Статистика
Онлайн всего: 3 Гостей: 3 Пользователей: 0
|
Книги, учебники, научная литература, українські підручники
Главная » 2009 » Декабрь » 5 » 4.4. ІНДУЇЗМ - РЕЛІГІЯ ДАВНЬОЇ І СУЧАСНОЇ ІНДІЇ
12:04 4.4. ІНДУЇЗМ - РЕЛІГІЯ ДАВНЬОЇ І СУЧАСНОЇ ІНДІЇ |
4.4. ІНДУЇЗМ - РЕЛІГІЯ ДАВНЬОЇ І СУЧАСНОЇ ІНДІЇ
Вішну, Шива, Брахма — верховна трійця індуїстського пантеону
Індуїзм сповідує перевалена більшість (понад 80%) багатонаціонального населення сучасної Індії й індуські громади в 160 країнах (найчисленніші з них в Азії, розташовані у сусідньому Непалі, а в Європі — у Великій Британії, міцно пов'язаній з Індією колоніаль-
ним минулим). Загальна чисельність прихильників індуїзму наближається до 1 млрд (840 млн), що ставить цю релігію на третє місце після таких світових релігій, як християнство й іслам.
Своїми коренями індуїзм сягає 11-І тисячоліть до н.е. Тоді найдавніша цивілізація на території Індії, шо досягла чи не найвищого для свого часу рівня розвитку матеріальної і духовної культури, була завойована кочівниками-аріями (індоіранцями). Прабатьківщиною завойовників, можливо, були степові і лісостепові райони Причорномор'я — Прикаспію та Приазов'я в межиріччях Дніпра — Дону, Дону — Волги. Ці території на сучасній політичній карті належать Росії, Молдові й Україні. Арії сприйняли досягнення давньої індійської культури, зі свого боку збагативши її власними релігійними уявленнями і пов'язаними з ними міфами, нормами звичаєвого права і соціально-етичними установками. Цей початковий період в історії індуїзму отримав у літературі назву ведизму («Веди» — чотири збірки священних текстів і ритуальних правил). У середині І тисячоліття до н.е. почався новий етап в історії індуїзму, який дослідники називають брахманізмом («брахман» — жрець). Він характеризувався остаточним формуванням індуїзму як національно-державної релігії, що в основних своїх рисах збереглася до нашого часу.
Індуїзм має два джерела, передусім це чотири Веди: «Ригведа» (або Веда Гімнів), «Самаведа» (Веда Піснеспівів), «Яджурведа» (Веда ритуальних заклинань), «Атхарваведа» (Веда Чаклувань). За своєю формою Веди являють собою збірки гімнів на честь численних богів. Основою ведичної літератури вважається «Ригведа», укладання якої належить до 1200—1000 р. до н.е. її «офіційний» текст містить 1028 пісень середнього розміру в 10 строф (таким чином, загальний обсяг цього збірника — 10,5 тис, строф, що приблизно дорівнює разом узятим «Іліаді» та «Одиссеї»). У практиці індуїстського культу кожна Веда була пов'язана з певною групою жерців, які виконували ті або інші функції в обряді жертвопринесення. Скажімо, «Атхарваведа», що містить магічні рецепти й заклинання, можливо, повинна була стати в нагоді брахману—жерцю, який стежив за правильністю всього п роцесу жертвопринесень.
Існують також спеціальні релігійні пояснення до Вед, найважливіші з них — Брахмани, що містять прозаїчні описи і роз'яснення складних ритуалів жертвопринесень. Ведичну літературу (Веди і Брахмани) в Індії називають «шруті», або «почуте», оскільки, згідно з брах-маністською традицією, зміст Вед і Брахманів був спочатку почутий древніми мудрецями від самих богів, а потім уже дослівно записаний
ними. Іноді до ведичної літератури відносять також Пурани (18 епічних сказань).
Друге джерело індуїзму складає вся численна література, створена після Вед і Брахманів, її найвідомішими творами вважаються епічні поеми «Рамаяна» і «Махабхарата» — останню в самій Індії навіть називають викладом «індуїзму для народу», або «п'ятою Ведою». Річ у тому, шо в поемах різноманітні релігійні приписи втілювалися в окремих героях, які виступали носіями «правильних» прикладів поведінки, гідних наслідування. Саме в «Махабхараті» (точніше, в її шостій книзі — «Бгагавад- Ґіті») була вперше викладена в систематизованому вигляді найвідоміша на Заході риса індуїзму — вчення про переселення душ. Друге джерело індуїзму одержало назву «смріті», тобто «запам 'ятоване», оскільки його зміст старанно вивчається в Індії і в родині, і в школі.
