зрозумілі травми й рубці, що мають всі шанси трансформуватися в стигми, які будуть тривало кривавити й просто боліти. Причини, в принципі не важливі, тому про них, мабуть, нічого й немає. Натомість є дещо про мало помітні механізми драми, викликаної до життя цією остаточною неможливістю.
Цікаво, або й симптоматично, що в цій прозі немає героїв у сенсі структурному. Оповідачка, озброївшись особливою трансмісією, збирає колекцію своїх власних реакцій на цей світ, зосереджуючись передовсім на внутрішній фізіологічній атестації. Така собі, говорячи патосно, інтерполяція власної території смутку. Світ, що складається з безлічі інших істот, наразі ще не цікавить; це прийде, напевно, пізніше. Сьогодні ця проза більше нагадує внутрішній інтимний щоденник. Реалії світу, безперечно, присутні; вони часом уречевлені або й агентурно-інформативні, але це тайнопис, який мало хто зрозуміє, насправді. Можна упевнено го-
ворити про становлення молодої людини, не зовсім сучасної за своєю домінантною інтенційніс-тю. Чималої ваги у цьому процесі, як було сказано, набувають прочитані книги; чимало з письменників та їх творів безпосередньо беруть участь у творенні текстової тканини й настрою в тексті; присутні й спроби діалогу з деякими з них. Уже в першому творі збірки присутнить виразна (хоча, можливо, і випадкова) ремінісценція з біографії Ч. Буковські — ота одна шоколадка за цілий день. Утім, Буковські з'явиться й пізніше, тому й шоколадка цілком на своєму місці; не говорячи вже про те, що студенти часто саме так і харчуються. А вже в наступному творі присутнить репліка, що безпосередньо відсилає до назви відомого фільму культового французького режисера: «Дозвольте мені вирішувати, якими будуть мої ночі та дні» (фільм «Мої ночі щасливіші за ваші дні»).
Здебільшого гомодієгетичний наратор провадить своє існування, обклавшись книгами сучасних і не дуже письменників. У цьому її секрет і в цьому її потенція. Зрештою, її денне життя так само мало кому помітне. Тим часом, у надрах тіла клекоче маґма свідомости, що має доволі високий тиск і будь-якої миті готова вирватися за межі умовної оболонки. Саме тоді й відбуваються акти фіксації — слова й тіла. Власне, тоді і з'являється крик, — хоч за Едвардом Мунком, або і за Барбарою Редінґ. Тоді з'являється шанс бути нарешті почутим. Це
МОЖе буТИ НІЧНе 5ГП8-ПОВІДОМЛЄННЯ (ДОВОЛІ ПОШИ-
рений нині комунікативний жанр); це можуть бути й аркуші на моніторі, але в кожному випадку це оприявлена та зафіксована праця індивідуальної людської екзистенції. Це, очевидно, щось більше за літературу як вид мистецтва. Це, можливо, напів-усвідомлене стриміння до бароко (якщо піти за Хосе Ортеґою-і-Ґассетом). Це аргументи на користь буття, до того ж, буття не елементарного, завантаженого численними проклятими питаннями. Й тут знову стає актуальною література, чи пак — простір літератури. Бо саме література є тим вагомим засобом інтерполяції досвіду індивідуальних екзистенційних осяянь. Маґма екзистенційних потоків затоплює аркуші на моніторі. Втім, не варто чекати готових рецептів чи пак, легітимних порад. Знову (вкотре!) йдеться лише про мінімальну здатність до передбачень, яка своєю чергою вкотре наштовхується на неможливість змінити прогноз погоди на завтра. Погода вкотре не переміниться. І це усвідомлення не стільки дарує надію, скільки дозволяє пересвідчитись: світ усередині нас — можливий, і цей світ ще триває. Все решта — не має жодного значення. Включно із тим, який саме проґноз погоди на завтра ти можеш почути сьогодні ввечері. Бо світ створено не для раціонального пізнання чи, поготів, — прагматичної його експлуатації транснаціональними корпораціями. Світ створено для страждання. Світ існує, аби внутрішньо йому посміхатись, — навіть тоді, коли реально болить під нігтями. Не більше, але й не
менше. Відтак песимізм авторської концепції виглядає не таким уже й песимістичним. Я вірю. Принаймні, в талант і спроможність Барбари Редінґ. Зрештою, я вірю ще в купу речей, які теж по-своєму, мабуть, пов'язані передовсім з літературою та мистецтвом. Хай науковці й надалі переконують нас у відсутності Бога та в хаотичній структурі Світу, — ми, письменники, маємо право їм не повірити, маючи власні переконання. Власне, цим непростим питанням і присвячені твори другого розділу книги, що має назву — «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» — чи то цілком іронічну, чи то насичену мало зрозумілими алюзіями та ремінісценціями, включно з безособовими присвятами.
Третій розділ складається з творів максимально наближених до драматичного роду літератури; хоча, як на мене, це все-таки проза — бодай через ля-конічну етюдну жанрову форму цих творів. Авторці загалом притаманні драматичні акценти у її прозі, що й породжує в підсумку твори майже драматичного жанру. Мабуть, у більш «клясичному варіанті» художньої прози їй не вистачало б фактури цих оголених драматичних голосів; звідси ця схильність до драматичного (до драматизації), ця наголошена діалогічність творів у розділі з дещо провокаційною назвою «Просто хороший секс». Отож, коли в попередньому розділі йшлося все-таки про перепетії кохання, то в цьому акценти зміщуються до проблем, сказати б, фізіології;
точніше, її болісного або й хворобливого осмислення засобами якщо не дискусії, то принаймні, художньо-сценічної дискурсії.
