Статистика
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0
|
Книги, учебники, научная литература, українські підручники
Главная » 2009 » Декабрь » 5 » 3.4. АНІМІЗМ. ПЛЕМІННІ КУЛЬТИ
12:07 3.4. АНІМІЗМ. ПЛЕМІННІ КУЛЬТИ |
3.4. АНІМІЗМ. ПЛЕМІННІ КУЛЬТИ
Анімізмом (від лат. апіта — душа) називається віра в самостійне надприродне існування душі ідухів як своєрідних двійників людей, тварин, рослин, предметів і природних явищ. Автором цього терміна був один з найвидатніших етнографів та істориків культури XIX ст. Едуард Тайлор (1832— 1917), що присвятив анімізму велику частину своєї книги «Первісна культура» (1871). Невдовзі термін «анімізм» одержав такого поширення, що в релігійній статистиці багатьох країн з'явилася графа «анімістичні релігії», або «анімісти». Анімістами називали послідовників найдавніших релігійних вірувань і культів, які так і не прийняли жодну зі світових релігій.
Хоча сучасна наука не поділяє переконання Е. Тайлора в тому, що саме анімізм був вихідною формою всіх інших релігій, його дослідження, присвячені анімізму, й дотепер зберігають високий ступінь наукової актуальності..
Е. Тайлор був упевнений, що відправною точкою для анімізму послужили роздуми давньоїлюдини над двома групами біологічних, тобто найживотрепетніших для неї питань: 1) що складає різницю між живим і мертвим тілом; і 2) що є причиною сну, екстазу і хвороби.
У результаті, яквважав Е. Тайлор, з'явилося поняття про особисту душу: «Душа є тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою щось подібне до пари, повітря чи тіні. Вона становить причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє, незалежно й неподільно володіє особистою свідомістю і волею свого тілесного власника в минулому і теперішньому. Вона здатна залишати тіло і
швидко переноситися з місця на місце. Здебільшого невловима і невидима, вона виявляє також фізичну силу і з'являється людям сплячим і несплячим, переважно як фантазм, як примара, відділена від тіла, але подібна до нього. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, оволодівати ними й впливати на них»1.
Людина, як правило, наділялася не однією, а кількома душами одночасно. Кожна з цих душ мала чітко визначені функції: одна відповідала за життєві, фізіологічні процеси в організмі, інша — за розумові операції, третя виступала носієм того, що прийнято називати особистістю людини. Тільки триєдність цих душ забезпечувала повноцінне людське існування.
Хоч як би то було, наука XX—XXI ст. ст. ще не знайшла задовільного пояснення тим відчуттям, які людина переживає на межі між життям і смертю і які дуже нагадують вірування різних народів про наявність людської душі і потойбічного життя: «Людина вмирає, івтой момент, коли її фізичні страждання досягають межі, вона чує, як лікар визнає її мертвою... Після цього вона раптово виявляє себе поза своїм фізичним тілом, але ще в безпосередньому фізичному оточенні, вона бачить своє власне тіло на відстані, як сторонній глядач... Вона зауважує, що має тіло, але зовсім іншої природи і зовсім з іншими властивостями, ніж те фізичне тіло, що вона залишила. До неї приходять душі інших людей, щоб зустріти її та допомогти. Вона бачить душі вже померлих родичів і друзів, і перед нею з'являється світла істота, від якої випромінюється така любов і щира теплота, якої людина ніколи не зустрічала. Ця істота без слів ставить людині запитання, що дозволяють їй оцінити своє життя, і проводить її через миттєві картини найважливіших подій її житгя, що відбуваються перед її думкою в зворотному порядку. В якийсь момент вона виявляє, що наблизилася до якогось бар'єра або межі, котра являє, очевидно, поділ між земним і наступним життям... Незважаючи на своє небажання, вона, однак, якимось чином з'єднується зі своїм фізичним тілом і повертається до життя»2.