Крім зазначених поем, велике практичне значення для постійного втілення в життя обрядово-кул ьтових розпоряджень індуїзму мали дхармашастри — збірки найважливіших звичаїв, традицій, правових норм, призначені для постійного нагадування віруючим про праведний спосіб життя. Найвідоміша пам'ятка цього типу — «Закони Ману», укладання яких традиція приписувала міфічному прабатьку людства Ману.
До головних особливостей індуїзму належить тісний зв'язок із традиційною соціальною структурою індійського суспільства — його розподілом на варни і касти. Варни (які досить часто плутають з кастами) — це основні прошарки індійського суспільства, що утворилися після арійського завоювання Індії і зберігають свій соціальний вплив донині. Існує чотири варни: жерців-брахманів, кшатріїв, або воїнів і чиновників; вайш'їв, або торговців, ремісників і хліборобів; шудр — людей, які виконують найнекваліфікованіші і брудні роботи. Приналежність до варни визначається народженням і окреслює коло занять, соціальних прав і обов'язків ЇЇ членів. Касти є професійними об'єднаннями, яких налічується кілька тисяч. Кастова приналежність будь-якого індуса також визначається його народженням. Історично склався перелік каст, до яких може входити брахман, кшатрій, вай-ш'я або шудра. Член варни (касти) з моменту народження і протягом усього життя належить до неї і може бути виключений тільки за невиконання або порушення кастових законів. Перехід з однієї варни (касти) до іншої в принципі неможливий.
Зв'язок між кастами і варнами та індуїзмом слід вважати взаємним. З одного боку, приналежність до тієї або іншої касти і варни
обумовлює не тільки коло божеств, певний релігійний напрямок, а й сам спосіб сповідання релігії для їхніх членів. Тому релігійна практика вищих каст концентрувалася на пізнанні божественних істин шляхом переважно філософських міркувань і йогівської медитації, нижчі касти зосередили своє релігійне життя навколо правильного виконання всього ритуальне- церемоніального комплексу індуїзму. З другого боку, пов'язані з кастами та варнами правила — заборона міжка-стових шлюбів, спільного прийняття їжі, відправлення релігійних обрядів, поведінки члена кожної касти, стосунки між кастами — все це здавна отримало форми релігійних канонів. Ця обставина сприяє міцності варно-кастового устрою в сучасній Республіці Індія.
Основні елементи релігійної організації індуїзму — громада, каста і родина. До XX ст. сільська громада була автономним територіальним об'єднанням для більше як 90% індусів. Саме в цих розкиданих серед непрохідних джунглів об'єднаннях кипіло організоване релігійне життя, оскільки кожна громада вважала за необхідне мати власний храм і служителів відповідних культів. Переважна більшість каст традиційно також підтримує культ окремих богів або певний напрямок, школу, секту в індуїзмі і з цієї причини є причетною до релігії. Найважливіші питання в житті цих суспільних установ вирішують общинні і кастові ради — панчояпш, спираючись при цьому в своїй діяльності не на цивільне або карне право, а саме на освячені релігією норми і правила.
Родина в Індії, як правило, складається з кількох поколінь родичів, що зі своїми дружинам й і дітьми живуть під однимдахом. Кожна заможна родина і кілька родин середнього статку мають персонального домашнього жерця, який стежить за їхнім релігійним життям і допомагає в проведенні всіх необхідних обрядів.
За народними повір'ями, існує 3 333 333 божества, хоча точну їх кількість ніхто, зрозуміло, не рахував. Очолюють пантеон індуїзму три тісно пов'язаних між собою божества — Брахма, Вішну та Шива (цю трійцю ще називають Тримуртї). Вони утворюють органічне ціле, яким уявляється нескінченний космічний цикл нашого світу:
Брахма—людиноподібне вираження абстрактної першооснови, що створив весь світ і постійно підтримує його циклічне існування. Він зображується у вигляді красивої червонол икої людини з чотирма обличчями та вісьмома руками, в яких він тримає чотири Веди, жезл, кухоль з водою з Гангу, жертовну ложку, іноді намисто з перлин, лук і квітку лотоса.
Шиві приписується здатність підтримувати ритм Всесвіту, періодично руйнуючи світ і з такою ж періодичністю відновлюючи його.
Шиву символізують три атрибути: тризуб, з яким він найчастіше зображується; лінгом (фалос, чоловічий статевий орган у напруженому стані); третє око, яким він спалив бога любові Каму, коли той заважав його медитативним вправам.
Вішну відповідає за нормальне функціонування сонця, виступаючи уособленням світлого начала (на противагу темному началу Шиви), охоронцем усього живого на землі. Щоб мати можливість зразково виконувати свої нелегкі обов'язки, бог Вішну завжди прибирав якогось вигляду—тварини або людини. Коли ж він залишається самим собою, то уявляється молодою людиною надзвичайно красивої зовнішності в царському вбранні з чотирма руками, в яких він тримає свої атрибути: мушлю, булаву, лотос та диск-чакру—метальну зброю в постійній боротьбі зі злом.
