Статистика
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0
|
Книги, учебники, научная литература, українські підручники
Главная » 2009 » Декабрь » 5 » 4.2. ІУДАЇЗМ: ІСТОРІЯ, ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТ
12:06 4.2. ІУДАЇЗМ: ІСТОРІЯ, ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТ |
4.2. ІУДАЇЗМ: ІСТОРІЯ, ВІРОВЧЕННЯ, КУЛЬТ
Іудаїзм — релігійна система єврейського народу, що ви никла на межі II—Ітисячорічдо н.е. у Палестині. Термін «іудаїзм* походить від назви найчисленнішогоз 12 єврейських племен — «дванадцяти колін Ізраїлевих». Вихідці з цього племені заснували царську династію в давньому Ізраїльське-Іудейському царстві.
Чисельність іудеїв у світі на сьогодні становить приблизно 17 млн чоловіку 80 державах. 95% від цієї кількості живе у 9 країнах — у США (до 6 млн), Ізраїлю (до 5 млн), країнах СНД (зокрема, в Україні — кількасоттисяч), Німеччині, Канаді, Аргентині, Бразилії, Великобританії, Південній Африці, Франції. Принагідне відзначимо, що питома вага іудеїв у кількісному відношенні до загальної чисел ь-ності населення Землі заXX ст. зменшилася на 2,5 рази. Це падіння пояснюється, по-перше, знищенням майже половини євреїв у роки Другої світової війни, по-друге, прискореною асиміляцією євреїв до релігії і культури країн проживання, по-третє, низьким рівнем народжуваності, взагалі властивимвостаннідесятиліття розвинутим націям. Іудаїзм — одна з найдавніших релігій на землі, що збереглась до нашого часу. В його історії можна виділити декілька періодів:
«Дохрамовий період» — до початку II тисячоліття до н.е. У цей час кочові племена, що належали до семітської мовної сім'ї1 і сповідува-
1 Семітські народи, тобто групи споріднених націй, що включають арабів, євреїв, фінікійців, арамеїв, вавілонян і асирійців, які з давніх часів заселяли величезну територію від Середземноморського узбережжя до підніжжя гір Ірану і Вірменії.— Авт.
ли багатобожжя, через Єгипет поступово завоювали і заселили Ха-наан (пізніше — Палестина). Це була порівняно невелика територія уздовж Середземноморського узбережжя (230 км у довжину, 80 км у ширину). Завдяки наявності водних ресурсів (річка Йордан, т.зв. Мертве море), вона була більш родючою, ніж інші пустельні і напівпустельні землі цього регіону. Тому, за переказами, Бог обіцяв її вірному Аврааму та його нащадкам (Буг. 12:1; 13:15; 15:18—21), атому її називали «Земля Обітована». Тут здавна існувала розвинута землеробська й міська культура, створена спорідненими з семітами народами. Після розселення євреїв на території Палестини там виникла їхня власна держава — Ізраїльське-Іудейське царство.
Ці процеси супроводжувалися ускладненням форм релігійної організації. Давні євреї поклонялися багатьом богам: серед них — головний бог Саваоф, бог війни в осілихханаанян —Ягве, божества, запозичені в сусідніх цивілізацій (Вавилонія, Фінікія, Карфаген), — Ваал, Астарта, що вважалися божествами землі і родючості.
Період «першого храму» тривав до кінця VII ст. до н.е. (621 р. до н.е.). Для поклоніння богу Ягве в Єрусалимі ізраїльсько-іудейський цар Соломон (Шломо) збудував відомий в усьому давньому світі Єрусалимський храм (945 р. до н.е.). У будівництві цієї споруди з каменю і ліванського кедра брало участь не менше 150 тис. чоловік під недремним оком 3300 царських чиновників (3 Цар., 2 Пар.). Будинок власне храму мав досить скромні на ті часи розміри: ЗО м у довжину, 10 м у ширину і 15 м у висоту. Перед будинком храму знаходився притвор 10 м завширшки й 5 м завдовжки. На внутрішнє оздоблення та храмове начиння пішло кілька тонн золота. У «Святому Святих» храму під охороною двох п'ятиметрової висоти херувимів зберігався ковчег зі скрижалями Заповіту. У головному залі знаходилися десять величезних семисвічників, жертовник і стіл для хлібних дарів. Жертовник перед Святим Святих по боках був прикрашений рогами (Вих. ЗО: 1 —6). Той. кому пощастило за них схопитися, міг розраховувати на притулок у храмі. Звичайно, цей жертовник служив для воскурін-ня фіміаму—складної суміші з кількох ароматичних речовин (Вих. 30:34—38). У внутрішньому храмовому дворі (100x50 м) розміщувалися головний жертовник п'ятиметрової висоти, де відбувалися основні жертвопринесення, і величезна мідна чаша для ритуального обмивання жертовних тварин.