Пізніше уявлення про людську душу стали переноситися на оточуючий людину світ. Спочатку люди уявляли, що людські душі можуть набувати вигляду птахів, іноді—тварин і рослин, або вселятися в тіла інших людей. В епоху конкретно-чуттєвого мислення уявлення про душевних нематеріальних двійників людини були ще занадто абстрактними і мали потребу в реальних наочних образах, які негай-
1 Тайлор 3. Первобитная культура.— М., 1989.— С. 213.
2 Моуди Р. Жизнь после смерти.- М., 1991.- С. 191.
но були виявлені у вигляді тварин і рослин, що також вважалися наділеними духовним началом. Стосовно людей потребувала зрозумілого і доступного пояснення подібність між батьками й дітьми, передача деяких характерних рис зовнішності людини у спадок.
На подібні перевтілення вважалися здатними передусім душі людей, що чимось виділялися при житті: найбільш спритні мисливці і воїни, вожді, старійшини, знахарі, ковалі. Розвиток цього вірування призвів до виникнення віри в переселення душ, з якою можна зустрітися в багатьох релігіях, особливо в індуїзмі, а потім — учення про потойбічний світ і загробну віддяку.
Оригінальним відгалуженням анімістичних вірувань можна вважати й уявлення про непорочне зачаття. Відповідно до нього поява на світ іншоїлюдини пов'язувалася з потраплянням у жінку стороннього об'єкта (порошина, промінь світла), але аж ніяк з певним фізіологічним актом. Ця дивна для епохи сексуальної революції наївність спостерігалася, наприклад, відомим дослідником первісної культури і релігії Б. Малиновським у жителів Тробріанських островів неподалік від Нової Гвінеї.
Ще пізніше люди почали одухотворювати й неживі явища — каміння й гори, ріки й озера, сонце й зірки. Це було необхідним для давніх людей, по-перше, для того щоб пояснити собі причини всіх природних явищ у цілком прийнятний для себе спосіб, а по-друге — приписати духам усе добре й погане, що траплялося з ними протягом усього життя. Безпосередньою же причиною появи такого роду анімістичних поглядів могло бути й своєрідне тлумачення первісними людьми цілої низки акустичних і оптичних явищ: луни, шумів, тіней тощо. Вони уявлялися їм переконливим свідченням не тільки існування в людини самостійної душі, а й наявності подібних нетілесних двійників буквально в усьому на світі.
Це вже стадія пізнього анімізму, або полідемонізму, що безпосередньо передував появі віри в бога. Відгомоном цієї стадії в розвитку анімізму стали образи русалок, водяників, фей, гномів, німф у фольклорі.
В анімізмі не сформувався універсальний культ, але він став збірною назвою для великої кількості обрядово-культових практик. Розглянемо як приклад деякі настільки поширені й відомі анімістичні культи, що вони цілком можуть претендувати на статус самостійних форм первісної релігії.
Поховальний культ. Корені цього культу вбачають у похованнях 40-тисячолітньої давнини найближчих предків сучасної людини —
неандертальців. Найбільш відомі відкриття 1908р. у печері Ле-Муст'є у Франції, де в неглибокій ямці був похований неандертальський юнак 16—18 років, поруч з яким лежали кам'яні знаряддя праці і шматки смаженого м'яса (що засвідчується наявністю перепалених кісток), а також знахідка в гроті Тешик-Таш (Узбекистан) фрагментів черепа і нижньої щелепи 8—9-літньої дитини, оточених рогами гірського козла.
Виникнення цього культу пов'язується з часів 3. Фрейда з двома напівінстинктивними прагненнями людини — і позбутися померлого, і зберегти його біля себе. Співіснування цих суперечливихпраг-нень проглядається у певній плутанині, що супроводжує поховальні обряди й звичаї різних народів у більш пізні часи: то небіжчика ховали якнайближче до будинку, то влаштовували поховання в найнедо-ступніших місцях, то плакали за ним, то навпаки— висловлювали жалобні почуття сміхом і оплесками, носили як жалобний то чорний, то білий одяг.