Шанувальники Шиви та Вішну створюють два основних напрямки індуїзму. Однак спільного між шиваїтами та вішнуїтами набагато більше, ніж розбіжностей. У жертву Шиві («п'ять дарів від корови» — молоко, масло, кисляк, сеча, гній) додають попіл — на згадку про криваві жертвопринесення, найбільш бажані цьому богові. Мирному Вішну потрібні тільки безкровні жертви — сир і варені овочі, квіти, молоко і масло. Культ Шиви більш поширений на півдні Індії, де йому присвячено багато храмів, а культ Вішну переважає на півночі країни.
Найбільш повним перевтіленням бога Вішну вважається Криш-на. Відповідно до сюжету «Махабхарати» Кришна був царевичем в одній з держав Північної Індії, якому загрожувала неминуча загибель у династичній боротьбі за владу. Щоб врятуватися, Кришні довелося з дитинства жити серед пастухів. Але божественне походження далося взнаки: він здолав багато демонічних створінь, що дошкуляли стадам, і перетворився на вродливого юнака, в якого закохані юні пастушки й взагалі всі жінки на Землі. Кришні присвячено багато храмів, в яких він найчастіше виглядає як темношкірий (точніше, синьошкірий) юнак із флейтою в губах. Палкі прихильники Криш-ни вшановують свого кумира й у вигляді маленького хлопчика-сина, не менш милого серцю кожної жінки. Від міфів, пов'язаних із Криш-ною, бере свій початок індуїстська традиція вважати чорний колір кольором кохання.
Іншими шанованими божествами в древньому індуїзмі:
Варуна — цар богів і людей, володар Всесвіту, творець неба і землі; владика природних стихій. Часто Варуну зображували із зашморгом в руці, призначеним для відлову грішників.
Агні — бог вогню. Бог Агні для індусів — світло й тепло, що несуть із собою сонячні промені в момент народження нового дня, вогонь, за допомогою якого вони відвойовували в джунглів клаптики землі для землеробства, домашнє вогнище, де готують їжу, вогонь у
печі гончаря або коваля.
Індра — бог грому і вітру, володар рік. Індру індуїсти уявляли в вигляді воїна, що майстерно володіє булавою і з особливим задоволенням нищить за її допомоги демонів.
Ганеша — бог-заступник підприємницької діяльності, мистецтва й науки. Його описують і зображують як симпатичного товстуна з чотирма руками і головою слона, в супроводі миші.
Богиню Шакті можна вважати втіленням жіночності, жіночого начала, особливої енергії й сил й — то доброї й плідної, то злої й смертоносної. Тому вона персоніфікувалася в незліченних образах окремих богинь з обмеженими функціями. Найчастіше з них зустрічаються такі:
а) втілення жорстокості Шакті набуває вигляду богині Дурги — також вродливої світловолосої жінки, але зі зброєю в руках поруч з улюбленою твариною — левом або тигром;
б) як богиня смерті Калі вона перетворюється на чорношкіру жінку з червоними очима і вистромленим червоним язиком, зі зброєю в кожній з десяти рук, розпатланим волоссям, намистом з людських голів на шиї і кобрами замість одягу.
Для кожної з цих іпостасей Шакті склалися власні культи. Особливо вражає європейців культ Калі у сповіданні пгсагів, що вшановували богиню тим, що душили людей спеціальною білою хусткою-стрічкою, а потім закопували жертви в землю за допомогою особливого білого заступа.
Богиня Лакнші («сяюча», «прекрасна») —дружина бога Вішну, уособлює ідеальну дружину і матір, подекуди вшановується як богиня родючості. Ця щаслива подружня пара має сина — бога кохання Каму (ім'я останнього для європейця завжди асоціюється з «Кама-
сутрою»).
Поруч з богами індуїсти вшановують мудреців-ріші, предків-пітрі, камені і гори (особливо Гімалаї), річки (особливо Гангу), священних тварин (особливо корову), рослини (особливо «сому» — ефедру, з якої готували жертовний п'янкий напій сонячного відтінку). Важливо відзначити, що всі згадані культи не існують відособлено один від одного. Богів і богинь зображують разом із тваринами, яких вважають їх атрибутами, їм приносять у жертву воду й рослини, поминають разом з ними в молитвах мудреців-ріші і предків-пітрі, демонів і духів, а самі моління намагаються здійснювати на берегах священних водоймищ.
Разом з тим, в індуїзмі відсутнє поняття «диявола» як втілення абсолютного зла. В індуїстському пантеоні є і біси, і демони. Вони справді страшні на вид, ведуть злочинний спосіб життя, сповнені поганих думок, але вони ніколи не виступають абсолютною протилежністю добрим божествам.
