Статистика
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0
|
Книги, учебники, научная литература, українські підручники
Главная » 2009 » Декабрь » 6 » ЧИ ІСНУЄ ПРОГРЕС У ЦАРИНІ ЛЮДСЬКОЇ МОРАЛЬНОСТІ?
18:59 ЧИ ІСНУЄ ПРОГРЕС У ЦАРИНІ ЛЮДСЬКОЇ МОРАЛЬНОСТІ? |
ЧИ ІСНУЄ ПРОГРЕС У ЦАРИНІ ЛЮДСЬКОЇ МОРАЛЬНОСТІ?
Розглянуті аспекти суспільного буття моралі вже дають можливість дослідити поставлене питання. Отже, чи існує моральний прогрес?
Узагалі прогрес (з латини — крок уперед) — це поступальний розвиток за висхідною, перехід до досконалішого стану. З утвердженням у XVII—XIX ст. науково-раціоналістичної картини світу уявлення про неухильне прогресування людського роду як у промислово-технічному, так і в духовному, моральному відношенні здобуває дедалі ширші права, поки не стає чимось саме собою очевидним. Воно й зрозуміло: свій безперечний поступальний розвиток науково-технічний розум усвідомлює як розвиток людської культури загалом, а звідси вже недалеко й до висновку про прогресивний розвиток такої специфічної ланки культури, як моральність. Тим більше що й критерії для такого поступу приймалися, в дусі часу, цілком раціоналістичні: усвідомлення людиною — «розумним егоїстом» — «справжніх» своїх потреб та інтересів, утвердження заснованої на «законах Розуму» соціальної справедливості тощо.
Не дивно, що найпереконанішими виразниками ідеї прогресу виступали мислителі раціоналістично-просвітницької або сцієнтистської орієнтації: А. Тюрго (1727-1781), Ж. А. Кондорсе (1743-1794), засновники позитивізму О. Конт (1798— 1857), Г. Спенсер (1820— 1903) та ін. На противагу поверхово-еволюціоністським тлумаченням людського поступу як безперервного й однонаправленого нагромадження кількісних змін, Дж. Віко (1668— 1744) й особливо Г. В. Ф. Регель розробляють діалектичне його розуміння, що враховує суперечливий характер історичного розвитку, діалектику в ньому свободи й необхідності, кількості й якості, надбань і втрат. Діалектико-матеріалістичну концепцію суспільного прогресу (з якої випливали й певні висновки щодо моралі) знаходимо в К. Маркса.
Всіх зазначених мислителів поєднувала, однак, віра в наперед визначений хід історичного розвитку, в те, що сама історія, незалежно від свідомості й бажання окремих індивідів, веде до вдосконалення людського суспільства, і властивих йому моральних стосунків зокрема, — чи то шляхом еволюції, поступових кількісних змін, чи революційним шляхом. У будь-якому разі неухильне прогресування людства вважалося чимось об'єктивно неминучим.
Треба сказати, реальний перебіг подій у XIX ст. начебто підтверджував подібні оптимістичні уявлення про неминучість прогресу. Саме в цьому столітті в основному було ліквідоване рабовласництво (чому передувала, втім, кривава громадянська нійна в США); в Російській імперії скасовано кріпосництво й проведено ряд радикальних реформ суспільного устрою; робітничий рух досяг перших відчутних результатів; розгорілася боротьба за рівноправність жінок. Якщо на початку століття ще існувала й функціонувала інквізиція, яка посилала на вогнище свої жертви (останньою з них став нещасний учитель Каєтано Ріполь, скараний на автодафе у Валенсії 1 серпня 1826 р., між іншим, не за що інше, як за проповідь «золотого правила» моральності «не роби іншому того, чого не бажаєш, щоб робили тобі», в якому він убачав сутність релігії), — то наприкінці XIX ст. актуальним стає вже питання про відміну смертної кари взагалі. Випадки її застосування у всій цивілізованій Європі вимірювалися вже одиницями на рік. Підсумовуючи все це, гріх було б, мабуть, сумніватися в тому, що людство справді впевнено рухалося в той час шляхом прогресу.