Значно пізніше в межах поховального культу сформувався комплекс особливих анімістичних вірувань.
Первісним різновидом поховальних вірувань стала віра в «живого мерця», що полягала в наділенні мертвого надприродними влас-
тивостями, в тому числі й здатністю до фізичного відродження. Як правило, до числа кандидатів у «живі мерці» зараховувалися недруги або вороги, люди, що вмерли передчасно внаслідок нещасних випадків, чаклуни і ворожбити. Вважалося, що після смерті вони здатні всіляко шкодити людям, викликати стихійні лиха. Через це здавна застосовувалися спеціальні поховальні обряди для потенційних «живих мерців», їх ховали окремо від інших. Запобіжним засобом при похованні майбутнього «живого мерця» було заподіяння каліцтв померлому. Чого тільки не робили з ним — зв'язували, забивали шипи в п'яти, ламали хребет, відрубували кисті рук і ступні ніг, виколювали очі, спалювали тіло, навіть з'їдали його. І все це відбувалося не через нецивілізованість, а з наївної віри в те, що каліцтво тіла призведе до аналогічного ушкодження його двійника—душі. Посуті, відповідно до подібних міркувань, що у той час виглядали архаїчними пережитками, потрібно було увігнати осиковий кіл вампіру просто в серце (до речі, існує чимало археологічних підтверджень цього звичаю, у тому числі й у наші й країні).
Серед інших поховальних вірувань найбільше значення для подальшої еволюції релігії мали:
• віра в безсмертя душі померлого, котра після смерті тіла здатна залишати свою тілесну оболонку і вести цілком самостійне існування;
• віра в потойбічний світ і загробну віддяку.
Усупереч конкретно-чуттєвому характеру мислення людей примітивного суспільства, їхні уявлення про «той світ» не відрізнялися конкретністю: душі могли залишатися на землі серед людей; знайти собі на землі якесь дуже віддалене місце на заході, на шляху до якого потрібно здолати безліч перешкод; влаштуватися на постійному місці проживання під землею, на небі і навіть вище (Місяць, Сонце, зірки).
При всьому цьому у віруваннях різних народностей про потойбічний світ незмінно повторювався загальний мотив: загробне життя вважалося простим продовженням звичайного земного життя. І в іншому світі людина займалася звичними для себе справами (звичайно, з поправкою на культурні відмінності: північноамериканський алгонкін полював на оленя, камчадал їздив на санях, африканський зулус розводив корів), спілкувалася з родичами і друзями ще з минулого життя, користувалася звичайними предметами, навіть мала власну родину. У цілому картина і ншого життя відрізнялася від картини життя в поцейбічному світі хіба що невеликими ознаками ідеалізації: поранення, каліцтва, хвороби тіла могли зникнути, звірів, риби зав-
жди було більш ніж досить, погода завжди була на подив хорошою, у розпорядженні душ мався чималий вибір розваг (танці, музика, спів).
Давні вірили — все, що приносить багатство і пошану в земному житті, приноситиме те ж саме й у житті потойбічному. Іншими словами, посмертна доля людини практично ніяк не ставилася в залежність від міри праведності або гріховності її земного шляху.
Поява різноманітних поховальних ритуалів також пояснюється спочатку щирим проявом почуттів. Мовляв, спочатку люди, не керуючись ніякими виразними переконаннями, у пориві афекту кидали на труп померлого або на поховальне багаття різні речі й їжу; потім, коли ці дії були освячені традицією, вони стали повторюватися згідно з ритуалом, а з часом люди почали поступово осмислювати ці своїдії в дусі релігійних уявлень: мовляв, померлий вимагає свої речі, він, як і живий, має потребу в їжі й питті та небайдужий до зовнішніх проявів уболівань по ньому. Внаслідок цього вже в архаїчному суспільстві виникають усі ті поховальні обряди, що потім відтворюватимуться (хоча, зрозуміло, значно видозміненими) й у вищих формах релігії:
1. Принесення супровідних дарів і жертв, у тому числі людських.