Розглянутий вище і малозрозумілий, на перший погляд, «асортимент» священних об'єктів має своє пояснення. Формування індуї-
зму відбувалося значною мірою штучним шляхом, коли первісні вірування більшості доарійського населення Індії, державні боги найбільш значних доарійських цивілізацій Індії і язичницькі вірування кочо-виків-аріїв були злиті воєдино. В інших відомих історії релігії випадках, коли запозичувалися більш розвинуті релігії, ніж вірування місцевого населення (припустимо, при хрещенні Русі), останні поступались їм місцем (зрозуміло, не за роки, а за століття).
У1995 р. Верховний суд Індії визначив сім вихідних характеристик, що засвідчували «індуїстськість» їхнього носія. У них, крім офіційного визнання релігійної аморфності, надзвичайної широти й невизначеності об'єктів і форм релігійного вшанування, усе віровчення індуїзму було зведено до положення про циклічний устрій буття і його проекції на буття окремої людини у вигляді вчення про переселення душ.
І ндуїсти вірять, що кожний світовий цикл за тривалістю дорівнює одній добі в житті Брахми (2 млрд 160 млн років). За цей час світ устигає пройти шлях від «золотого віку» до стану, подібного сучасному, коли в ньому зберігається не більше четвертої частини чеснот. «З кожною югою (періодом) зменшується тривалість життя людей, (слабшають) їхня мужність, розум, сила, духовна міць... Змішаються між собою брахмани, кшатрії та вайш'ї, і (всі) вони уподібняться шуд-рам, зневажаючи істину і покаяння» (Махабхарата, кн. III, гл. 188:9— 19). Після цього все гине у вогні, а потім Брахма (відпочивши «уночі», що триває стільки ж, скільки і «день Брахми») знову створює світ. Цей процес згідно з індуїстською традицією триватиме 100 років життя Брахми, після чого весь Всесвіт повернеться до первісного стану першоматерії.
Відповідно, душа людини перебуває у нескінченному колі тілесних перероджень — сансарі. Порядок перероджень визначається непорушним для всіх живих істот, у тому числі богів, законом Карми — законом моральної відплати. За законом Карми, перевтілення людини прямо залежить від суми хороших або поганих діянь, зроблених нею у минулих і нинішніх життях: ту людину, яка в якому-небудь вигляді заподіювала шкоду живим істотам, переслідуватимуть хвороби, ту, яка крала їжу, очікують проблеми з травленням, наклепника буде легко впізнати зі смороду з рота тощо (Закони Ману, XII). Як бачимо, суть індуїстської Карми насправді досить далека від її європейського розуміння як присуд згори, що людина не владна змінити. Навпаки, завдяки Кармі людина сама визначає свою долю, незмінним та непорушним є тільки сам принцип Карми (див. текст 4.2).
Завдання людини у цьому контексті визначається поняттям Дхарма. Дхарма — це той універсальний порядок речей у Всесвіті, внаслідок якого людина народжується у певному соціальному прошарку і належить до конкретної релігійної системи, атому має поводитися відповідним чином — дотримуватись освячених традицією релігійних звичаїв, приписів та обрядів. Осягнення Дхарми — справа усього життя людини, яке поділяється на чотири періоди. У перший період (учнівства) людина повинна під керівництвом наставника дізнатися зі священних текстів про сутність буття й своє призначення у світі, пройти належну аскетичну практику для того, щоб отримати знаряддя для його виконання. Однак уся увага людини у цей період прикута до коми — чуттєвих насолод. Другий період життя (домохазяїна) вважається сповненим сімейних радощів і турбот, нескінченних ритуальних обов'язків. У цей період свого життя людина орієнтується на артху, тобто «придбання і множення (мирських) пізнань, землі, золота, худоби, зерна, начиння, друзів та ін.». Лише на схилі віку, коли людина на власному досвіді зрозуміє плинність усього мирського, вона свідомо може залишити дім, дружину, дітей, родичів і стати лісовим пустельником, який опікуватиметься лише Дхармою. Нарешті, людина повинна стати аскетом, мандрувати дорогами Індії, навчаючи інших людей і допомагаючи їм дотримуватись Дхарми. Тільки так людська душа не отримає нового перевтілення, а зможе навічно злитися зі світовою душею, досягти, нарешті, справжньої мети — мокші, «утечі» від земного світу (Кама-сутраІ,2:7—12).
Слід підкреслити, що тут йдеться про ідеал, щодо якого життя звичайних віруючих обмежується компромісом — спробою досягти життєвого успіху і насолодитися любов'ю в «цьому» житті й одержати краще перевтілення в іншихжитгях в обмін на більш-менш суворе дотримання дхармічних настанов, так би мовити «зовнішнього боку Дхарми». У цих настановах можна умовно виділити три основних компоненти (умовно, оскільки в реальному житті всі компоненти виступають як єдине ціле).