Навколо Бога Ягве і присвяченого йому храму зосереджувалося не тільки релігійно-культове життя, а й уся система соціальних і моральних норм поведінки в давньоєврейському суспільстві. Одночас -
но продовжувало існувати поклоніння й іншим богам. Тільки через досить тривалий час усі інші культи були заборонені, і культ бога Ягвг залишився єдиною релігією Ізраїлю (близько 621 р. до н.е.).
Період «вавилонського полону» охоплює VI ст. до н.е. На початку VI ст. до н.е. (587/586 р. до н.е.) країна була захоплена грізним сусідом — вавилонським царем Навуходоносором II. Храм був зруйнований , а більшість іудеїв захоплена в полон. Під час вавилонського полону іудаїзм став ідейною основою боротьби євреїв за відновлення власної державності, що набрала форми руху за повернення на землю предків.
План Єрусалимського храму часів Ірода Великого: /. Святе Святих — внутрішнє святилище, де зберігалися Скрижалі Завіту. 2. Жертовник всепалення, де здійснювалися основні жертвоприне-
сення.
3. Двір священиків — тільки для священнослужителів.
4. Двір ізраїльтян — тільки для іуде~в.
5. Двір жінок.
6. Двір язичників. Тут продавалися тварини для жертвопринесень, мінялися гроші для пожертв на Храм. Сюди пускали й неєвреїв.
Період «другого храму» — з кінця VI ст. до н.е. (538 р.) до 70 р. н. е.
Євреям дозволили повернутися на батьківщину і відбудувати храм (освячений у 515 р. до н.е.). Коли це їм удалося, вони перетворилися на замкнуту іудейську храмову громаду, що забороняла своїм членам спілкування з представниками будь-якого народу не з «коліна Авра-амова» — до них не можна було навіть входити в дім, не кажучи вже про те, щоб брати шлюб. Сама ж Палестина, де також проживали близькі до євреїв групи населення, вважалася віддаленою провінцією спочатку Перської імперії, а потім і тих держав, що виникли після її завоювання Олександром Македонським. Тільки в середині II ст.до н.е. Земля Обітована ненадовго відновила свою незалежність, однак уже в 63 р. до н.е. вона була завойована видатним римським полководцем Гнеем Помпеєм і потрапила в залежність від Риму. Протягом усього цього періоду Єрусалимський храм постійно відновлювався і розширювався. Справжньої пишноти він досяг після реконструкції іудейським царем Іродом Великим на межі старої та нової ер. Загальна площа Храму із зовнішніми дворами сягнула 14,5 га —в 1,5 разі більше за розміри площі Свободи у Харкові, яка вважається чи не найбільшою в Європі.
Два невдалих повстання проти римлян — 66—70 р. (Велике повстання в євреїв, у римлян — Іудейська війна), повстання 132— 136 р. Бар-Кохби («Сина Зорі») — призвели до того, що Ізраїль остаточно втратив свою незалежність, храм було дощенту спалено, загинуло не менш і млн євреїв (п'ята чи четверта частина від їхньої загальної кількості). Ці події одержали назву Великої Катастрофи і страшнішим за неї в історії єврейського народу був тільки Голокост (масове винищування євреїв) у роки Другої світової війни, коли загинуло 5,5—6 млн чоловік—60% тодішнього єврейського населення Європи.
П'ятий період — з І—II ст. н.е. до 1948 р. — період діаспори. У цей період євреї розселилися по всьому світі, зберігаючи почуття духовної єдності (діаспоро), більшість населення Ізраїлю і Палестини складали неєвреї, а з усього єврейського народу на рідній землі постійно жила навряд чи чверть. Особливо багато євреїв оселилося в Іспанії, пізніше — у Німеччині і країнах Арабського халіфату.
У період діаспори в Середні віки в Західній Європі виникла Каб-бала, що єврейською означає «прийняття», або «традиція». Головний каббалістичнийтвір — Зогар (Сяйво) — з'явився в XIII ст. Сутність цього й інших каббалістичних творів полягала в уявленні про Бога як про безконечну істоту, позбавлену будь-яких атрибутів. Наблизитися до пізнання Бога людина може через таємне значення імен, літер, що складають імена, та чисел, що відповідають цим літерам (у давньоєврейській писемності не було цифр для позначення чисел, числа позначалися літерами абетки). Тому каббалісти займалися комбінуванням чисел, магічних формул тощо.
Віровчення й основи культу іудаїзму викладені у власному Священному Писанні. Самі євреї називають своє Священне Писання Та-«ах(ТаНаХ, скорочення назв усіх його частин). Воно складається за єврейським каноном з 22 або 24 (за кількістю літер давньоєврейської абетки) і поділяється натри частини:
1. Закон—-«П 'ятикнижжя Мойсея», або Тора (давньоєвр. Учення). Авторство цієї частини Старого Заповіту приписується пророку Мойсею, який вивів іудеїв з Єгипту в Землю Обітовану — Палестину. У ній розповідається про історію євреїв від створення світу і наводиться зведення догм, правил і ритуалів культу Ягве, в тому числі 10 заповідей, що пізніше стануть основою християнської моралі.