2. Запалювання надмогильних вогнів (вічний вогонь, свічки). Цей обряд пояснювався одночасно потребою провести очисну церемонію, побажати померлому якнайшвидшого відродження й на додаток наділити річчю, незамінною для господарського побуту в майбутньому житті.
3. Проведення поховальних частувань, ігор і військових змагань — тризн; такого роду поховальні обряди могли мати і непряме призначення. Оскільки на них витрачалася значна частина майна померлого, в такий спосіб винагороджувалася праця учасників поховальних церемоній (вони ж будівельники поховальних споруд), а також в умовах рівності членів первісних колективів, відновлювалася соціальна справедливість, ставився заслін передачі та нагромадженню не заробленого особистими зусиллями багатства.
4. Дотримання посмертної жалоби і заборон (носіння одягу особливого виду і кольору, роздирання одягу, відрізання волосся, заподіяння собі поранень, гучні голосіння і вихваляння небіжчика, пости, заборона на повторний шлюб протягом певного проміжку часу).
Останній вид поховальних обрядів також пояснювався доволі просто. Небіжчик, думали древні, насправді все бачить і чує, живе повноцінним життям, а тому потребує, крім усього іншого, спілкування з близькими йому людьми.
Культ предків. Цей культ по праву вважається одним з найбільш давніх в історії людства—деякі дослідники пов'язують з ним жіночі зображення пізньопалеолітичної епохи (15—12 тис. років до н.е.), знайдені в сотнях різних місць від Франції до Сибіру. Вважається, що вони уособлюють «володарку вогнища», покровительку і праматір цілого родового (матріархального) колективу. Швидше за все, саме з цього образу сформувалося уявлення про Матір-Землю як одне з найперших і пізніше найшанованіших божеств.
Подальше формування культу предків пов'язане вже з патріархальними землеробськими суспільствами.
Культ предків грунтувався на вірі в те, що померлі предки допомагають своїм живим родичам у земному світі (охороняють території, худобу, посіви, самих людей від земних ворогів і злочинних задумів злих сил, впливають на погоду з метою зробити її більш сприятливою для майбутнього врожаю, підвищують родючість землі), а натомість вимагають здійснення для них постійних обрядів задобрювання у вигляді регулярних принесень жертовної їжі й пиття.
На ранніх стадіях культу предків найбільшою повагою користувалися щойно померлі. Запорукою авторитету таких предків були їхні видатні особисті якості, про які ще не встигли забути вдячні нащадки. Відгомоном подібних уявлень можна вважати й народні поминальні обряди, що найчастіше відбуваються одразу після смерті людини. Такий близький предок вважався зобов'язаним виконувати побажання, більше того — вимоги своїх нащадків, що мали у своєму розпорядженні дієвий (на їх власний, звичайно, погляд) арсенал магічних засобів надприродного впливу на все, з чим вони стикаються.
Тоді ж набув поширення звичай ритуального вбивства найстарших членів кревно-ррдового колективу. Він поширювався не тільки на старих, немічних і некорисних у господарстві, а й на людей у повному розквіті сил. Відбувалося це тому, що люди, тривалість життя яких помітно перевищувала середню на той час (ЗО років), уже не вписувалися в гармонічну картину навколишнього світу. Вони ставали в очах оточуючих проміжною ланкою між різними генераціями роду—тими, котрі живуть зараз, і тими, котрі вже припинили земне існування. У принципі їхня смерть мала добровільний характер, оскільки старі відчували свою непотрібність родичам. Але обставлялася вона як релігійний ритуал надзвичайного жертвопринесення, що мав місце в найбільш скрутні для кревно-родової громади часи — епідемій, посухи, невдалих воєн. З подальшим розвитком суспіль-
ства подібний звичай перетворювався на пережиток, тому що старійшини отримували велике значення як носії безцінного для колективу життєвого досвіду.