Морально-етичний компонент індуїстської Дхарми базується на п'ятьох ключових чеснотах, що мають загальнолюдський характер: це незаподіяння шкоди всьому живому, правдивість, нестяжання, утримання від негативних почуттів (наприклад, якщо тебе образили — не кривдь інших), неперелюбство (Закони Ману, X, 63). Окрім цього, індус має пам'ятати сотні суто релігійних заборон і приписів, які в індуїзмі відрізняються надзвичайною розгалуженістю та, якщо
так можна сказати, надзвичайною дріб'язковістю. Наприклад, індуїсти вірять, що спокійне перевтілення можливе, коли вмираючий тримає корову безпосередньо за хвоста, або за прив'язану до нього мотузку.
Соціально-кастовий компонент індуїстської Дхарми полягає у суворому дотриманні певних обмежень, пов'язаних із приналежністю індуса до тієї або іншої касти. Дані обмеження стосуються головним чином трьох сфер:
1) шлюбу (члени касти не повинні брати шлюб поза своєю кастою);
2) харчування і спілкування (не можна харчуватися разом із членами інших каст);
3) роду занять, досить чітко визначених для кожної касти.
Ритуальний компонент Дхарми у ведичні часи зводився в основному до кривавого жертвопринесення. Воно відбувалося в дні повного і молодого місяця на спеціально обладнаному майданчику, часто поблизу річок. Про величезну роль цього обряду в житті давніх індусів красномовно свідчить розповідь, що міститься у Ведах, про принесення богами в жертву Пуруші — першої людини, напевно, уособлення всього людства. Саме з розчленованих для жертовного спалювання решток Пуруші виник той світ, у якому ми живемо (Ригведа, X, 90). Сутність кривавих жертвопринесень пояснювалася так. Боги живуть з того, що приноситься їм у жертву на землі; люди живуть тим, що одержують як подарунки з небес: «Жертва, належним чином кинута у вогонь, досягає Сонця, від Сонця походить дощ, потім від дощу — їжа живим істотам» (Закони Ману, III, 76). Крім того, індуїсти вірили, що досхочу поївши жертовної їжі і випивши всю жертовну сому, боги прийдуть у гарний настрій і не каратимуть людей за їхні численні гріхи.
Поступово ритуальний компонент індуїстської Дхарми значно ускладнився і почав складатися з таких основних обов'язків: регулярне здійснення безкровних домашніх жертвопринесень (пудж), обрядів життєвого циклу, поминання прбдків, відвідування храмів, проведення паломництв і виконання обітниць.
Зміст щоденних пудж полягає в принесенні п'яти видів жертв: богам — жертву в вогонь, духам — їжу й пиття, що залишилися від ранкової і вечірньої трапези, предкам — їжу, людям — гостинність, Брахмі — читання й вивчення Вед (Закони Ману, III, 70; Ашвалаяна-грих'ясутра, III, 1).
Домашнє богослужіння здійснюється кілька разів на день на домашньому вівтарі. Це стіл, полиця, або ніша з фігурками чи зображеннями богів та іншими священними предметами, що їх уособлюють (на Шиву вказує лінгам, на богиню Лакшмі — металева миска тощо). На вівтарі можна також часто зустріти портрети двох-трьох шанованихуданомудомі святих, фотографії духовного вчителя родини (гуру) і найбільш поважних її членів. Біля вівтаря стоїть посуд із «святою водою» (тобто водою зі священної річки) і розстелені килими для учасників обряду.
За вказівками жерця або жінки-домогосподарки, що керує обрядом, під час проведення домашнього богослужіння слід робити різноманітні рухи: лити у вогонь пряжене масло, класти до фігурок божеств те або інше принесення, обкурювати приміщення ароматичними речовинами. Потрібно також робити жести, якими символізується кожен окремий бог, (наприклад, при служінні Вішну та його дружині Лакшмі треба схрещувати руки у формі лотоса). Усі ритуальні дії протягом пуджі супроводжуються читанням молитов. Переважна частина спілкування індуїста з богами складається з мантр, коротких молитовних формул, скоріше навіть магічних заклинань. Мантра виглядає як дуже короткий мелодійний і разом з тим енергійний вигук з обов'язковим згадуванням імені якого-небудь бога (головна молитовна мантрашиваїтів — «Ом, Нама Шивая» («Ом, кланяємося Шиві»). Дієвість будь-якої мантри зростає відповідно до кількості ЇЇ повторень (найбільш популярна кількість — 108, 300 і 1008).
Нормативний ритуал, що вимагає значного часу (до 8—9 годин на добу), залишається виконувати жінкам-домогосподаркам.Увеликих містах чоловіки-індуїсти витрачають на нього 15—20 хвилин на день.