Аж ось почалося наступне, XX ст. Часто мовиться про те, що справжнім його початком став 1914 р. — рік вибуху першої світової війни. Але й до того палахкотіли вже криваві англо-бурсь-ка (вході якої були «винайдені» концтабори) і російсько-японська війни, потім — війни на Балканах, по Росії прокочувалися погроми, в Туреччині османські шовіністи розпочали велику
вірменську різню... Полальша історія XX ст. відома всім. І от, після тих грандіозних «викидів» болю і страждань, до котрих вона призвела, після нечуваної девальвації людського життя і духовності, чи не виглядає знущанням сама постановка питання про моральний прогрес?
Принаймні, впливові ідейні течії XX ст. нерідко намагалися обійтися взагалі без посилань на «скомпрометовану» ідею прогресу й будувати уявлення про людську автентичність і мораль не на сумнівному нині грунті історицистських* сподівань і віри у «світле майбутнє», а лише виходячи з екзистенції людини, її безпосереднього існування «тут» і «тепер». Оптимізм — до речі, разом з песимізмом — відкидається як пережиток
XIX ст.; натомість екзистенціальна філософія висуває тему «рішучості» в реалізації людиною власного проекту буття перед лицем невблаганних обставин, усупереч їхній відчуженій логіці.
З цього погляду, як зауважує один із сучасних французьких дослідників (Р. Ленуар), «найбільшим прогресом нашої доби є кінець ідеї прогресу». Втім, поряд з рішучою відмовою від даної ідеї загалом у культурі
XX ст. набуло поширення її сприйняття, так би мовити, з протилежним знаком — як суто негативного явища. Прибічники цієї позиції стверджують, що науково-технічний і промисловий поступ обертається для сучасної людини духовним і моральним занепадом, розривом зв'язків із природою і веде зрештою до її загибелі.
Слід зауважити, що така концепція, за всієї її пекучої актуальності, має досить глибоке історичне коріння. Особливої ваги набуває в цьому зв'язку ім'я великого французького мислителя-гуманіста Ж. Ж. Руссо (1712— 1778). Однією з перших його робіт, завдяки якій він і здобув широке визнання, стала «Розвідка про науки й мистецтва» (1750) — конкурсний твір на тему, запропоновану Діжонською академією. На запитання
* Історицизм — термін, введений відомим сучасним філософом К. Поппером (1902— 1994) у книзі «Злиденність історицизму» (1945) для позначення такого підходу до соціальних наук, згідно з яким їхньою принциповою метою є історичне завбачення, можливе завдяки відкриттю «ритмів», «моделей», «законів» або «тенденцій», які становлять основу історичного розвитку. Простіше кажучи, Історицизм пов'язаний з вірою в нездоланну історичну необхідність, у підпорядкованість соціальних процесів тим чи іншим універсальним зако-94 нам, завдяки чому їх нібито й можливо прогнозувати.
академіків: чи сприяло відродження наук І мистецтв поліпшенню людської моральності? — Руссо дає негативну відповідь, відповідь яскраву, переконливу, яка значною мірою зумовила подальший напрям його творчості й характер його сприйняття в наступні часи. І в нинішній культурі, як сказано, неоруссоїстські ідеї зберігають свою популярність.
І все ж: чи можемо ми, враховуючи все це, говорити про якийсь моральний прогрес людського суспільства?
Зрозуміло, є такі аспекти концепції прогресу, які вже виявили свою цілковиту неспроможність. Неможливо, насамперед, недооцінювати грандіозну реальну складність і трагізм процесів суспільного розвитку, які зводять нанівець уявлення про поступовий, неухильний характер прогресивних змін. Ми бачимо, що реальність є набагато складнішою за будь-які умоглядні плани й ідеї щодо неї, тому ми не можемо розуміти моральний прогрес, так само як і прогрес взагалі, історицистськи — як реалізацію певної дискретної закономірності, ідеї або цілі, що її можна сформулювати заздалегідь і, так би мовити, «прийняти до виконання». Ми не можемо, далі, за будь-яких умов говорити про лінійність, однона-правленість процесів морального розвитку людського суспільства, бо вже надто реально постає в наш час їхня багатомірність, множинність духовно-моральних світів, що стикаються у процесах міжкультурного спілкування, різноманітність можливостей подальшого розвитку як кожного конкретного суспільства, так і людства в цілому.