2. Пророки (Невіїм), містять у собі пророчі книги, щоописують видіння пророків, яким періодично відкривав свою волю Ягве.
3. Писання (Кетувім), до яких увійшли як історичні, так і поетичні твори, призначені для публічного читання під час великих ре-
лігійних свят. Найбільш відомий серед них збірник релігійних піснеспівів — Псалтир.
Читання Танаха — основа сучасного богослужіння у молитовних будинках — синагогах. Кілька разів на тиждень читаються уривки зТори. По суботах читають додатково й уривки з пророчих книг. Писання фігурують у громадських читаннях кількох святкових днів року, що безпосередньо стосуються їхнього змісту.
Згодом Танах з деякими змінами і уточненнями був визнаний християнством Старим Заповітом — першою частиною Священного Писання — Біблії(трецьк. книги, назва походить від міста Бібліон у Сирії, відомого виробництвом пергаменту, матеріалу для писання).
Перші записи Старого Заповіту були зроблені не раніше VII— VI ст. до н.е., нова редакція належить приблизно до середини V ст. (близько 444 р. до н.е.). У1II ст. до н.е. було здійснено переклад Старого Заповіту грецькою мовою, який християнство взяло за основу. Канонічний, офіційний для євреїв варіант Танаху, — так звана масо-ретська Біблія (давньоєвр. масора — традиція) — був схвалений Радою вищого єврейського духівництва (Синедріоном) у 70-х рр. І ст. н.е., а остаточно був уніфікований в VII—IX ст. в єврейській діаспорі. Найдавніші відомі науці уривки тексту Біблії належать до початку 11 ст. до н.е.
Між IIIIV ст. н.е. було створено Талмуд (давньоєвр. вивчення) — заснований на біблійному віровченні багатотомний релігійно-філософський, моральний, побутовий, законодавчий і судовий кодекс. Біблія й Талмуд співвідносяться як Священне Писання і Священне Передання. Структурно Талмуд виглядає для нас досить незвично. На кожній сторінці спочатку цитується припис Мішни, витлумачення давніми мудрецями змісту Священного Писання, потім передається подальша дискусія з приводу того чи іншого питання — Гемарсі («завершення», «закінчення»). Мішна й Гемара, разом узяті, розпадаються у свою чергу на Галаху (зведення законів і ритуальних правил) і Агаду (легенд й, притчі, юридичні казуси тощо). У VI—X ст. ст. до Талмуду були додані ще різні коментарі — Мідраші. Незважаючи на заплутаний зміст і великі розміри (одна тільки Мішна нараховує 63 трактати, 524 розділи, 4 тис. суджень 150 найшанованіших рабинів), Талмуд старанно вивчають в духовних навчальних закладах, адже він є основою основ повсякденного життя релігійного єврея.
Перейдемо до розгляду віровчення іудаїзму. Відповідно до біблійної оповіді БогЯгве, побачивши страждання євреїв в «єгипетському полоні», допоміг пророку Мойсею зібрати їх та вивести в Землю Обіто-
вану. Бог запропонував народам Ізраїлю укласти союз — Заповіт (Вих. 19:5—6). Цей Заповіт містить два положення, що є центральними в релігійно-культовій системі іудаїзму:
1. Бог Ягве — не просто один з богів, а єдиний Бог, творець і володар усього, що відбувається в природі, суспільстві і долі кожної людини. Така релігія одного Бога — монотеїзм — остання, вища стадія в розвитку релігійних уявлень, починаючи з найдавніших тотемістичних, фетишистських і магічних культів. Євреї стали першим на Землі народом, що досяг цієї стадії (доти відома тільки невдала релігійна реформа єгипетського фараона Ехнатонавсередині Птис. дон.е.).
2. Єврейський народ є богообраним народом — месією. Він перебуватиме під особливим заступництвом Бога доти, доки буде поклонятися йому і свято дотримуватись даних Богом законів. Мета Бога — установлення на землі царства спокою, справедливості і загального благоденства, що утвердиться на Землі з приходом Спасите-ля — Сина Божого. Саме тоді весь світ визнає владу Бога Ягве і Єру-салим стане його духовним центром (Іс. 60:14—16).
Основний зміст законів, дотримання яких вимагає Заповіт, складає Декалог, або в перекладі з грецької 10 заповідей. Біблія говорить, що ці заповіді Бог відкрив євреям вустами Мойсея на горі Синай близько 1250 р. до н.е. і заніс їх у дві кам'яні скрижалі (Вих. 20:2—17; Повт. 5:6—21). Ось ці заповіді: 1) вшановувати єдиного Бога; 2) не створювати собі кумира — об'єкт марного поклоніння; 3) не згадувати імені Бога без необхідності; 4) шанувати день суботній; 5) поважати батьків; 6) не убивати; 7) не чинити перелюбу; 8) не красти; 9) не лжесвідчити; 10) не бажати нічого від ближнього свого (див. текст 4.2).