Особливі обряди життєвого циклу починаються з моменту зачаття і закінчуються регулярними пуджа-ми на честь душі померлого. Правильне виконання усіх ритуалів, за уявленнями індуїстів, має сприяти поліпшенню Карми. У спеціальних довідниках, які видаються дотепер
в Індії великими тиражами, згадуються не менше 40 таких регулярних обрядів. Основні обряди життєвого циклу в індуїзмі зводять до 16 найголовніших—сомскар. Вони відзначають знаменні подіїлюдсь-кого життя. Серед усіх самскар найдоленоснішою, безперечно, є десята самскара — обряд надягання священного шнура. Звичай надягання священного шнура вважається чимось на зразок «другого народження», тому тих, хто проходить цей обряд (маленькі хлопці), називають «двічінародженими». Дійсно, з моменту проведення обряду хлопець вступає у перший періоджиття — період учнівства, щоб найкращим чином підготуватися до досягнення трьох найбільш значних цілей свого життя. Сам шнур складається з трьох (зазвичай білих) бавовняних ниток, що символізують верховну трійцю індуїстського пантеону. Він носиться через ліве плече, зав'язаним на правому боці до самої смерті. У наш час, цей звичай зберігається переважно у представників брахманської варни.
Важл ивим також є поховальний обряд—спалення тіла померлих на вогнищі поблизу річки або іншого водоймища. З погляду індуїзму, цей обряд належить вважати різновидом жертвопринесень, завдяки якому душа померлого перед переродженням досягає достатнього рівня ритуальної чистоти. Перепалені рештки померлих (кістки, зуби, нігті) скидають у воду. Отже, після смерті людини від її фізичного тіла не залишається нічого, що зайвий раз підкреслює мінливість, навіть ілюзорність усього матеріального і змушує уважніше ставитися до духовного. На людей, далекихвід Сходу, незабутнє враження завжди справляв такий стародавній елемент індуїстського поховального культу, як саіпі—ритуальне самогубство вдови мерця з наступною кремацією чоловіка й жінки. Часто мало місце самоспалення дружини просто на поховальному вогнищі чоловіка. Для чоловіка самоспалення дружини відігравало роль особливо багатого жертвопринесення, за яке боги могли багато чого йому пробачити. У реальному житті ритуальне самогубство було пов'язано з численними обмеженнями, з якими зіштовхувалась овдовіла жінка: їй відмовляли в праві спадкування, у праві вийти заміж вдруге, забороняли носити кольоровий одяг та прикраси, їсти м'ясо тощо. Зрозуміло, чому доля вдови здавалася нещасним жінкам гіршою за смерть.
Найпопулярнішими місцями паломництва індуїстів є, безумовно, річки, гори, священні міста, а також храми (особливо 24 з них). На знак виконання цього релігійного обов'язку, з паломництва прийнято повертатися з металевим посудом, наповненим водою зі священного джерела. «Святу воду» потім довго зберігають на домашнь-
ому вівтарі і використовують для окроплення зображень богів, лікування різноманітних хвороб і проведення різних ритуалів.
Найбільш багатолюдне паломництво у світі — змивання гріхів на місці злиття річок Гангу і Джамни поблизу міста Аллахабад, що відбувається один раз на 12 років. Незважаючи на те, що вода в річці в січні-лютому, коли прийнято здійснювати це паломництво, досить прохолодна і занурення в неї не дуже приємне, у 1995 р. у ньому взяли участь 20 мли чоловік. Ця подія була відзначена в «Книзі рекордів Гіннесса».
Найвідомішим релігійним центром вважається Бенарес (Вара-насі), «місце створення Всесвіту». Однією з форм паломництва до Бенаресу є обхід міста пішки з відвідуванням усіх його 106 храмів протягом 6 днів.
Внутрішня та зовнішня побудова індуїстського храму має чітко символічний зміст. Як правило, він являє собою будівлю з одним входом. Він веде до святилища. Святилище закрите з трьох боків й недоступне для денного світла. В ньому знаходиться зображення бога — або у вигляді статуї з людськими рисами, або у вигляді якогось символу чи священного предмету. Святилище розуміється як нутро Всесвіту, через яке проходить його вісь. Кожен храм має башти, які унаочнюють уявлення про нього як про гору, де живуть боги та інші шановані в індуїзмі надприродні створіння. До складу храмових комплексів часто входять окремі павільйони —для вживання їжі, ритуальних танців, для подарунків і приносин тощо, їхнє скупчення якраз надає цим комплексам справжньої монументальної величі.
Щоденні храмові церемонії полягають у піклуванні служників культу про зображення божеств, що символізує вшанування самих богів й принесення їм постійних жертв. Під музику, наспівування молитов і ритуальні танці скульптури божеств пробуджують, обмивають,
одягають, прикрашають, їм приносять жертви, залита-
ють у спекотний полудень «на відпочинок», знову пробуджують для нових жертвопринесень, вкладають спати.