Проте чи означає все перелічене, що ідея морального прогресу людства як така остаточно дискредитувала себе і повернення до неї неможливе?
Перш ніж давати категоричну відповідь, придивимося й до аргументів на користь цієї ідеї.
Зважимо насамперед на таку емпіричну обставину. Вище йшлося про трагічні події XX ст. і те спустошення в галузі моральності, до якого вони спричинилися. Однак це століття вже завершилося; й ми бачимо, як у цивілізованих країнах світу після всіх потрясінь крок за кроком установлюється певний моральний устрій, звичайно, не бездоганний, але такий, що в багатьох відношеннях не тільки витримує порівняння з європейською моральною культурою XIX ст., а й перевершує її стандарти. Так, нині в цивілізованому світі більше поважають права й свободи людини і наполяга-
ють на їхній безумовній реалізації, більше цінують засади толерантності, вимогливіше ставляться до виконання фомадськими діячами їхніх основних моральних обов'язків тощо.
Разом з тим, якщо звернутися до власне філософсько-етичного аспекту проблеми, доводиться констатувати, що цілковита відмова від ідеї про моральне й духовне прогресування людства нерідко призводить до розпорошення моральних критеріїв, до атомізації людських волевиявів і вчинків.
Ураховуючи дану сукупність обставин, найбільш вірогідним і реалістичним уявляється припущення про те, що, попри всю складність, багатовимірність і неза-вбачуваність процесів морального життя людства внаслідок їх протікання, все ж відбувається нагромадження (кумуляція) певних позитивних здобутків, певного досвіду моральних цінностей і почуттів, «фонд» яких у цілому зростає від епохи до епохи.
Безперечно, на шляху нафомадження цих позитивних здобутків трапляються і втрати, нерідко — невідбутні. Безперечно й те, що зазначені кумулятивні процеси не позбавляють кожне нове покоління свободи вибору, а отже й не гарантують від відступів, помилок і трагедій, унаслідок яких прогрес обертається в рефес. Збагачена досвідом попередників, людина із знанням справи може обрати найгірше — в цьому теж виявляється неминучий ризик морального самовизначення особистості.
Єдине, що зазначена кумулятивність морального досвіду справді гарантує, — це змогу людини й людського суспільства крок за кроком долати власну наївність. Єдине, що вона забороняє, — це нескінченне повторення збанкрутілих, історично й морально спростованих реакцій і кроків думки, способів самовиправ-дання тощо. Який-небудь сучасний політичний діяч може бути, скажімо, потенційно гіршим за Гітлера, і люди можуть прийняти його такого, але не враховувати при цьому, що Гітлер являв собою і до чого призвело його правління, вони вже не зможуть; свідомо заплющувати очі на це — моральний злочин. Подібне здо-лання наївності на базі нагромаджуваного морального досвіду за всієї своєї позірної «задньоплановості» й «невирішальності» є незворотним процесом, що спонукає, зрештою, до моральної творчості, до пошуку 96 нових, досконаліших шляхів людського самовизначен-
ня у світі. Навіть за умов нинішньої глибокої моральної кризи ми, звертаючися до цінностей і духовних джерел дореволюційної епохи й прагнучи знайти в них відпо-відь на власні життєві запитання і пошуки, нерідко із сумом переконуємося, що жадана й нарешті одержана відповідь аж ніяк нас не задовольняє — якраз через втрачену нами «благословенну» наївність; але саме це відчуття вже є безперечною ознакою нашої потенційної готовності до нового духовного зростання.
Важливим аспектом морального прогресування суспільства є відкриття і формулювання ним, на певних етапах його розвитку, тих або інших «навічних» норм і цінностей моральності, без яких подальший розвиток людства в цілому виявляється вже неможливим. Утім, про даний аспект моральності йшлося вище.