Якщо перша заповідь установлювала монотеїзм, то друга, напевно, була спрямована на те, щоб викоріняти зал ишки політеїстичних вірувань, поширених ще здохрамовихчасів. Через те, що третя заповідь забороняла вимовляти їм 'я Бога вголос, євреї називали Бога Адонай (Мій Господь). При складанні канонічного списку Танаху до приголосних в імені БогаЯгве (у давніх євреїв не було літер для позначення голосних) додали голосні від «Адонай», у результаті чого вийшов Єгова. Четверта заповідь вимагала встановлення регулярного культу на честь єдиного Бога й засвідчувала таку особливість етнічних і регіональних релігій, як спеціалізація культової діяльності, її виділення в самостійну сферу людського життя. Шанування батьків, якого вимагала від віруючих п'ята заповідь, пояснюється патріар-
хальним устроєм життя давніх євреїв, коли батько був главою великої родини з кількох поколінь і мав над усіма її членами безмежну владу, аж до права карати смертю. Такий устрій зберігався не тільки в євреїв, але також у багатьох сучасних їм народів, наприклад, римлян, аж до рубежу старої і нової ер. Шоста і восьма заповіді мають характер фундаментальних норм загальнолюдської моралі. А от сьому заповідь, що забороняє подружню зраду, деякі досл ідники також пояснюють необхідністю боротьби з пережитками політеїстичного минулого єврейського народу. Явище храмової проституції було дуже поширеним засобом вшановування східних божеств родючості і зберігалось у всій своїй привабливості для простих віруючих у сусідніх державах, особливо Вавилонії і Карфагені. Дев'яту заповідь можна пояснити особливостями світосприйняття тодішньої людини, яка ще не відмовилася від первісного магічного уявлення про світ з наївною вірою в реальність не тільки безпосередніх людських дій, але також і слів. Крім того, не останню роль тут, можливо, відіграли й особливості тодішнього судочинства. Воно будувалося не стільки на кропі-ткому розслідуванні всіх обставин справи, збиранні незаперечних речових доказів і результатах різноманітних експертиз, скільки на допиті свідків і клятвеному підтвердженні своїх свідчень позивачами і відповідачами. Десята заповідь, що закликала не заздрити різниці в майновому і соціальному стані, була покликана до життя необхідністю освятити перехід єврейського народу від первісного племінного устрою з рівністю всіх його членів як кревних родичів до класового суспільства і держави. Неминучими супутниками подібного процесу й були саме розподіл на соціальні групи, що перебували на різних щаблях соціальних сходів, і глибоке майнове розшарування.
Крім цих основних Божих заповідей, все життя віруючого єврея підпорядковувалося численним заборонам і релігійно-обрядовим розпорядженням, яких у цілому нараховувалося 613 — 248 розпоряджень та 365 заборон, хоча донині свою чинність зберігають, можливо, не більш 300. Перша заповідь — «вшановувати єдиного Бога», остання — хоча б раз у житті переписати сувій Тори. Особливе значення мали правила вживання «правильної», «кошерноїУїжі. Основні з них такі:
• їсти можна тільки певні види м'яса —жуйних тварин з роздвоєними копитами та рибу—з лускою і плавцями (Лев. 11; Повтор. 14), тому євреї не вживають свинини і багатьох «дарів моря».
• М'ясні та молочні продукти не можна вживати разом [заповідь: «Не будеш варити ягняти в молоці його матері» (Вих. 23:19; 34:26;
Повтор. 14:21)]. Цю харчову заборону можна пов'язати з найдавнішими магічними віруваннями про зв'язок частини і цілого — молоко, навіть відділене від тварини, не втрачає з ним зв'язку, тому шкода, заподіяна молоку, передається й тварині.
• Можна їсти м'ясо, що продається тільки м'ясниками, навченим спеціальним «гуманним» прийомам різання тварин, і знекровлене вимочуванням і солінням, тому що «душа тіла в крові вона» і належить винятково Богові (Лев. 17:11, 1 4).
Єврейські законовчителі постійно наголошують, що акцент на буквальному, зовнішньому дотриманні заповідей переслідує внутрішню етичну мету — духовне самовдосконалення людини. Наприклад, вважають, що заборона на змішання м'ясних і молочних продуктів має виховувати в людині огиду до кровозмішення. При цьому через етнічну замкнутість єврейського народу всі морально-правові установки іудаїзму стосувалися винятково людей єврейської національності, всі інші народи мали б дивитися на них як на приклади для наслідування.
Вимога дотримання всіх заповідей знімається лише тоді, коли йдеться про людське життя: водій, що відмовився везти важкохвору людину в лікарню в суботу, робить великий гріх.