Відвідування храмів простими віруючими відбувається паралельно з цими церемоніальними діями. Вони поодинці й групами, дотримуючись складного ритуалу, проникають у храм зі своїми жертвами і підходять до жерців, щоб ті за невелику платню передали богам принесені ними дари. Зовні цей ритуал виглядає так: жрець обливає скульптурні зображення богів рослинними соками, кашами, посипає священним попелом, змазує сандаловою пастою, обсипає золотими монетами, поливає чистою водою, окурює пахощами. Це означає, що людина жертвує на користь богів найбільш коштовні продукти природи й своєї праці, речовини для очищення і прикраси тіла, символи матеріального добробуту. Після обряду статуї миють, чистять, витирають рушниками, знову вдягають, прикрашають — й вони знову готові приймати дари. У великих храмах, де завжди багато прочан, ця процедура може повторюватися 52 рази на день! В одному з найвідоміших індуїстських храмів — храмі Джаганнатха (Миродер-
Схематичний план індуїстського храму:
1 — башта; 2—святи/гище; 3 — зображення божества; 4— прохід
для процесій; 5 — переносний вівтар зі священним вогнем; 6 — стіна;
7— вхід до храму; 8— бик Шиви
жця) у м. Пурі (штат Орісса) його ідол отримує триразове харчування. Один тільки обід складається з 56 блюд, які готуються на 270 храмових кухонних плитах. Чотири рази на день його одягають і роздягають. Загалом храм обслуговують 10 тис. жерців і служителів нижчого рангу.
Залишається додати, що всі домашні і храмові церемонії і ндуїстів засновані на місячному календарі, тому й сьогодні жодна важлива справа (наприклад, шлюбна церемонія) не здійснюється без попереднього звертання до астролога.
Криваві жертвопринесення з їхнім складним ритуалом, обслуговування храмових комплексів і організація масштабних релігійних свят і церемоній, стали сферою діяльності жрецтва, що чи не вперше в історії релігії виділилося в окрему соціальну групу. У той же час, на відміну від духовного стану вищих, світових релігій, в індуїстському жрецтві «горизонтальний» розподіл — на різні касти зі специфічною сферою докладання «професійних навичок» — переважає над «вертикальним», тобто ієрархічним.
Жрецтво в індуїзмі поділяється на кілька категорій:
• Жрецтво великих храмів, до «службових обов'язків» яких належить організація і проведення богослужінь та організація релігійних церемоній і свят.
• Жерці в невеликих храмах (їх часто називають «пуджарі») одночасно займаються тим самим, що жерці у великих храмах роблять спеціалізовано. У багатьох випадках за соціальним статусом вони не брахмани. Більше того, в їхні святині брахман навіть не ввійде.
• Домашні жреці- пурохіти, які керують проведенням домашніх богослужінь.
• Гуру виступає в ролі духовного радника певної (звичайно, дуже заможної) родини або групи родин. Роль гуру в їхньому житті багатобічна і не обмежується власне релігійними настановами — він і наставник, і радник, і миротворець у сімейних конфліктах. У кастовому суспільстві з його гострими внутрішніми суперечностями, україні, яку захльостували незліченні хвилі завойовників із власними релігійними системами, гуру забезпечували і продовжують забезпечувати наступність традицій і життєвого укладу індусів. Гуру, всупереч уявленням про нього європейців, не пустельник! не аскет. Він має власний будинок, дружину й дітей. Просто, живучи по сусідству з опікуваними ним родинами, гуру добре знайомий із усіма членами родини, їхніми психологічними особливостями, звичками, сильними і слабкими сторонами.
• Відлюдники (садху). Через їхній аскетичний спосіб життя, високу моральну доброчесність і практику духовної медитації садху приписують надприродні можливості, а їхнім порадам — здатність наставити звичайну людину на шлях істинного благочестя. Усі садху тією або іншою мірою практикують йогівські вправи як засіб очищення тіла і розуму. Добрі люди, яким не вистачає часу належно виконувати щоденні пуджі, часто подають садху якусь їжу, як милостиню.
За місячним календарем основний сезон свят припадає на осінні місяці. Це період осінніх шкільних канікул, сезон домашньої роботи, купівлі нового одягу, веселощів і всіляких розваг. У цей час відзначають свята на честь богинь Дурги і Лакшмі.