Згодом ушановування було поступово перенесене на більш віддалених предків — мовляв, чим далі відстоїть предок від живих, тим менше він підданий магічним маніпуляціям і, отже, тим могутніший. Насправді такого предка пам'ятали вже невиразно, що створювало сприятливі умови для людської уяви, яка наділяла його надприродними якостями. Цим предкам уже не можна було наказувати, їх не можна було кривдити або залякувати, їх можна було тільки покірно просити, супроводжуючи прохання щедрими дарами.
Виділення серед загального числа померлих привілейованої групи «предків» було закономірним підсумком перевороту в соціальних стосунках докласового суспільства у вигляді появи серед формально рівноправних членів кревно-родового колективу купки родових старійшин, які зосередили у своїх руках розпорядницькі функції в цьому суспільстві, їх поважали за життя, а тепер починали вшановувати після смерті.
Коли процеси перетворення архаїчного суспільства на ранньо-класове і формування інститутів держави ще більше поглибилися, тоді предки отримали виняткове значення для освячення влади правителя. Саме походження від богів або героїв, чиїм подвигам присвячувалися численні міфи, санкціонувало (легітимізувало) перевагу однієї людини над іншою. У багатьох ранніх суспільствах саме предки правителя вважалися дійсними керівниками. Вони начебто стежили за дотриманням законів, звичаїв і заборон, регулярним і правильним виконанням обрядів і ритуалів, а в разі потреби карали винних: насилали хвороби на людей і худобу, затримували дощі і викликали природні катаклізми. Волю предків уособлювали, звичайно, голови великих родин з кількох поколінь родичів, їх розглядали як осіб, наближених до потойбічних сил, їм підкорялися як надприродним силам.
На перший погляд, зрозуміло, що образ шанованого предка виникає на грунті уявлень про безсмертя людської душі та життя після смерті. Але він містить у собі і кілька інших релігійних нашарувань. Крім анімістичної ідеї душі, у ньому легко побачити відгомони віри в «тотемних предків». Кожна з цих складових залишає свій слід у складному образі: ідея душі померлого предка підтримує людиноподібність, індивідуальну визначеність шанованого предка, ідея тотемного предка, навпаки, додає даному образові відтінок віддаленості.
У міру оформлення в суспільній свідомості стійкої ідеї бога, «духи предків» поступово втрачали своє провідне становище і перетворювалися на слуг, посланців верховних духів і божеств. Найбільш консервативними елементами культу предків, що збереглися в практично незмінному вигляді і на вищих етапах релігійної еволюції, залишалися родові (сімейні) святилища, вівтарі і вшанування різноманітних сімейних реліквій і святинь.
Важливим релігійним культом первісності вважалися також обряди ініціації, тобто «посвячення в доросле життя», в основі яких лежала, щоправда, у зародковому вигляді, ідея переселення душі, прижиттєвого вмирання і воскресіння в іншому вигляді. Особливостями цих обрядів можна вважати: 1) обов'язковість для визначеного віку; 2) наявність фізичних і моральних іспитів; 3) ізоляцію на час ініціації; 4) посвячення в звичаї, вірування й моральні закони племені1 (див. текст 3.1).
Підсумовуючи розгляд анімізму, відзначимо таке. Поява анімістичних поглядів стала значним кроком уперед на шляху розвитку релігії. Анімістичні погляди виявилися першою спробою людини роздвоїти світ, що його вона дотепер сприймала почуттями як нерозривну єдність природного і надприродного. |
|
Категория: К.В. Кислюк, О.М. Кучер Релігієзнавство |
Просмотров: 511 |
Добавил: freelib
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