Серед релігійних обрядів найбільше значення іудаїзм надає тим, що зримо уособлюють собою Заповіт: обрізання й повноліття .
Обрізання — відрізування крайньої плоті в хлопчиків особливим інструментом спеціальним фахівцем (могелом). Обрізання є символом священного союзу (Буг. 17: 10; Лев. 12:3). Не дивно, що, за свідченням Біблії, були випадки, коли євреї воліли краще вмерти, але не відмовитися від проведення цього обряду (1 Мак. 1 :60 — 61). При обрізанні хлопчик одержує давньоєврейське ім'я, що знадобиться йому в трьох випадках: при повнолітті, при заручинах й для напису на надмогильному камені. Дівчинка ж одержує нове ім'я при першому читанні сувою Тори в синагозі.
Сучасні дослідники зводять обрізання до первісної ініціації, що виконує одночасно психологічну й соціальну функцію: хлопчик стає чоловіком (звідси й обрізання крайньої плоті як «жіночого рудимента») і водночас повноправним членом первісного колективу, одержує новий психосексуальний і соціальний статус. Сучасна медицина також оцінює цю операцію (циркумцизію) позитивно, тому в багатьох розвинутих країнах її проводять у значного числа дітей.
Вступ у повноліття хлопчиків і дівчаток (бар-міцва і бат-міцва). У віці 13 років хлопчик стає бар-міцва ( «син заповіді»): у першу субо-
ту після дня народження його викликають у синагозі вперше під час служби читати Тору. Після служби за традицією проводиться вечірка в родині для друзів. З цього моменту хлопчик несе повну відповідальність за всі свої вчинки. Крї м того, він вважається одним з тих 10 дорослих, котрі потрібні для кворуму в загальній молитві. Єврейська дівчина стає відповідальною за свої вчинки в 12 років. Обряд її релігійного повноліття стали проводити вже в XX ст.
Цикл єврейських свят пов'язаний з особливим місячним календарем (складається з 354 днів, 12 місяців по 29 або ЗО днів, кожний з місяців знаменує повний цикл місячних фаз). Щоб свята не змішувалися щодо сонячного року, у єврейському кале І щарі існує 19-річний цикл, протягом якого 7 разів до року додається додатковий місяць. Доба в такому календарі починається і закінчується після заходу сонця, тобто в середньому з 18 години попереднього дня до 18 години дня наступного. Відлік часу в єврейському календарі дотепер ведеться від тієї події, з якої починалася Тої*-, — Створення світу (на думку єврейських знавців, воно мало місце в 3760 році до н.е.).
Зовсім окреме місце у святковому циклі іудеїв посідає «шабат» — субота, що є не тільки звичайним вихідним днем, а й щотижневим святом. Шабат починається з трапези ввечері з п'ятниці на суботу. Треба, щоб на столі знаходилися два хліби, переплетені особливим чином, — згадка про подвійну порцію манни, що випала євреям під час блукань у пустелі в день перед суботою, звільняючи їх тим самим від необхідності що-небудь робити в цей день (Вих. 16:4—36), а також кубок для вина. Після трапези слід подякувати Всевишнього особливою молитвою.
З ранку в суботу благочестивий єврей прямує в синагогу на святкове богослужіння, що складається з читання Тори та пророчих книг, святкових молитов, лекції духовного провідника — рабина та його звернення до віруючих. Протягом дня проводяться три трапези. Проміжки часу між трапезами присвячуються заняттям, що звеличують людську душу. Рекомендується вивчення Тори, можна читати, обговорювати прочитане, спілкуватися з друзями і рідними, виходити на прогулянки, грати в шахи і шашки, карти, більярд, з м'ячем. Усієвреї вітають один одного словами: «Шабат шолом!» Будь-яка інша робота категорично заборонена, у тому числі користування побутовими приладами і телевізором. Релігійний зміст суботи: відректися від буденності , повсякденних справ і цілий день провести наодинці зі своєю душею і Господом.
Більшість інших єврейських свят пов'язані зі знаменними подіями єврейської історії. Природно, що й святковий ритуал зазначених свят має багато спільних рис. У часи Храму на кожне зі свят євреї здійснювали паломництво до Єрусалима з обов'язковим принесенням Ягве жертв — частини від приплоду худоби і нового врожаю зернових. У період діаспори святковий ритуал змінився, центр його ваги був перенесений на сімейні церемонії та колективні молитовні зібрання.
Назва найурочистішого з єврейських свят Песхе (песах) — пасха походить від давньоєвр. «минати». У Біблії розповідається, що Господь, щоб переконати єгипетського фараона відпустити євреїв у Землю Обітовану, обрушив на підвладну йому державу «десять кар єгипетських», найжорстокіша з яких полягала в знищенні єгипетських дітей. Єврейські родини це нещастя обійшло (Вих. 12:12— 14). Пасха відзначається в перший новий місяць після дня весняного рівнодення (у 14-й день першого місяця за єврейським календарем).