Суттєвим виміром морального поступу є й те, що, незважаючи на численні відступи, загалом розширюється сфера застосування моралі в житті людини й суспільства. Особливо стрімко відбувається це розширення протягом останніх десятиліть (у певних відношеннях зовсім не сприятливих для розвитку моральної культури). Дедалі чіткіше вимальовується, зокрема, і псе більшої гостроти набуває морально-етична проблематика політики й економіки, медицини, природоохоронної діяльності тощо; зрештою, до цього приводить саме зростання могутності людини, що надає принципового характеру тим кінцевим цінностям, на які буде орієнтована її діяльність. Як сформулював цю особливість морального поступу сучасний російський культуролог Г. С. Померанц, «історія — це профес моральних завдань. Не звершень, ні, — але завдань, що їх ставить перед окремою людиною колективна могутність людства, завдань усе важчих і важчих... але які з фіхом пополам усе ж виконуються (інакше все б давно розвалилося)»9. Іншими словами, сама складність цих об'єктивних завдань змушує людину до відповідної моральної реакції.
Де ж шукати критерій для осягнутого таким чином морального поступу, враховуючи багатомірність останнього?
Природно, що таким критерієм не може виступати якась конкретна система цінностей, вироблена тією або іншою культурою: це примусило б нас підганяти під неї несумірні з нею досягнення інших культур. Не може бути таким критерієм і утопічний образ «людини вза-
галі» в її «всебічному розвитку» — окрім того, що і він є продуктом цілком конкретної європейської гуманістичної культури, він не годиться для зазначеної ролі ще й тому, що людина принципово не може бути остаточним мірилом власних моральних досягнень. Понад потребами власне людського розвитку стоять імперативи самоподолання, які припускають існування того, що принципово вище за людину або глибше за неї торкається суті світового буття. В будь-якому разі практичні обставини сьогоднішнього життя вказують на потребу виходу за межі антропоцентризму у формулюванні критеріїв людської моральності. Виходячи з викладеного розуміння сутності морального прогресу, єдиним критерієм, що за цих умов може бути встановлений, є відповідність усій конкретній цілісності усталеної системи моралі в її історично найрозвинутіших формах, тобто здатність того чи іншого морального феномена бути «вписаним» у контур даної системи й відобразити по-своєму її внутрішній смисл.
Незважаючи на позірну емпіричність і приблизність такого критерію, він спирається на принципову обставину, ігнорувати яку неможливо. А саме: найадек-ватнішим утіленням усієї цілісності морального потенціалу людського буття є не те чи інше наше абстрактне уявлення про мораль або ідея щодо її призначення, а тільки реальна повнота конкретних, історично усталених моральних підвалин, у яких цей потенціал знаходить свій безпосередній вияв. Найпосутніше, найдостовірніше, що нам дано в галузі моральності, — це саме діюча система моральних імперативів, кри-теріальне значення якої ніщо інше замінити не може.
Навіть коли ми стикаємося з чимось, що перевершує моральний досвід і наявні моральні потенції людства, принциповим лишається питання про узгодженість чи неузгодженість цього гіпотетичного вищого начала з цілісністю реальної, усталеної людської моральності, з вектором її внутрішнього зростання.
Так, Ісус Христос міг відкидати мораль фарисеїв, проте з довірою апелював до цілісного морального чуття простих людей, що його оточували. Нічого здорового й реально значущого з цієї «природної» моральності не було ним просто відкинуто; навпаки, «вписана» в містичний духовний контекст християнського прово-звіщення, вона набула нових барв, нової переконливості.
Вказаний критерій зберігає всю повноту свого значення для нашого часу, коли такою гострою стає людська потреба в «розпізнаванні духів» (І Кор. \2, 10). В оточенні цілого натовпу пророків — провозвісників нових релігій і мало не богів, що з'являються чи не щороку, особливо важливо пам'ятати: людина не має права вірити богам, які морально нижчі за неї саму, не здатні втілити й висвітлити нагромаджений нею моральний досвід. Тим більше у власне земних справах не карто шукати проявів якогось нечуваного прогресу там, де спостерігається відхід від історично усталеної цілісності людської моральності або її суттєве спрощення. Тільки той, хто не зраджує себе, здатний до справжнього поступу.