Останній розділ книги — «Тюлені», — як мінімум, має наштовхувати потенційного читача на асоціяції з дещо нетутешнім екзотичним письмом сюрреалістів чи, принаймні, якихось махрових авангардистів, які анітрохи не переймались наслідками своєї творчости (дбаючи виключно про перебіг атракцій), яка здебільшого ґрунтовно руйнувала рецептивно-перцептивні конвенції літератури клясичного модернізму, не задовольняючись вже деякими відвойованими в реалістів теренами й постійно розсуваючи цей простір боротьби. До цього розділу так і хочеться додати в якості мотто відомі слова Моріса Бляншо: «Зроби так, аби я могла говорити з тобою». Втім, чи направду слід згадувати при цьому саме Моріса Бляншо чи яко-го-небудь Алана Роб-Ґріє, я не певний. Можливо, найближчою до цієї розмови буде безумна американка Кеті Акер, або такі ваґанти світового авангарду як Антонен Арто, Жорж Батай, Роберт Кувер або Жюльєн Ґрак. Світ авангарду доволі щільний і досі ще мало кому зрозумілий; хоча я цілком свідомий, що в тому світі вистачає й пересічних одноденних халтурників чи пак, кон'юнктурників. Розділ цей у нашої авторки складається з кількох речей, і лише перша з них — «Істота» — має більш-менш чітко окреслену фабулу; втім, анітрохи, звісно, не сюжет. Фабула ця вкладається
в принагідну подорож до міста Феодосії зі звичним уже в цій прозі нагромадженням перцептивних елементів, які й покликані, можливо, виправдати майже автоматичне письмо нашої авторки. Передовсім, звісно, як завше, ходить про подорож від себе і до себе. Авторка в цьому розділі (власне, у за-гадково-затемнено-герметичному тексті «Тюлені») вдається до цитування рядків В. Стуса (мабуть, з метою полегшення процесу читання, хоча я не певен у цьому); дозволю і я собі щось подібне: для повнішого визначення суті згаданої подорожі в новелі «Істота» я би спробував апелювати до такої хрестоматійної поезії Стуса зі збірки «Веселий цвинтар», як «Мені здається, що живу не я...», в якій, як можливо, ніде інде, поет зумів висловити те одвічне солодке прокляття, з яким доводиться жити мистцеві: «Ти ждеш іще народження для себе, / а смерть ввійшла у тебе вже давно». Прокляття, яке XX століття зробило ще більш рельєфним, ніж у попередні часи існування людства. Універсальна мистецька модель, погодьмося; особливо ж, якщо зважити на такі попередні рядки поета: «Сто ночей / попереду і сто ночей позаду, / а межи ними — лялечка німа: / розпечена, аж біла, з самоболю, / як цятка пекла, лаконічний крик / усесвіту...». Ф. Каф-ка, до речі, був солідарним зі Стусом, говорячи про незавидну ролю людини, яка страждає, перебуваючи певний час у метафізичному тунелі поміж життям і смертю. Додам насамкінець, що, як загально відомо, ні 3. Бережан, ані О. Зуєвський, ані Е. Ан-
дієвська, ні Ю. Тарнавський, — на місцевому літературному ґрунті своєю естетикою не прищепилися — попри очевидні зусилля багатьох людей упродовж останніх років. Утім, у нашому безперечному мистецькому набутку є ще й досі не перетравлений, як слід, досвід поетичного сюрреалізму В. Го-лобородька й згадуваного щойно В. Стуса (принаймні, періоду створення збірки «Веселий цвинтар»). Тим цікавішими є теперішні спроби молодої донецької авторки. Хоча, підозрюю, ці її спроби більшою мірою пов'язані з сумлінним читанням романів Г. Міллера, який (хоча про це мало хто знає, бо більшість із вітчизняних скрипторів і досі ще кумкають про якусь нібито порнографію в творах сього письменника) таки віддав належне сюрреалізмові (передовсім, у дебютному романі «Тропік Рака»), працюючи впродовж 1930-х років над першою романною трилогією. Втім, передовсім у всіх цих майже сюрреалістичних візіях і малюнках Б. Редінґ ходить про добре відоме на українському ґрунті алегоричне письмо експресіоністів.
І останнє, — можливо, й не настільки вагоме, скажімо, для братів-галичан, які сьогодні перебувають у радикально іншій гуманітарній ситуації, але по-своєму унікальне для нашого з Барбарою Донецька. Так от, вона, Барбара Редінґ, завше спілкується виключно українською мовою, — вдома, у транспорті, на вулицях, у крамницях, із друзями й зовсім випадковими людьми, — вона ніколи не
переходить на місцевий варіянт російської мови. Почалося це, мабуть, років зо три-чотири тому й упевнено триває донині. Для тих, хто не знає, як це — говорити в Донецьку лише українською, — авторитетно повідомляю: це сливе подвиг — малопомітний, можливо, сторонньому окові, але все-таки маленький людський подвиг. Мабуть, не варто було про це згадувати, бо наразі ходить передовсім про ЇЇ книгу прози, але принцип чесности із читачем ще ніхто, здається, не спростував; лише тому і говорю про цей нюанс творчої та людської біографії літературної дебютантки з м. Донецька, яка відтепер починає жити в українській літературі з симпатичним ім'ям Барбари Редінг.
2007р., м. Донецьк |
|
Категория: Барбара РЕДІНҐ Збірка оповідань «Вплив суч. укр. поезії на сексуальність неземних істот» |
Просмотров: 489 |
Добавил: freelib
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