Наступні 7 діб належить вживати в їжу винятково мацу — прісні коржі, спечені без дріжджів і солі. Поясн юється це так: євреї напере -додні Виходу з Єгипту не мали часу для звичайного готування тіста, тому, змішавши борошно з водою, за якихось чверть години спекли собі хліб (Вих. 12:39). Надалі маца символізувала нестатки єврейського народу під час 40-л ітніх блукань на шляху до «історичної Батьківщини», а заборона вживання в їжу звичайного хліба під погрозою суворих покарань була чітко записана в другій книзі Тори (Вих. 12:15). Завдяки цьому звичаю свято Пасхи має ще назву Свята Опрісноків.
Хоча свято Пасхи триває тиждень, але найяскравіша його подія — Седер, трапеза, що проводиться за особливим ритуалом та супроводжується релігійними піснеспівами, — починається в ніч з п'ятниці на суботу. Колись у цей день приносилося в жертву ягня, м'ясо якого треба було з'їсти без залишку з мацою і гіркою травою. Саме кров'ю ягняти були позначені будинки іудеїв під час десятої «кари єгипетської», щоб Господь у праведному гніві не зачепив «своїх» (Вих. 12:7). До речі, відома Таємна Вечеря Ісуса Христа була не чим іншим, як святковою пасхальною трапезою.
Суккот — Свято Кущів, у цей день у Палестині починалися жнива, тому Суккот називають ще святом врожаю. Сама ж назва свята походить від давньоєвр. «сукка» — курінь, житло євреїв під час Виходу (можливо, і хліборобів під час жнив). У цей день — це найпомітніша риса свята — Господь заповів будувати курінь (Лев. 23:42), у
якому родина повинна провести сім днів. Такі курені з трьома стінами і дахом, через який можна побачити небо, дуже часто можна спостерігати і в сучасному Ізраїлі.
Шавуот відзначає день, коли Мойсееві була дарована Тора. На Шавуот немає особливих ритуалів, дотримуються тільки освячені традицією звичаї. Один з таких звичаїв — прикраса синагоги квітами і рослинами, що символізують цвітіння на горі Синай під час дарування заповідей. Вікна будинків прикрашають паперовими аплікаціями теж з рослинними мотивами. Ще один звичай — на свято дарування Тори їдять молочну і борошняну їжу, тому що «Тора солодка і приємна як молоко та мед», або на згадку про землю, де «тече молоко і мед» (Вих. 3:17).
Ханука (давньоєвр. освячення) відзначається в грудні за сонячним календарем в ознаменування повторного освячення Єрусалимського храму після його осквернення ворогами іудейської віри. Це привело до повстання, що закінчилось короткочасним відновленням незалежності Ізраїльського царства під владою місцевої династії
Маккавеїв у 164 р. до н.е. Успіх повстання був ознаменований руйнуванням старого жертовника і буді-
вництвом нового. У храмі був також установлений новий великий семисвічник — менора. Тоді ж вирішили відзначати цю подію й увічнити її для нащадків (2 Мак. 10:8). Далі сталося диво: протягом восьми діб не вгасав вогнику світильнику, хоча оливи мало вистачити лише на одну добу. Відтоді вісім вогнів стали символом свята, і Талмуд вимагає, щоб у кожний з восьми днів Хануки запалювали по одному світильнику. Фактично на свято використовують дев'ять світильників або свічок. Де'вяту «свічку запалювання» ставлять у центр святкової менори, що отримала назву «ханукія». Вогонь ха-нукії повинні бачити перехожі з вулиці.
Пурим (давньоєвр. жереб) —- свято на честь порятунку євреїв від масового винищення в той час, коли вони були позбавлені власної держави і перебували під владою перського царя завдяки зусиллям улюбленої його дружини єврейки Естер.
Свято Пурим відзначається за 1 місяць і 1 день до єврейської Пасхи. У цей день жі нки й чоловіки збираються в синагозі послухати читання книги Естер, де йдеться якраз про ці події. Ті, хто зібрався в синагозі, надягають маски й карнавальні костюми, оскільки це дні «гостини та радості» (Ест. 9:22). Вони приносять із собою тріскачки, якими створюють шум щоразу, коли чують при читанні книги Естер ім'я свого ворога. Після служби в синагозі буває трапеза, учасники якої, дотримуючись традиції, напиваються до несамовитого стану. Крім того, ритуал Пурима містить у собі заповідь «посилання дарунків оди йодному та дарунків убогим» (Ест. 9:22).
На відміну від біблійних «великих» і «малих» свят, єврейський Новий рік — Рош-Гашана, і свято «Судного дня» — Йом-Кипур, більше спрямовані на особистість людини, їхня мета —етично-релігійне переосмислення життя.