Під час Дургапуджі кожна родина намагається похвалитися власним зображенням богині Дурги, зробленим із глини священної річки Гангу. Протягом трьох днів статуї Дурги відкриті для загального огляду. Перед ними щодня проводяться кілька богослужінь; брахман пропонує їжу богині, а потім розподіляє її невеликими порціями серед присутніх. В останній день свята, після заходу сонця всі статуї спускають на плоскодонках у річку — глина повинна повернутися туди, звідки ЇЇ було взято. На берегах річки збираються глядачі, які співають хором на честь матері Дурги. У дні святу містах проводяться фестивалі, ставляться театралізовані вистави, влаштовуються музичні й танцювальні конкурси й вечори, газети і журнали випускають спеціальні додатки, в яких обнародуються нові твори письменників і поетів, родичі обмінюються вітаннями.
Свято на честь богині щастя Лакшмі — це нічна феєрія: міста й села висвітлюються лампочками та ліхтариками, чоловіки запалюють бенгальські вогники. Опівночі, коли ілюмінацію гасять, щоразу залишається густа хмара диму від непередбачених програмою численних пожеж, які пожежники не встигають гасити.
Прихід весни знаменується святом Сарасваті, богині наук і мистецтв. Глиняним статуеткам богині з музичними інструментами в руках, першими вклоняються школярі, одягнеш в нові зелені костюми. Вони приносять сюди підручники, книги, зошити, ручки, що їх потім обов'язково використовують при підготовці і здачі іспитів. Кожна школа виставляє «свою» Сарасваті, для чого організується збір коштів серед учнів. Діти щосили стараються, щоб зроблена їхньою школою статуя богині була найбільшою і найошатнішою.
Найдавніше індуїстське свято — Холі — і сьогодні залишається найулюбленішим святом індусів усіх каст і варн. Воно відзначається за сонячним календарем в лютому-березні і присвячується богу ко-
хання Камі (у багатьох районах Індії— Кришні). Зараз від його давніх ритуалів зберігся тільки звичай посипати один одного червоним порошком і поливати підфарбованою водою. В умовах спекотного клімату від цієї процедури важко застудитися, однак на одязі ще довго залишаються плями. Значно рідше зустрічається звичай спалювати ввечері солом'яну ляльку під назвою холіка.
Розглянувши індуїзм, ми змогли пересвідчитись в тому, яку значну частину історії Індії в цілому, і в житті кожного окремого індуса він становить. Крім того, індуїзм став релігійною основою буддизму як світової релігії. Нарешті, незважаючи на всі зовнішні відмінності пронизаної індуїзмом індійської культури від заснованої на християнстві культури Заходу, потрібно пам'ятати, що вони мають спільні арійські корені, що виявляється, зокрема, у наданні сакрального (священного) характеру числу три.
КОРОТКІ ПІДСУМКИ
/. Етнічні та регіональні релігії (національно-державні) —релігії, обмежені рамками одного народу або держави.
2. Етнічні та регіональні релігії починають формуватися в давнину, з моменту переходу від первісності до цивілізації. Одні з них (давньоєгипетська, давньогрецька, давньоримська, давньовавилонська та ін.) зараз уже не існують, інші, що з 'явилися багато сторіч і навіть тисячоліть тому, зберігаються й у наш час — індуїзм (Індія), зороастризм (Іран), іудаїзм — релігія єврейського народу в багатьох країнах світу.
3. Етнічні та регіональні релігії характеризуються політеїзмом, розвинутим вченням про загробний світ і загробну віддяку, встановленням релігійного ритуалу, появою жрецтва.
4. Розглянуті етнічні та регіональні релігії багато в чому стали основою для світових релігій.
4.1. В іудаїзмі віровчення (особливо принцип монотеїзму) і культ (особливо принцип молитовного богослужіння) вплинули на християнство й іслам.
4.2. Вплив зороастризму виявився у вченні про світ як споконвічну боротьбу двох начал, вченні про свободу людської волі, як свободу вибору правильного життєвого шляху; у вченні про загробну віддяку і кінець світу; у практиці індивідуального регулярного культу.
4.3. Індуїзм пропонує оригінальне вчення про переселення душ, закон Кар-ми, згідно з яким наступне тілесне втілення душі відбувається залежно від суми добрих або поганих діянь, думок і слів.
ЗАПИТАННЯ:
/. У чому полягали найпринциповіші особливості етнічних і регіональних релігій ?
2. Які соціальні процеси вплинули на формування етнічних і регіональних релігій?
3. У чому подібні і в чому різняться підходи іудаїзму, зороастризму та індуїзму щодо можливостей і засобів спасіння людської душі ?
4. Яка принципова різниця між релігійними обрядами часів Храму та діаспори ?
5. Яке релігійне свято найчастіше відзначають іудеї?
6. Яким обрядом супроводжується народження хлопчика в єврейській родині?
7. Яке значення для подальшого розвитку релігії мав іудаїзм крім того, що він став релігійним підґрунтям християнства ?
8. Яки |
|
Категория: К.В. Кислюк, О.М. Кучер Релігієзнавство |
Просмотров: 827 |
Добавил: freelib
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