Й нарешті, найголовніше щодо проблеми морального прогресу полягає сьогодні, мабуть, ось у чому. Як ми вже бачили вище, традиційній раціоналістично-прогресистській свідомості XVIII—XIX ст. було притаманне розуміння людства в його історії як чогось «приреченого» на прогрес; історичний розвиток, згідно з такими уявленнями, просто-таки з фатальною неминучістю веде до дедалі більшого вдосконалення роду людського, аж поки у відносно вже недалекому «світлому завтра» за законами історичної необхідності не настане, врешті-решт, жаданий рай на Землі...
Нині ми впевнилися, проте, що про жоден автоматизм поступального розвитку й об'єктивну «приреченість» на неухильне вдосконалення в реальному історичному процесі не може бути й мови. Історія продукує і передає нам у спадок різноманітні можливості, проте як і з якою метою вони будуть використані — залежить уже від самої людини, її відповідального морального вибору й здатності до ефективної дії. Відомі, на жаль, випадки, зокрема й з історії нашої країни, коли найблискучіші можливості зводилися нанівець безпорадністю і безвідповідальністю реально діючих суб'єктів; в інших випадках, виходячи з мінімуму існуючих можливостей, люди завдяки власній наполегливості досягали найвищих результатів.
Хоч би якими були реальні обставини, самі собою вони не здатні ні замінити творчу ініціативу людини, ні звільнити останню від необхідності вибору й пов'язаної з ним відповідальності. Так і людство в цілому: об'єктивно воно не приречене ні на процвітання, ні — поки що! — на загибель, хоча можливості для вибору того чи
іншого шляху у нього, безперечно, є. Яким буде світ людей завтра, залежить від того, що ми обиратимемо й робитимемо сьогодні. І лише знову й знову обираючи та активно обстоюючи власні моральні цінності, спадкоємність власного духовного розвитку, ми тим самим утверджуємо їх у віках.
Запитання
Чому етика вимагає віддавати пріоритет — праву родича чи праву людини? На якій підставі?
Що означає здатність моральної норми до універсалізації?
Що таке «золоте правило» моральності й чого воно вимагає від людини?
Як, виходячи із засад загальнолюдської моральності, Ви могли б обгрунтувати свій обов'язок перед власною локальною спільнотою?
Як впливає на мораль соціальна диференціація суспільства?
Чи має особистість право вибору в установленні своєї національної ідентичності? Ваші аргументи за чи проти.
Чи має, на Вашу думку, сенс поняття національної відповідальності?
Які основні моральні риси властиві українській національній культурі?
Які основні елементи загальнолюдського змісту моральності?
Чи існує прогрес у галузі моральної культури людства? Обгрунтуйте свою позицію.
Рекомендована література
Апель К.-О. Етноетика та універсалістська макро-етика: протиріччя чи доповняльність // Єрмапен-ко А. М. Комунікативна практична філософія. К., 1999. С. 355-371.
Бочковський О. Вступ до націології. К., 1998. 144 с.
Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. К., 1993. 126с.
Козловски- П. Зтика капитализма. Зволюция й обще-ство: Критика социобиологии. СПб., 1996. С. 7—84.
Макінтайр Е. Чи є патріотизм чеснотою? // Сучасна політична філософія. К., 1998. С. 524—543.
Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., 1959. Т. 3. С. 15-73.
Рікер П. Навколо політики. К., 1995. С. 149— 161. Сміт Е. Д. Національна ідентичність. К,, 1994. 224 с. Українська душа. К., 1992. 128с.
Федотов Г. П. О национальном покаянии // Федо-тов Г. П. Судьба й грехи России: Избр. статьи по философии русской истории й культури: В 2 т. СПб., 1992. Т. 2. С. 41-49.
Феномен української культури: методологічні засади осмислення. К., 19%. 478 с.
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992. С. 17-23.
Шлемкевич М. Загублена українська людина. К., 1992. 168 с. |
|
Категория: Віктор Малахов ЕТИКА Курс лекцій |
Просмотров: 873 |
Добавил: freelib
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