Цих два свята пов'язані з віруваннями вте, що Господь має три кни ги — одну для грішників, другу—для праведників, а третю—для більшості людей. Недарма за кілька днів до початку нового громадянського року (Рош-Гашана), що припадає на вересень-жовтень за сонячним календарем, євреї вітають один одного словами: «Нехай Вас запишуть у хороший рік!» Щоб це побажання збулося, необхідно велику частину новорічного дня провести в синагозі в молитві. Цього дня євреї моляться про мир, злагоду між людьми й особисте благополуччя. Вони говорять: «Нехай буде добрим і солодким цей рік!» — і вмочають при цьому яблуко і Біматочок хліба в мед. Існують також звичаї йти до річки і немовби струшувати з себе у воду свої минулорічні гріхи, а також сурм йти в синагозі в шофар — особливу трубу з баранячого роту, наче говорячи: «Прокиньтеся ті, хто спить, прокиньтеся від сну». У шофар сурмлять у синагозі по 10 разів у кожний із двох святкових днів.
Йом-Кипур — Судний день, або День Очищення, в який через 10 діб після початку єврейського нового року за місячним календарем Бог визначає долю кожної людини на наступний рік. За годину до насі ання свята починається піст, що триває 25 годин. Під час посту Судного дня забороняється пити будь-яку рідину, купатися й навіть носити шкіряне взуття. Цей пост має одночасно демонструвати каяття людини, спонукати до дисципліни і самоконтролю, нагадувати про
співчуття, наочно показуючи, як це — обходитися без їжі навіть один день. Молитви під час цього свята — найтриваліші в році. Під час молитви люди повинні згадати свої гріхи за минулий рік і на знак звільнення від них ляснути в долоні.
На відміну від основних положень віровчення іудаїзму, обрядово-культовий бік та організаційна структура цієї релігії, протягом більш як 3-хтисячорічїї існування, зазнали значних змін.
У біблійний період виключне право на здійснення богослужбової діяльності належало особливим жерцям. До них зараховували нащадків Аарона, брата Мойсея, а прислужу вати їм повинні булилевіпш — євреї з роду Левія.
До періоду діаспори все релігійне життя зосереджувалося в Єрусалимському храмі, а основним обрядом було жертвопринесення. Жертвопринесенням були присвячені приблизно 150 старозаповітних заповідей. Як правило, у жертву приносилася частина першого врожаю зернових, винограду й маслин (з них робили оливу для храмових світильників, використовували для змішування з м'ясними і хлібними приношеннями), ароматичні речовини, а головне—тварини. Можливо, принесення вжергву тварин було введено для того, щоб відучити людей від жахливого звичаю людських жертвопринесень. Криваві жертвопринесення здійснювалися у внутрішньому дворі на великому вівтарі перед храмом двічі на день: на сході й заході сонця. Як правило, жертвопринесення залежало від майнового стану жертводавця: бідні люди задовольнялися парою птахів, більш заможні приносили великих кошерних тварин (корову, вівцю, козу) без зовнішніхдефектів (Богові пропонувалося тільки найкраще). Перед тим, якпринестивжертвутварину, її мили у величезному мідному чані поруч з вівтарем. Акт жертвопринесення здійснювали лише храмові служителі, самі дарувальники лишалися простими свідками цього обряду.
Криваві жертвопринесення були кількох видів:
1. Жертва всепалення — в жертву приносилася тварина цілком, за винятком шкіри, що діставалася священикові. Той, хто приносив жертву, клав руки на тварину, показуючи, що приносить ЇЇ за свої власні гріхи. Жертовник кропився кров'ю — ще один знак того, що життя жертовної тварини віддається Богові (Лев. 1).
2. Мирна .жертва. На жертовнику спалювався лише тук (жир) жертви, що євреї вважали кращою частиною тварини. М 'ясо йшло на стіл родини, що жертвує, тому принесення сприймалося як трапеза з Богом (Лев. 3).
3. Жертва за гріх. Приносилася, коли людина робила гріх проти ближнього або Бога. Гріх «оскверняв» святилище храму, тому на знак очищення священик кропив кров'ю жертви перед завісою святилища. Частина жертви передавалася священикові. Коли жертводавець бачив, що священик їсть м'ясо без усякої шкоди для себе, вінпереко-нувався, що Бог прийняв його покаяння (Лев. 4; 5).
А на свято Йом-Кипуружертву приносили двох козлів. Заже-ребом одного з них убивали відповідно до загального ритуалу жертви за гріх, а другого відпускали в пустелю, щоб він відніс із собою гріх (Лев. 16:6—10). Від цього звичаю походить відомий вислів «козел відпущення».
Пізніше (у період діаспори) функції Храму перебрала на себе синагога, а функції храмових служителів — рабини (давньоєвр. учителі). Відтоді більшість єврейського населення, що компактно проживає на певній території, об'єднується в синагогальну громадську організацію. Синагога — це молитовний будинок, свого роду громадський та релігійний центр самостійної єврейської Іромади, де рабини й інші знавці Тори тлумачать людям священні тексти, моляться (але не приносять жертви) Ягве і владою свого авторитету допомагають розв'язати життєві проблеми людей. Перші синагоги з'явилися ще в часи вавилонського полону іудеїв для часткової заміни зруйнованого Храму, а після його відновлення виконували допоміжні функції, служачи не стільки будинком молитви, скільки будинком народних зборів та школою. Рабин—людина, яка очолює автономну єврейську релігійну громаду. Однак його основне призначення — не виконувати богослужбові функції, яку християнського священика, але розв'язувати всі питання в житті громади, виходячи з релігійних постанов, які він зобов'язаний знати напам'ять.
Іудейське богослужіння складається з індивідуальної та спільної молитви, читання Тори, виконання особливих релігійних піснеспівів.
Зазвичай благочестивий дорослий єврей молиться тричі на день: вранці, опівдні та ввечері, як індивідуально, так і колективно — у синагозі. Регулярна молитва обов'язкова для чоловіків (з 13 років), жінки і діти моляться тоді, коли мають на цей вільний час. Традиція приписує звичай триразової молитви біблійним персонажам—Авра-аму, Ісаку, Якову. Проте для сучасних дослідників цієї релігії очевидно, що ранкова і денна молитва певною мірою відіграє роль символічного замінника храмових жертвопринесень.
Під час молитви голова покривається капелюхом або особливого крою молитовною шапочкою — кипою, або ярмулкою, що симво-
лізує присутність Того, хто вище тебе. Крім кипи, ортодоксальні євреї використовують талит — молитовне покривало чотирикутної форми з білої вовни, бавовни або льону з горизонтальними смугами синього або чорного кольору з обов'язковими китицями по краях. Цього вимагає Біблія, щоб віруючі не забули про необхідність виконання Заповідей Божих (Чис. і 5:37—40). Ще одним поширеним молитовним засобом є філактерії, або тфилини. Вони являють собою коробочки з ремінцями чорного кольору, виготовлені зі шкіри кошерних тварин. У них містяться написані на пергаменті спеціально навченим писарем кілька уривків з Тори. Безпосередньо перед молитвою один із тфилинів надягають на ліву руку ближче до серця, другий тфилин розташовують посередині чола.
План синагоги:
1 — пер тамід («вічне сяйво», яке символізує присутність Бога);
2—таблички з першими словами кожної з десяти заповідей;
З—місце зберігання Ковчега з сувоєм 7ори;
4—кафедра;
5—місце кантора (читця);
6— біма (узвишшя, зякого читається Тора);
7— вхід;
8—місця для віруючих;
9—місце рабина.
Основна молитва — «Шма» — фактично складається з трьох біблійних уривків. Вона починається словами: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!» (Повтор. 6:4—5). Моляться євреї стоячи і пошепки, щоб не заважати присутнім. Молитися можна, в принципі, будь-якою мовою, зрозумілою віруючому, однак під час колективного богослужіння обов'язковим є використання давньоєврейської.
В основу синагогального богослужіння покладено ритуал читання Тори, для чого її розділяють на 54 уривка, що містять від ЗО до 150 віршів. Тору читають у синагозі кілька разів на тиждень. Для цього сувій Тори в особливому футлярі витягають зі спеціальної шафи в східній стіні, що служить символом ковчега. Зі словами «Це Тора, що Мойсей дав дітям Ізраїлю за словом Бога» сувій підносять над головою так, щоб було видно кілька стовпців Тори, що зовсім нелегко, оскільки сувій може важити 10— 15 кг. Потім з тексту наспівують призначений для даного тижня уривок — ноти при цьому доводиться запам'ятовувати.
Незважаючи на те, що іудаїзм зміг зберегтися протягом трьох тисяч років, він не має внутрішньої єдності. Серед представників різних напрямків в іудаїзмі звертають на себе увагу ортодокси — хасиди, скрупульозні зберігачі єврейського Закону, люди в чорних капелюхах, плащах, з бородами і пейсами.
Термін «хасид» (благочестивий) існував і в Середні віки. Але оформилася хасидська течія лише в середині XVIII ст. у євреїв України (тоді частини Російської
імперії). Засновник хасидизму Ізраїль Бешт (скорочення імені Баал Шем Гов, букв, «той, хто має добре ім'я», 1700—1760) проповідував, що рабинська вченість не потрібна, що треба прагнути до безпосереднього спілкування з Богом, яке здобувається в молитовній розмові. Проста людина, яка справами втілює релігійний Закон у життя, беззастережно вища за тих, хто все життя присвячує вивченню священних текстів. Але відповідно до вчення хасидів спілкування з Богом доступне не кожні й людині, а лише особливим праведникам — цади-кам. У сучасному Ізраїлі, де військова повинність обов'язкова навіть для дівчат, хасиди н |
|
Категория: К.В. Кислюк, О.М. Кучер Релігієзнавство |
Просмотров: 905 |
Добавил: freelib
| Рейтинг: 4.0/4 |
|
